Дума пралісу/Звіринний гимн
| ◀ Звіринні вечерниці | Дума пралісу Звіринний гимн |
Найтящий злочин ▶ |
|
Волю діріґента взяв на себе Слон. Спершу він тому спротивлявся, але рад не рад мусів піддатися всезвірній громадській думці, яка уважала його найвідповіднійшим до сього завдання з ось яких причин: слон уже своєю величиною поставою неначе створений на діріґента, бо перше: кождий звір може його дуже виразно бачити, а друге: вже сама мати природа дала йому до діріґування знамениту батуту в подобі його труби. Та найважнійше то се, що у слона незвичайно чутлива душа, яка в силі огорнути та збагнути всі найніжнійші тонкости мистецького царства звуків. До того треба додати його могутній басовий голос, яким він може тримати весь хор у карності та бути одночасно невидимо моральним і видимо дійсним провідником усіх звіринних басів та підбасків.
Та все таки слон забірався до свого завдання з почуттєм непевности, а навіть якоїсь трівоги. Адже йому доведеться сьогодня перший раз вести хор, із яким він іще ніколи не відбув ні одної проби! Невже такий невишколений, незіспіваний хор буде в силі дати якунебудь душевну насолоду? Чи не скінчиться його діріґентура крайнім неуспіхом, загальним насміхом та приниженнєм його слоневої повага? Але опісля він успокоївся у великій мірі бистроумною думкою, що тільки люде мусять у своїй духовій слабості вчишся хорового співу; звірі, дякувати матері природі, сього не потребують, бо вони вже приходять на світ із уродженим і розвинутим почуттєм гармонії тонів.
»Чи чули ви«, говорив слон до своїх приятелів, »як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одно створіннє навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте… Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любови і ясної мрії родить!«
Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величніх окладинок: одна окладника — се синій небозвід, а друга — зелень землі. А в середині між тими окладниками піддає кождому звіреві голос сама мати природа. Отже слоневе завданнє не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплюваннє або ослаблюваннє сили голосів од »дуже сильно« до »тихесенько«.
Коли слон обкинув оком безліч звірів, із яких майже кождий був уродженим співаком, нова щаслива думка впала йому до голови. Адже перед ним стоїть великанський хор, який ріжноманітністю, краскою, силою, шириною, глибиною й висотою голосів лишає далеко в тіні всі наймогутнійші голосові та інструментальні засоби людей. Отже його річ буде інтуїцією діріґента кождому звіринному голосові дати відповідне місце й доцільно його використати. Слон аж утішився сам сією думкою і як із початку був проти діріґування, так тепер набрав до нього великої охоти. Він знав, що досі всі людські хори співали майже акордово, значить, достроювали механічну гармонізацію до першого голосу й через те людський спів разив дуже часто одноманітністю, яка доходила до нестерпимої зануди. Отже не бездушна гармонізація акорду, лише стільки мельодій у одній пісні, скільки родів голосів! А завданнє слона буде в тій безконечній ріжноманітності тонів і мельодій найти звукову єдність природи! Оце вся тайна контрапункту, який слон забажав піднести у звіринному хорі на висоту козмічної гармонії. Йому траплялася чудова нагода користуватися краскою та мікротонами звіринних голосів, зовсім незнаними в людській музиці, яка ізза притуплення слухових вражінь людини відчуває що найвище звукові півтони; а звірі співають голосами, що творять девяту частину інтервалу між людською прімою та секундою! Отже слон постановив контрапунктичним веденнєм голосів показати слухачам щось наскрізь нове, що просто бухалоби стихійним життєм і силою. А щоб дати кождому родові голосів нагоду виявити вповні свою самостійну своєрідність, постановив слон закінчити гимн звірів великанською фугою, в якій усі поодинокі голоси зіллються в одну могутню велич пісні створінь.Одушевлений сією великою думкою повелів слон звірям уставитися доцільно до потреби хору. Було неможливо й непотрібно гуртувати звірів так, як се водиться в людей, у чотири відділи, відповідно до чотирьох голосів. Що значать чотири убогі людські голоси в порівнянні з безконечним багаством одмін і красок звіринних голосів? От із тієї причини велів слон гуртуватися звірям у хор по їх тілесній величині, з якою в деякій мірі згоджувалася якість їхніх голосів. Отже ріжні-преріжні співочі комахи, мушки і цвіркуни літали прозорою хмаринкою перед обличчем слона або сіли собі на близьких кущах і деревах. За ними засіли найріжноріднійші птиці, менші напереді, а більші чим раз далі позаду. Чотироногі звірі уставилися на землі, найменші близько слона, а більші постепенно чим раз далі позаду, де на самім кінці заняли місце буйволи, носороги, зубри, буйтури і слони.
Коли уставленнє хору скінчилося, всі звірянні співаки вперли свої очі у свойого діріґента слона. Слон іще мабуть ніколи не виглядав так поважно й величаво, як у сій хвилині. На знак уваги він підняв свою могутню батуту-трубу і тримав її якийсь час у воздусі. Тоді нараз якесь розкішно-гаряче почуттє прошибло душу звірів, а в найблищій хвилині ніби струя морозу пройшла їх тіло. Се було тому, що вся природа разом зі сонцем на верхівях пралісу немов завмерла у напруженім ожиданні найблищої хвилі, коли глибоку глушу розірве нагло одно чуттє, одна воля, одна думка, висловлена міліонами голосів сотворінь.
Слон спустив свою трубу й на стрічу ясній блакиті небес, безмірній далині пралісу і в душі всіх сотворінь, які чують, розуміють і слухають голосу матери природи, полинула на тисячах і тисячах мов і голосів ось яка пісня створінь у пралісі:
В долах і горах.
Борах і зворах,
На вершинах.
В диких пустелях
І в підземеллях,
В мор глибинах.
Всюди, о, світе.
Ми, твої діти,
Вічно живем.
Сонцю радієм.
Щастє лелієм
Ніччу і днем.
Мамо природо,
Ти, наша вродо.
Дяка тобі!
Всім нам дай силу
Неодолілу
У боротьбі.
А як остання
Хвиля вмірання
Прийде в наш бій,
Дай тоді, мати,
Легко сконати
Й мушці дрібній!
Завдяки вродженому музикальному хистові створінь і мистецькій оруді слона хор виповнив своє завданнє величаво. Се була справді могутня, козмічна симфонія життя, почуття боротьби й бажання легкої, безбільної смерти. Кожде слово гимну було в хорі правдивим і глибоким пережиттєм, яке виявило себе вповні відповідним художнім малюваннєм при помочі поглиблювання, підношення і степенування ріжних-преріжних голосів. Тому і вражіннє гимну було таке глибоке, що ще довго потім, як хор перестав співати, звірі стояли, як зачаровані й закляті та все ще слухали дивного, прошибаючого гомону пісні, що бреніла не в їх ухах, а в їх душах. І як раз оця хвиля гомоніння пісні в їх душі була хвилею найвищої насолоди. І тому створіння стояли у святочнім онімінні й ніхто не важився перебити їхній великий і святий настрій буденними окликами й оплесками на знак признання. Такі оклики й оплески можливі, як потому сказав Лис Микита, тільки в людей тому, що люде або бездушні або в їхній хирлявій душі розцарилася велика порожнеча, в котрій усяке вражіннє твору штуки губиться, лишається в ній тільки якийсь плиткий спогад, який силує людей замість оддатися зовсім вражінню краси штуки, грубовато плескати в руки, дико тупати ногами і кричати »Славно! Ще раз!« Так, якби вражіннє краси мистецького твору було кусником мяса, по зїдженні котрого голодний людський шлунок кричить: »Іще одну порцію!«
Першу зворотку гимну почали звірі співати »унісоно«, при чому глибоко вражала незвичайна, в людей небувала й неможлива віддаль октав од найтоншого бреніння аж до найнижчого гудіння її рокотіння могутніх звіринних басів, а властиво басищ. Майстерним орудуваннєм умів слон довести до того, що слова »на вершинах« співали передовсім ті створіння, в котрих найвищі й найтонші голоси. При словах »в диких пустелях« виринули з повною силою на перше місце голоси звірів-громадян пустині. Колиж із понурим виттєм шакалів, гієн і пантер змішалося прошибаюче »кра! кра!« гайвороння, то кожде створіннє, що навіть іще не було на світі, тільки ще находилося в лоні матери, могло мати поняття про сю безмежню картину опущености, таємного жаху і смертельної самоти, якій на імя пустиня.
Чудово вдався хорові глибокий контраст до слів »на вершинах«, а саме »в мор глибинах«. Створіння, що були мешканцями таємних морських глибин, не могли з лучбово-здоровляних причин узяти участи в великому звіринному зборі. Ось чому носороги й гіпопотами були звірями, що змалювали своїми дивовижньо-глибокими басами знаменито всю загадочно дивну западню морського дна.
Незабутню глибину вражіння викликав звіринний хор, коли співав з другої зворотки місце »Сонцю радієм«.
Але деякі круки міркували, що навіть пісня до сонця не може обійтися без них і вмішали в сьому місці до гимну своє понуре »кра-кра!« Сей поганий роззвук дуже розлютив царя Лева й по його наказу соколи присилували круків до мовчання словами:
«Стулите ві, чорні круки, свої розкракані дзьоби?«
Ріжнородне багаство чудових соняшних мельодій дійшло до найвищої точки. Кожде створіннє співало в честь сонця иншу пісню, відповідно до своєї життєвої сили, до глибини й ширини своїх переживань і до снаги малювати всі відтіні свойого чуття одушевленими звуками. Та проте яка божеська гармонія в тій позірній безгармонійності! Яка подиву гідна єдність у великій ріжноманітності! Може перший раз тоді почувалося, що в вирі окремих стежок природи єсть один основний шлях, у невідомих тайних нетрах міліонів і міліонів серць одно серце бється, у мільярдах і міліярдах розкинутих і заблуканих душ одна душа ясніє!
|
|
Сонце, що вже незадовго мало сісти на верховіття пралісу, слухало з усміхом своїх дітей, котрі співали йому пісню вдячности й радости. Воно облило їх розкішно теплою повінню яскраво золотого проміння, яке простелилося самоцвітними пасмами по зеленій землі, заглядало в темні сплети й закутки тисячлітніх дерев, лягало відпочивати на кучеряве верховіття й дивилося враз із зеленню землі та з безкрайою блакиттю небес на темний праліс і на створіння в нім.
Затоплені в могутній золотій струї світла і пройняті всевладними почуваннями після відспівання гимну, стояли діти природи німі, зачаровані. Були похожі на якісь ясні, розвійні тіні, що ось ось розпливуться, як непевні видіння, у хвилях соняшного світла. Навіть сніжно білі коти робили вражіннє якихось небувалих, неземних істот. Вони дуже подобалися сонцю, яке відбивалося рясними жмутами проміння в їх очах, неначе приглядалося собі в них, як у дзеркалі. А один кіт, захоплений чарівною подобою своїх племінниць, мявкнув дуже чутливо ось як:
»Які гарні булиб людські жінки, якби вони мали вірну собачу душу та чудові котячі личенька!!«Перші слова третьої зворотки, себто »Мамо природо« були величнім сольом діріґента слона. Здавалося, що в його могутнім голосі пробивалася молитва ще первісних стихій природи, котрі серед титанічної боротьби щойно оживилися першим блиском свідомости життя і в почутті своєї сили та одночасної безрадности неначе тулилися до природи, як діточки до грудей матери. За слонем почали другі створіння повторювати його мельодію шляхом фуґи, яка пробігла нескінчене число звіринних грудей, щоб опісля злитися у стихійно могутній акорд, замкнутий словами:
Всім нам дай силу
Неодолілу
У боротьбі.
Драматична сила всемогутнього царства звіринних тонів досягла тут небувалої висоти. Почувалося, що тут серед страшенного ломоту, реву та стогонів розвалюється понура тюрма світу: гори валяться на гори, тріскають одвічні гранітні підвалини, розриваються чорні хмари, стрічаються в жахливому зударі розхвильовані океани та безмірними струями води, пари і мраки заливають землю, закривають високі гори і бють раз-у-раз потворними бурунами об склепіннє небес. Усе суне, все летить і скочується в чорні челюсти чим раз то свіжих безодень. А серед осліпливого блискання блискавиць і понурого рокоту громів над сим усесвітнім образом розвалу, руїни та смерти здіймається могутній Дух творіння й голосом, од якого жива душа завмірає з величнього захоплення, кличе:
»Хай буде новий світ!«
Із подавляючого почуття величі та грози слухачам і співакам аж мурашки поза спиною ходили. Кожде створіннє раде було в сій хвилині плакати й порохом стелитися по землі перед могутнім обличчем матери природи. Одночасно кожде почувало в собі якусь чудодійну, непоборну силу.
Останні слова гимну »Й мушці дрібній« відспівали найменші створіння, передовсім ріжнородні мушки, які утворили небувалий мистецький контраст до слова »сконати« таким чином, що віддали його вельми ніжним і гармонійним »тихесенько«. Такого ніжного співу ніхто ще, як світ світом, не чув. При слові »дрібній« затихала мельодія чим раз більше і здається, десь непомітно загубилася у великому мовчанні природи. І не знати було, чи се настала справжня тиша, яка мрійними дзвонами дзвонила в ухах сотворінь, чи се було повільне завміраннє звіринного гимну. Тільки по дивно скупченій і передуховленій поставі діріґента слона, по ніжно стягненій його трубі та по його напружено прижмурених очах було видно, що тихесенькі звуки найдрібнійших сотворінь іще линуть на стрічу вічности. Аж коли слон неначе стрепенувся і приняв свою звичайну подобу, тоді се був знак, що звіринний хор уже перестав співати.
Коли звірі охололи по довшім часі з глибокого вражіння мельодій свого гимну, виступив доктор Сич і почав читати ось яку леґенду на тлі сучасної крівавої дійсности між людьми:
——————