Дума пралісу/Звірі і природа бавляться по шляхецьки
| ◀ Висновок Лиса Микити | Дума пралісу Звірі і природа бавляться по шляхецьки |
Рай у царстві »Пчолія« ▶ |
|
Дар Лев наказав зробити малу передишку, бо його воля була відвідати свою Найяснійшу Пані Дружину, щоби подивитися, чи їй уже легче, а далі тому, щоби звіринна громада мала нагоду розібратися трошки в тій величезній навалі думок, які їй довелося перший раз почути в історії звіринного царства. Коли цар віддалився від свойого сонцем осяяного престола, розвелася межи звірями дуже жива балачка над драматичною картиною театральних артистів коня й кабана. Звіринну молодь зібрала велика охота наслідувати сей образ людської національної боротьби, так їй подобалася та незвичайно смішна черта людської культури. Одна молоденька панночка гуска, яка чула себе ображеною тим, що її сусід, гусак-академик не перепросив її за» те, що нехотячи наступив їй на ногу, ґеґнула йому ось яке нечемне слово:
»Ти не гусак… ти шляхтич!«Слова панни гусочки викликали регіт і бурю признання з боку майже всіх звірів та поділали наче зараза навіть на старших, які й собі почали забавлятися людською національною боротьбою. Майже всі звірі поділилися на два расово ворожі табори та почали проти себе боротьбу на людський лад, беручи її, розуміється, тільки зі смішного боку. І коли досі звіринна громада стояла весь час непорушно, наче пні дерев у пралісі, то тепер здавалося, мовби буря зірвалася й почала кидати звіринну братію то сюди, то туди, ніби розбурхані хвилі моря. Счинився великий гамір, крик і вереск, понад яким однак лунав безупинним гомоном сміх і регіт як найживійшої веселости й радости. Та серед гамору й реготу було чути виразно слова, з котрими національні напасники зверталися до своїх жертв. Так наприклад пантера крикнула до свого сусіда образливим словом: »Ти не гіпопотам, ти шляхтич« і обоє качалися по землі з великої веселости.
Жаба глянула високо в гору і ґреґнула таку образу:
»Ти не яструб, ти шляхтич.«
На всіх мовах великого царства звірів гомоніли радісні й насмішливо-жартобливі оклики кертиць, ропух, гадюк, сорок, ворон, блощиць, стоног, ослів, мулів і т. д. і т. д., до своїх ніби расових противників:
»Ти не їжак, не осел, не гад, не гієна, не шакаль, не американський смердюх, не крук, не мул, не пацюк — ти шляхтич!«
Регіт звірів, що розлягався, наче шум могутнього водопаду і гремів несамовито, як понурі таємні труби, що кличуть усі створіння на страшний суд, ізбудив цілу природу зі спокійної та сонно байдужої задуми. Від найменшої зеленої травички аж до найбільшого тисячлітнього дерева у пралісі, від ледві помітного камінчика до ґранітної скелі, все почало прислухатися звірям і разом із ними сміятися-реготатися з безмежньої смішности та з божевільної глупоти створінь, яким на імя люди. А коли кропива крикнула образливе слово до папороти: »Ти не папороть, ти шляхтич«, наймогутнійший дуб, який стояв, наче старий дужий козак характерник поміж другими деревами в гущавині й почув слова звірів і ростин, так розреготався, що аж нагнув додолу свої могутні гилі, вхопився ними за боки свого грубезного пня-черева і кричав до галапасних ростин, які густими сплетами обвили його тіло:
»Ха-ха-ха, мої невдячні діти галапасики! Стисніть мені бодай кріпко моє старе пузо, а то, їй Богу, зі сміху трісне… ха-ха-ха-ха!«
І буйна земля почата так із людської глупоти сміятися, що аж дуже позеленіла. І небо зі сміху над людьми аж надмірно посиніло. А місяць так душився з реготу, що почав хитатися на свойому небесному шляху і впав на темне верховіттє пралісу. Але воно було мягке, так що місяць тільки трошки собі обличче подряпав. Лежав на верхівях, наче на темних подушках і зі сміху відчинив дуже широко уста та не був у силі їх бодай трошки зачинити тому, що його вилиці вискочили з основ. Злякався дуже й почав трівожно кліпати до сонця очима та ледві пробелькотав до нього одно слово: »Води.«
Сонце післало місяцеві маленьку хмарку і вона своїм животворним холодом вилічила місяцеві звихнені уста. Навіть саме сонце сміялося сердечно з людської вдачі, так сердечно сміялося, що аж дуже упріло, як ніколи давнійше. Тому почало з тугою позирати в долину та мірити своїми проміннями віддаль до моря, бо забажало по своїм заході в ньому здорово скупатися.
——————