Дума пралісу/Кабан-шляхтич і кінь-мужик
| ◀ Що звірі думають про людський державний і суспільний лад? | Дума пралісу Кабан-шляхтич і кінь-мужик |
Висновок Лиса Микити ▶ |
|
Державний прокуратор Лис Микита забрав тепер голос і сказав:
»Найвищий Трибунале! Славна Звіринна Громадо! Ми вже за довго займалися наскрізь поважними виводами по питанню єства людини. Боюся, що деякі панове звірі, особливо наші достойні пані, а передовсім наші молоденькі краснопері, краснохвості і краснодзьобі панночки, не привикли до таких незвичайних картин і думок. Вони почали, а може небаром почнуть почувати себе ніяково. Щоб се оминути, а передовсім, аби дати нашому молодому поколінню поучну й веселу розривку, я хотівби поставити одно внесеннє, якого виконаннє причиниться може в найбільший мірі до пізнання всеї моральної та духової безвартостп людини. Маю на думці так зване людське національне иитаннє. Воно зі становища нашої звіринної думки й етики являється чимось так божевільним і одночасно так потворно смішним, що наша звіринна молодь і навіть ми, всі старі звірі, будемо реготатися до розпуку, коли побачимо на наші власні очі, як людські народи національне питаннє розуміють і як його розвязують. Із тієї причини я порадивби вивести перед очима Його Величньости царя Лева й перед усією звіринною братією драматичну картину під наголовком «Національна боротьба між людьми«. Акторами сієї картини будуть ті звірі, які зголосяться добровільно до сього завдання й котрі були на службі в людини.«
Найвищий Трибунал приняв внесеннє д-ра Лиса Микити. Тоді він звернувся до домашніх звірів і запитав їх голосом, який говорив, що й вони можуть у пралісі придатися:
»Хто з вас чується в силі виставити нам сю цікаву картину людської бездушности?«
Коли прокураторські очі спочили на обличчі песика, що недавно тому сповідався, псові нагло мелькнула через голову щаслива думка. Йому здавалося, що відверне від себе грозу кари за свої любовні гріхи, коли тепер використає нагоду розвеселити царя, прокуратора, трибунал і всю звіринну громаду. Отже без довгої надуми пес обізвався:
»Гав, гав! Я!«
За другого актора зголосився молодий білий кінь, який дуже мав охоту побрикати собі трошки, бо ще ніколи не довелося йому стояти так довго й непорушно на одному місці. На знак згоди він заіржав весело та почав разом із псом протискатися крізь густу юрбу звірів до царя. Державно-собача поліція звеліла звіринному народові уступитися трошки назад і на боки, щоб видовище національної боротьби було по змозі як найбільше.
Але звіринні жінки почали пронизливим ґеґаннєм, сичаннєм, дзявканнєм, гавканнєм, скреготом, кудкудаканнєм і краканнєм противитися тому, щоби песик виступав у ролі театрального художника-актора. Цар Лев і Найвищий Трибунал мусіли рахуватися з громадською думкою звіринного жіноцтва. Тому пес не міг виступити на сцені ізза свойого неморального життя. Він похилив на свойому місці сумно малу голову та почав ковтати дрібні сльози, що горохом котилися йому з очей. Серед ледві чутного хлипання він жалібно скавулів і розжалобився дуже на людину, яка звела його, колись чисту й невинну душу, як то кажуть, на пси. На його місце зголосився дикий кабан, який сказав, що вправді не служив людині, але живе близько неї в лісі та вже нераз мав нагоду пізнати на своїй власній шкурі, що се таке людина. За однодушною згодою звірів узяв кабан на себе ролю шляхтича, що по думці фільозофа д-ра Сича уявляє собою найцікавійший, найзнаменнійший і найнікчемнійший, разом із тим найсмішнійший тип людини на тлі національної боротьби. Кінь дістав завданнє виступити в ролі Українця. Сам цар Лев звернув обом акторам увагу на те, що вони не сміють ранити один одного в боротьбі, бо звірі — се не Іспани й не Анґлійці, щоб розкошуватися непотрібним розливом звірячої крови.
Кабан і кінь станули напроти себе. Лис Микита, що лаштував і вів боротьбу, закликав до обох національних представників двох слонів, які по приказу обкрутили своїми трубами животи кабана й коня і тримали обох соперників так, аби вони не могли рушитися з місця. Лис Микита пояснив звірям, що кабан-шляхтич і кінь-мужик находяться тепер у національній неволі та звернув звіринній громаді увагу на те, що вона мусить уважити, як сі оба людські невольники будуть поводитися у своїм теперішнім положенні.
Кінь-Українець наступив уха, понурив голову глибоко в долину та почав думати важку думу.
За те шляхтич не устояв ні хвилини спокійно. Він наїжив шерсть, почав крутити передом і задом і розпорпувати землю. Опісля підняв голову, подивився своїми малими, немудрими, лукаво впертими очима на слона її на все окруженнє, зацьмакав цупко й закланцав зубами. Відчинив рот так широко, що здавалося, начеб його рило геть розкололося на дві половині, які вже ніколи не стуляться та почав стогнати, грозити, плакати, кричати, благати-молити ось якими словами:
»Я кабансько-лицарський народ гербу »Пся креф!« Моє поколіннє найстарше на всьому світі, бо ще Адам і Ева їли зроблені з нас кабансько-шляхецькі ковбаси. Хто хоче знати, що се культура, хай іде до мене! Тільки я маю на виставу красу штуки, мельодію мови, шик кабанських сальонів, добірність кухні й товсту круглобедрість кабаних і кабанівен! Без мене світ тюрма. Голгофта, руїна! О, високі, достойні, всемогутні можновладці світу! Не допустіть до того, щоби крівавий деспот, тупоумний слон-кат держав мене в подлих обіймах неволі! Увільніть мене, благаю вас! Без кабана-шляхтича не засяє сонце волі нікому на світі. Одесо гонору даю, пся креф! Брате Українче! Молю тебе, поможи мені пірвати кайдани, а я тобі. За нашу і вашу вольність — рох-рох-рох! Я Месія, рознятий на хресті за гріхи світу! Як вийду на волю, брате Українче, стану апостолом, огненним стовпом, Богом волі і братерства з тобою і з цілим світом! Пся креф!«
Звіринна молодь почала аж заходитися зі сміху, так їй подобалася гра кабана. Але і старі звірі, що вже багато на світі бували й пережили, не могли нахвалитися мистецького наслідування шляхецької вдачі актором кабаном, а зубри з біловіської пущі, які може найліпше зі всіх звірів знали особисто шляхецький рід, хитали потакуюче головами й однодушно висловлювалися ось як:
»Дуже добре. Дуже добре. Кабан так вірно наслідує Ляхів, що треба сказати: шарпни кабана за хвіст, то з нього вийде Лях, май діло з Ляхом, то пізнаєш у нім кабана.«
Менше подобалася звірям гра коня-мужика. Алеж і його роля була тяща. Кінь мусів наслідувати українську оспалість, сумовитість, задуму, манколію, українську недостачу рухливої діяльности — значить, усі такі чорти характеру, які не мають у собі нічого драматичного. Тільки самі найбільш освічені кола межи звірями, як сама Його Величність цар Лев, слоні, буйтури і всі учені спеціялісти-народознавці признали, що кінь вивязується зі свойого завдання так само добре, як і кабан. А що його роля така невдячна, сьому не винен кінь, тільки ті історичні обставини, серед яких витворилася українська вдача і яку кінь мусів теж вірно наслідувати. Отже кінь передавав дуже добре українську тугу за волею при помочі пісень. Він умів зворушливо відіржати історичні думи й передати словами й виразом обличча глибоку сумовитість українських народніх пісень. Та коли він заспівав пісню »3гинуть наші вороженьки, як роса на сонці«, »Не чужого ми бажаєм« і »Мир вам братя всі приносим«, звірі не могли вийти з дива, як українська людина може в кайданах неволі показувати такий сльозаво-солодкавий світогляд, замість ударити в один однодушний громовий звук »Смерть катам!« А Лис Микита зауважив:
»Народ, який співає »3гинуть наші вороженьки, як роса на сонці«, не зможе скоро вибитись на волю, бо він не розуміє ось якої глибокої життєвої правди: вороженьки не гинуть, як роса на сонці, лиш вороженьків треба вбити, знищити, як нахабних щурів. А потім, панове! Що за мягкість, що за душевна розхляпаність обдарювати крівавого тирана титулом »вороженько…« Бракує Українцеві ще тільки сказати:
»Мій найсолодший вороженьку! Настав будь ласка, свою мордочку, хай я тебе поцьомаю…« Ха-ха-ха!
»Або таке, як »Не чужого ми бажаєм«, обізвався достойний міністер Ведмідь Бурмило. »Щоб жити, мусить народ бажати та силою здобувати не тільки своє, але й чуже. Бо своє народ лиш тоді збереже, коли й чуже має у своїх руках, як застав.«
»А вже просто незрозуміла душа народу, який співає пісню »Мир вам братя всім приносим«,« промовив доктор Сич до Бурмила й Лиса Микити. »Проповідувати мир, коли ціле тіло ятриться ранами в тюрмі рабства, може тільки душа невольника, що вже привик до ярма, як віл до людського плуга.«
Коли Лис Микита міркував, що вже досить охкання, крику, самохвальби й несмачних закликів шляхтича до всього світу, дав потайки слоневі знак пустити його і просив звіринну громаду уважати на се, як сей кабан буде поводитися на волі. Щойно труба слоня увільнила кабана з обіймів, як він із несамовитої втіхи здорово квікнув, наїжив щітину, задер бундючно хвіст і миттю побіг на край поляни і там шубовсть у калюжу! Викачався нівроку в нечистій воді, забрав усе слизьке багно на свої вольні плечі та прибіг назад на сцену. Там уже щось лежало на землі, завинуте в папороть. Се приніс якийсь пес. Кабан здер папороть і побачивши перед собою блискучий ніж, дуже зрадів і сказав, що воля без ножа — се кабан без очей. Ті кабанові слова викликали велику веселість у звірів, а доктор Лис Микита дав кабанові ось яке напімненнє:
»Роби собі з тим ножем, що хочеш, але раджу тобі: заки візьмеш його в рот, обвини його чимнебудь! Ніж — се символ людської культури. Можеш, кабане, як се тобі по нутру, забруджувати себе болотом, але настільки мусиш усе шанувати свій рот, аби не брудити його предметами людської цівілізації…«
Кабан завинув ніж і, взявши його за держак у рот, почав оглядатися кругом і святочно та при тому грізно заквічав:
»Моя вольна Шляхеччина мусить бути страшно велика. Пся креф! А зроблю я її великою своїм болотом, своїми клеваками, своїм ножем і своїм кабанським рилом. Я оберну всіх звірів у шляхтичів, а як вони не схочуть, я їх рознесу, розторощу, роздеру! Убю ножем самого царя Лева й засяду на його престолі, рох-рох!«
Цар Лев, який досі сидів поважний і нахмарений, зареготався здорово і ревнув:
»Чудово!«
Зі запіненим ротом, із дико заіскреними очима підійшов кабан Лях до коня Українця й почав кричати до нього:»Від тебе почну свою історичну місію шляхецько-кабанського рила. Хто ти? Що ти таке?«
Кінь підняв голову і простягнув її до кабана так, що вона творила одну лінію з його шиєю, закотив верхню та спідню губу й показав кабанові два ряди гарних білих зубів. Се був знак, що з таких слів шляхтича навіть і кінь сміється. Сей вираз коневого обличча припав дуже до вподоби звіринній громаді й вона почала голосними окликами підбадьорювати його:
»Славно! Славно! Дай кабанові порядну научку!«
Шляхтич наставив до коня-Українця гострий ніж і ще раз гримнув на нього:
»Що ти таке?«
Кінь-Українець заіржав так якось болючо весело, що по цілому пралісі гомонів довго звучний голос його чутливої мови »ір-ір-ір-ір!«
Мова коня-Українця роздратувала до краю шляхтича. Його заболочений рот покрився свіжим припливом піни й він почав кричати, як навіджений:
»Що се за хамська мова »ір-ір-ір!« Тепер довкола мене тільки моя вольна кабанська Шляхеччина, а ти мій підданий! Ти не кінь-Українець, ти шляхтич! Як почую ще раз твоє конячо-українське лепетання, сейчас тобі ножем черево розпорю! Отже мусиш балакати до мене найкращою, найкультурнійшою, наймилозвучнійшою мовою на світі, якою говорять кабани-шляхтичі і яка зоветься чудово мельодійним іменем »рох-рох!«
Останні слова кабана розпалили здоровенний регіт серед звіринної молоді, а поважний столітній дідусь Зубрицький не затаював своїх почувань і сказав до свого молодшого брата круторогого пана Волинського:
»Їй Богу, сей кабан — се викапаний шляхтич!«
Кінь-Українець заіржав тепер іще раз із почуттєм великого пересердя й почав говорити до шляхтича ось якими словами:
»Невже ти забув, кабане, як ти тому кілька хвилин тяжко стогнав у ярмі неволі? Невже ти справді не вмієш одріжняти волі від самоволі? Коли ти се забув, тоді ти не достойний волі, бо в тебе душа нікчемного раба й хама!«
»Славно, коню-Українче! Славно!«, кричали до нього одушевлені звірі.
Але шляхтич не дався збити з пантелику й розквічався так несамовито, начеб йому хто ніж під лопатку устромив:
»Не розумію! Не хочу розуміти! Пся креф! Не іркай мені в уха так подло по українськи! Або культурно по кабансько-шляхецьки мені рохкай або стули свою конячо-українську хавку, бо смерть на місці тобі зроблю! Пся креф гайдамацька! Рох-рох!«
Шляхтич приступив дуже близько до коня-Українця, оглянув його докладно та почав знову кричати:
»Чому ти більший від мене? Чекай, небоже, я вже тебе скорчу як слід. Чому в тебе хвіст кращий від мого? Я вже тобі його обітну! Чому в тебе така гарна постава? Я вже тебе огнем і мечем перекривлю! Чому ти такий чистий і білий? Щоб ти удостоївся високої шляхецької культури, я зроблю тебе таким чорним, як я сам.«
Заболочений шляхтич був за малий, щоб успішно почорнити білу шерсть коня-Українця своїм давнім і свіжим блискучим багном. Тому почав чухатися своїм нечистим тілом до його струнких ніг. Кінь-Українець не міг уже терпеливо приглядатися, як сей шляхтич заболочував йому чим раз більше його тіло. Досада, лють і обридженнє його обхопили й він заіржав могутнім голосом:
»Смерть нікчемному шляхтичеві!«
З крайньою напругою всієї своєї молодечої сили шарпнувся кінь-Українець і нагло вирвався з невільничих обіймів слонової труби. В найблищому менті вхопив шляхтича зубами за хребет і дужим розмахом своєї гнучкої шиї кинув його високо у воздух. Шляхтич почав угорі над зачудуваним звіринним світом серед розпучливого квікання й рохкання виводити дуже дивні, смішні млинки у повітрі й нагло бабевхнув з великим розгоном у калюжу край поляни та щез у мутній воді. По хвилі показався на поверхні води й перше його слово, яке вийшло з його водою захлисненого рота, було:
»Ти не кінь… ти шляхтич!«
Звірі думали, що кабан-шляхтич лишиться вже в калюжі, яка до його вдачі та до його життя найліпше підходила. Але вони забули, що кабансько-шляхецька натура дуже завзята. Кабан виповз із калюжі та знову приблизився до коня-Українця. Був тепер такий розярений, що всі слова, звернені до коня-Українця, здушилися йому в горлі, як зімнята бульба в макітрі. Несамовито дикими очима він позирав на Українця й був у силі говорити раз ураз тільки одно одніське кабанське слово: рох-рох!
Кінь-Українець не хотів уже більше занечищувати своїх уст кабансько-шляхецьким болотом. Він ужив супроти нахабного напасника на свою волю й на своє життє оружжа, властивого його вдачі. Обернувся до кабана-шляхтича задом і хвиргнув його обома копитами. Кабан-шляхтич ізнову зробив кілька млинків, але вже по землі та закачався знов у калюжу. В останнє вже з мутної води квікнув: »Ти не кінь… ти шляхтич«, опісля довший час тільки втомлено стогнав.
——————