Дума пралісу/Найтящий злочин
| ◀ Звіринний гимн | Дума пралісу Найтящий злочин |
Ой під гаєм зелененьким ▶ |
|
Сатана, цар пекла і тьми, понурив уперве від початку світу голову на свойому огненному престолі та сидів, неначе бездушний. Його найбільший друг, огонь, намагався розбурхати й розвеселити його. Жагучими язиками облизував йому ноги, лоскотав йому вуха й ніс, але даремно.
По довгім часі важкого отупіння Сатана підняв голову і глянув далеко перед себе. Крізь пекельний огонь і дим розгорнувся перед ним виразно світ на землі. Перший раз у своїм вічнім пануванні цар пекла побачив ось яке явище: вся земля була окружена ярким, кріваво червоним огнем, який велитенськими стовпами так і бухав під саме небо і вдаряв могутніми хвилями об стіни пекла. Здавалося, що сей несамовитий пожар спалить не тільки цілий світ, але також оберне в попіл саме пекло. Се був огонь світової війни. До вух Сатани доходив гук гармат, скрегіт зубів, крик розховстаних світових пристрастей і плач та зойкіт дітей, жінок і старців; все те зливалося в один звук, наче якийсь таємно жахливий стогін о півночі на цвинтарі: проклін життю.
І нагло мелькнула через Сатанову голову думка, що зморозила йому кров, яка була до тепер усе огненно гаряча.
»Де пекло?«, запитав він себе, »чи тут у мене, чи там — на світі?«
Запитав і здрігнувся.
Він почав порівнювати своє царство з морем огню на світі та переконався, що ціле його пекло — се дитяча забавка в порівнянні до справжнього пекла на землі. Супроти реву, гуку, шуму, крику й розпачу на землі вражали стогони грішників у його пеклі, наче невинне цвіріньканнє пташенят перед сном. Кровю й огнем облиті люде на світі, що кидались на себе з якимось пяним завзяттєм, лишали далеко в тіні всі пекельні постаті, які видалися Сатані нараз білими, блідими й нагадали йому невинних ангелів. Тай увесь його вогонь був слабий, жовтий, наче соломяний у порівнянні до кипучого виру світового пожару.
Не було для Сатани сумніву, що його царство кінчається, бо стало малим, забутим смітником супроти незглибимої прірви злочинства й божевілля, яке шаліло на світі.
Трівога обхопила Сатану й він так застогнав, що його пекло затремтіло, а на землі наступив од його стогону землетрус, який в одній хвилі знищив кілька великих міст і кілька сот тисяч людей. Але мало хто на землі звернув на се увагу.
Сатана почав промишляти над тим, якби спасти свою огненну корону та підняти повагу й велич свойого царства. Довго думав і не міг ні сам ні його досвідні дорадники нічого путнього придумати. Вкінці звернувся до своєї подруги, бо здавалося йому, що у всяких пекельних справах найліпша дорадниця — се жінка.
Цариця Сатаниха порадила закликати своїх найліпших годованців і доповнити ними Найвищу Пекельну Раду. Сатана покликав до сеї Ради Ігнатія Льойолю, найвизначнішого представника єзуїтської облуди. Крім його спровадив просто зі сучасного світу двох дуже заслужених для Сатани людей: Вільзона, уосібника найбільшої брехні і Клєманса, представника людської жорстокости. Скоро тільки сих трьох людей стануло перед обличчем Сатани, ціле пекло зраділо й бухнуло свіжим, дуже живим полумям. Та все-таки сей свіжий огонь не міг дорівняти своєю силою вогневі світової війни на землі.
Хоч і як довго Найвища Пекельна Рада радила під головуваннєм самої цариці Сатанихи, то проте не була в силі нічого врадити, як вирвати царство Сатани з занепаду. Вкінці Сатанисі вже не стало терпцю. Глянула глумливо на свого чоловіка й на президентів брехні, жорстокости й облуди та сказала:
»Ви всі зійшли на дитячий розум. Я, жінка, маю одинокий і певний спосіб, як спасти й утримати на віки пекельне царство. Ми мусимо розписати конкурс на найтящий злочин. Найбільший злочинець находиться тепер не тут, у нашім пеклі, тільки там — на світі. Сьому злочинцеві ми дамо найвищу нагороду й тим заохотимо його прийти сюди до нашого пекла. Сей найбільший злочинець унесе в моє пекло свіжу, могутню душу, яка влиє в ослаблені огненні жили пекла новий, небувало жагучий огонь і від сього вогню все пекло оживе, відродиться й закипить новим і таким могутнім пожаром, що перед ним раз на все зблідне вогонь, який горить на світі і грозить нашому царству загладою.«
Клємансо, що слухав слів пані Сатанихи з закопиленими устами, став перешіптуватися зі своїми обома приятелями, які радо йому притакували. Опісля устав і з ледві стриманою сердитістю заявив цариці Сатанисі ось що:
»В імені моїх двох товаришів я протестую проти образи, якої Ви, Ваша Величносте, Пані Сатанихо допустилися зглядом нас тим, що не вважаєте нас трьох найбільшими злочинцями«»Мовчіть!« крикнула Сатаниха. »3 вас кождий є злочинцем у иншому званні. Однак наше пекло спасе тільки така людина, яка замкне в собі ваші злочини в одній особі.«
Всі три президенти перекинулись очима з усміхом полекші, бо були певні, що такого злочинця не тільки пекло, але й сама земля не має.
|
|
Серед виру світової боротьби появилися на світі дивні, таємні оповіщення, писані кипучою смолою на червонім папері ось якого змісту:
»Хто зі смертних людей уважає себе найбільшим злочинцем у історії, хай негайно появиться перед обличчем пекельного царя й цариці та давши потрібні докази одержить із рук цариці пекла найвищу, ще досі нікому не дану нагороду.
Своєю милістю Цар і Цариця Пекла і Тьми.
Сатана в. р.
Сатаниха в. р.«
На сю відозву зголосилося так богато кандидатів, що пекельна гостинна була ними битком набита і все напливали свіжі проступники.
Перший кандидат був такий маленький, що ніхто з винятком Сатани його не бачив. Се був мікроб, який домагався найвищої нагороди за те, що він руйнував легені й мозок великих людей і через те зробив духові людства необмислиму шкоду. А вертячи мозок царів і можновладців він довів їх до сього божевілля, вислідом якого являється світова війна.
Однак Найвища Рада не признала йому нагороди, бо по їй думці мікроб усетаки не вбив духа людства; він занадто перецінив своє значіннє.
Другим кандидатом було залізо, яке домагалося найвищої нагороди за те, що вбило міліони невинних людей.
Пекельна Рада відкинула домаганнє заліза з тим обоснуваннєм, що залізо не вбивало людей наслідком своєї злочинности, тільки зі своєї власної глупоти. А глупота — се не злочин. За глупоту можна дістати нагороду хіба в небі, ніколи в пеклі.
З поміж ріжних дальших кандидатів на найбільших злочинців згадаємо тільки кількох.
Виступив тигр і хвалився, що багато матерей збожеволіло через те, що він пожер їх маленькі діти. Гордо змірив він очима людського тигра Клєманса, котрий затремтів з ненависти до свойого небезпечного соперника і промимрив захриплим голосом:
»Ся звірюка не відбере мені найвищої почести, а то…«
»3наю, знаю«, перебила його з усміхом Сатаниха. »Не бійся! Сей тигр убив тільки кількоро дітей, а ти, людський тигре, замордував голодом кілька міліонів дітей…«
Клємансо уклонився і з усміхом сказав:
»Дякую Вашій Високості за вселаскаве признаннє…«
З найбільшою самопевністю поводився новий кандидат із рогатою, чортовою шапкою на голові. Легковажно глянув на всіх соперпиків і говорив мовою, що була похожа на сичаннє вужа:
»Панове пекельна шляхта! Немає найменшого сумніву, що нагорода за найбільший злочин належиться мені. Розважте, панове: ще вчера я був найнужденнійшим рабом. Та не успів я ще добре увільнити своїх рук із кайдан, а вже вхопив ними всіх моїх сусідів за горло, щоб не дати їм вибитись на волю… Пся креф!…«
Злочин Ляха зробив дуже глибоке вражінне на ціле пекло, а президент найбільшої жорстокости затирав руки з радости й показуючи пальцем на нього, повторював усім раз-у-раз: »Бачите? Се мій ученик!«
Однак цариця Сатаниха вирішила, що треба ще пождати, доки всі кандидати не викажуться своїми злочинами, а тимчасом зробила шляхтичеві велику честь тим, що веліла йому ловити та зберігати у своїх пригорщах усе те, що ядушливий Клємансо викашлював.Лєнін старався доказати, що він є найбільшим злочинцем, бо в імя ідеї, яка виявилася нездійснимою за ніяку ціну в сучасності, він не жахався вимордувати міліони людей і кинув майже весь світ у безодню нужди, упадку, брехні і смерти.
Вільзон поглянув сердито на свого соперника і крізь затиснуті зуби процідив: »Коли Ваша царська Величність признають Лєніна найбільшим брехуном, я подамся до дімісії.«
Сатаниха звернулася тут до Лєніна з ось яким питаннем:
»Чи вірив ти, Лєніне, бодай одну годину у свою ідею?«
»Так«, відповів Лєнін.
Тут Вільзон зареготався з міною тріюмфатора і крикнув із захопленнєм, не чекаючи на питанне Сатанихи:
»А я свідомо брехав од початку до кінця!…«
На се відповіла Сатаниха:
»Дуже мені прикро, товаришу Лєніне, але всі твої гріхи бліднуть перед злочином сього американського крамаря.«
Тепер явилась якась дивна постать: уся засушена, як осінній опеньок, зігнута, як серп і беззуба. Її обличче було застигле, омертвіле, похоже на кепсько збережену, єгипетську мумію, яку дзьоб часу немилосердно роздзьобав.Одно око сього створіння дивилося з найбільшою побожністю на небо, а друге блукало з великою нахабністю й неспокійно, як перемерзле щуриня, по землі.
Ся постать раз-у-раз кланялася сильним пекла так низько, що носом дотикала землі, неначе ралом. А тепер вона упала перед Пекельною Радою так вірнопідданчо та скоро, що здавалося, зрівнялася з землею й маззю розляляся, щезла. По хвилі знов показалася і стояла, наче переломана.
Сатана відразу почув, що те марне створіннє не принесе й не скаже нічого нового, а тільки йому непотрібно забере час. Та всетаки дивна подоба сієї постати його досить зацікавила й він запитав її:
»Що ти таке?«
Мумія ще раз уклонилася Сатані дуже побожно та почала говорити якоюсь чудацькою та ломаною мовою:
»Я пер–пер–геп–рашаю, що Ваш Маєстат фа–фа–фа–тиґую. Я кр–кр–итик…«
Сатана засміявся й запитав його:
»Чому ти так дивно зиркаєш на мене? Чому ти одночасно дивишся і вгору і в долину?«
Постать одповіла:
»Я можу одночасно розслідити небо й землю за пос–пос–редством моїх очей, котрі дис–дис–диспонують чар–гар–гар–одійною силою…«Сатана приглянувся мумії блище і крикнув до неї:
»Яка там у твоїх очах чародійна сила? В нас у пеклі се проста тілесна хиба. Ми зараз пізнаємо ту твою чародійну силу блище.«
Сатана розгорнув пекельний огонь і дим і на вечірньому крайнебі світу показався великий, круглолицій ясний місяць, який своєю свіжою, чудовою подобою очарував очі не тільки всього пекла, а й навіть самої цариці Сатанихи, що була мало вразлива на поезію природи. Цар Сатана дивився пильно новій постаті в очі й показуючи рукою на місяць, питав її:
»Бачиш? Що там так чудово сяє?«
Критик зиркнув на ясен місяць і сей час із найбільшою певністю пробелькотав:
»Се, пер–геп–рашаю… по–по–повновидий лю–лю–людський задок.«
Коли пекельний регіт ущух, цар Сатана сказав до мумії:
»Он яка чародійна сила у твоїх очах, ти,бісів сину! І якже тобі займатися загадкою мистецтва, коли в тебе завдяки твоїй загальній покривленості нема мистецького ока? Коли ти в пісній юшці бачиш олімпійський нектар і навпаки?«
Сатана взяв дивну постать на ось який іспит:»Якими прикметами ти визначився як критик?«
Постать одповіла:
»Я мав чорнило в пері, напір на коліні, цит–цит–ати в шафі і сли–сли–ну в ро–ті.«
Сатана вхопився за голову:
»І з такими прикметами ти приходиш до мене, чортів сину? Невже аж я, Сатана, мушу тебе вчити, що основою критики мусить бути душа? Маєш ти душу? Де твоя душа? Сюди її!«
В шуканні за душею мусів Сатана аж вивернути шкуру мумії та добув із її середини якусь деревляну скриньку. Кинув її на землю, де вона розбилася і з неї вискочили три деревляні предмети, похожі на людські стопи. Сатана зареготався і крикнув до створінь у пеклі:
»Дивіться, діти, що за чудасія. У сього критика замість душі — три шевські копита! Що вони означають?
Перелякана постать белькотала:
Пер–пер–ше коп–ито »еп–ей–гика«, друге »лір–лір–гика«, третє »драм–гат–гика!«
Цар пекла питав:
»Чомуж одно копито таке обгрижене, облуплене? Що на се гикнеш?«
»Поз–а–як я дуже не люблю лірики.«
Сатана розсердився:
»Я сам собі дивуюся. Моє пекло валиться, а я мушу заходити в діскусію по питанням естетики з тією людською калікою! Але знай моє добре серце й заки підеш у гарячу смолу, вивчися elementa atque rudimenta людяности й естетики від Сатани, коли ти, покривлений виплодку, не навчився їх од людей. Ergo primum: кождий глибокий твір штуки містить у собі по свойому змісту нерозривну ліричну, епічну та драматичну стихію. Secundum: чув ти що про ґеніяльну драматичну лірику, про ґеніяльну ліричну епіку та про такуж ліричну драму? Можеб тобі послужити цитатами? Невже ти міркуєш, що я, цар Сатана, знижуся до рівня твоєї порожньої, самохвально цитованої іґноранції, ти, мізерна критична личино? Tertium: скринька з копитами на місці твоєї душі дає доказ на те, що ти дивишся (наскільки ти взагалі в силі дивитися) на вартість поезії не з ідейно-змістового й формального, тільки з недорослого школярсько-формалістичного становища, ти старосвітський скриньково-копитний естете з четвертої ґімназійної класи! Quartum: справжнім критиком може бути тільки творчий дух, який сам сотворив якусь мистецьку цінність. Щож цінного ти дав у царині штуки і критики?«
Мумія пробелькотала:
»Ніч–ніч–ого. Я лишень пишу принагідні рец–рец–ензії.«
Сатана озлобився і гримнув:»Так ти не критик, тільки рецензент? Якимже правом ти, заслинений обгризаю чужого твору духа, поважився станути перед обличче царя Сатани? Се провокація пекла з боку земної мізерії!«
Сатана миттю прочитав рецензії дивної постати й зареготався:
»Ти, засушений черве, навіть не знаєш ріжннці межи ключем од поезії та ключем од комори зі салом! У творі штуки ти шукаєш тільки патріотичної бовтлини, соціяльних вареників та віроісповідної лемішки, ти, закаптурений капітульний алилуйку, ти. бабинцевий пісний щуре, ти, завуджений середньовічний естете з тонким носом француської ґувернантки і з чуткою душею африканського носорога!«
Цар Сатана обернувся до всіх присутних у пеклі й дивувався:
»Дивіться, мої пекельні пані й панове, на сю поломану людську почвару! Сей тюремний рецензент вічно стогне за посадою в небі, а до царя Сатани голоситься по найвищу пекельну нагороду! Невже ви бачили безодню такої католицько-пекельної облуди? Хо, хо! Се зовсім вигідна річ засісти аж два достойні місця: одно, холодне, в небі, а на зіму друге, тепле, в пеклі… Їй Богу, сей побожний бісів накорінок, сей бездушний рецензент, готов дійсно стати небезпечним конкурентом усіх найбільших панів-злочинців. Не дурнож він безперестанно глипає одним оком на небо, а другим у пекло…«
Тепер Сатана глянув на мумію і сказав:
»Наслідком твоєї бездушности та нікчемности тобі зовсім чужа вразливість, тонкість і безпосередність естетичного вчування в поезію та її відчування. Зміст, форма й тон твоїх рецензій — се тільки так звана шевська пасія духового імпотента й безсильне та вонюче порсканнє наскрізь лихої, лукавої тварини. У своїх рецензіях ти зводиш особисті рахунки з письменниками, які не дали тобі жебрацької милостині. Го, го! За те, що ти замість поетичним талантам чоботи шити цькував на них поліційні і шкільні власти, посилав їх у дім божевільних, нападав на їх імя й на їх честь і доводиш до того, що велика частина незрячої братії в народі починає дивитися на твори духа зі становища рівних тобі свинобойників на ярмарку, Ми, своєю милістю Цар Сататна, уповноважені всіми поетами й естетами, робимо тобі честь ось якою заявою:
»Ти — мой! Ти, в нулю розпучнявілий чорний пункте! Ти, у присінок духовости заблукана гнидо! Ти, рецензійний жуку в коровлячім багні! Ти, духовий галапасе! Ти, мертвороджена підземельна каналіє! Сповідайся мені перед цілим пеклом! А як одно слово мені збрешеш, то я тебе сейчас настромлю на макогін моєї начальної пекельної куховарки.«Мумія впала перед Сатаною та сповідалася словами:
»Господь Бог упослідив мене на тілі й на дусі, а одночасно закпив собі здорово з мене, бо в безконечній порожнечі мого »я« все товклася й переслідувала мене тільки одна думка:
»3 тебе великий естет!…«
Я знав, що се неправда. Але тому, що непогамована честилюбність палила моє порожнє нутро, я забажав закрастися в Парнас коштом болю і праці справжніх талантів. І вірний своїй поломаності я почав дивитися зизом на життє й на твори духа.
»Мою честилюбну сверблячку втихомирював я таким робом, що моє »я« счухувало своє марне випотіннє до творів духа, як теля счухує шерсть до кедра: розпорпувало їх, мов кертиця цвітник. Я був сірником, тим найпростійшим сірником, який мусить усе до чогось потертися, щоб видати зі себе відомий запах. Значить, найвища нагорода належиться мені, бо я не нищу людського тіла, як мікроб, тільки людського духа…
Я в царстві духа Калібан:
Пече мене чужий талан —
Яж безталанний і безплідний.
І зизоока мстивість лиш
Мене так мучить, наче миш
За пазухою. Ох, я бідний!
Бо я Терсіт.«
Постать почала битися побожно кулаком у груди й раз-у-раз молилася при тому: »…буди милостив мені грішному …буди милостив мені грішному.« Першого слова сієї молитви не було чути. Певно постать навмисне його промовчала, бо з уваги на своє положеннє боялася сказати і »Боже«, як також »Сатано«.
Сатана се помітив і глянув на постать огненно прошиваючими очима. Тоді критична мумія зиркнула в останнє одним оком побожно на небо, а другим із найбільшою покорою на Сатану та закінчила свою сповідь ось яким знаком хреста:
»Во–во–во імя Ссс–ссатани, його жени та–та–та його пот–омства, амінь.«
Сатана крикнув до мумії:
»Ти хоруєш на манію великости, коли думаєш, що ти був у силі знищити твір духа або талан. Ось яке воно мені вдалося! Тут коней кують, а жаба ногу підставляє! Але за те, що ти мав злу волю й нічого нею не вдіяв — служба! Сейчас тим духовим віхтем заткайте в пеклі мишачу діру!«
Всі инші кандидати, яких було дуже багато, пописувалися найріжнороднійшими злочинами, та все таки ні один із них не був по думці Пекельної Ради й Пані Сатанихи достойним найбільшої нагороди. Цар Сатана дуже засмутився, бо чув і знав, чим се для нього та для його царства пахне. Вже й сама пані Сатаниха похилила голову на груди свого чоловіка, а на її зажуренім обличчі так, і відбивалася лячна думка:
»Нічого не вдієш. Наше пануваннє кінчається.«
Вже хотіла разом зі Сатаною та з цілим пеклом запастися в безодню, коли нараз пекельна брама з великим ломотом одчинилися й перед лицем Сатани показався якийсь могутній ніби лицар у кріваво багровій зброї, ніби якийсь півбог або може й сам бог.
»Хто ти?«, запитав трівожно Сатана, »і чого тут хочеш?«
Дивний. велитень одчинив уста й озвався голосом, який зарокотів громом і струснув підвалини пекла:
»Я — Дажбог. Лиш я один одержу найвищу нагороду. А за що, се самі побачите.«
Дажбог добув меч, обернувся й махнув ним по воздусі. В сій хвилі розступився пекельний огонь і мури й перед очима всіх істот у пеклі показався світ. Крівава, тріскуча луна душила землю й піднімалася безконечно великими хмарами та клубами у безкрай. Серед сього пожару текли широкі ріки крови, в якій плавали люде та ловили себе і вбивали одні в одних гострі ножі або хапали одні одних за горло й разом усі потапали у струях крови.
Всі в пеклі дивилися з німим жахом на сю ще досі ніколи не бачену картину одичіння, божевілля й потворности. Не могли довго дивитися, бо здавалося їм, що доведеться нагло збожеволіти. Тому відвернулися й почали блукати очима по пеклі Сатани, щоб його тихим, лагідним, блідим виглядом успокоїти свою до краю схвильовану душу. Тільки цариця Сатаниха не могла відірвати очей від образу пекла на сьому світі й було видно по ній, що не почувала ніякої боязни, навпаки, була вся захоплена безоднею злочинства, в яку скотилося людство.
А Дажбог розказував:
»Десять міліонів озброєних людей я вбив, духові скарби тисячиліть я зруйнував. Але найтящий мій злочин — се не міліони вбитих людей, не знищені святині духа, а найжахливійша руїна, яку я створив: я вбив душу людства і зробив людину потвором людині. А втім… навіщо се розказувать? Адже самі знаєте її бачите.«
Сатана глянув на Дажбога з виразом великого страху, зачудування й недовіря й ледві пробелькотав до нього:
»Неможливо… неможливо… Адже твоя сила більша від моєї!… Тиж мене скинув колись із твоїх висот у пекло!…«»Так«, одповів Дажбог. »Колись я був усемогутній. Але, щоб розвіяти свою страшенну нудьгу, я розпалив світовий пожар на землі. І сталося те, чого я ніколи не сподівався: моє пекло на землі зруйнувало мені всю мою могутність на небі. Я навіть не мав сили погасити, здушити сей несамовитий огонь самознищення, котрий я кинув у груди моїх дітей на землі. Світло перестало мене слухати і громи розвалили мені небо й мій престіл, бо весь полет духа я обернув у бистрий лет гарматніх куль, усю гостроту думки в гостроту кільчастих дротів, усе ніжне тремтіннє душ у судорожне конаннє тіл, роздертих дротяними колючками та ґранатами, увесь дих чуття в отруйне повітрє братнього мордування! Ось до чого довела моя нудьга — се джерело навіть божих злочинів! Я все буттє зруйнував. Правда. Але через те я сам себе знищив. Я тепер повний банкрот і за найвищу нагороду стану в тебе на службу, мій дотеперішній вороже Сатано!
Невже зможе хоч одна людина на світі похвалитися бодай міліонною частиною діл, яких я доконав? Може хто?«
Настала мертва тиша, повна трівожного ожидання.
Нараз перебив сю тишу якийсь задиханий, хриплий голос, який загомонів із поза пекла:
»Може!… Може!.. . Пождіть!…«Найвищі достойники й сам Дажбог та ціле пекло ще не успіли охолонути з зачудування при тих таємних і нечувано сміливих словах, як через прогалину, зроблену в пекельному мурі, вбіг якийсь елєґантно, по найновійший моді убраний панок, який був похожий на графа або барона й одночасно на його лакея в одній особі. Весь він був нагальним бігом вичерпаний, покритий потом і порохом. Він ізняв блискучий циліндер, уклонився дуже низько і з виразом примилювання до Сатанихи промовив голосом, уриваним зі змучення:
»Ваша царська Величносте… прохаю, вибачте… трошки… спізнився…«
Відсапнув, випростувався й почав говорити:
»Нагороду за найбільший злочин одержу я…«
Все пекло глянуло з недовірєм і глумом на нього, а Дажбог зареготався здорово й запитав його:
»Ти, нужденний черве? Що ти за смілець?«
Однак панок не збився з пантелику й говорив:
»Слухайте! Я, боже, знаю твої діла й чув твою мову. Ти, боже, вбив десять міліонів людей. Правда. Одначе я вбив сорок міліонів людей! Ось як воно: У світовім пожарі воскрес великий народ із вікової неволі й почав собі ставити свій власний храм волі. І будував він сей храм зі своїх власних здорових дубів, підпер його своїми власними кремезними плечима і споював його своєю власною, могутньою, мужицькою душею. Та хоч я син сього народу, та проте я, заражений і прокажений чужою школою, ворожою душі мойого народу, забув, не відчув і не зрозумів народньої душі.
Хоча жорстокі сусіди давали мені раз-у-раз ударами в моє рабське лице докази, що се таке народ і його неволя, я замість боротися, мудрував над тим, чи ми народ, чи ні й чи наше життє кому потрібне, чи ні?
Я, провідник пароду, хотів поставити храм волі не з рідного дерева і ґраніту, тільки з піску облудного пустомельства. Будував його не так, як залізний закон життя домагається, тільки так, як сього чужа й мертва схолястична буква хоче.
Я не присвятив храму волі святій Єдності народу, тільки посадив на його вівтарі неситого божка, якому на імя: Черево. Народне чуттє, огонь одної, жагучої, святої, спільно народньої душі, що тільки одна в силі побороти цілий світ ворогів і навіть саме пекло покорити — все те було мені чуже, марне, пусте. Я вчив, що світ, життє, народ і його воля — се тільки матерія, забувши при тому, що і стерво — теж матерія. Тому з народнього змагання за волю я здер промінне святости та остервив його! І сам я став найвірнійшим апостолом божка Черева: ще вчера революціонер, я сьогодня сиджу спокійно на чужині тай рахую гроші, які я украв із розваленої святині народньої волі…«
»Хто ти такий?«, запитала цариця Сатаниха.
Я збірна душа всіх злочинців, які виплодилися на те, щоб убити мій народ. Я вбив волю сорок міліонів людей браком народньої достойности. Як політик убивав я свій народ своєю неграмотністю, як людина своєю безхарактерністю. Мені була чужа народня честь, тому й не мав я чести як людина. Чужим, смертельним ворогам народу я показував збутвіле обличче напудрованого гуманізму; для власних братів я мав тупу ненависть, тюрми, кулі, шибениці за те, що вони будували святиню народньої волі не моїми бездушними лозунгами, а гарячим народнім чуттєм і плодючим народнім ділом. Я присягнув смерть тим синам народу, бо я їх уважав моїми соперникамп. Братів, що створили цінности народнього духа, які й чужим народам принеслиб честь, я з почуттєм зависної скажености опльовував обезчещував та пхав їм у груди не один, а дванацять ножів. У хвилині короткого гаразду моєї Батьківщини я не думав про чорне завтра. Через те тепер найкращий цвіт того народу, душа його душі, мозок його мізку духом і тілом марно гине на рідній землі й на чужині у гноєвищі моєї подлости. За неоцінені скарби мого народу я в хаті й на чужині гуляв, гуляв! Мою кишеневу великодушність пізнали всі світові повії. Мою рабську нікчемність записав у чорну книгу цілий світ. Я прогуляв, прошампанізував, пробакханалізував усю волю мого народу. Бо хоч я на короткий час визвався з тілесних кайдан, але в мені лишилося все найстрашнійше: низьке рабство моєї душі. Так розвалив я храм народньої волі. І з поміж усіх народів світу тепер тільки мій народ лежить, мов смертельно ранений лев на шляху. Своєю бездушністю й нікчемністю я обернув рідну землю, сей благословенний квітучий рай — у гниле багновище. Завдяки моїй рабській тупості й безхарактерності я довів до того, що великий, найздоровійший, найліпший і найбільш талановитий народ на світі не має нині навіть настільки волі та свободи руху, скільки її мають наймізернійші черви, що свобідно вються і повзуть свобідно в поросі землі!
Але всі ті злочини, се ще нічо. Найбільший злочинець, се та людина, що видерла з душі народу віру в себе, у власну силу й у власну боротьбу на шляху до сонця. А мені вдалося защепити в душу мойого народу їдь сумніву та зневіри. Ся зневіра лягла зморою на мій народ і бичуватиме навіть його майбутні покоління. Отруту сумніву і зневіри будуть навіть діти мойого народу висисати з молоком із матірніх грудей. Ось чому я найбільший злочинець! Ось чому я отримаю найвищу пекельну нагороду!«
При останніх словах сієї людини слабий, блідий пекельний огонь нагло налився темно багровою, крівавою луною та вдарив у глиб, у шир і в гору такими стихійно могутніми хвилями, а одночасно залунав по всіх усюдах у пеклі Сатани такий розпучливий плач і риданнє, розітнувся такий жахливий скрегіт зубів, що сам цар Сатана серед безтямних радощів зіскочив зі свого огненного престола, припав перед людиною чолом до землі та цілуючи її в ноги і в руки, лебедів голосом вдячности й відданости:
»Я твій раб… я твій раб на віки.«
А цариця Сатаниха, схвильована, захоплена й очарована, простягла руки до людини й біжучи до неї, кричала:
»Ходи в мої обійми, найбільший злочинцю і спасителю пекла! Ось тобі найвища пекельна нагорода!«
І з тими словами поклала на уста злочинця огненний цілунок.
Коли найбільший злочинець сказав, як його на світі звуть, Дажбог засміявся голосом, у якому тремтів здушений гнів заздрости та висловив йому ось яке признаннє:
»Ти один переміг навіть мене, бо не я, бог, спас пекло від загибелі, тільки ти, людина! Честь і слава тобі за те в пеклі, український Хаме!«
——————