Дума пралісу/Оборонна промова доктора Борсука
| ◀ Заява адвоката доктора Борсука | Дума пралісу Оборонна промова доктора Борсука |
Оборона вовка ▶ |
|
Найвищий Трибунал не приняв до відома заяви доктора Борсука з тим обоснуваннєм, що вона не годиться з засадами звіринної справедливости й безсторонности. З тієї причини доктор Борсук мусить аж до кінця довести взяту на себе оборону, тим більше, що як раз тепер рішається доля обвиненого вовка.
Доктор Борсук усміхнувся якось хитро й загадково та почав оборону вовка ось якими словами:
»Найвищий Трибунале!
Я глибоко переконаний, що справу образи чести, якої допустився вовк на Високодостойній Пані Малпі, треба поставити з прінціпового становища. В тім я згоджуюся зовсім із думками Високошановного пана прокуратора, доктора Лиса Микити. Але я хотівби піти ще далі і з тією метою я позволю собі розказати одну незвичайно знаменну подію.
Лежу я раз у лісі, схований між густими кущами та дрімаю по обіді. Аж тут чую якийсь шелест! Дивлюся крізь листе й бачу ось яку картину: людська дівчина обіймає під деревом хлопця, цілує його пристрасно й раз-у-раз питає його:
»Правда, мій любий… ти мій, ти мій на віки?«
Бачу, що хлопець навіть не в силі відповісти, бо дівчина все зачиняє йому уста своїми цілунками. Аж коли вже мабуть утомилася від жагучого цілування, я почув слова:
»Так, люба… я твій…«
Аж бачу: до закоханої пари закрадається друга дівчина. Підходить близько і як не злебедить:
»Дам я тобі відбивати мені мого нареченого, ти, малпо!«
Хлопець утікає, а обидві дівчині здирають собі капелюхи й мені здається, що одна одній хоче волоссє на голові обірвати. Признаюся, що я дуже не люблю дивитися на лисі жінки. От я й шелеснув сухим листєм і крикнув »Гу!« Дівчата злякалися і втікли.
Найвищий Трибунале! Ся подія у звязку з нашим сьогоднішнім процесом силує мене до поставлення ось яких двох кардинальних питань:
»Перше: чи звірина допускається образи чести, коли назве другу звіринну людиною?«
»Друге: чи людина допускається образи чести, коли назве другу людину малпою?«Отже — по чиїм боці правда? Щоб на се правильно відповісти, треба всю справу розглянути не з вузкого, національно-звіринного, але з глибокого, фільозофічного, такби сказати, з козмічного становища. З тієї точки погляду мусимо сказати ось що: »Неможливо, щоб і звірі й люди мали слушність, бо в такому випадку ми мусілиби приняти існуваннє двох правд і двох честей. Одначе ми, звірі, знаємо, що у всесвіті існує тільки одна правда й одна честь. Якже мається річ із людьми? Наші славні фільозофи і правники, Високодостойні панове доктори Сич, Ведмеденко й Лис Микита висвітлили дуже глибоко й основно се питаннє. При слуханні їх неоцінених слів мені спалп на думку деякі подробиці, якими я собі позволю доповнити загальний образ людського »я« для безсумнівної, вповні продметової відповіди на обидва мною поставлені питання.
Слово »людина«, що його вовк кинув у лице нашій Достойній Пані Малпі, нагадує мені ось які слова святого письма: »Отпусти єму, Господи, вся прегрішенія єго, ібо раб сей божій сам не відаєт, что глаголет.« Я мігби поставити внесок, аби вовка взяти на сповідь і таким чином дізнатися, чи він був свідомий великої образливосте слова »людина«. Однак я переконаний, що така сповідь зайва, бо коли я й навіть багато звіринних книжників і пилозопів не розуміли образливости сього слова, то звідкіля могла се знати така неграмотна особа, як наш бідний вовк?
Найвищий Трибунале! Прошу не спускати з очей загального грубого незнання вовка, його лихого виховання, як також того, що мати природа стала вовкові мачухою. Вона дала йому занадто великий шлунок і занадто тісний розум. Наслідком того вовк є все неситий, а через те невдоволений, лютий, жорстокий. Булоб несправедливо потягати його за сі хиби характеру до відповідальности.
Вовк — і се зазначую з притиском — образив Високодосойну Пані Маркізу Малпу не свідомо, не навмисне, тільки наслідком дідичного обтяження, на основі якого він поводився під нестримним моральним примусом. З тієї причини можнаб вовка що найвище дати до дому поправи, та ніколи не можна його кидати до криміналу або навіть засудити його на смерть.
Через недостачу доброго виховання вовк не робить ріжниці межи свіжим і зогнимим мясом і так само не розбірається в тонкості почувань і слів. Вовк уповноважив мене для своєї оборони зрадити навіть деякі свої фамілійні секрети. Так наприклад, коли його душа запалиться великою чутливістю (що в нього дуже рідко буває), тоді звичайно він ось як говорить до своєї дружини:»Ти моя кохана хавочко погана!… Я тебе в кохання роздеру… моя ти солодка жіночко гострописка!… Як я люблю твої сірі оченятка… бодай тобі ті сліпаки повилазили!… Як мене захоплює твоє кучеряве патлате хвостище… бодай тобі його собаки відкусили!… І скажи мені, моя найсолодша, найсмачнійша дружиночко-шиночко, що за хороба в тобі сидить, що мене все так до тебе тягне, моя ти добра старенька чортице… моя ти зазуленько кострубата… моя ти прекрасна відьмо розпелехана!….«
Братя й сестри звірі! З виявів ось такої любовної ніжности бачимо всю душу обвиненого вовка. По мойому ся душа не така дуже лиха, якби се могло здаватися. Та всетаки вовча душа, — се треба признати. — дуже груба, неотесана, простаковата. Одначе вовк сьому не винен. Винна тільки наша звіринна Шкільна Рада, що прогнала вовка зі всіх шкіл. Може пригадуєте собі сі давні часи, як ми ще маленькими дітьми вчилися звіринного букваря у пралісі? Гей, гей, де ті щасливі дитячі літа? Памятаю так, як нині. Шкільна кімната під могутніми деревами битком набита, що й рушитися й дихати не можна. Щож вовік іще тоді малий шкраб, робить? Ось що: замість попросити чемно своїх товаришів, щоб якось трошки посунулися, вовк собі таким чином робить місце, що на право й на ліво зубами кланц-кланц! і своїх сусідів одного за другим проковтує!… Тай на нашу Шкільну Раду не вся вина паде, бо скажіть самі, що почати з учеником, який у школі замість булки своїх товаришів їсть! Отже як вовк міг набратися виховання, освіти й оглади, коли він до школи не знадобився, а мати природа вкоротила його на розумі?
Що значить якенебудь вихованнє, на се я вам дам ось який приклад. Уявіть собі, що людський хлопець виявивби свою любов до гарної дівчини ось якими словами:
»О, ти моя волоока русалко!…«
Людська дівчина взялаб таку чемність за тяжку образу й не хотілаби з тим хлопцем навіть більше говорити. Та проте очі у вола такі гарні, що вже старенький великий поет Гомер співав про надземну красу богині словами:
»О, ти волоока Атено!«
Колиж людський мущина скаже людській жінці »Ти моя мишко… моя кіточко… моя жабочко!…«, то вона трохи його не задушить поцілунками, таку розкішну насолоду дають їй імена сих наших звіринних сестер. Можнаб думати зовсім правильно ось що: коли людський чоловік порівнює жінку з мишею, з кіткою та з жабою, то сі створіння мусять являтися йому ідеалом краси й ніжности. Добре. Ануж тепер скажіть людському чоловікові й жінці, хай вони кітку, миш і жабу в уста поцілують… Нема сумніву, що вони обоє волілиб умерти, ніж се зробити. Або візьміть миш і вложіть її, наприклад, людській жінці за пазуху… Го, го! Слово чести даю, що жінка з жаху миттю вмерлаб! Ось і маєте! Деж тут tertium comparation, де льоґіка, де сенс? О, ви, люди! Бодай ви здорові були з вашим розумом, із вашим вихованнєм і з вашим розуміннєм краси й естетики!
Мушу тут застерегтися проти можливого підозріння, буцімто я хотівби висловитися з якимнебудь притиком про тілесну подобу присутних тут наших ближніх, котів, мишей і жаб. Та всетаки зі становища нашого звіринного смаку, як також, із точки погляду доцільносте життя матери природи треба сказати, що сі створіння, особливо жаби й миші, не можуть рівнятися своєю подобою з величиною поставою наших достойних круторогих панів Волинських. Значить, хоч ми, звірі, не студіюємо Гомера так, як люди, та проте ми його ліпше відчуваємо й розуміємо, ніж вони. Люди віддалилися від матери природи й через те їх вихованнє, їх розум, їхнє почуваннє краси — се незглибима яма суперечностей, недоречностей, непослідовностей і смішностей.
Наслідком такого замотання й помішання почувань і понять панує між людьми під кожним оглядом повне безладдє. От візьмім, наприклад, ось яке явище: мати природа визначида кождому звіреві точне званнє, докладний круг ділання, поза який жадне створіннє не виходить, не може й не сміє вийти. Отже силою сього закону вовк ніколи не перекинеться в соловейка, соловейко в зайчика, гієна в голуба, кертиця у критика, кабан у естета, блоха в коника-стрибунця й навпаки. Якжеж воно в людей? Се тяжко висловити. Одним словом: анархія. Людина, що має всі здібности на ватажка горлорізів і лицарів у борні проти семої заповіли божої, стає звичайно діпльоматом: кандидат на добру няньку ґенералом; швець засідає на міністеріяльному стільці; міністер шиє чоботи; чоловік дитину колише; жінка бавиться в політику та клене матір природу за те, що дітей не родять чоловіки, а жінки. Чесні й мудрі люди (єсть і такі між людьми) бажають нераз із голоду попасти у вязницю, щоби бодай таким чином дістати шматок хліба: кандидати на досмертну тюрму свобідно гуляють, бавляться в апостолів і реформаторів і так наживаються, що їм доводиться власне пузо на тачках (або по модерному: на самоходах) возити. Справжні людські естети стають дроворубами: викидки життя, не здібні ні на комінярів ні на каналярів, хіба тільки на обрізувачів кишень, перекидаються в літературних критиків на основі засади »Найлегча професія в життю — се плюваннє.« У нас, звірів, тільки один одинокий зизоокий звір критик тхір переніс неприємний чад усієї своєї індівідуальности також і на царину естетики. Причина, чому він став таким дивоглядом природи, лежить у сьому, що зизоокий звір критик тхір живе в людській стайні.
Найвищий Трибунале! З огляду на те, що нема нічого легчого над званнє критика, позвольте й мені забавитися трошки у критичного естета, хе-хе-хе… тим більше, що я маю деколи слабість до вигідних забаганок. Я позволю собі звернути коротко увагу на естетику людського їдження й пиття. У нас, звірів, панує засада: скоро їдж і довго слав матір природу! Довге їдженнє й безупинне смакуваннє й розкошуваннє стравою — се неестетична річ, яка противиться святому законові природи. Колиж ми, звірі, живемо по прінціпу »треба їсти, щоб жити«, то люди обернули його до гори ногами й кажуть: »Треба жити, щоб їсти«. Я не хочу згадувати самого припікання, печення і смаження наших нещадних братів звірів. Уже такі приготування їжі несмачні, неестетичні не тільки зі становища звіринного патріотизму, але і з точки погляду глибокої естетичної ідеї. Можна з певністю сказати, що жорстока людська думка про пекло на тому світі зародилася в голові жінки, що смажила в кухні курку. За життя людина пече в огні тіло звірини. По смерти людина хотілаби смажити тіло своїх ближніх у пеклі. Бажаю вам, люди, доброго апетиту по смерти… Го-го! Та не діждетеся ви, люди, пекельного смаження ні звірів ні людей. Наша добра мати природа не допустить до того. А що сказати про естетику людських празників, балів і бакханалій? Ліпше про се й не говорити. Я згадаю тільки докторську дісертацію молодого звіринного вченого з роду круторогих панів Волинських під наголовком »3відкіля взялися звірі — пережувачі?« Сей молодий учений поставив ось яку гіпотезу: воли й корови, що приглядалися людському їдженню й питтю, почули такий неприємний несмак у своїх шлунках, що їхня власна страва почала їм одбиватися й вертатися назад до горла. Оце по думці пана Волинського має бути ґенеза сієї звіринної недуги, що зветься пережуванне.
Про людське питтє навіть неестетично говорити. Тут усяка міра й естетика затрачені. »Життє — питтє« се людська приповідка. Є такі люди, що опоганюють матір природу ось яким чином: коли в їхньому шлунку вже немає місця на дальшу страву й напитки, тоді вони устромлюють собі в горло гусяче перо, віддають зміст шлунка на землю й заразже таки починають на ново їсти й пити… І яка, братя звірі, при тім облуда! Бо, уважаєте, ті самі люди кажуть про других так:
»Сей чоловік пє, як худоба.«Ану присилуйте коня, корову і всяку иншу звірину випити бодай одну краплину води більше, ніж треба до життя і здоровля! Убийте їх, а вони вам сього не зроблять. Скорійше відповідалаби правді думка:
»Ся звірина пє, як людина.«
Найвищий Трибунале! Сі обидва останні реченя дають із залізно льоґічною послідовністю ясну і предметову відповідь на обидва кардинальні питання, поставлені мною на початку мові оборонної промови. Значить, зі становища моралі, естетики та глибокої, фільозофічної, всесвітньої ідеї, яка признає тільки одну правду й одну честь, випадок образи чести заходить не тоді, коли людина назве людину малпою, тільки тоді, коли звірина назве другу звірину людиною.
Та всетаки багато обставин промовляв за тим, аби вовка увільнити від вини й кари. Я вже вичислив усі хиби вовка, яких він сам не завинив, а тільки переняв їх наслідком дідичного обтяження. Тепер я ще згадаю один момент, який по мойому глибокому переконанню повинен мати рішаюче значіннє для його увільнення. У своїм бурхливім життю наш нещасний вовк зїв кількох чоловіків. Тому, що у вовка розум і память не великі, він ніяким чином не міг мені подати точного числа людей, яких він зїв. Але се не таке то й дуже важне. Каже один людський учений так: »Що людина їсть, тим вона єсть.« Отже наслідком того, що вовк їв людей, в його жилах пливе також людська кров або, сказати иншими словами: вовк у великій мірі »очоловічився«. З огляду на те, що через таке кровозмішаннє наступив у вовка стан психічної й умової непочитальности, який зі свого боку потягає за собою момент моральної невідповідальности, передбаченої в § 99. звіринного карного законодавства, я прошу Найвищого Трибуналу увільнити вовка від вини й кари.«
——————