Дума пралісу/Ой під гаєм зелененьким
| ◀ Найтящий злочин | Дума пралісу Ой під гаєм зелененьким |
Голий танок життя чубатої Курочки ▶ |
|
Довго й важко боролося зі собою Лисичка вдовичка, заки зважилася виступити зі своєю піснею на всезвірному зборі. Адже вона не тільки не була славною оперною співачкою, але не співала досі навіть на провінціяльнім концерті такого глухого кута, як ним є місцевина Лисовичі у пралісі. Що найвище вона пописувалася своїм уродженим музикальним хистом у тісному семейному кружку, який час од часу збільшався тільки завдяки попівським празникам. Та не слід забувати ще й того, що від смерти її чоловіка, що згинув з руки людини, Лисичка-вдовичка перестала на знак жалоби взагалі співати й дуже часто вмивала свою вдовість гіркими сльозами, бо дуже любила свого блаженної памяти доброго товариша життя. Отже її і так не першорядний голос тепер вийшов із вправи, а може навіть захрип, заржавів? Якжеж бідній Лисичці-вдовичці співати перед обличчем самого царя Лева, його Найдостойнійшої Дружини, перед збором усіх міністрів, найбільших художників-співаків і співачок та перед усією звіринною громадою? Невже се не буде те саме, що пориватися, якто кажуть, із мотикою на сонце? Та на перекір усім тим жахливо небезпечним труднощам виросла у грудях Лисички могутня сила, що пхала її з непоборною стихійністю на шлях сієї крайньо очайдушної честилюбности. Якже називається ся могутні сила?
Коханнє.
Мудрість, яку показав державний прокуратор доктор Лис Микита на звіринній судовій розправі, його незвичайна красномовність, його сила духа і свята незломність переконання — все те полонило серце й душу Лисички-вдовички до сього степеня, що вона закохалася в нім до самого дна своєї душі, дуже вразливої на духовість. Вона почувала, що сьогодня настала для неї найважнійша хвиля її вдовичого життя, яка мусить рішити се, чи їй бути чи не бути. Або вона своєю піснею покаже докторові Лисові Микиті всю свою душу, покладе йому під ноги все своє любовю жагуче серце і спонукає його чарами своєї пісні до любовної взаємности або на випадок невдачі вона радо згине, щоб не вертати назад до сірої та щербатої долі вдовичого життя.
Коли Лисичка-вдовичка станула перед царем і побачила, як усі створіння позирали на неї серед загального мовчання з великою цікавістю, якась млісно-гаряча струя піднялася з її душі та підступила їй під горло. Вона почала з найбільшим переляком почувати, що ся струя неначе розпаленим оловом топить і палить її шию… »Що то буде?« мелькнуло їй на хвилинку через голову. »Сором і смерть…« кепкував з неї якийсь несамовитий голос, який лиш вона сама чула. Сей таємний голос розторощив останні проблески її надії та відваги. Замість почати співати вона стала переступати з ноги на ногу, наче опяніла якоюсь важкою отрутою і вже хотіла крикнути »Води« та повалитися омліла, на землю. Нараз поглянула в сей бік, де Лис Микита стояв і здавалося їй, що вичитала з його очей слова:
Се вражіннє очей Лиса Микити спасло її від омління й тепер вона почула у своїй душі лиш ось який зазив:
Лисичка-вдовичка стрепенулася. Нагло вся її трівога розвіялась і вона підняла з гордістю й самопевністю свою голову та почала співати вдовичу пісню »Ой під гаєм зелененьким«. Перші слова пісні випливали з її душі з чималою непевністю й тому її голос помітно тремтів. Колиж вона прийшла до слів: »Брала вдова льон дрібненький«, її огненне почуттє любови взяло верх над усією боязливістю, над шорсткістю й невиробленнєм голосу. Всемогутня сила кохання усунула вкінці всі перепони й дала лисичиному горлу мистецьку силу, що вповні відповідала тому жагучому полумю, яким горіла її душа. І цар Лев і цариця і майже вся звіринна братія слухали з чим раз більшим захопленнєм її пісні та стали почувати, що на артистичному звіринному небі виринає в особі Лисички-вдовички нова співоча зоря, яка дорівняє, а може перейде своїм талантом усі найславнійші оперні співачки звіринного царства.
А Лис Микита, на котрого Лисичка-вдовичка найбільше дивилася при співанні пісні, почав чим раз більше хвилюватися й одушевлятися. За кождим разом, як Лисичка глянула на нього, він висловлював їй своїми очима найбільше признаннє, а його уста наче пересилали до неї слова:
Хоча з Лиса Микити був великий знавець жіночого серця, але не треба йому було аж того знання, щоб догадатися, що Лисичка-вдовичка закохалася в нім на смерть. Його здогад обернувся в певність, коли Лисичка співала слова пісні:
»Ой колиб я мужа мала,
Яби його шанувала,
Курочками годувала,
В день і в нічку цілувала.«
Здається, що Лисичка, співаючи сі слова, забула, що на неї дивиться і її слухає цілий звіринний світ. Вона бачила тільки Лиса Микиту й байдуже їй було те, що другі створіння думатимуть про неї. Очима, що зайшли серпанком мраки з пристрасного кохання, вона позирала вперто й безупинно на Лиса Микиту та обмотувала його серце чим раз більше ніжною пряжею свого голосу та всього свого до краю розкоханого »я«. Її поведінка впала в очі майже всім звірям, а пані Борсучиха штовхнула свою сусідку, пані Бобринську носом і шепнула до неї насмішливо:
»Гляньте на неї… Бачите? Як так можна забувати товариську пристойність? Або ся жінка несповна розуму або з неї нівроку зіллячко!«
Пані Бобринська, щаслива подруга, відповіла:
»Так до мущин очі щирити!… Тай ще при всіх! Тьху!…«
Лис Микита слухав чародійного голосу Лисичиної пісні та бачив, як усе єство Лисички неначе говорило до нього:
»Бери мене… Я твоя… твоя на віки.«
Тоді його старе й холодне серце налилося якимось уже давно невідомим теплом і він, очарований піснею та самою Лисичкою говорив сам до себе в душі:
»О, любови! Найтаємнійша, наймогутнійша сило всього творіння! Ти сонцем опромінюєш понуру темряву буття! Ти жагучим огнем розтоплюєш лід холодної дійсности! Ти непоборною рукою рвеш кайдани злоби, самолюбства й жорстокости! Де ти цариш, там гомонить пісня щастя, там лються промінні сльози захопленої радости й одушевлення! Стужені, зболілі, розбиті душі, що блукають самітно по сумних розпуттях життя, находять у тобі цілюще джерело найсвятійшої єдности й соняшного змагання! Вічно жий, любови, ти глибока нерозгадана загадко буття! Роди на руїнах старого новий світ, а з нового світу рай сотвори.«
Коли Лисичка-вдовичка скінчила свою пісню, діждалася з усіх усюдів великого і щирого признання, а доктор Лис Микита так був схвильований, як ні один раз у часі великої судової розправи. Приступив до Лисички-вдовички, а серце так йому тьохкало, що він, славний промовець, якому ніколи в найтруднійшім положенні не забракло красномовних слів, не знав спершу, як до неї обізватися. Мусів силоміць придушити в собі всі почування непевности та збентеження і вкінці промовив до Лисички-вдовички словами:
»Прийміть од мене найщирійші побажання з приводу Вашого сьогоднішнього успіху. Ви показали рідке чудо тим, що Ви перелили у свою пісню всю свою гарну і глибоку душу."
Щасте, що Лисичка-вдовичка була покрита ніжною шерстю, а то можнаби було побачити, як вона зі зворушення і скромности почервоніла, як рак. Глянула на Лиса Микиту коротким і глибоким поглядом, опісля спустила очі й заговорила до нього:»Пане докторе, Ви жартуєте з мене…«
»Ні, їй Богу, я щиру правду говорю…«
»Що значить, пане докторе, вся моя бідна вдовича душа супроти вашого духа?«
»Ви дуже скромні, пані Лисичко, а разом із тим ви мене перецінюєте…«
»О, ні, пане докторе, так узяти в параґрафи найвищої мудрости всю глибину життя тільки Ви вмієте… Я слухалаб до кінця життя Вашого слова…«
»А я, пані Лисичко, Вашої пісні…«
Наступила коротка мовчанка, котру Лис Микита перебив словами:
«Найперший і найтящий параґраф життя — се жінка.«
«Чому найтящий, пане докторе?«
«Бо не завсіди серце серцю до пари.«
«Се лиш там, пане докторе, до нема справжньої любови. Де глибока взаємна любов, там вона вирівнює всі прогалини межи двома душами. Ба що більше! Любов творить із двох душ одну душу.«
«Ви говорите, як сама мудрість. Пані Лисичко, утворім із наших душ одну душу.«
Лисичка-вдовичка не сподівалася такого наглого звороту. Хвилину стояла, наче нагальна хвиля розкішного опяніння облила її свідомість. Опісля кинулася до Лиса Микити й почала класти на його мудрі уста поцілунок за поцілунком. А Лис Микита звернувся до звірів і заявив:
»Найяснійший царю! Найвищий Трибунале! Славна Звіринна Громадо! Оцим маю честь заявити, що Високодостойна Пані Лисичка, бувша вдовичка, єсть моєю жінкою.«
Звірі були вдоволені подружжем Лиса Микити з Лисичкою вдовичкою. Тільки деякі звіринні жінки дивилися з заздрощами на Лисичку, котрій судилося щастє здобути собі такого визначного чоловіка. Лиш один звір, зизоокий естет тхір, який любувався цитатами з людських книг, показав своє невдоволеннє питаннєм:
»А де метрика вінчання?«
Лис Микита глянув на нього з легковаженнєм і відповів:
»Лишім подружні метрики, розписки то що людям. Звіринна грамота вінчання — се коханнє, яке наша душа записує у велику книгу, що їй на імя природа.«
——————