Дума пралісу/Переднє слово
| Дума пралісу Переднє слово |
Що праліс говорить? ▶ |
|
З огляду на зміст мойого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу.
Коли в осени 1914 року ми брали приступом сербську гору Яґодіну, розвинулася на її збочі довкола мене ось яка картина: Австрійці й Серби, які падали на землю, пробиті баґнетами крізь груди й животи, повзли у власній крові до себе й останками своєї сили впялювалися завміраючими пальцями одні одним у горла й у вічі та серед смертельних судорогів у таких жахливих обіймах конали. Та найстрашнійші були в тих людей очі, що зайшли більмом несамовитої жорстокости й божевілля. Тоді в мені блиснула думка, що люди — гірші звірів.
Ся картина і з нею звязана думка не давали мені довгі літа спокою.
Важкі муки українського народу на жорстокім базарі сучасности, наше, повне упокорення життє національних безбатченків і біблійних Лазарів на рідній землі й на чужині, загальний упадок людства в повоєннім часі, розвал моральних і духових цінностей, небувале розпаношеннє порожньої фрази, загальної облуди та брехні, нечуване ще в історії людоїдство між людьми завдяки сучасним Неронам, а ще вчерашнім апостолам волі і братерства — все те зродило в моїй душі думку, надихану не чуттєвим упередженнєм, а божевільною дійсністю, що сучасне життє по своїй суті страшнійше від сієї картини на сербській горі. Бо коли у світовій війні всетаки боролася якась ідея проти ідеї за ідею, то тепер бореться проти ідеї світове хамство за хамство.
Сі почування приневолили мене задуматися над єством і ціллю життя, освітлити темні основи людської культури та протиставити її брехливості природу і створіння на її лоні. Одначе з уваги на те, що висліди моїх почувань і думок булиб занадто сумні й безнадійні, я дав мойому творові ясну, позитивну розвязку, оперту на такій самій основній ідеї. Причина мого погідного світогляду мимо моїх важких національних, чисто людських і особистих розчарувань лежить перше всього мабуть у тому, що я пішов у мандрівку життя бодай з останками здорової душі мужицького сина. Силою сього душевного здоровля я переконаний, що вся духова творчість безцільна й непотрібна, наскільки вона не веде людей на шлях ясних обріїв життя, не показує їм вищого призначення людського духа. Саме зовнішнє життє занадто сумне, занадто чорне й хаотичне. Колиж твір духа поза »реальне« відзеркаленнє життя не в силі дати вищої, світлом віри осяяної синтези, тоді булоб ліпше, якби він не народився, бо на мою думку духова творчість повинна дати нам такий ідейний і чуттєвий зміст, якого нам життє не дає.
Сією думкою я кермувався також при зовнішній і внутрішній формі мого твору, в якім я сим разом убрав мій біль у багатьох місцях у маску сміху й іронії.
Зробив я се з метою, щоб голим малюваннєм чорної дійсности не викликувати пригнобляючого вражіння, бо в літературній формі повинен біль душу хвилювати, зворушувати й потрясати, а ніколи не кидати її стрімголов у безпросвітню прірву життєвого підземелля. На випадок, якби грозило таке занадто пригнобляюче вражіннє, треба його злагодити між иншим на основі засади: ліпший регіт, ніж болючий скрегіт.
Коли мій твір буде в силі дати чутливій українській душі бодай дрібнесеньку іскру духового задовільнення за всі важкі страждання нашого народу через лукавство світу, а головно через наші власні гріхи; коли він заставить її трошки задуматися над питаннями всього буття, тоді мій біль і моя думка не пропадуть марно, бо я таким чином причинюся може до наближення бодай на малесеньку хвилинку далекої вимріяної будучности, коли здійсниться воля вічного Духа:
Відень, 10. жовтня 1922.
Осип Турянський.
——————