Дума пралісу/Пісня смерти хору круків
| ◀ Голий танок життя чубатої Курочки | Дума пралісу Пісня смерти хору круків |
Соловейкова пісня ▶ |
|
Після »Голого Танку Життя« виступив хор круків, який мав співати »Пісню Смерти«. Ще заздалегідь перед почином сієї пісні почали високо над головами звіринного збору кружляти чорноризці-круки, що зліталися з усіх відомих і невідомих усюдів. Кождий крук уважав себе співаком із божої ласки і членом хору. Здається, що гайвороннє всього світу порозумілося межи собою якимось таємними знаками на те, щоб використати сьогоднішню нагоду та дати перед обличчем усього звіринного царства могутній та однодушний вислів своїм почуванням. Безчисленна юрба круків ширяла під небом, а на далекому крайнебі являлися що раз то свіжі віщуни смерти й не було їм видно ні кінця ці краю. Спершу круки напливали воздухом малими окремими громадками і творили неначе невеликі хмарки, від яких падали на праліс і на звірів тіні, що скоро і зловіщо мигали через зелень землі та понад голови створінь. А заразже слідом за тими тінями бігло пасмо срібносяйного соняшного світла, яке, здавалося, хотіло сі тіні прогнати або втопити у свойому блеску. Одначе світло сонця було безсильне супроти щораз більшої тіні, що падала на землю від усе ростучого стада гайвороння. Всі створіння замовкли і позирали неспокійно на темну живу хмару, з котрої доходив на землю глухий зловіщий шум незлічимих чорних крил. Була така тьма тьменна круків, що майже всюди вгорі щезли сліди ясної блакиті. Немов безмірна похоронна опона повисла в повітрі й відмежила землю від неба. Навіть саме сонце, що спершу де-не-де пронизувало яскраво блискучими жмутами проміння густу лаву гайвороння, перестало в почутті своєї безсильности боротися далі та сховалося.
Сумерк ночі простелився на верховіття пралісу та кинув холодні тіні на землю.
Якась важка порожнеча розцарилася над пралісом і над звірями та почала усмоктувати в себе ніжний легіт життя, вдоволення й радости. Через голови створінь повз таємними, розвійними, темно розливними туманами гнітучий сум.
І стало створінням жаль недавніх ясних хвилин соняшного дня й майже в кождому серці обізвалася туга за світлом. Але ніхто не поважився висловити свої почування, бо на всіх ляг якийсь понурий, могутній і невидимий чорний кіхоть.
Найглибше хвилювалася душа царя Лева. Се було видно по його очах, які прискали дивним огнем у сторону круків, і по його устах, затиснутих якоюсь одною думкою, що безупинно стукала до його свідомости. Здавалося, що цар Лев ось-ось нагло перерве могильне мовчаннє природи і всіх сотворінь якимось могутнім словом, котре буде або великим визволеннєм або тяжким прокляттєм.
Збентежені, залякані, стрівожені звірі стали здебільшого дивитися на царя, неначе сподівалися від нього полекші у важкій скруті своїх душ.
Але цар Лев сидів, немов камяна статуя й тільки його очі зраджували неспокій і кидали раз-у-раз таємними блискавицями.
Нараз один звір роздер глибоку тишу голосом, повним жаху:
»Гляньте! Гляньте! На верховіттях пралісу їде смерть!«
Однак мало хто зі звірів почув останні слова стрівоженого звіря, бо як раз тоді хмара круків перервала тишу на небі й на землі голосом, із якого промовляли страхіття, муки створінь і смерть цілих тисячліть. І неначе гострий хижий дзьоб клювала свідомість сотворіть ось яка »Пісня смерти« незлічимого хору гайвороння:
Ми чорні круки, діти ночі.
Ненависні нам людські очі,
Що мірять синій сонця шлях.
Ми родим бурю, страх і жах.
Наш поконвічний заповіт
Пророчить людям смерти світ.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Ножами, кулями, мечами
Мордується усе без тями
Рід людський всюди по полях,
Містах і селах і морях.
Ми на людей сідаємо, їм очі випиваємо.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Лежать, як гори, людські трупи.
Ми чорні круки, всі до купи,
Не вспіли сісти ще на всіх,
А знов шаліє людський гріх.
Знов суне божевільний вир:
Нам буде пир, нам буде жир!
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Круки булиб іще далі співали свою жахливу пісню смерти. Але цар Лев, по якім було видно, що він у часі слухання сієї пісні ледві стримувався від наглого вибуху, не витерпів уже довше. Глянув угору дуже розярений і голосом, од якого затремтіли всі створіння, крикнув до круків:
»Геть відсіля, пекельне кодло! Не заступайте мені сонця!«
Круки злякалися царського гніву і стали непевно і в неладі крутитися під небом. Тоді цареві Левові прийшов в помічну його союзний цар Орел, який був лютий на круків за те, що вони перешкодили йому дивитися свобідно зі своїх піднебесних вершин на землю. Він дав наказ своїм підвладним соколам, супам і шулікам очистити надземні простори від нахабного гайвороння й незабаром усі круки щезли майже без сліду.
Як усі створіння зраділи, коли знов побачили сонце! Воно як раз тепер сперлося своїм долішнім краєм на кучеряві вершки дерев і дуже раділо, що створіння землі дивляться з такою любовю та вдячністю на нього. Любило їх дуже та бажало їм бодай ще трошки довше посвітити. Щоб не зайти скоро за дерева, воно стало дуже велике й кинуло на праліс, на звірів і на зелений майдан так багато пестливо мягкого жовтого світла, що була справжня розкіш чути й бачити те світло на собі та на постатях сотворінь.
Тай не мало сонце охоти зайти скоро може ще й тому, що було цікаве довідатись, як закінчаться звіринні вечерниці у пралісі.
Після сумерку, суму й жаху, який кинула на природу й на створіння хмара круків, здавалося звірям, що благословенне сонце на причуд гарно відродило природу і їх самих, так розкішно, любо й легко стало їм на серці й така краса, радість і щастє наповнили їм душу.Здається, що ще ніколи небо не сміялося так приязно до створінь. Над самими головами звірів глибока блакить неба покрилася блідорожевим сяйвом, а на заході далеко довкруги сонця ціле небо палало в дивнім самоцвітнім огні.
Крізь верхівля дерев соняшне проміннє намагалося продертися в середину гущавини, немовби хотіло розкрити глибоку тайну пралісу. Тонесенькими й довгими золотими голками воно пронизувало густі сплети гілля й листя, чародійно огненними стовпами спіралося на поморщену кору грубих пнів і блискучими жовтими хвилями заливало то тут, то там непроходимі вічні нетри. Сірі тіла тисячлітніх дерев і свіжа зелень рослин, як молоко білі квіти, мовчазна глибінь сумерків у пралісі, а на всьому тому могутня таємна струя соняшного світла — все те дало якусь одну величню світляну мережанку, якої уява і в райському сні уткати не в силі.
Якась незбагнута, безконечно глибока сонно-мрійна задума спливала на душу від сих сонцем купаних нетрів пралісу.
В сій величній святій домівці знімалася мрійно-розвійним видіннєм тонесенька, ніжна, ледві помітна світляна пряжа, неначе чародійне сонно срібне павутиннє, мережане зі сонця, з вечірнього леготу і з цілющих пахощів незлічимих листків і квітів. І здавалося, що там — у затишній тіні одвічних дерев, між таємно дрімучими гіллями, на ніжних пелюстках квітів, над пучками запашного моху, пещеного перлинами роси, на промінно розмріянім павутинні соняшного світла, на задуманім лоні сонно мовчазних сумерків здіймається сам великий Дух усього творіння, щоб там розгадати вічну загадку всебуття, яка і йому самому може темна.
Почувалося, що душа освободилася з кайдан тілесної тюрми, покинула десь далеко за собою світ болю, приниження і сліз і стала тут на лоні пралісу квіткою, яку цілує промінь сонця і вмиває сльозою радости животворна роса. І сині смуги неба, що просвітлювало крізь кучеряве верховіттє, кожде дерево, кождий листок і кожда квітка і все чародійне таємне мережево незбагнутих світлотіней у пралісі — все так і говорило до живого створіння:
«Прийди сюди, душе земної істоти! Тільки тут ти зіллєшся з душею всебуття і в силі будеш думати думу вічности.«
——————