Дума пралісу/Рай у царстві »Пчолія«
| ◀ Звірі і природа бавляться по шляхецьки | Дума пралісу Рай у царстві »Пчолія« |
Або звірі або люди! ▶ |
|
Цар Лев зволив ласкаво явитися знов разом зі своєю Найяснійшою Царицею серед звірів і засів з нею на престолі. Коли розхвильована повінь загальної звіринної веселости уляглася, Найвищий Трибунал забірався продовжити велику судову розправу. Слово мав уже знов забрати доктор Лис Микита, коли нараз почув у своїм усі тихесенький шепіт, ніби ніжне бреніннє маленької мушки. Хвилину слухав з великою напругою сього бреніння і притакував на знак згоди головою та примовляв при тім: »Дуже добре, дуже добре, знаменито«. Коли малесеньке створіннє відлетіло від його вуха, доктор Лис Микита обізвався ось якими словами:
»Найвищий Трибунале! Славна Громадо! Одно з найнепоказнійших, та про те з найвизначнійших сотворінь у нашім царстві, чудовий примір пильности, невсипучости, найсолодшої праці й обовязку, наша вельмишановна ближня і сестра пані Олена Пчілка, звернула мені увагу на суспільний лад, який удалося їй завдяки її незрівняному талантові завести в нашій союзній державі Пчолії. Хоч наша Олена Пчілка собі малесенька постать, але овочі її праці незвичайно великі, цінні, солодкі. Може як раз тому, що з неї така чудова робітниця, вона не криклива, тиха. Вона не має звучного, сильного голосу, щоб могла сама нам розказати про чуда свойого суспільного ладу. Друге: вона така маленька, що рідко хто з присутних мігби її побачити. А трете: вона така ніжна й незамітна, що перший ліпший звір мігби її взяти за яку комаху і при зіванні нехотячи або й навмисне її проковтнути. Ось із тих причин вона предложила мені невеличкий письменний виклад про пчолячий суспільний устрій. Ми його тут відчитаємо. На жаль сей виклад написаний дуже дрібненьким письмом, якого мої старі й не дуже вже бистрі очі ніяк не в силі розібрати. Ось чому я позволю собі в імені всіх присутних панів і пань попросити нашого славного пана доктора Сича, у котрого добрий зір і чудові окуляри, щоби був ласкав прочитати нам оце маленьке письмо. Се тріватиме, думаю, недовгу хвилинку.
Доктор Сич узяв письмо, перебіг його скоро своїми великими очима та почав ось як читати:
»Суспільний устрій пчолячої держави проведений у всіх послідовностях на засаді загальної праці, рівности й сестерства. Огнищем, сонцем нашого життя й ладу є наша пані матка. Вона не на те, щоб над нами панувати та боронити кривдників від покривджених. Ні, бо перше: в нас такого поділу на дві суспільні верстви немає, (се існує тільки в людей), друге: наша пані матка, — се наша душа, від якої падає на кожду пчолу проміннє обовязку, згоди, любови та спільного змагання до одної мети. Перед нашою маткою ми всі рівні. Нема в нас дармоїдів ні всіх инших ґрафів, князів, баронів, маркізів і шляхтичів, так само, як не найдете в нас ні голопупенків-пролєтарів ні жебраків. Праця в нас обовязкова й загальна. Ледві маленька пчілка виклюється з яєчка, ледві в перве розпустить свої прозорі крильця, а вже рветься до роботи, так, що треба дуже часто уважати, щоб воно, маленьке, не взялося за скоро до праці, та не знищило собі непотрібно свого дитячого здоровая. Я сказала про обовязок праці. Се, такби сказати, людське поняттє, яке в нас не існує. Бо кожда пчола носить у своїй крові та у своїй свідомості з дідів прадідів глибоке почуттє праці та не може у противенстві до людей життя без праці навіть собі уявити. З тієї причини в нас нема, як у людей, наганячів до праці, нема ріжних окоманів, доглядачів, директорів, капралів, ґенералів та инших суспільних непотрібів, бо праця — се для пчіл не прикрий і конечний обовязок, не засіб до мети, як у людей, тільки таке саме могутнє, вроджене почуттє, як почуттє життя й любови.
Духом нашого суспільного ладу є любов сестри до сестри, або, сказати по людському, сестерство. Всі пчоли згинулиби без любови до своєї матки, так само матка пропалаб, якби перестала нас любити. Значить, пірваннє звязку любови кінчається загальною смертю. Наша любов сестри до сестри творить чуда. Вона уможливляє всім нам одну спільну працю для спільної мети. Нема у пчіл, як у людей самолюбної засади »се моє« та низького змагання присвоїти собі те, що в людей називається »се твоє«. Одиноким, найсвятійшим товчком нашої спільної праці — се загальне добро пчолячого роду, одинокою заповіддю й овочем наших зусиль високий, промінний клич: се наше. Наша держава дбає за найменшу пчілку і з найбільшою любовю журиться нашими маленькими немічними діточками. Годує їх медом і добрим, ласкавим словом та вколисує їх до сну гарними, ніжними пісеньками, щоб вони, маленькі, були все здорові, живі, рухливі й веселі, а не гинули так марно, як людські діти в людській державі. Хто хоче пізнати, що се любов і сестерство, хай потрудиться до нас і коли ми переконаємося, що він нам не ворог, тоді не поколемо його нашими жалами, навпаки, приймемо його, як милого гостя, не сіллю, як люди, тільки медом, як пчоли.«
Тут достойний Ведмідь Бурмило не витримав і з одушевленнєм рикнув:
»Їй Богу, що за чудові ідеї!«
»І саме тому, що у нас, пчіл, дух любови і сестерства є непохитною основою нашого суспільного ладу, тому, що ми всі рівні й рівно роботящі, тому, що у нас немає людського самолюбства, саме тому ми, пчоли, маємо талан і силу дати найліпший, найсолодший овоч праці: мід. Якби люди вміли такий сам лад завести в себе, як ми його маємо, тоді й вони булиби в силі теж мід сотворити. Але на жаль тому, що людські порядки оперті на грубім самолюбстві, на жадобі чужого добра й на крайнім суспільнім безладді, з тієї причини люди не в силі створити мід, лише щось таке страшенне, що пчола від його самого запаху може згинути. Сей жахливий овоч людської праці зветься по людському горілка, пиво, вино та инші такі речі, від яких кождому створінню, що себе шанує, вже на саму згадку тієї погані серце холоне.
Через людську жадобу чужого добра впала велика частина пчіл жертвою людини. І в тім найбільша траґедія пчолячого роду, що він мусить найліпший плід своєї пильности й роботячости, свій найсолодший ідеал відступити сій самолюбній ненажерливій істоті, що зветься людина. О іроніє щербатої долі! Ми пчоли нераз думали над тим, якби поширити круг нашої праці на людську царину. Ми все бачили людське безладдє та постановили посвятити наш талан і наше добре серце високому змаганню, а саме: вирвати людство з виру його вбивчих пристрастей та безладдя й завести між людьми суспільний устрій па зразок нашої пчолячої держави. Та скільки разів ми не пробували зайти з людьми в розмову по сім питанню, люди нас ніколи не зрозуміли. Даремні були наші зусилля з тієї причини, що розум людини не дорівнює розумові пчіл або сказати инакшими, людськими словами, людина за мало інтеліґентна, щоби зрозуміти пчолу.
Наведу з тієї нагоди розмову, яку я мала не з першою ліпшою людиною, але з одним великим людським ученим, аби показати, як далеко стоять од пчолячого розуму навіть і вищі людські інтелєкти. Я прилетіла до сього ученого й кажу до нього ось як:
»Пане, я маю готовий плян перебудови вашого нещасного державно-суспільного устрою. Що ви скажате на се?«
А вчена людина каже так до мене:
»Ти, пчілочко, певно несеш мені багато меду, ге-ге-ге…«
»Ні кажу, хочу людей навчити мід робити.«
А вчений до мене:
»Чого ти, маленька, так брениш? Ой, здається, ти не маєш охоти мені меду принести.«
Я до нього:
»Алеж людино, послухай моєї ради, а тоді будеш просто плавати в солодкому меді!«
А він до мене:
»Скажи мені, Оленочко Пчілочко, хто тебе навчив такий солодкий медок робити? Ти така маленька, а така мудренька.«
Тут я вже не втерпіла і сказала людині просто в очі:
»А ти, чоловіче, такий великий і такий, вибач, глупий…«
Так я сказала й відлетіла до дому. Нема ради на людину, бо нема в людині проміння думки, яке ішлоби з душі: всі почування й думки людей виходять тільки з їхнього шлунка.
З тієї причини людський розум дуже обмежений, слабий. Люди бачать, що їхнє спільне громадянське життє — крайнє безладдє й хаос у порівнанні з життєм сотворінь на лоні природи. Однак замість дійти до висновку, що суспільне людське життє таке нещасне наслідком їх бездушности й нерозуму, люди у своїй порожнечі й зарозумілості кажуть ось як:
»Ми, люди, творимо своїм розумом вершок усього творіння. У других сотворінь немає розуму, а тільки інстінкт…«
Смішні люди! Не в назві суть, а в тому, що має вищу вартість у будові спільного життя і щастя.
Ба, навіть найбільші людські велитні думки висловлюють нераз такі поверхові думки, що вони являються у світлі пчолячого розуму та строгої пчолячої льоґіки просто недоречностями. От наприклад один із великих людських поетів, Шілєр, сказав так:
Як світ і всю небес блакить
Дух фільозофів не держить,
Держить усі основи
Гін голоду й любови.
Що будівлі світу не утримує фільозофія, се у приспособленні до людей певна річ. Але сей великий поет дуже помиляється, коли каже, що світ тримається голодом і любовю. Наш пчолячий розум і безпощадна льоґіка каже ясно ось як:
«Ніяким чином неможливо, щоби світ утримувався голодом і любовю з ось якої причини: де голод, там нема любови, де любов, там нема голоду. Людський голод не тільки не утримує світу й життя, але він руйнує світ і життє. Що до людської любови, то справжньої любови між людьми немає, бо якби вона була, не булоб між людьми голоду. А се, що люди звуть любовю, се тільки змислове оголомшеннє, яке вироджується опісля у крайнє самолюбство і в жорстокість. І як раз оце людське самолюбство і жорстокість — се два найглибші коріні голоду міліонів людей та їх суспільного безладдя. У нас, пчіл, існує справжня, висока творча любов і овочем сеї любови є наш розумний, на найкращих основах опертий суспільний лад. Ось чому пчоляча любов не знає й не розуміє голоду, ось чому вона утримує цілий пчолячий світ у гармонії добра, рівности і спільного ідеалу.«
Виклад Олени Пчілки відбився глибоким гомоном у душах звірів: здавалося їм, що се дрібнесеньке єство, ся пчола, перенесла їх на хвилинку в якусь вимріяну райську країну, про яку святе письмо каже »ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная«. Всі створіння мовчали в задумі, серед якої продиралися з доброї звіринної душі тихі зітхання наглої неясної туги за невловимим далеким щастєм. А вуйки Бурмили були такі зворушені, що сльози текли їм цюрком із достойних ведмежих очей.Доктор Сич заявив у своїх замітках до викладу, що нема в цім найменшого перебільшення, ніякої самохвальної пересади. Він сам мав намір говорити про устрій пчолячого життя пізнійше, в рішаючій хвилі. Колиж воно склалося так, що Високодостойна Олена Пчілка дала у своїй доброті сама сей виклад, то він їй тільки може бути вдячний за те, що вона його виручила, бо висловила свої думки краще від нього.
Аж після слів доктора Сича звірі наче отряслися з розмріяної задуми й вернули у світ дійсности. Тоді на всіх мовах звіринного царства розітнулися голосні оклики, повні признання її одушевлення:
»Хай живуть наші промінні теслі життя! Хай живуть наші пчоли! Многая літа!«
——————