Дума пралісу/Революція
| ◀ Обвина | Дума пралісу Революція |
Прокуратор Лис Микита обвиняє людину ▶ |
|
Вовк, намовлений своїм оборонцем, адвокатом Борсуком, хотів у своїй оборонній мові вбити жалобу на себе таким чином, що силкувався осмішити думки й почування малпи. Перше всього він зазначив, що перший раз йому доводиться чути таке безглузде твердженнє, буцімто слово »людина« — се найтяща образа звірини. »Вибачте, пані Малпо!« говорив вовк до позовниці, »але коли ви не образилися, як я назвав вас злодійкою, задрипанкою, а майже мене не вбили за слово »людина« й тепер тягаєте мене за се по судах, то я мушу заявити вам ось що: »Ваше розуміннє жіночо-звіринної поваги й чести, Пані Малпо, показується, уважаєте, в тому, що велика річ вас не ображає, а таке необразливе слово як »людина« вас так тяжко обурило. Се доказує, що ви терпите на нервову хоробу. Ся хороба проявляється у вас перемішаннєм понять, коротко, у вашій голові, як то кажуть, перевернулися клепки…«
Ексцелєпція Слон тупнув ногою, аж ціла поляна у пралісі задудніла і гримнув:
»Коли обжалуваний не перепросить Пані Малпи за сю грубоватість, я звелю сей час одвести його у вязницю!«
Рад не рад мусів вовк узять назад нову образу.
Думки звірів поділилися на дві части. Одні міркували, що малпа своєю жалобою дійсно себе тільки осмішила. До тих належали відпоручники деяких домових звірят, у першій мірі вірні людині собаки, далі старі консервативні звіринні круги й діпльоматичні одиниці, які шанували в людині великий заборчий хист. Вони дивилися на малпу з виразом легко глумливого, аристократичного спочуття, а маленькі песики-пуцики, любимці жіночого людського роду, не могли здержатися від того, щоб на знак спротиву не видати зі себе у сторону малпи тонесенького, сальонового та при тому щирого голоску »гав, гав, гав!«
Одна кітка, що явилася на суд із оксамітною гарною хустиною, яку їй справила її добродійка, стара панна Святобожницька, мявкнула до малпи високим тенором ось як:
»Дивіться на неї! Вона має себе за щось ліпшого від людини! І хто? Така, вибачайте, малпа!«
Та з другого боку далися чути голоси однодушности з почуваннями малпи. Тут на першому місці почали кричати звіринні жінки-борці з товариства «Боротьба з людським родом.« Дівчата й жінки з роду Бобринських, Соболів, Лисенків, Тигренків не могли переболіти жахливого вбивства, доконуваного людиною на їхніх шляхотних родах на те, щоб їхнього шкурою вбірати свої жінки й діти та вистелювати собі в пишних палатах долівку. Оттому вони й розревілися несамовито, що аж темний праліс почав ходором ходити:
»Треба бути звірячим виродком, нікчемним рабом, як пес і позбавленим звірячої гідности, як кіт, аби не бачити в людині оживотворення нечести й наруги.«
Пронизливий голос жінок-борців і їхня смілива, грізна постава розбурхали до краю почування звірячої молоді, яка почала її собі вигукувати ріжними голосами, надиханими ненавистю й расовою загорілістю:
»Смерть людині! Смерть її підлим прислужникам! Хай живе наша шляхотна пані Малпа!«
Счинився такий галас, якого темний праліс іще ніколи не чув: гавканнє, мявканнє, ричаннє, муканнє, блеяннє, сичаннє, ґеґаннє — все те злилося в якусь оглушливу, потворну музику, серед якої лиш рідко гомоніли невиразні та страшні прокльони на людину й тільки один одинокий раз протиснувся несміливий, але глибоко відчутий голосок:
"Хай живе людина! Гав, гав, гав!«
Всі зусилля державно-собачої поліції втихомирити звірячу братію були даремні. Не могла нічого вдіяти й жандармерія, що складалася з найдущої породи собак. Грозила страшна метушня, що могла привести до розливу звірячої крови, тим більше, що звіринні жінки-борці і звіринна академічна молодь почали гурмою тиснутися в напрямі до царського престола й обкидати царя і його правительство образливими словами. Директор поліції та командант жандармерії звернулися тоді до правительства з проханнєм, аби воно дало їм військову асістенцію. Заки одначе правительство зважилося на сей жалю гідний крок, міністер справедливости Слон, уповноважений до того царем Левом, піднявся спроби заспокоїти сам розхвильований звіринний світ.
»Тихо!« рикнув він таким несамовитим голосом, що аж листе почало з дерев падати й цілі рої дрібненьких птичок ізлетіли з трівогою вгору. Одночасно Слон так тупнув об землю своєю могутньою ногою, що малі звірі, які стояли недалеко від нього, аж підскочили з наглого переляку. Рик і тупіт Слона наче всіх звірів за горло вхопив. Миттю все притихло й дух залізної карности повис над усім, що виє, реве, гавкає, квакає, кудкудакає. А цар Лев запитав голосом, повним володарської величі та глуму:
»Вам хочеться бунту, революції? Дам я вам революцію, ви, щенюки, байстрюки!«
Серед загальної тиші могла тепер судова розправа продовжатися без перепон.
——————