Дума пралісу/Собача вірність
| ◀ Поведінка осла | Дума пралісу Собача вірність |
Заява адвоката доктора Борсука ▶ |
|
Найшовся лиш один звір, який пішов проти думки всіх звірів. Се був Пес.
Доктор Лис Микита глянув на нього гострим поглядом і запитав його:
»Чому ти, єретику, думаєш инакше, ніж усі?«
Пес, який досі поводився непевно й боязливо, обізвався нараз із якоюсь дивною рішучістю:
»Найяснійший Царю! Братя й сестри по природі! Убийте мене! Я вірно служив мойому людському панові й моя совість наказує мені скорійше умерти, ніж зломати вірність людині. «
Як почули сі слова жінки з товариства »Звіринно-Жіночий Союз боротьби з людським родом«, заметушилися так, неначеби хто їх окропом обляв. Зняли оглушливий вереск і пустилися бігцем до пса, щоб його на місці роздерти. Пес чекав супокійно на смерть і без боязни дивився на заіскрені очі жінок, які вже ось-ось мати його допасти. Ще кілька хвилин — і вірна псова душа не буде вже на сьому світі. Ще три хвилині… ще дві… ще… Нараз повітрє роздер могутній голос. Се сам цар Лев так рикнув, що, здається, саме пекло злякалося:
»Геть відсіля, ви, крикливі баби борительки!«
В одну мить вернули жінки на своє місце. Стояли мовчки та неспокійними й боязливими очима позирали на царя й не могли собі зясувати такого наглого вибуху його великого гніву. А цар Лев довго мовчав серед загальної глухої тиші. Вкінці обізвався спокійним голосом, але повним царської волі й рішучости:
»Вірність і готовість умерти, щоб вірности не зламати, спасає життє. Пес буде жити, бо він своєю вірністю змив зі себе всі свої гріхи.«
Настала понура мовчанка, серед якої звірі старалися збагнути глибину царських слів.
Та найбільше вражіннє зробили слова царя про вірність на пса. Се його душу так розхвилювало, що він не знав, як сидіти, як рухатися і що взагалі зі собою почати. Не тішило його те, що царська воля спасла йому життє. Ні, його прошибло наскрізь почуттє якоїсь безмежньої вдячности цареві за те, що ніхто зі звірів не відчув і не зрозумів його вірности людині, тільки він сам одинокий — цар Лев. Тому пес із радости гавкав-плакав, вив-сміявся, скавулів, а його вдячний хвіст так неспокійно крутився-вертівся, начеб хотів одірватися від його тіла. Серед виру почувань пробивалася чим раз більше до його свідомости лиш одна думка:
»Побіжи до царя, припади йому до ніг і цілуй, цілуй їх! А як цар тебе розтопче, не питай! Згинеш із почуттєм, що ти почув признаннє за свою вірність людині з найвищих уст…«
Оголомшений, пяний бурливими почуваннями, пес не знав сам, коли рушився з місця й пустився до царя. Не йшов, не біг, тільки з найбільшою покорою та відданістю повз по землі і вривано скавулів з великого зворушення. Не бачив ні синього неба над собою, ні темної зелені пралісу ні звірів довкола себе. Його очі вдивлялися тільки у величню постать царя й силкувалися з боязню і з найбільшого пошаною розгадати загадку царських очей. Однак очі царя дивилися десь далеко понад звірів із важкою задумою та не звертали ні одного разу уваги на пса. Вкінці пес приповз до царя і з тихим скавуліннєм, у якому тремтіла вся його душа, почав йому лизати ноги. Тоді цар неначе стрепенувся. Глянув на пса і сказав йому напів спочутливо, напів глумливо:
»Іди собі на своє місце!«
Пес біг і щойно тепер побачив, як уся звіринна громада вперла в нього свої очі. Він почував себе таким щасливим, як ніколи давнійше й рад був у тім розкішнім почутті цілувати кожду квітку, кождого звіря, кожде дерево й заспівати цілій природі пісню щастя.
——————