Дума пралісу/Фільозоф доктор Сич малює образ людської культури
| ◀ Внесок Лиса Микити | Дума пралісу Фільозоф доктор Сич малює образ людської культури |
Боротьба когутів і биків ▶ |
|
Доктор Сич прилетів серед ледві чутного, таємного шелесту своїх крил. Сів на близькій гилі, поправив на носі свої великі окуляри й розгорнувши перед собою папери з папороти, почав ось як читати:
»Найвищий Трибунале! Звіриина Громадо! Все моє життє я не сплю ночами тай рідко коли днями та думаю думу над розвязкою загадки буття, над ціллю всесвітнього життя, як також над відносинами звірів до людей і на відворот. Жахлива світова війна в людськім роді вияснила мені багато основ моїх поглядів, так, що всі мої міркування являються вислідом мойого глибокого переконання, опертого на непохитних підставах природи й льоґіки, науки й фільозофії, а головно на даних, які я взяв зі вселюдської різні. Я говоритиму тут коротко тільки про так звану людську культуру. Хто має очі, хай дивиться, хто має вуха, хай слухає!
На основі довголітніх дослідів, які я робив у царині праісторії всіх сотворінь на землі, я дійшов до переконання, що колись, у давніх-предавніх часах, не було в царстві живих сотворінь поділу на звірів і людей. Були тільки звірі, які жили по закону природи і славили її своїми неложними устами. Одначе з часом одна частина звірів почала не вдовольнятися сим раєм на землі, який давав їм безмежні багаства для гарного, безжурного життя і для їх душевної насолоди. Сим звірям надоїли, знудилися щедрі овочі матери землі. Вони, розпещені діти, почали дивитися спершу з занудою, а далі з призирством на землю, доки не відвернули від неї очей, щоб деінде шукати розкішної наживи. Таким чином підняли очі на небо й побачили там огненно-золоті сяєва, ніби якийсь дивний блискучий мак, розсипаний скрізь по безвістях безкрайого простору. Сі звірі назвали ті небесні світила зорями й почали ними чим раз більше цікавитися. Вони уявили собі, що сі зорі — се мусять бути такі розкішні ласощі, яких іще досі ніякий звірячий язик не скоштував ні звіряча душа не відчула. Але мати природа не створила звірів, своїх дітей на те, щоб вони дивилися на зорі й лакомилися на них. Оттому ті химерні, вибагливі, нічим не насичені звірі чули великий біль очей і шиї, коли безперестанно вдивлялися в небо, бо приневолені відвертатися від землі, мусіли неприродно підіймати голову до гори й завертати очі. Отже, щоб улегчити собі можливість дивитися безупинно й без болю на зорі, почали ті невдоволені звірі на перекір законам природи підноситися на задні ноги або ставати дуба. Робили се так довго, доки не забули зовсім ходити на чотирьох ногах, так, як мати природа приказала й доки не обернулися в якісь дивні, двоногі істоти.
Від часу, як одна частина звірів почала ходити на двох ногах, вибухла війна між вірними природі синами-звірями з одного боку й між двоногими звірями-людьми з другого боку. Війну розпочав двоногий звір, який, піднявши раз гордо голову в гору, почав позирати з гори на матір природу й на її дітей. А дивився він із призирством на них через те, що його двоногий хід розпалив у нім огонь нового, ще більшого невдоволення її розчарування. Чому? Людина почала почувати себе чужинцем на землі, бо віддалилася двома ногами і грудьми, в котрих жила, душа й серце, від матерії природи та від її законів. Одночасно людина не була в силі зірвати з неба золоті зоряні ласощі. І сталося таке: небо людину не приняло, а земля її відкинула, Сі дивовижні, крайньо неприродні звірі, сі двоногі, ніколи нічим незаспокоєні потвори, про котрих не знати, чи се леви, чи біси, чи вовки, чи риби, чи птиці, одним словом, се незнати що, се, вибачте, люди. Двоногий хід людини — се хід гордости, бундючности, зарозумілости, жадоби самолюбної наживи, панування й жорстокости, коротко — се імперіялістичний хід. Звірі, і то не всі, тільки рідко мусять підводитися на задні ноги на те, щоб або боронитися від нападу або на заспокоєннє голоду роздобути собі поживу. А через те, що людина ходить усе на двох ногах, вона вічно неспокійна, голодна, ненажерлива, жорстока; вона безперестанно в зачіпнім поготівлі своєї душі й тіла.
Скаже дехто:»Адже ви, птиці, ходите теж, як люди, на двох ногах… Отже…«
На такі заміти мушу ствердити ось яку глибоку правду:
»Тому, що птиці полюбили природу, вона, добра мати, перемінила їм передні ноги у крила, щоб вони могли свобідно ширяти в піднебесних просторах.
За теж одначе, що люди відчужилися від матери природи, вона покарала їх таким чином, що обернула їм передні ноги в руки, котрими люди одні одних мучать і вбивають.
Тільки маленькі люди, які ще не вміють ходити на двох ногах або, сказати по людськи, рачкують, се невинні святі єства, бо вони подібні до чотиреногих звірів. Одначе щойно тільки людська дитина перестане рачкувати, а вже кепське людське вихованнє починає перекривлювати й викорінювати з неї невинну душу й робить її поволі і правильно чим раз більше жорстоким двоногим дивоглядом природи. Я думаю, що звірі, які нераз пожерли рачкуючі людські діти, допустилися тяжкого гріху. Так не повинно бути. Ліпше булоб, якби звірі забірали маленькі людські діти й виховували їх у себе. Такі звірі з людських дітей придалисяб нам дуже у звіриннім царстві тому, що вони малиб великий розум, який ми моглиб використати для добра матери природи.Доросла людина часом, але дуже рідко, забуває свою гордість і жорстокість і бє поклони, припадає чолом до землі перед якоюсь могутньою істотою, яку вона називає своїм Богом. Лиш тоді, коли людина кається за свої гріхи й паде на чотири ноги на землю, вона у своїй простоті й покорі похожа на звірів. Так само нагадує людина забутий звичай звіринної скромности тоді, коли вона при вітанні других людей хилить перед ними голову до землі.
Та найбільше знаменує самолюбство й жорстокість людини її дивна віра у вічний рай — для себе й у вічне пекло — для других. Уявіть собі, братя її сестри звірі, що ви мусілиби по смерти вічно смажитися в огні! Тільки людська жорстокість може вимріяти таку жахливу муку! Нам, звірям, досить се знати, що пекло мусить терпіти вже за життя всяке створіннє, яке блудить, значить, не живе по закону матери природи. А по смерти ми, звірі, бажаємо собі і всім нашим ворогам, навіть людям, вічного спокою.
Від часу, як люди почали ходити на двох ногах, починається так звана людська культура. Що се таке? Сучасна світова війна між людьми усунула всякі сумніви в тому, що людська культура — се одна величезна, бездонна, жахлива брехня. Найвищий Трибунале! Славна Звіринна Громадо! Дякуймо всі нашій матері природі і просім її, щоб вона все спасала нас од повітря, голоду, граду, війни й від людської культури! Хоч люди розуміють під культурою вищу форму життя, одначе вже саме слово »культура« доказує, що се — неправда. Небіжчик Коненко, славний фільольоґ, який виховався в українських степах дав нам своїми бистроумними дослідами з царини порівняного мовознавства доказ на те, що »культура« се — перекручене слово зі староукраїнського златинщеного слова »колітура«, яке означає »коленнє«, »мордуваннє«, »різня«. Я не думаю тут розводитися широко над єством людської культури, наскільки вона виявилася в загально людському світовому пожарі. Скажу тільки, що такого безміру найглибшого упадку, як у сій війні, не пережила ні історія на нашій землі, ні на жадному иншому планеті. Не виказує його теж ні найбуйнійша звіринна уява.
Що значить казкова боротьба ґіґантів і титанів у порівнанні зі загально людською різнею? Там була велич ідеї, за те у світовій війні боролося саме розховстане божевіллє, а з тисячів людських гармат ревіла несамовито тільки, одна одніська безконечна пристрасть: мучтеся. конайте глупі люди, бо мені, сильнійшому ваша кров — райські пахощі, ваш плач і стогін конання небесна музика, ваші трупи — підвалини мого життя, ваш гріш найсвятійша мета мого буття. Безбережні ріки крови і сліз проливають люди, будують нову вавилонську вежу з людських трупів, нові піраміди з людських черепів, відмежують себе крівавими хмарами від неба. І вбивають у себе затроєні ножі і в пянім шалі при тому кричать, що все те роблять у імя культури! І властиво се правда, бож ми звірі, знаємо вже, що значить »культура«.
Коли доктор Сич почав малювати боєву картину зі світової війни, як вороги, пробиті баґнетами, повзли у власній крові до себе й завміраючими пальцями впялювалися одні одним у вічі й зубами вжиралися одні одним у горла, наступили серед звірів вибухи нервових ударів і омління. З тієї причини доктор Сич перервав оповіданнє і сказав:
»Братя Звірі! Дякуймо нашій матері природі за те, що ми, звірі, некультурні. Дякуймо їй за те, що живемо по її закону. Ми, звірі, як се каже латинька приповідка „naturam sequimur ducem, ergo nunquam aberrabimus“. В чім же тайна сього закону? Мати природа каже ось як: »Життє — се боротьба«, в котрій сильнійші створіння живуть і розвиваються коштом слабших. Отже сильні звірі живляться слабшими звірями, сильні люди слабшими людьми. Се основа життєвої правди. Значить, із того виходилоби, що між людьми і звірями немає ріжниці. Хто так думавби, сей грубо помилявсяб. Чому? Вся ріжниця тут лежить не в ідеї, а у формі. Отже перше: звір їсть слабше створіннє тільки тоді, коли зголодніє. Людина вбиває людину не для заспокоєння свого голоду, тільки на те, щоби втихомирити свою ненажерну жадобу низького самолюбства, свої поривання кровожадного нищення й виповнити свою душевну порожнечу, яка може сміло мірятися з порожнечею всесвіту. Друге: звірі вбивають себе зубами й пазурями, так як закон природи велить. Люди нищать себе, як останні труси, а саме: колами, ножами, крісовими й гарматніми кулями, затроюють собі воздух, топлять себе у воді і в ріках кроки. Третє: звірі знають добре, хто хоче їх пожерти, а хто ні, хто їм брат, а хто їм сват, а хто їм ворог. З тієї причини в життєвій боротьбі легче звіреві забезпечитися від нападу. Коли, наприклад, ведмідь хоче зїсти оленя, то олень уже здалека се знає, бо вичитує з очей, з цілої постави ведмедя ось яку щиру, правдиву, нелукаву думку: »Ти, мой, утікай, бо я тебе зїм.«
Инакше, о цілком инакше мається діло з людьми. Майже нема чоловіка, який був би певний і безпечний перед другими людьми. Він не знає, чи його найблищий приятель, ба навіть, чи його власна жінка не ошукає, не зрадить його та не вбє йому душі й тіла. Коли, наприклад, двох вовків зустрінеться в лісі, то ні один із них не має причини бентежитися, боятися і трівожитися, бо один вовк дуже добре знає, що другий такий самий вовк, як і він. Вовк — так вовк тай годі. Колиж одначе зустрінеться в лісі припадково двох людей, то одному і другому серце з жаху холоне, бо одна людина думає про другу ось як:
»Сусе Христе!… Се певно злодій… розбійник… душогуб!«
Коли люди хочуть убити других людей, то беруть собі до помочі всю найчорнійшу прірву облуди, лукаво приязної усмішки, завертають побожно очі до неба, кладуть ліву руку на серце, а правою держать іззаду ніж і наче квочки до зерен пшениці раз-у-раз кудкудакають своїм жертвам:
»О, друзі, приятелі, ми ходячі міхи любови, поступу, братерства і т. д., для вашого добра… Що? Ви не хочете? Вибачте… будь ласка… вибачте… будь ласка…« І по такому вступі гайда ширити любов і т. д. — ножем! Вкінці ось яке явище, знаменне для звірів і для людей. Звірі не люблять дивитися на муки створінь, бо се противиться їх природним почуванням. З тієї причини сильнійший звір убиває слабшого звіря на місці, в один мент. Але й вид убитої звірини йому противний. Отчому він і пожирає його дуже скоро і при тому деякі звірі навіть очі заплющують. Якже вбиває людина людину? Прочитайте тільки історію про вічно закутих людських невільників, про переслідуваннє христіян, про тортури іспанської інквізиції, про мученнє людей на судах, про жахливі варварства людей над людьми в час революцій, про повільне й довголітнє конання так званих людських злочинців по тюрмах, про свідоме, розховстане, розшаліле й холоднокровне катуваннє цілих народів народами переможцями й матимете поняттє про нашу звірячість і про людську так звану гуманність. Межи звірями є тільки одна порода, яка під впливом людської жорстокости навчилася й сама мучити й катувати довго свої жертви. Се людські коти, котрі задушують бідні миші дуже поволі, серед розкішного муркотіння. Думавби хто, що при вбиванні миші кіт відмовляє жертвенну молитву… Але де там? Він так любується муками своєї жертви! Що се таке? Се овоч людської культури. Зокрема треба згадати потворну людську жорстокість, яка покаже нам одну з найнагляднійших картин виродження людської вдачі.«
——————