Дума пралісу/Що звірі думають про людський державний і суспільний лад?
| ◀ Доктор Сич викликує духів звіринних трупів | Дума пралісу Що звірі думають про людський державний і суспільний лад? |
Кабан-шляхтич і кінь-мужик ▶ |
|
Доктор Ведмеденко заняв своє місце й почав малювати ось яку картину:
»Найвищий Трибунале! Плавна Звіринна Громадо! Я вже довго живу на світі, студіював на багатьох універсітетах, був також на службі в людини. Отже, значить, я мав нагоду пізнати суспільний лад людства з теоретичного і практичного боку. З тієї причини радію, що буду в силі послужити нашій загально звіринній справі своїми наскрізь предметовими увагами. Думаю, що найперше буде до речі сказати одно слово про основу суспільного ладу у звіринному царстві, щоб тим яскравійте впала в очі кождому глибочезна прірва межи звіринним і людським суспільним життєм. Основним прінціпом звіринного державно-суспільного ладу є максіма: жий коштом слабшого, але поводися з ним із почуттєм чесности й лицарськости, значить, убий його так скоро, щоби слабший звір не тільки не мучився, але й навіть не помітив, коли перестав жити. З огляду на таку нашу звіринну засаду, згідну з честю, з мораллю й естетикою, кождий звір навіть не знає, що се таке смерть, не думає про неї та не боїться її, бо може й мусить у противенстві до людини сказати собі ось яку глибоку звіринно-життєву правду: »Я не маю найменшої причини боятися смерти. Чому? Ось тому: коли я є, нема смерти; прийде смерть, мене нема.« Сеї шляхетної черти нашої звірячости ми, звірі, слава матері природі, придержуємося з малими винятками всі.
Якже виглядає людський державно-суспільний лад? Коли наша звіринна держава на те тільки існує, щоби зберігати святий закон природи, силою котрого дущий звір мусить убивати слабшого з найменшим болем для останнього, то людська держава піднесла до свого найвищого закону оцей жахливо дикий прінціп: не вбий, тільки вбивай! Убивай, сильна людино, слабшу людину тижнями, роками, десятками літ, убивай її протягом її всього життя! Не вбий, бо тоді держава тебе убє! Убивай, тоді будеш корисним чесним, ідеальним громадянином.«
Доктор Ведмеденко кинув оком на зачудувані й дуже збентежені обличча звірів і говорив:
»Мені здається, що не всі звірі гаразд мене зрозуміли. Справа ось яка: людська держава забезпечує життє тільки маленькій скількості людей, які є її знаряддєм; щодо міліонів других людей, то вона стосами цівільних і карних законів звязала їм руки, ноги й душу й зовсім їй байдуже, чи ті люде будуть мати чим жити, чи загинуть із голоду. Людська держава поділила людей на посідачів і на так званих голопупенків або пролєтарів. Уявіть собі, панове, що у нас, наприклад, якийнебудь мій земляк ведмідь у приступі якогось поганого настрою вбивби нараз двацять овець. Що ви думаєте? Невже він після заспокоєння свого голоду не відступивби других пятнацять овець своїм сусідам?« .
Доктор Ведмеденко обернувся до ведмедя Бурмила і з усміхом запитав його:
»Як міркуєте, вуйку Бурмиле? Так, чи ні?«
На знак згоди Бурмило хитнув головою й бурмотнув басовим голосом:
»Гм.«
»Але людина«, говорив доктор Ведмеденко, пагоропашить цілу гору скарбів, запхає ними горло, черево, кишені, пазухи, холяви, а коли голопупенки хочуть із тієї гори взяти дещо у свої власні кишені й черева, тоді людина кричить до них:
»Геть руки від сього, ви, обірванці, голодранці! Се не ваше, се моє!« Для звіринних мізків, не притемнених людською культурою, просто незрозуміле те, що держава бере такого самолюбного глитая з його ненажерливим і вічно, як безодня відчиненим ротом, у свою оборону перед міліонами тих голопупенків! Ми, звірі, не знаємо засади »се моє, се твоє«. А люди на сій засаді збудували цілий свій державно-суспільний лад. Коли у нас який звір голодний, то наша держава каже йому:
»Наш край багатий і широкий; бери собі, що хочеш.«
Колиж у людській державі міліони гинуть із нужди й голоду, то держава тільки про одно дбає, а саме, щоб ті міліони голопупенків не забрали, борони Боже, дещо з багаства, що його накопичив один або кілька людських осібняків… Людська держава воліє, щоб ті багаства на пні зогнили, тільки щоби зберігати як найбільші святощі чисто людське право найнищого самолюбства. Отже людська держава на те тільки існує, щоб найбільші самолюби мали змогу скупчувати безкарно цілі гори статків і достатків; далі на те, щоб міліони голопупенків були позбавлені в розпучливій боротьбі за життє всяких засобів і всякої свободи руху, значить, аби могли з ласки держави поволі й серед найтящих болів конати.
Але час од часу вдається голопупенкам розторощити трони, порвати царські ризи та замінити корону, наприклад, у звичайний собі горщик. Се в людей зоветься »революція«. Одначе що тоді діється? Нема нічого страшнійшого від невільника, що дірветься до жолобу державно-суспільного ладу. Тоді з давнійших мучеників стають кати, з апостолів Юди, з ідеалістів — поганці, з братолюбних одиниць — низькі самолюби, з лагідних ягнят — кріваві Нерони, з невластилюбних добряг — нечувано жорстокі деспоти! І коли давнійше над міліонами людей панував коронований цар, то тепер царює над ними некоронований хам! І тоді на білу хмару наступає чорна хмара. Горе було людям під білою хмарою царів, та ще більша руїна обхоплює землю під чорною хмарою некоронованих деспотів. Тоді відчиняються пекельні ворота й пекло переносить своє царство між людей. Кожда людина непевна тоді свого життя в найблищій хвилині. Люди забувають, хто вони. Мущини стають живими оруддями вбивства, жінки перекидаються в божевільні гетери, великі країни червоніють од крови. І не тисяч, не міліон, не два, а десятки міліонів людей у дослівному значінні гинуть із голоду! Та заки умруть, вони стають людоїдами. Мати пожирає своїх дітей, брат брата, сестра сестру, сусід сусіда, чоловік жінку, жінка чоловіка! Найвищий Трибунале! Звіринна Громадо! Оце так звана людська культу ра!«
Доктор Ведмеденко мусів тут перервати свій виклад, бо багато звіринних жінок зімліло під вражіннєм жахливих слів ученого. Навіть сама її Величність Пані Цариця дістала нагло заворот голови й сам цар Лев чувся спонуканий відвести свою дружину особисто в її пишну спальню, відкіля незадовго вернув сам і глибоко задуманий засів знов на свойому престолі. Коли дбайливими заходами звірів омлілі жінки й дівчата прийшли до себе, доктор Ведмеденко говорив:
»Людоїство між людьми — се наслідок непоміркованости, глупоти й бездушности вчерашнього голопупенка. Замість задовольнитися розвалом дотеперішнього коронованого ладу та змагати поволі й обережно до здійснення рівности і свободи між людьми, переняв неграмотний, недосвідний і голодний голопупенко ненажерливу душу від свого попередника деспота та перейшов його тисячу разів жорстокістю, лакімством і кровожадністю. Та на тім не кінець. І се найбільша іронія, про яку думаюча істота могла чути. Бо ото сей некоронований голопупенко-деспот уявив собі, що йому призначено долею силоміць накинути всьому світові новин лад його домашнього людоїства. Сей революційний школяр, який не в силі розвязати у своїй власній хаті проблеми абортів, хоче вирішити проблєму перебудови всього світу, ба навіть цілого козмічного простору!
Найвищий Трибунале! Славна Звіринна Громадо! З картини, яку я змалював, виникає з льоґічною послідовністю ось який висновок:»В порівнанні зі звіринною державою всяка людська держава, без огляду на те, чи в ній панує цар, чи глитай, чи голопупенко — се установа самолюбної наживи небагатьох одиниць із одного боку й повільного конання міліонів людей із другого боку.
В людськім суспільнім ладі не зміняється нічо за винятком положення й завдання корони, котра відбуває тільки невеличку подорож, а саме: за панування царів сидить корона на голові, а за панування голопупенка стоїть до гори ногами під ліжком для певної потреби так довго, доки той сам голопупенко не вийме її з під ліжка й не покладе її собі на голову. Тоді юрба, що ранішнє кричала: »Смерть цареві!«, тепер несамовито реве: »Хай живе цар!« Оце вічне, незмінне блудне коло людського суспільного ладу. Ніяка зміна на ліпше, ніякий поступ тут неможливі. Чому? Люди не змінять ні держави ні свого суспільного життя, бо не матимуть потрібної до того духової сили. Щоби перемінити державно-суспільний лад, треба насамперед людям перемінити, переродити свою душу. Одначе се неможливе, бо людська душа, раз одбігши наслідком культури від природи, раз пересякнувши наскрізь багном самолюбства і гниллю брехні, на мою думку ніколи не переміниться й не переродиться. Я сказав за багато, коли згадав про можливість переродження людської душі. Душевне переродженнє людей неможливе, а неможливе воно тому, що в людстві взагалі нема душі. Слабі останки її тліли в людях колись, але румовище й попіл світового пожару здушили, знищили їх цілком. Людська душа — се утрачений рай, який уже ніколи не вернеться.«
Образ радника двору доктора Ведмеденка викликав бурю признання з боку всіх звірів. Не можна собі уявити звіринного одушевлення, що виявилося могутньою, ніколи на землі ні в небі ні в пеклі нечуваною музикою, яка своєю сердечністю й безпосередністю почувань просто роздирала горла тисячів і тисячів звірів, од ледві чутного браніння дрібнесеньких комашок аж до підземельно грубого й жахливого рику й реву носорогів і слонів. Всі звіринні серця утворили одно серце, всі горла одно всесвітнє гармонійне горло, всі думки злилися в одну думку, яка продерлася в один потрясаючий оклик:
»Хай живуть наші славні фільозофи доктор Сич і доктор Ведмеденко! Многая літа! Многая літа-а-а-а-а-а!!«
——————