Дума пралісу/Що папуга бачила?
| ◀ Бузько свідком | Дума пралісу Що папуга бачила? |
Моральний упадок звірів на людській службі ▶ |
|
Оповіданнє бузька зробило глибоке вражіннє на звірів. Навіть вірні людині створіння не сміли обізватися. Вони спустили очі й носи, а деякі з них почали тремтіти, наче соромилися й боялися чогось. А доктор Лис Микита усміхнувся в почутті своєї повної перемоги й говорив далі такими словами:
«Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Се, що нам вельми шановний добродій Бузько розказав, се не винятковий випадок. Кожний тут присутний бузько може, як хоче, розказати подібні й рівно жахливі історії про нечуваний упадок, а властиво про брак усякої любовної моралі в людині. А якби навіть се був виняток, то він теж наглядно знаменувавби людську мораль у любові. Одначе ми, звірі, не признаємо жадних винятків, бо ми живемо під опікою нашої матери природи, яка примінює до всіх звірів безвиняткові, залізно тверді, послідовні закони. Тільки людина намагається робити тяжкі виломи в законах матери природи і протиставить їй свої марні, людські, так звані виняткові міри. З тієї причини всі людські закони — се нічо инше, як наше звіринне павутиннє: велика муха його прорве, маленька мушка в нім зашморгнеться. Ха! ха! ха! Я переконаний, що нам, звірям, досить уже сього одного приміру, бо боюся, що другі приміри вразилиб занадто почування наших дорогих жінок і дівчат, тих наших расово-національних героїнь вірної любови ті жіночої достойности.
Одначе я зробивби кривду людським жінкам, якби не взяв тут перед обличчем звіринного світу на увагу моралі людських чоловіків. Високодостойні Пані й Панове! Каже одна людська приповідка »Similia similibus«. Треба кілька волових шкур, аби списати тільки з грубша моральний упадок людських чоловіків. Я не хочу тут говорити сам, тільки прошу Високошановну Пані Папугу, хай вона буде ласкава сказати нам дещо про людину як чоловіка.»
Папуга сіла на близькій гиляці та крикнувши до Найвищого Трибуналу вивченими людиною словами »Добридень!«, говорила:
»Я була кілька літ у турецькій неволі й мешкала у золотій клітці, яка висіла в так званім султанськім гаремі. Гарем — се така золота стайня, по людському палата, в котрій мешкало за моїх часів триста султанових жінок…«
»Не бреши! Се неможливо!» рикнув сам цар Лев з найбільшим зачудуваннєм.
І цариця здорово рикнула. Опісля сперла свою голову на гриву царя й шепнула йому в ухо з довірливою усмішкою:
»А ти, мій старенький, кажеш мені, що тобі мене одної за багато…«
Міністер Слон закликав папугу, щоб вона присягнула на гриву царя Льва, що зізнаватиме згідно з правдою. Папуга доторкнулася з боязню двома кіхтями своєї лапки царської гриви і зложила присягу. Опісля знов сіла на гиляці й говорила:»Триста султанових жінок було в тім гаремі. Я навчилася від тих жінок по людському говорити й розуміла кожде їхнє слово. Вони казали, що султан не здобув їх у геройській боротьбі (як се є святим звичаєм у звіриннім царстві), не питав їх по нашому звичаю при сяйві місяця, чи вони кохають його, тільки купив їх, як у людей купується забавки. І не любив сей людський цар усіх тих жінок, тільки деякі з них. Добре. Але ба! Він по короткім часі проганяв сі жінки з гарему або міняв за инші. Міняв жінки частійше, ніж наш хамелеон міняє свою барву…«
Тут папуга загикнулася, сказала »Добридень« і перестала балакати та відлетіла на свою гиляку.
І слова папуги дуже розхвилювали царство звірів. Старі звірі позирали на себе й хитали значучо головами, молоді звіринні панночки зарумянілися, деякі звіринні холостяки плюнули крізь зуби, дві жінки-борці крикнули: »Смерть людині«, а найбільша частина звіринних жінок, які сиділи або стояли біля своїх чоловіків, розплилися в ніжних почуваннях, які вишіптували в уха своїм чоловікам ось якими словами:
»Мій ведмедику!… мій вовчику!… мій зайчику!… мій крокодильчику!… мій ослику! Правда, що ти мене за жадну иншу не проміняєш?«
——————