Дума пралісу/Що праліс говорить?
| ◀ Переднє слово | Дума пралісу Що праліс говорить? |
Обвина ▶ |
|
Під розкішно ясною ослоною світла маєвого сонця дрімає темний праліс.
Могутній, таємний, безмежній.
Його закучерявлене верховіттє, похоже на легко розхвильоване широке море, дише пахощами животворної зелені, захоплюючої свіжости та стихійної сили. І манить очі й душу, як величній образ непоборного здоровля й життя.
Прозоре синє склепіннє неба нахиляється в розмріяній задумі над сонною, темно зеленою повінню верхів.
Праліс і небо губляться у братньому змаганні в синій безконечності. І на далекому крайнебі, ще ледві мріє в ніжному тремтінні срібного проміння, зливаються в одну світляно-блакитню смугу.
А в темному нутрі, у мовчазному, тайному сумерку праліс думає незбагнуту думу. Чується в найглибшому закутку душі, що тут станула величня святиня природи. Могутні, тисячлітні дерева здіймаються, неначе стовпи-велитні і тримають на своїх дужих гіллях-раменах усю живу, безкраю покрівлю мовчазного храму. Святочна тиша пралісу розбуджує в найтайнійшнх глибинах дивне позасвітнє гомоніннє. Може се голос Незбагнутого тут одзивається до створінь подихом весни, проміннями світла, пахощами моху й тінями сумерків? Хоча праліс любить сонце, та проте він і йому нерадо відслонює загадку своєї задуми. Він тільки грається з його проміннями на безмежньому рядні зеленого верховіття. Лиш рідко денеде просмикнеться яскраво блискучий жмуток світла крізь безліч запашних листків та пронизує з радощами ясної цікавости мовчазні сутіні його глибин.
Очі дивляться на праліс і якесь невловиме та невиясниме почуваннє родиться в душі. На найглибшому дні свідомости воскресає дивно таємна туга, притишена, приспана, придушена мандрівкою тисячліть. Щось починає відзивати в серці, неначе голос жалю й болю, що кличе маленьку заблукану дитину до грудей матери. І вся невимовна велич пралісу, самоцвітня роса його листків і той всемогутній Незбагнутий, що мереже чародійну ткань незглибимої думи — все у пралісі так і говорить до далеких сотворінь:»Діти! Чи добре ви зробили, що забули мене? О, ви бездушні! Чому ви пригадуєте собі мене на те, щоб думати про мою смерть? За те мусіло впасти від мене прокляттє на вас. По голих пустарах землі блукатимете тисячі й тисячі літ, доки від знаряддя, що його ви придумали на мою загибіль, ви самі не згинете. Лежатимете в холодній землі, а я буду рости й вічно зеленіти на ваших могилах.
Могутній, таємний, безмежній.«
|
|
Душа лине за дивним гомоном пралісу. Паде промінною краплинкою роси на квіти і листки й цілує теплою сльозою всі створіння. Чудодійним дотиком Незбагнутий перемінює її у квітку і дає їй силу відчувати душу, розуміти мову всіх ростин і сотворінь у пралісі й дивитись у глибоке джерело буття.
І очам душі розкривається незнаний світ.
Таємний, неначе безвісти вічности, понурий, мов смерть, ясний і веселий, як сонце.
|
|
Глибока тиша пралісу нараз почала розвіватися. Обізвався найперше якийсь один дужий голос, як невидна труба, що кличе когось. На гомін того голосу відгукнулися задумані дерева й живі створіння й передавали його довкруги широко й далеко. Цілий праліс ожив до якогось нового, ще тут ніколи небувалого життя. Почулися найріжнороднійші звуки радости й веселости. Та з усього гамору, крику й шуму можна було вичути виразно два слова, якими гомоніли не тільки створіння, але також уся природа:
——————