Етноґрафічний збірник/II/Племінник перехитрував дядька-злодія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
25. Племінник перехитрував дядька-злодія.

Ішо́в плимі́нник з дя́дьком у Кущі́вку[1]) на я́рмарок заніма́(ць) ця краді́жкою. Іду́ть вони́, і ка́ждий про се́би ду́ма: дя́дько ду́ма, шоб плимі́нника пирихи(три*)ть, а плимі́нник — дядька. От вони́ підхо́дять під ца́рину, близ па́шні, ди́вля(ць) ця: мужи́к стої́ть, попа́сує во́лики, а на во́зі лижа́ло козиня́ (ви́дно, що в я́рмарок віз продава́ть). Плимі́нник і ка́же: „Дава́й, дя́д(ь)ку, укра́дим оце́ козиня́!“ Дя́д(ь)ко й ка́же: „Як же ми його́ укра́дим, як він біля во́за сиди́ть?“ Плимі́нник і ка́же: „Та ми його́ й на доро́зі укра́дим. Ти, дя́д(ь)ку, бири́ оди́н чо́біт, та оді́йдиш на пів-вирстви́ та й поло́жиш на доро́зі, а я дру́гий положу́ бли́жче“. Так і зроби́ли: дя́дько пішо́в упере́д і положи́в чо́біт на доро́зі, а сам схова́всь у па́шню; а плимі́ниик узя́в свій чо́біт, ви́марав у грязь і положи́в спереді мужи́ц(ь)кого во́за, сажні́в за п’яддися́т, а сам то́же схова́в ся. Мужи́к підпа́с во́лики, запрі́г, і іде́ собі́ з Бо́гом. Виї(ж)жа́ на доро́гу, гульк — лижи́ть чо́біт. Він подиви́в ся та й ка́же: „ниха́й йому́ біс! він уве́сь у грязю́ці: ни хо́чу я його́ брать!“ І пої́хав собі́. Під’їж(ж)да́ да́л(ь)ши, — коли лижи́ть дру́гий. Він і ка́же: „Це-ж тому́ па́ра!“ Та скорі́й (одпріг) одного́ во́лика. І взяв ски́нув на віз чьо́біт, та й ка́же: „Побіжу́, візьму́ і той!“ І побі́г наза́д. А плимі́нник уже́ його́ подобра́в і схова́всь у па́шню. Мужи́к добі́г до того́ міста́, гульк! — нима чьо́бота. Він і ка́же: „Щьо це за біс?“ і вирну́в ся наза́д до во́за. А дя́дько уже́ взяв і той чьо́біт і козиня́ з во́за, і схова́в ся у па́шню. Прихо́дить мужи́к до воза, глядь — нима ні чобота, ні козиняти, та й каже: „Оце так продав!“ І запріг во́лика, і поїхав назад до-до́му.


А дядько із плимінником зійшли́сь умі́сти, і пійшли́ у ближній лісо́к, і там зарізали козиня, і жа́рять. Дядько і ду́ма: „Як би його вкрасти жа́риного козиня́ти собі на дорогу; а плимінник собі дума пирихитри́ть дядька. Потім стала козлятина совсім поспівать; дядько і каже плимінникові: „Возьми́ оцю́ трибуху́, одниси́ пода́льши, щьоб хто ни наско́чив та ни піймав нас“. А сам і ду́ма: „Як він пі́де, так я козлиня́ти захова́ю собі́ в то́рбу. А плимі́нник змі́тив його́ ду́мку, та скорі́й за трибуху́ і потя́г у ліс, та й ви́різав до́брий дубе́ць, та й дава́й по їй лупи́ти, а сам кричи́ть на все го́рло: „Ай, ни би́йте мине́! Це ни я вкрав, це дя́дько!“ А дя́дько підчу́в, та як бро́сить казано́к с козля́тиною, а сам тіка́ть биз огля́дки. А плимі́нник прийшьо́в, сів га́рно біля казанка́, і поїв всю козля́тину, і пішьо́в собі да́льши.

(Станиця Шкуринська. 9. III. 94. Записав Хв. Гр. Півень).


  1. Кущівка — станиця Єйського оддїлу.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.