Етноґрафічний збірник/II/Попівна-цариця, Іван Іванович, руський царевич, і прикрасна Анастасия

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
13. Попівна-цариця, Іван Іванович, руський царевич, і прикрасна Анастасия.

Жив у одному́ помі́сті піп с попадьо́ю, і була́ в їх одна́ дочка́ така́ вже (к)раси́ва, що ни пиро́м описа́ть, ни в ка́зці сказа́ть. І от їй уже ста́ло восімна́(ць)цять годі́в. Ба́тько її піп і нача́в підла́зить до не́ї, і хоті́в її́ соблазни́ть. А вона́ сказа́ла об тім свої́ ма́тирі-попаді́. Ма́те — шо́-ж роби́ть? Більш ничо́го, як отпрова́дить куди дочку́ із до́му. Так як вона́ зна́ла до́бре попа́, свого́ чолові́ка, що він як узна́є, що вона́ похвали́ла ся ма́тері, так і го́лову їй оді́рве: то і посові́тувала дочці́ свої́ бро́сить їх і пи(т)ти́ (!) в дру́ге помі́сця, до її ро́дичів. І дочка́ на сові́т ма́тері согласи́лась. Взяла́ собі на доро́гу кусо́к хлі́ба, і отпра́вилась в доро́гу, а ма́ти її поблагослови́ла.

Іде́ вона́ ці́лий день по стипу́, і вже о́т со́нце захо́де, а нима́ ниде́ ніко́го, і по доро́зі нихто́ ни встріча́всь і ни обганя́в її. Вже со́нце зайшло́. Де-ж нучува́ть? У стипі́; на доро́зі, ни сто́їть, так як там мі́сто опа́існе: ча́сто по ті доро́зі розбо́йниц(ь)кі ша́йки хо́дять. Так вона́ і ріши́лась ізвирну́ть із доро́ги і пиринучува́ть в стипі́.

Ізвирну́ла із доро́ги. Іде́-іде́, коли стоги́ сі́на стоя́ть. Так вона́ ви́лізла на оди́н стіжо́к, ви́рила кубе́льце на само́му вирху́, помоли́лась Бо́гу і засну́ла.

Проки́нулась у́тром, аж тума́н налі́г скрізь по всі́ зимлі́, так що за два са́жні ничо́го ни ви́дно. Куди́-ж іти́? Доро́ги ни зна́їть, і ни примі́тила віткі́ль вона́ звирну́ла із доро́ги: так вона́ сі́ла та й сиди́ть.

А в те са́ме вре́мя ї́здив на охо́ту Іва́н Ру́с(ь)кий царевич. Ди́ви́(ць) ця: на сто́зі щось за пти́ця сиди́ть. Він приці́ливсь із ружья́, коли ди́ви(ць) ця: же́нс(ь)кий о́браз ви́дно. Він сказа́в свої́м конво́йним охо́тникам, і ті́ навили́ ру́ж’я, і тим пока́чуї(ць) ця же́нс(ь)кий о́браз. От вони́ і пориши́ли обхвати́ть це́пом (усі́м розїха(ць) ця і круго́м) усі́ стіжки́. І як буде́ зліта́ть, то стріля́ть, а як ни бу́де зліта́ть, то під’їз(д)жа́ть до стіжкі́в. Так як поріши́ли, так і зроби́ли. Із’їхались усі́ до стіжкі́в, і ди́вля(ць) ця: коли на стіжку́ сиди́ть ді́вка.

Іва́н царе́вич під’ї́хав побли́жче і сказа́в: „Зліза́й із стіжка́!“ А вона́ йому́ в отві́т: „Я б ізлі́зла, та бою́сь твої́х соба́к“. — „Ничо́го: я тебе до зимлі́ не допустю́“, сказа́в царе́вич. Вона́ тоді взяла́ і злі́зла трохи із стіжка́. Царе́вич під’їхав коне́м і підхвати́в, посади́в на коня́, і став пита́ть: „Відкіля́ ти?“ Вона́ йому ка́же: „Ни зна́ю“. „Як тебе звать?“ — „Ни знаю“. Ну біл(ь)ш (нїчого?) було роби́ть. Так і поду́мав царе́вич, що вона́, ма́буть, як зайшла́ з мали́х літ, так і блука́є, ни зна́ючи свого́ родства́.

Привизли́ її до-до́му. Ну, так і пориши́ли, як на охо́ті найшли́, так і посади́ть її в звіри́ниць. Взяли́ і посади́ли, і тоді́ хо́дять любува́ць ця таки́м дороги́м звірко́м. Проси́діла вона́ там із год. От царе́вич заду́мав жини́(ць) ця. Із’ї́здив бага́то госуда́рств, ну ни найшо́в кра́счої за свого́ звірка́, що сиди́ть в звірни́ці і поріши́в так, як уже він і до жини́тьби тро́хи влюби́всь, то взяв на ій і жини́всь.

І от прошло́ після жини́тьби його́ год. Вона́ забере́мініла і роди́ла си́на, і назва́ли Іва́ном. Тоді́ сказа́ла відкіля́ вона́, і сказа́ла, хто в не́ї ба́тько і ма́те, і де́ живу́ть. Царе́вич, нидо́вго ду́мавше, посла́в за попо́м свій екипа́ж, щоб привизти́ на христи́ни ба́тька і ма́тір своє́ї жі́нки. А піп, як був сирди́тий на свою́ дочку́, так сам пої́хав, а попаді́ ни пусти́в, і сказа́в там, шо вона́ болі́їть.

І от одгуля́ли христи́ни, і пішли́ всі гуля́ть. А піп тим вре́мям із гульні́ вирну́всь, і, як дочка́ його́ спа́ла, а повива́льня ба́бка де́-то пішла́, так він узя́в та того́ новорожде́нного хло́пця усього́ порі́зав на куски́ і но́жик той, що різав, вки́нув в карма́н свої́ дочці́, і отпра́вивсь туди́, де прогу́люю(ць) ця.

А ба́бка, як прийшла́, то й нароби́ла кри́ку. І на крик ізбі́глась уся́ ца́рская дво́рня, і із гульні́ усі́ повирта́лись і зроби́ли струс. І начали́ труси́ть усі́х, у кого́, мо́же, на́йдуть або-ж но́жик той, що рі́зало, або-ж другі́ які́ призна́ки. А піп сиді́в-сидів та тоді́ і ка́же: „Та ви, господа́, потрусі́ть ма́тірь пострада́вшого, бо і на не́ї наді́ї ма́ло, бо вона́ така́, що, мо́же, і сама́ це зроби́ла“. Тоді́ взяли́ і потруси́ли уже́ саму́ цари́цю, по указа́нію попа́. Коли та́к: у не́ї найшли́ і но́жик у крові́ в карма́ні.

І начали́ тоді́ суди́ть. Зобра́в ся ца́рскій сино́д. І осуди́ли прикува́ть порі́занного хло́пця, так як він іще́ грудни́й, то їй до гру́дей, і завизти́ в дріму́чі ліса́, де во́рон і ко́сти чолові́чискої ни занесе́, і там скува́ть їй ру́ки наза́д, зав’язать о́чі, і оста́вить одну́. Так усе́ і зроби́ли, як суд осуди́в.

От хо́дить вона́ оди́н год і дру́гий. Уже́ і повя́зка у не́ї на оча́х ізгнила́, і вона́ все і ба́чить, а доро́ги, куди́ ви́йти ни па́йдить. А дити́на прико́вана на груді́ у не́ї так так, як сього́дні зарі́зане. А бо́жий а́нгел ка́ждий день приліта́в і все корми́в її́.

І по́ке вона́ ходила, по́ке найшла́ доро́гу. Ди́ви(ць) ця, аж шо́-то нида́вно прої́хало, і гадючиня́, як ко́лисом пириї́хало, так воно́ і лижи́ть зада́влене. Вона́ тоді́ ста́ла і ди́ви(ць) ця та й ка́же: „Тож, ма́буть, і гадю́ці та́к жа́лко своє́ї дити́ни, як міні“. А в те вре́мя прилі́зла і стара́ гадю́ка, і принисла́ в ро́ті яки́й-то ли́стик та взяла́ та й поводи́ла тим ли́стиком по гадючиня́ті, і воно́ ожило́, стрюхну́лось та й полі́зло вслід за гадю́кую.

Тоді́ вона взяла́ і начала́ достава́ть той ли́стик, бро́шиний гадю́кую, і по́ке ла́зила, по́ке-таке той листик пійма́ла міз па́льці. І я́к-тіке пійма́ла той ли́стик між па́льці, так у неї око́ви із рук опа́ли. Вона́ тоді́ взяла́ поводи́ла тим ли́стиком по своєму прико́вануму до гру́дей, і с його́ окови опа́ли, і всі ра́ни зажили́. Вона́ ще́ поте́рла, так воно́ і ожило́, струхну́лось та й ка́же: „Ху, як я до́вго спав!“ А ма́те тим вре́менем росказа́ла, як він спав. І по́ке вила́ той стра́шний роска́з, поке начало́ смирка́ть. А воскре́сший за ті три часи́ роска́зу ви́ріс в два арши́ни і сказа́в: „Ну, нічо́го, ма́мо, тепе́р ни пропаде́м, а щоб ни опа́сно іти́, взяв та й ви́рвав пятилі́тню дуби́ну.

І пішли́ тоді́ вони́ тіє́ю доро́гою, по кото́рі вона́ іще́ із ним ме́ртвим ішла́. Коли ди́влять ся: огоньо́к блищи́ть. — „Ну, ході́м, ма́мо, туда́!“ Підійшли́ бли́жче, він і ка́же: „ну, пості́й, ма́мо, тут, а я піду́, узна́ю, хто́ воно тут живе́. Мо́же, це нидо́брі люди“. І пішов. Підхо́дить до вікна́, коли ди́ви(ць) ця в вікно́, аж там за столо́м сиди́ть п’ять змії́в, і ідять на столі́ чолові́ка, нида́вно зада́влиного та ще і бала́кають: „Ну оце вже одну́ дере́вню ви́їли, і оце́ послі́днього доїда́їм, а за́втра де́-ж ми во́зьмим на сні́даньня?“ А Іва́н як почу́в, що ще і на сні́даньгя ну́жно, розгорі́лось се́рце багати́рске, та так і влиті́в в ха́ту. А вони́ як поба́чили живо́го чолові́ка, та́к усі і засмія́лись: „А ми, ка́же, ті́лько що бала́кали, де во́зьмим на сні́даня, а він сам прійшо́в (!)!“ Розсе́рдив ся Іва́н ду́жче іще́. Як замахне́ тіє́ю, шо́ ви́рвав, дуби́ною, та́к усі́х і положи́в. Тоді́ забра́в їх, нидале́ко от ха́ти позари́вав в пісо́к, тоді пішо́в, приві́в ма́тір. „Ну́, ма́мо, сказа́в, оту́т бу́дим жить, по́ке я найду́ доро́гу для ви́ходу із ції́ пусти́ні“. А про змії́в нічо́го їй ни сказа́в. А як пиринучува́ли, так він на дру́гий день і пішо́в отшу́кувать доро́ги, шоб ви́бра(ць) ця із ції́ пусти́ні.

І от іде́ і іде́. Ви́йшов на поля́ну, ди́ви(ць) ця: стари́к-дід виде́ коня, і ка́же: „Здра́стуй, сла́вний богати́рь Іва́н, ру́сскій (!) царе́вич!“ А він йому́ і ка́же: „Почьому́ ви мене́ зна́їте, шо по і́мені назива́їте?“ — „Цього́ (ка́же) ни пита́й; а на́ тобі́ оцього́ коня́ і їдь ти пря́мо оціє́ю доро́гою: там тибе́ ожида́є свята́ Пя́тниця. І моли́сь Бо́гу і свято́му Микола́єві“. Аж тоді́ він узна́в, почому́ він його́ по і́мені назива́в: бо то був сам святи́й Микола́й.

І як сі́в він на коня́, так за оди́н миг улиті́в ти́сячі верст. Коли ди́ви(ць) ця, на доро́зі встріча́є його́ свята́ Пя́тниця; поблагослови́ла і сказа́ла: „На́ тобі, си́нку, оцю́ стрілу́ і лук і їдь, отби́й у ничи́стого свою́ нариче́ну жі́нку прикра́сну Анаста́сію. Вона вже три мі́сяці як нахо́ди(ць) ця (в) Ничи́стого на столі́тнім ду́бі, у гнізді́. І як ви́їдиш за оцю́ го́ру, так його́ бу́де і ви́дно; і як ста́ниш ти пригляда́(ць) ця, так там бу́де сиді́ть же́нщина, піджа́вше колі́на — так то вона́ бу́де сиді́ть, а він бу́де спать голово́ю на її колі́нах. Так ти ни доїз(д)жай в 100 саже́ней, і пуска́й стрілу́ в її́ колі́на, і як єсть попаде́ш його́ в го́лову.“

Так він і зроби́в, як йому́ свята́ Пя́тниця сказа́ла, і як пусти́в стрілу́, із ду́ба политі́ло таке́ чудо́вище, що аж зимля́ затрясла́сь. Він тоді́ під’ї́хав до того́ са́мого мі́ста, де нахо́дивсь дуб, ничи́стого на огні спали́в, а прикра́сну Анаста́сію взяв с собо́ю. І заї́хав, взяв свою́ ма́тір і пої́хав в своє́ ца́рство, і с Анаста́сіею повінча́в ся, і зада́в таки́й пир, що на сва́дьбі гуля́в весь мир. А царскій (!) сино́д уже́ його́ ни призна́в за си́на, потому́ що ния́ких прав у йо́го на то ни було́. Ну, гово́рять на́ші діди́ і пра́діди, що як уме́р царь, а він як воя́ка був до́брий, а після царя́ ро́ду ния́кого ни оста́лось, то його́ ви́брали в царі́, так шо Бо́г-таке ни оста́вив його́ биз награ́ди і по́мощі своє́ї за пиринисе́ні їм му́ки.

(Катеринодар. 1894. Записав козак станицї Азовської Темрюцького оддїлу, Іван Симонович Нестоцький, 25 лїт).


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.