Етноґрафічний збірник/II/Про змія та цигана

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
15. Про змія та цигана.

В одні́м селі́ жило́ бага́то люде́й, а от того́ сила́ недале́ко нахо́дилась ско́та змі́я. Він пона́див ся ча́сто в сило́ літа́ть та люде́й пожира́ть. І так часть пої́в люде́й, а дру́гі, кото́ри (!) оста́лись там, ста́ли ду́мать, шо і їм не мене́т (!) ця, і броса́ли свої́ доми́, уходи́ли в другі́ міста́, шоб спасти́ ся от змы́я. І село́ те оста́лось пусте́, тілько оди́н бі́дний мужи́к оста́в ся. І о́т через не́сколько вре́мени захо́дить у це сило́ ци́ган, і попа́в у ту ха́ту, де нахо́див ся оди́н тілько мужи́к Він поздоро́вкав ся з ним і нача́в пита́ть мужика́: „Чого́ ти сам тут сиди́ш?“ Він ци́гану сказа́в, шо „сюди́ пона́див ся змі́й, і пої́в всіх жи́тилів, тіки я́ оди́н оста́в ся, та, пожа́луй, і нам с тобо́ю не мене́т ця“. Ци́ган ка́же: „Хіба́-таки нас він обо́х пої́сть?“ А мужи́к ка́же: „А ти ду́маїш, ні?“ — „А ни уда́ви(т) ця він?“ Ті́лько вони перебала́кали, тут приліта́єт(ь) змій, і ка́же: „Ага́! єсть доби́ча: броса́в одного́, а тепе́р ста́ло два: бу́деть чим закуси́ть“. А ци́ган ка́же: „А мо́же пода́вис(ь) ся?“ Змій пото́м ка́же: „Хіба́ ти здорові́ше ме́не?“ — „А ти ду́маєш, ні?“ сказа́в ц(и́ган). „А ну́, дава́й, попро́буєм, хто́ кого здорові́шей (!)!“. І.вот бере́ть змій той ка́мінь, що муку́ ме́лють, і як прида́ве його́ так, що він на ча́сті росси́пав ся, а ци́ган каже: „Та́к оце ти таки́й си́льний? Ти так придави́, шоб з його потикла́ вода́“. І бере́ть ци́ган с поли́ці кусо́к си́ру, і нача́в його́ дави́ть так, шо з йо́го потикла́ сирова́тка. Змій ка́же тоді́: „А ну́, дава́й свисті́ть, хто́ кого́ ду́жче сви́сне?“ Ци́ган ка́же: „Дава́й!“ І во́т змій як сви́сни, так з дире́вьїв поси́пали ся ли́стя. Пото́м ци́ган ка́же змі́ю: „А я ду́жче тебе сви́сну: ось завьяжи́ о́чі, а то, пожа́луй, як сви́сну, то коли́ б вони́ тобі́ ни повила́зили“. Змій завьяза́в очі, а ци́ган узя́в хлуди́ну, і як уда́ри змі́я по голові́, той так і зарі́в. Пото́м нача́в змій проси́ть ци́гана бі́льше не свисті́ть, і дав обіща́ніє з ни́м побрата́т ця. І вот вони́ побрата́лись, і пішли́ в свою́ ха́ту. Змій сказа́в ци́гану: „Дава́й посні́даєм!“ А ци́ган ка́же: „Так ні́чого!“ Тоді́ змій сказа́в ци́гану: „Пойди́ на степ, і приниси́ вола́“. Ци́ган пішо́в, найшо́в гурт волі́в, і нача́в їх лови́ть і хвіст до хвоста́ с’я́зувать (!). Змій ждав, не дожда́в ся, пото́м пішо́в сам, сказа́в йому́: „Чого́ ти так до́вго?“ — „Я хо́чу, шоб штук сто за-разо́м притащи́ть: тоді́ з нас хва́тить на ці́лий мі́сяць“. Змій ро(с)сердив ся ухвати́в вола́ за хвіст, стяг з його́ шку́ру, звали́в собі́ на плече́ і поні́с до-до́му. І сказа́в ци́гану: „Ну, тепе́р ну́жно іще води́: бири́ воло́ву шку́ру та приниси́ води́“. Ци́ган взя́в шку́ру, пішо́в до коло́дізя, положи́в шку́ру, і нача́в коло́дізь обко́пувать. Змій прихо́ди та й пита́є: „Шо́ ро́биш?“ — „Та хо́чу, шоб пря́мо совсі́м з коло́дізем унести́ в ха́ту. Змій ухвати́в шку́ру, набра́в по́вну води́, і поні́с, а ци́ган пішьо́в за ним слідко́м. Пото́м змій ка́же ци́ганові: „Нема́ у нас іще́ дров: піди́ в ліс, ви́рви оди́н дуб і приниси́“. Ци́ган пішьо́в в ліс, нача́в дуби́ обдира́ть та бичо́вки плисти́. Змій упья́ть прихо́ди і начинаєт ла́ять ци́гана: „Тебе́ куди не посила́й, так ти як раз спра́вис(ь) ся. Для чо́го ти бичо́вку плите́ш?“ — „Я хо́чу, шоб за-разо́м де́сять дубі́в ви́рвать, і понисти́, шоб на би́льше хвати́ло“. Змій ви́рвав дуб, і поні́с до-до́му. Заходи́в ся змій вари́ть сні́даня, навари́в, і про́сить ци́гана ї́сти. Ци́ган ка́же: „Не хо́чу!“. І сиди́ть, ніс нахню́пив. Змій прин(ь)ня́в ся ї́сти і зьїв всього́ вола́, пото́м пита́єт(ь): „Чого́ ти, брат, се́рди(сь) ся?“ А ци́ган ка́же: „Того́, що я́к тобі не роби́, а все не по-тво́єму“. — „Ну, нічо́го!“ сказа́в змій: „поми́рим ся“. І вот ци́ган периста́в се́рдит(ь) ця, і про́сить змія до се́бе в го́сті. Він соглас(и́в ся), доста́в тро́йку ко́ний, і пої́хали до ци́гана в го́сті. Ста́ли доїжд(ж)я́ть до шатра́ ци́гана. Ді́ти поба́чили, шо ї́ди їх ба́тько, біжа́ть йому́ на-встрі́ч і крича́ть: „Ба́тько ї́ди і змія везе́!“ Змій пета́є (!): „Шо́ воно́ таке́?“ — „То мо́ї ді́ти“. — „А чого́ вони́ крича́ть?“ — „Їсти хотя́ть“, сказа́в ци́ган. — „Чи́м же їх гудува́ть?“ — „Ну́жно чи́м-нибудь та гудова́ть (!); а коли не ста́ни хлі́ба, то, пожа́луй, і тобі́ не мене́т(ь) ця“. Змій ба́че, шо ді́ло не кле́єт(ь) ся, тоді́ с пово́зки, та — хо́да. А ци́гану оста́лась пово́зка і тро́є ко́ний.

(Катеринодар. Лютий 1894 р. Записав козак станицї Старощербинівки Єйського оддїлу Михайло Артемович Стеци́на, 19 годів; скінчив початкову станичну школу).


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.