Життя і світогляд Т. Г. Масарика/Життя і світогляд Т. Г. Масарика
| ◀ Передмова | Життя і світогляд Т. Г. Масарика Життя і світогляд Т. Г. Масарика |
Масарик про Україну ▶ |
|
.djvu_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80._7.jpg)
Ян Гус.
Отці слова, що були провідним життьовим гаслом одного з найбільших велетнів чеського народу, є також керовничою думкою життя та діяльности найвизначнішого Чеха нового часу — давнішого професора, а нині першого президента Чехословацької Республіки — Т. Г. Масарика.
Тяжко хиба знайти точнішу а заразом відповіднішу характеристику наскрізь своєрідної індівідуальности ідейного проводиря новочасної Чехії від тої, що з'ясована є у вище наведеному афоризмі Івана Гуса.Бо і справді — під прапором правди в постійному шуканню та прямуванню до неї, в непримирній боротьбі зі всім та всіма, що і хто стояв на перешкоді до її побіди, або що спокушався її загасити, чи принаймні на час хочби припинити щораз більше дужчання життєтворчих її проміннів — сформувалася та дозріла, виразно своєрідна, під кожним оглядом гармонічна, залізно одноцільна особа чеського вченого, політика, національного і суспільного діяча, а врешті, після повстання самостійної чехословацької держави (головно його заходами та заслугою) першого та довічного її президента — Т. Г. Масарика.
Однак ця правда не була для нього лише абстрактною ідею, або якоюсь теоретичною проблємою. Йому ніколи не розходилося тільки про виключно наукову правду, отже якусь правду in abstracto, або, як що можна так висловитися — правду задля правди. Для батька чеського реалізму немає слів, засад, кличів — без діла. Чин і праця взагалі — це, на його думку, найкращий критерій гасел і принципів. „Любов“ — каже він — „це праця, ділання, енерґія“. Однак не праця задля спорту або механічного заповнення часу, чи задля знищення нудьги. Навпаки, це має бути систематична і доцільна праця — здебільшого навіть дрібна щоденна робота, якої завданням є перемога найпоширеніших і найвизначніших „мікробів зла та біди так саме моральних як і фізичних“.
„Праця“ — пояснює Масарик — „не є ідеалом, не є останньою метою. Є засобом… Праця, це дрібна, неприємна робота. Праця є те, чого ніхто не хоче робити…“
Власне цеї молєкулярної щоденної праці, а не якихсь надзвичайних вчинків та героїчного мучеництва, вимагає і від нас, передовсім на думку Масарика — „людство, нарід, сімя, партія, товариші…“„Працювати“ — підчеркує він далі — „це значить, відпирати зло й то послідовно. Скрізь та все і насамперед зло у зародку. Це не значить бути радикальним, але витревалим. Я сказавби: не боятись. Зі страху люде допускаються насильства, з ляку брешуть. Тиран і брехун лякаються, а кріпак є той, хто робить насильства.“
Була вже звернена увага на те, що одноцільність є майже найхарактеристичніша прикмета вдачі Масарика. Саме в цьому стійному прамуванню його до згоди між словом та ділом, теорією і життям — до всестороннього розвитку всіх елєментів людської індивідуальности — найяскравіще проявляється ця його риса.
Тому він у своїх працях спеціяльно підчеркує потребу такої одноцільности в життю людини, формулуючи її змисл таким чином: „Гармонійно розвинена людина потребує науки, мистецтва, літератури, фільософії, політики, етики і реліґії. Реліґія, це концентраційна сила духа: має зосередкувати все внутрішнє життя і поодинокі його складові елєменти.“
„О скільки можливо“ — каже він в иншому місці — „всі наші, сили і здібности треба плекати гармонічно. Отже не лише духа, але і тіла…“
Дуже влучно схарактеризував тому Масарика визначний чеський есеїст і критик проф. Шальда, яко великого гармонізатора та орґанізатора. Масарик бо дійсно є невтомимим пророком та каменярем творчого життя. Вся його теоретична і практична діяльність завжди проводилася під знаком життя. Сам він одного разу зазначив, що в його писаннях немає ані одного рядка, не викликаного потребами реального життя.
Відповідно до цього, його фільософічний реалізм є власне синтетичним світоглядом людського життя во всій ріжноманітности цього останнього. Свій реалізм він зясовував сам такими словами: „Реалізм є спробою злюдовлення науки та фільозофії, однак без обниження наукової точности: реалізм хоче науку зробить доступною для всіх шарів норода. Реалізм є протест проти монополії освіти; реалізм хоче наукову і фільософічну освіту зісоціялізувати.“
Зрозуміло відтак, чому Масарик присвятив спеціяльну увагу суспільній справі і чому сам був одним з перших працьовників з інтеліґентських кол в повстаючому чеському соціялістично-робітничому рухові. Він був одним з закладувачів чеської соціяльдемократичної преси і з перших її співробітників. Задля цього руху працював просвітньо і політично. З початку помагав і фінансово, хоч його грошевий фонд завжди був дуже обмежений.
Соціяльну проблему, як і все в життю, розумів Масарик по своєму, себто синтетично та гармонійно. Тому він не міг ніколи погодиться з клясовою концепцією суспільного питання в марксизмі і взагалі з занадто альґебраїчно-схематичним характером цеї соціялістичної доктрини.
„Соціяльна справа“ — каже він в своїй відомій праці „Sociálni otázka“ — не є питанням одного клясу та касти, але справою всіх. Уступити перед наступом робітництва через признання загального виборчого права булоб лише частковим і негативним вирішенням цеї справи; це питання однак треба полагодити вповні і позитивно. А це значить що треба просвітлити та загріти голови і серця всіх; це значить, що треба конче перемогти егоїзм. Соціяльна проблєма є питання моралі і неморальности, є питання про насильство та активний гуманітаризм.“
Фільософія гуманности творить центральну точку світогляду Масарика. В неї вкладені найзаповітніші його думки та погляди про істоту людського, поступу та головні двигуни людського розвитку. „Модерна людина“ — починає Масарик свою цитовану вище брошуру „Ideály humánitni“ — має чарівне гасло „гуманности“, „людяности“, „людскости" й цим гаслом вона висловлює тут певно так, як середновічна людина всі свої бажання з'ясовувала словом „Христіянин“. Масарик показує далі, як ці гуманітарні прямування нового часу передовсім проявлюються у сфері сучасних національних та соціяльних стремлінь.
Як він дивиться на істоту соціяльної проблеми, ми бачили вже вище. Як він розуміє основу новочасної національної проблєми, видко з цих його слів: „В міру зросту тенденцій національного розвитку держави ународовлюються. Нація є державнотворча, або иншими словами: кожен нарід прямує до політичної самобутности, якої потребує і мала нація… Бажаємо політичної самостійности, щоб не бути під чужою курателлю. Так само, як поодинока людина хоче бути своїм власним паном, так і нарід. Підвалиною цих змагань має бути усвідомлення народу.“
Згідно з цею своєю національно-самостійницькою фільософією Масарик в часі війни на еміґрації став на чолі чеської революційно-визвольної акції, що увінчалася найповнішим успіхом, головно дякуючи його майже ґеніяльному передбаченню ходу та висліду всесвітньої війни й відповідно до цього пристосованої політичної та дипльоматичної чеської акції за кордоном.[2]Гуманітаризм Масарика, як і вся його фільософія, є очевидно наскрізь реальний та активний. В цій його теорії людяности немає ані краплі фразеольоґічної романтики чи надземного містицизму. „Гуманність — каже він, не є доктриною про непротивлення злу. Навпаки — зі злом треба скрізь і завше без проволоки боротися, однак з захованням особистої гідности… Треба лихо перемагати добром. Треба завжди і послідовно засуджувати кожне насильство. Але боронитись можемо, маємо і мусимо. В найгіршому випадку навіть залізом. Слід однак уникати зачіпного насильства — нових насильств.“
У світогляді Масарика — як на це була вже звернена увага вище — величезне значіння має реліґія. Він від дитячого віку був глибоковіруючою людиною. На його думку, більшість соціяльних недомагань нашого віку — (між иншим і масовий зріст самогубств) саме обумовлена є атеїзмом або реліґійним індиферентизмом. „Суспільність без реліґії — каже він — не може істнувати.“
В своїх писаннях Масарик докладно з'ясував своє відношення до реліґійної проблєми. В одній зі своїх менших розвідок („В боротьбі за реліґію“) він каже: „Вірить — це значить вірить в щось або комусь: не має однак иншого авторитету крім науки та знаючих людей… Церква не вистарчає вже нам зі своєї наукою, керовництвом, моральністю.“
На иншому місці цеї самої праці пише він: Що до змісту — то реліґія є розвязуванням проблєми вічности. Однак вирішуванням її не лише в области теорії, але і на практиці, позаях проблєма вічности має бути людиною переживана. Реліґія — це життя sub specie aeternitatis, познавання сенсу життя, нашого відношення до світа, до дійсности.
Реліґія є осередком та керовничою духовою силою життя, є боротьбою за нове життя, за нові вищі життєві вартости…
…Реліґію треба переживати.
Вона жадає гуманітарної етики, глибшого погляду на родинне життя, шляхетнійшого розуміння подружжа і більшого поглиблення в сфері суспільних відношень…“
Цікавим є відтак погляд Масарика на істоту бога. Він висловив його у своїх американських викладах. „На мою думку, те, що ми називаємо богом або вічною силою і т. д. є поняттям зовсім субєктивним. Хтось закине: Як може модерна людина вірити в бога? Я не вірю сліпо: для мене теорія про бога є научною гіпотезою, і тому мій бог є инший, ніж бог теольоґічний.“
Словом, вищез'ясоване Масариком розуміння реліґійної справи є чимсь зовсім індивідуальним та субєктивним. Це власне гармонічно-синтетичний світогляд. Як прихильник еволюціонізму Масарик є тої думки, що реліґія, як і все у космосі, — підлягає законам еволюції, що отже вона перетворюється, змінюючи свої форми та зміст, але не може зовсім загинути.
Проти офіціяльної церковщини Масарик був ще від ґімназії. Попи і клєр уважали його своїм найнебезпечнішим ворогом та безбожним атеїстом і деморалізаром студентської молоді. В 1906 р. 308 католицьких ксьондзів виступили проти нього судовим процесом саме за деморалізацію молоді та поширювання серед неї протиреліґійного думання… Чи можна уявити собі під адресою Масарика щось більш пародоксального або перфідного, ніж ці заходи жерців реліґійного бюрократизму!.. У свому „Дзеркалі катехетів“ він дав знамениту відправу на цю ксьондзівську безличну напасть.
Як вже була мова вище, що найбільше характеризує Масарика яко людину, в чім величезне значіння його життя та діяльности — це є дивуюча згода у нього поміж словом та ділом, теорією і життєвою практикою. Як ми казали вже: Його фільософія людяности завше була активною. Він так щиро перенявся нею, що для нього все, що людське, було своє, а не чуже, що проти кожного насильства чи неправди він уважав своїм обовязком виступити з протестом та з енергічною протиакцією. За останніх сорок літ не було майже в Чехах та Австрії ніякої важнішої справи, в якій би Масарик не виступив в обороні покривджених і правди.
Згадаємо лише його протиантисемітську кампанію в 1899 р. з приводу відомого процесу Гільснера, коли Масарик мусів безоглядно боротися та доказувати безпідставність ритуального забобону, за що вуличний патріотизм обкидував Його болотом та обвинувачував в національній зраді і запроданности Жидам. Хтось з палких патріотів чеських назвав тоді свого пса Масариком задля більшого заманіфестування свого національного обурення…
У віденському парляменті Масарик рішучо виступив проти реакційних спроб клерикалів з Люеґром на чолі опанувати вище шкільництво в Австрії. Відтак у 1908 р. він забирав голос у відомій афері проф. Вармунда. В 1909 р. Масарик енерґічно заангажувався в славетнім загребськім процесі з приводу т. зв. великосербської пропаганди в Австро-Угорщині, а потім в анальоґічнім процесі віденського історика д-ра Фрід'юнга.
В 1910 р. Масарик розпочав в парляменті, а відтак в делегаціях, систематичну кампанію супроти провокаційної закордонної політики Австро-Угорщини, особливо щодо Сербії та югославянської справи загалом, безоглядно демаскуючи злочинність і безприкладну ігноранцію австро-угорської офіціяльної дипльоматії, що сфальшованими документами хотіла виправдати підготовляємий напад покійної чорно-жовтої монархії на сербську державу. Масарик вже тоді передбачав, що ця безглуздо-агресивна політика веде ґабсбурґську монархію до неминучого занепаду і в цьому сенсі, на передодню всесвітньої катастрофи, він поставив діяґноз майбутнього розпаду наддунайської великодержави.
З инших політичних виступів Масарика спеціяльної уваги заслуговує його участь в боротьбі за виборчу реформу в бувшій Австро-Угорщині, що найвищого напруження досягла наприкінці 1905 р. у звязку з першим всеросійським страйком. Масарик не лише словом і пером боронив необхідність негайного вирішення справи виборчої реформи в демократичному дусі, а в критичний момент — підчас бурхливих падолистових подій в Празі — він один з чеської неробітничої інтеліґенції — демонстрував на вулицях чесько] столиці у робітничому масовому поході за негайне полагодження цеї палкої справи, з приводу чого мав, очевидно, неприємні конфлікти з пражською поліцією.
Ось низка фактів, характеризуючих першого чеського президента, як людину і громадського діяча. Саме в з'ясованих вище його виступах яскраво проявлюється його наскрізь вселюдська громадскість та його вірне служення правді. Тут найкраще можемо пізнати його яко людину діла, для якої слово — „клиич“ є життєвим імперативом…Масарик не знає і не допускає жадних компромісів. Від дитячого віку — як ми це вже бачили — є він вірний цій прикметі своєї вдачі. Богато особистої давнішої непопулярности і неприємностей у свому приватному, як і прилюдному життю завдячує Масарик власне цій своїй безоглядній щирости та обороні правди за кожну ціну і в кожному випадку. За це викинули його з берненської гімназії, за це не раз проклинав його власний нарід, як зрадника і ворога, бо він безоглядно і силоміць пхав свій нарід на шлях всеевропейського поступу та культури, безупинно поборюючи фальшиві національні „святощі“ і безжалісно повалюючи мертвих національних фетишів.
Найтрагічнішою в його життю була славетня його, але страшно непопулярна боротьба — проти відомих сфальшованих рукописів (зеленогорського і кралодворського), що мали бути історичним доказом стародавньости чеської славянської культури (датуючої, мовляв, з тих дуже старих часів, коли Німці ще їли жолуди і були варварами), та які весь чеський патріотичний загал майже ідолопоклонничеськи адорував, добачаючи в них свого роду національну панацею і в кожному випадку національне „табу“.
Для Масарика однак не істнують ніякі незайманні святощі — „табу“. До всього він підходив завжди зі своєю методою аналізи та критики. Скрізь він дошукувався ядра, форму уважаючи за щось другорядне. Всі культурні вартости він перешацував, з під ножа його критики кожна з них виходила не лише у новім вигляді, в повному пристосуванню до вимог новочасної науки, але й що є важніше — з новим змістом, відповідаючим культурно-національним та суспільно-політичним потребам і прямуванням нашої доби.
Жадна важніша справа не уникла його аналізу. Проблема патріотизму і національна, суспільна і жіноча справа, питання релігії та етики, літератури, мистецтва та естетики, політики та економіки і т. д., словом, весь обсяг сучасної культури — був через нього зревідований.
Не підлягає сумніву, що новочасне чеське національно-культурне і політично-суспільне життя під впливом критично-творчої праці Масарика було ґрунтово змінене, як що до свого загального характеру так і розвиткових тенденцій, а саме в напрямі національної европеізації, суспільної демократизації та наукової обґрунтованости.
Так само критично підійшов він до справи автентичности вище згаданих патріотичних рукописів, маючи вже сумніви щодо їх оригінальности зі своїх віденьських студій у проф. чеської мови Шембера. Він отвертим листом в 1886 р. закликав чеських вчених, а насамперед знаменитого чеського фільолога проф. Ґебауера, до наукового аналізу автентичности цих неначе стародавних памяток чеського письменства.
Ця боротьба проти сфальшованих рукописів велася ним, звичайно, під прапором правди і проти патріотичної брехні. Своє засадниче становище до що цього і на адресу тих, хто закидував йому дискредитацію власного народу перед цілим світом, Масарик обяснив словами Гуса, що „о скільки правда не може бути виявлена без ганьби, то краще прийняти цю ганьбу, ніж покинути правду“. „Честь народа — додав він до цього від себе — жадає, щоб ми пізнавали і боронили правду. Є більшою відвагою і заслугою признати свої помилки, ніж боронити ошуканство, хоч би в його вірив весь нарід.“Обєктивний науковий аналіз виявив сфальшованість обох священих рукописів. Але чеська суспільність не хотіла цього признати і вона зі звірячою майже лютостю накинулася на Масарика, як на ініціятора протирукописної акції.
„Йди к чорту, проклятий зраднику! — в цьому заголовку вступної статті одного з впливових чеських часописів дуже вимовно висловлена є шалена ненависть супроти Масарика тодішних патріотичних чеських кругів. Масарик однак непохитно, як др. Штокман, до кінця витримав цю протирукописну кампанію.
Ще не раз відтак патріотична вулиця лютувала та обливала помиями наклепів великого організатора і будівничого Нової Чехії. Називала собак його призвищем, або перекручували це на мацесрик (від. мацес) в часі його проти антисемітської боротьби. Навіть в університеті аранжовані були проти нього дикунські демонстрації. Був вже час, коли Масарик зліквідував всі свої справи та навіть спакував річи до подорожі за кордон, гадаючи покинути невдячну свою батьківщину. Але почуття собачого, мовляв, обовязку до власного народу примусило його залишитися в Празі, не зважаючи на все, і далі іти власним шляхом майже проти всіх.
Nemo propheta in patria sua — цим відомим реченням можна б було затитуловати більш як 30-літню незвичайно богату і плідну працю Масарика перед війною задля поглиблення та поширення національного відродження чеського народу.
Перед десяттю роками, підчас святкування 60-роковин його уродин, він цю гігантську роботу назвав скромно лише вступом до справжньої праці, висловивши переконання, що доживе до 80 років…
І справді — як це показала безприкладна майже ґеніяльна орґанізація їм чехословацької визвільної акції підчас війни — те, що він зробив перед 1914 р., було лише вступом — передмовою до завершення його національної місії — до виборення самостійности чехословацького народу.
Масарик став на чолі чеської національно-революційної акції. Це очевидно було в інтенціях національних прямувань чеського народу, але в в очевидній суперечности з вимушеною офіціяльною політикою чеського представництва в Австро-Угорщині, що змушене було до чорно-жовтого льоялізму, до дезавудвання антантськофільської акції „злочинного і бідолашного Масарика“, кажучи словами австрійського міністра закордонних справ гр. Черніна.
В цьому була власне трагедія Чехів підчас війни, а рівночасно цей конфлікт страшно утруднював політичну працю і положення Масарика за кордоном.
Сам він у першому свому посланню до народу після повороту з еміграції ось як з'ясував мотиви і причини свого політичного поступу в часі війни.
"Мені особисто було ясно — казав він — що не можу і не смію на далі бути за Австро-Угорщину. Правда, з початку я не був досить здецидованим задля діла, я відчував велику відвічальність, числючися з евентуальним програнням; але наші жовніри, що противилися службі і переходили до Антанти, злочинне страчення наших людей, що тішилися з обіцянок руського генераліссіма і взагалі весь цей апарат віденської тиранії, спонукали мене до здецидовання. Я радився окремо з політичними приятелями, позаяк партії були задушені; заїхав до Відня, щоб переговорити зі серйозними австрійськими Німцями, чого вони саме сповідаються від війни на випадок побіди; два рази я побував в Голяндії, проїхав через Німеччину і там, о скільки це було можливо, інформувався. В середині грудня 1914. р. я поїхав до ще нейтральної Італії, а звідти до Швайцарії. Я гадав, що мені ще вдасться повернути до Праги, щоб поділитися здобутими інформаціями, але це вже було неможливо. Так отже я лишився у Женеві, а в осени 1915. р. від'їхав на стало через Париж до Льондону, звідки міг їздити до Парижа… Минулого року в маю мені треба було поїхати до Росії, звідки в березні цього (1919. І. Б.) року через Сибір я заїхав до Японії, а з Японії до Сполучених Штатів, звідки, після семимісячного побуту, покликаний нашим урядом вернувся, після чотирох років, яко перший президент чехословацької республіки…
Чудна, непередбачена мандрівка навкруг світа, а в дійсности пропаґаційна подорож з метою позискання всього антантського світа для нашої національної справи і для нашої політичної програми, основною точкою якої було розторощення Австро-Угорщини, а таким чином — ізольовання Німеччини і змушення її до того, щоб вона врешті задоволилася власною своєю національною державою. Бо про це прецінь росходилося. Австро-Угорщина була сильною, але також і слабою сторінкою Німеччини.
Ми зорганізували за кордоном всі наші еміґрантські кольонії та розпочали продуману устну і публіцистичну пропаґанду та дипльоматичну діяльність. Але політика, а спеціяльно революція, не є можлива без гроша — і під цим оглядом помогли нам наші земляки з Америки та з Росії. Хочу з натиском зазначити, що ми від союзників не взяли ані крейцара — підчеркую це тому, що наші вороги говорять про російські, англійські та инші гроші. Так само далі констатую, що ми за весь цей час не вжили ані одної неправди супроти наших ворогів, ані одної з т. зв. дипльоматичних хитрощів; — так чесна політична боротьба, так чесна революція — осмілююсь це сказати — сливе чи десь була зроблена…“
Отже і революцію робив Масарик — як і все у свому життю — під прапором правди та чистими засобами.
На один момент треба при цім конче звернути увагу. Цю боротьбу за самостійність свого народу він принціпіяльно широко обґрунтував на своїй давнішій фільософії людяности і хоч це вузьким націоналістам може видатися навіть парадоксальним — на космополітичних засадах національної рівноправности і випливаючого з цього права т. зв. малих та поневолених народів на повну незалежність, що, на думку Масарика, — є передумовиною справжнього поступу та демократизації людства…
Чеський нарід доперва тепер починає розуміти і оцінювати безмір значіння справді велитенської праці Масарика для його добра і щастя. Він добачає врешті, як цей прононсований національний „єретик“ протягом майже сорок літ невтомної і безупинної систематичної праці, науково обґрунтованої на історичному досвіді минувшини та на розумному передбачанню можливої майбутньости, заложив непожитний фундамент під сьогоднішню державну будівлю чеської самостійности.
Було та є великим щастям чеського народу, що в критичному періоді всесвітньої катастрофи проводарем його стала людина з таким політичним ґенієм, широким світоглядом і науковим досвідом, як Масарик, про якого відомий бельґійський вчений проф. Сарольеа недавно влучно написав: „Масарик це герой у сенсі ідеалів Карляйля, він є передборець за правду, справедливість і відвагу. Він злучає в собі прикмети Юрія Вашінгтона з власностями Александра Гамільтона.“
Є не меншим щастєм, що ліквідація війни у Чехословаччині діється під певним та розумним його проводом. В чеському народі курсує леґенда, що Масарик буде жити, доки нарід його потребуватиме. Сам він перед десятьома роками висловив думку, що доживе до вісімдесятих роковин.
Можемо отже висловити надію, що протягом восьмого десятка свого життя Масарик довершить і закріпить монументальну будівлю свободи і незалежности чехословацької держави та народу.
——————
- ↑ Масарик походить з убогої словацької сім'ї. Уродився 7. березня 1850 року в Годоніні на Мораві. Після скінчення двох кляс реальної школи в Густопечу, мав стати народнім учителем. З огляду однак на свій дуже молодий вік, він не міг одразу дістати шкільної посади, і тому батьки, не покладаючи великих надій в його педаґоґічну карієру, рішили зробити з нього римісника. Задля цього вони післали його на науку до одного слюсаря до Відня, а коли молодий Масарик, не маючи жадного нахилу до слюсарської штуки, втік з наддунайської столиці до дому, батьки послали його знову на вчення до одного місцевого коваля. Однак і тут Масарик більше цікавився книжками, ніж наукою підковування коней, так, що врешті, послухавши ради одного з бувших його учителів, що в молодому хлопці відчув неаби-який хист та здібність до дальшої освіти і науки взагалі, батьки послали його до ґімназії в моравському Берні, де він студіював тільки до шестої кляси, а відтак мусів покинути цю школу з причини конфлікту з директором на ґрунті свого послідовного правдолюбія. (Масарик, від дитячих літ дуже реліґійна людина, в ґімназії зневірився в церковно-реліґійній формалістиці і відмовився від дальшої участи в церковних обрядах, обовязкових для школярів. З огляду на те, що він був добрим учеником, його з початку намовляли до залишення цеї демонстрації всілякими єзуїтькими софізмами. Одного разу закликав його до себе директор й почав красномовно переконувати, що поки Масарик в ґімназії, то для загального спокою мусить, як решта учеників, ходити до церкви, сповідатися й т. д., але, що, очевидно, все це тільки дурниці: серіозно прецінь цих церковних справ не може брати жадна інтеліґентна людина, що й він сам не вірить в оці всі церковні фокуси, але формально з огляду на службові обовязки мусить їх робити… Масарик все це дуже уважно вислухав, а коли директор скінчив, він спокійно завважив: „Хто поступає проти свого переконання, є — шахрай!“ Можемо собі уявити ефект цих слів. Пан директор наразі остовпів, відтак позеленів, а потім опамятався й з кулаками кинувся на Масарика. Але цей не дармо був словацького роду. Він вмить вхопив з під печі коцюбу й замахнувся на директора з вигуком: „Не займайте!“ Очевідно що після цього індиценту йому довелося шукати собі захисту в иншій ґімназії, й він перевівся задля докінчення середньої освіти до Відня). Після зложення матури у Відню, Масарик від року 1872 до 1876 студіював у віденському університеті з початку клясичну фільольоґію, а відтак фільософію, узискавши в року 1876 степень доктора фільософії за розправу про „Істоту душі у Плятона“. Задля дальшої вищої освіти він працював потім в липському університеті. В часі свого побуту в Липську він запізнався зі своєю майбутньою дружиною (міс Гарриґ), з якою дружився після габілітації при віденському університеті на доцента фільософії. В року 1882 Масарика покликали на надзвичайного професора фільософії до новозаснованого чеського університету у Празі. З огляду на свою громадську й політичну діяльність — в урядових сферах слідкуваної з очевидною ворожнечою — Масарик доперва після 18 років став звичайним професором, ані одного разу не бувши вибраним на ректора, або бодай декана якогось факультету чеської Alma mater. Пару разів йому пропонувана була професура за кордоном (в Америці, Німеччині, Анґлії). Ці пропозиції він однак завше відкидував, позаяк уважав своїм обовязком, працювати для Чехів і поміж Чехами. — Масарик написав чималу низку наукових й публіцистичних робот з фільософії, соціольоґії, чеської історіософії та політики. Ми наводимо тут спис головніших з них: „Самогубство як масова поява модерної цивілізації“, 1871 (габілітаційна праця, видана відтак книжно в чеському перекладі), — „Теорія конкретної льоґіки“ (клясифікація і система наук), 1875 (по німецьки і по чеськи). — Чеське питання: „Прямування та ідеали національного відродження“, 1895. — „Карль Гавлічек, прямування та ідеали політичного відродження“, 1896. — „Соціальне питання“: (Відома критична його монографія про марксизм), 1898 — „Ідеали гуманности“, 1902. (Знаменитий популярний виклад основ світогляду Масарика. Ця брошура переложена на кілька мов, у тім числі теж на українську). — „Ян Гус, наше відродження та наша реформація“, 1903 (ІІІ. вид.). „В боротьбі за реліґію“, 1904. — „Національна фільософія новітнього часу“. 1905. „Американські виклади“, 1908. — „Наука і реліґія“, 1908. — „Австрійська закордонна політика і дипльоматія“, 1911. — Перед війною вийшли два томи монументальної праці Масарика: „Европа і Росія“, безперечно найкращого твору у світовій літературі про російську проблєму. Нещо давно вийшов перший том цеї праці по чеськи й по англійськи. До друку підготовлюється витяг з неї на мадярській мові. Варто було б деякі її частини видати також в українському перекладі. А загалом слід було би влаштувати на українській мові систематичний вибір з писань Маcарика зі спеціяльною увагою до того, що відноситься до національного відродження, бо це могло б мати неабияке виховуюче значіння для майбутньої теорії та практики українського відродження. — В часі війни Масарик видав програмову політичну річ: „Нова Европа“ (по французькі та анґлійські), отже працю, що заслуговує як на найсеріознішу увагу з боку політиків і фахових дипльоматів. — Про Масарика істнує вже величезна література, передовсім чеська. Повній її огляд можна знайти в дуже гарній популярній новітній праці д-ра Я. Долєжала: „Масарика життєвий шлях“, Брно 1920. У цьому році вийшов дальший, другий том цеї незвичайно цікавої біографічної праці, що в дотеперішній літературі про Масарика без сумніву є найкращим твором.
- ↑ Дуже цікаві що до цього слова анґлійського відомого публіциста Сетона Уатсона, характеризуючі Масарика яко політика підчас війни: „Програма, яку мені дав Масарик під розвагу підчас тайної зустрічі в одному ротердамскому готелі в жовтні 1914 року“ — каже він — „була здійснена майже до останньої букви у жовтні 1917 року… не буде підлещуванням, але чистою правдою, коли я скажу, що нема в Европі другої людини з такою відвічальністю, що так широко та ясно окреслила не лише чеську, але й европейську політику…“