Життя і світогляд Т. Г. Масарика/Про так звану диктатуру пролєтаріяту
| ◀ Масарик про Україну | Життя і світогляд Т. Г. Масарика Про так звану диктатуру пролєтаріяту (Т. Г. Масарик) пер.: О. І. Бочковський |
Революція і большевизм ▶ |
|
Т. Г. Масарик.
Лєнін спеціяльно підкреслює, що його режім уможливив і завів диктатуру пролєтаріяту.
Гасло: диктатура пролєтаріяту само по собі нічого не говорить; розходиться про те, який це є пролєтаріят та яка це диктатура. Російські большевики, як правовірні марксісти, узурпуючи собі найортодоксальнішу ортодоксію, в диктатурі російського пролєтаріяту добачають остаточну диктатуру суспільної революції, що заведе комунізм, як останню дефінітивну стадію господарського та культурного розвитку не лише Росії, але Европи і людства загалом.
В цьому змислі пролєтаріят у Маркса є організованою масою, організованою більшістю і до того ще переважаючою більшістю супроти незначної меншости капіталістів. В самому поняттю соціялізму лежить, що це є режім величезної більшости, а врешті і людства взагалі. Вже в „Комуністичному Маніфесті“ Маркс і Енгельс прецінь виразно кажуть, що „пролетарський рух“ є самостійним рухом „величезної більшости“ в інтересах „великої бильшости“.
Теперішній совітський режім в Росії є диктатурою, але не є диктатурою пролєтаріяту згідно з наукою Маркса, лишень диктатурою провідників малої політичної партії. Большевицька диктатура є очевидно диктатурою великої меншости; це є олігархія, аристократична олігархія в дійсному розумінню цього слова. Це не диктатура пролєтаріяту, але диктатура над пролєтаріятом.
Аналіз совітського режіму та його історії це зовсім ясно виказує.
Листопадовий переворот у 1917 році (сьомого листопаду) не виникнув в наслідок масового руху, але є ділом провідників, працюючих за кулісами і на горі. Історично визначний другий всеросійський з'їзд робітничих та військових совітів мав бути висловом переконання, що коаліційна буржуазно-соціялістична влада має бути замінена коаліційною соціялістичною владою. Однак большевики при помочи петроградського війська та головно матросів зробили свій партійний переворот. Зробили його з помічю війська дуже мало соціялістичного, а з того часу аж по цей час спираються на війську. (Це військо навіть не було все російське, бо були в ньому і чужі жовніри, що служили за високу платню і привилеї; розуміється, що большевики такий неорґанічний завязок цеї армії виправдують своїм інтернаціоналізмом.)
Після перевороту, розпочатого Лєніним і Троцьким, висловилися члени-керманичі большевиків Зінов'єв, Каменєв, Риков, Ногін, Рязанов — проти цеї „згубної“ політики і вийшли з партії. Однак, по якомусь часі, вернули до партії, примирилися з даною ситуацією, через що їх аргументи, очевидно, не були повалені.
Розігнання установчих зборів (конституанти) також було роботою їх ватажків та їх військового апарату, але в жаднім випадку не ділом маси російського люду; і тут першу ролю грали жовніри: під військовим доглядом та під загрозою військової зброї мусіли працювати посли.
Хліборобські маси, отже Росія, не є большевицькі і не Мали в большевицькій революції такої участи, яку б мусіли мати, коли б ця революція була справді революцією російського люду; а такою мала б вона бути, оскільки це була остаточна революція на основі історичної схеми Маркса, на якого большевики покликуються. Проти большевиків є російські соціяльні демократи меншевики, проти них є також ес-ери, та инші народні фракції. Що проти большевиків є партії консервативні і реакційні розуміється само собою. Після останніх звісток, організованих большевиків в Росії — біля 600.000; большевицька диктатура в дійсности це є диктатура цеї незначної меншости російського населення (150,000.000). Можна припустити, що після листопадового перевороту частина пролєтаріяту диктувала, але ватажки дуже швидко старалися зломати ту диктатуру особливо мужиків. Це прецінь ясно доказує вся політика. Правда, що ця диктатура після перевороту була власне анархією; це не була соціялістична диктатура, себ то, диктатура свідомих соціялістів, тримаючихся своїх програмово-установлених та підготовлених суспільних мет.
Лєнін і його помішники мають неясну, зовсім некритичну і містичну теорію пролєтаріяту та маси, як і про її відношення до індивідуума, особливо ж про чинний аванґард та ватажків. Ці ватажки уважаються за якихсь пророків і до того ще — непогрішимих пророків, що говорять і роблять іменем непогрішного, пролетаря та — маси, чи, як инакше вони титулують, той свій великий фетиш. Треба припустити, що неясности большевизму відносно маси та її функції коріняться в неясности теорій Маркса і Енгельса та їх наступників. Західні марксісти пильно аналізували істоту маси та її відношення до індивідуума, постійно, цікавилися відношенням інтелігенції до маси і т. д., але проблєма ця не була вирішена, досить критично. Лишалося все при балянсованню між розумінням колективістичним та індивідуалістичним; аж переважив колективістичний погляд Маркса та Енгельса.
Треба припустити, що також в російській літературі — соціялістичні та несоціялістичні погляди про масу та про її відношення до індивідуума лишилися невиясненими.
Большевики цю проблему жадним способом не роз'яснили. Одним махом уважають масу, пролєтаріят, за оправненого суб'єкта всього суспільного думання та ділання, а рівночасно проголошують кваліфікованих одиниць за оправнених суб'єктів цього ж думання та ділання. Наприклад, Радек викладає, що історичні рішення ніколи не винаходяться теоретиками революційної робітничої кляси, але що витворюються лише практично революційною боротьбою маси. Теоретикам лишається тільки завдання зрозуміти сенс практичних кроків пролетаріяту, узагальнити це та зробити загальним об'єктом і гаслом пролетарської боротьби. По при і проти цього зовсім славянофільського містичного погляду на люд і його ватажків, читаємо у того ж Радека, що кожна революція є ділом меншости, часто навіть не значної меншости. Читаємо відтак і у Леніна про оправненість керуючої аванґарди пролєтаріяту, читаємо про потребу наукової аналізи світової господарки та світового політичного положення і читаємо заклик, щоб пролєтаріят думав в континентах та століттях і т. п. Радек та инші написали цілі розділи про потребу інтеліґентів для пролєтаріяту, з'ясовуючи, як парижська комуна впала через неясність мет і т. д.
В цій неясности про відношення одиниці до маси спочиває постійне джерело демаґоґії. З одного боку ховання за масу, а з другого — узурпація кермування масою без маси. Кожній думаючій людині не може очевидно лишитися неясним, що, як Маркс, Енгельс та инші, так Лєнін, Радек і т. д. вели і ведуть маси, очевидно, стараючись зрозуміти і сформулувати бажання цих мас: через це однак ініціятива і відвічальність цих ватажків жадним способом не зменшується і не анулюється. Лєнін частіше доказує, що диктатура пролєтаріяту має бути диктатурою певних поодиноких людей, спеціяльно підчеркує, що (принаймні в економічних організаціях) тисяча волей абсолютно мусить бути підпорядкована одній волі, оскільки хочеться досягнути спільного успіху, — але, не зважаючи на це і рівночасно, він завжди та знова вмовляє пролєтаріятові, що виконує лише волю пролєтаріяту (льояльно признаю, що він це вмовляє і сам собі).
Я повторяю, що соціольогічні та політичні погляди на масу і одиницю, а особливо на ватажків, отже проблема так зв. великих людей і т. д., науково дуже непевні і нерозяснені; але большевики реклямують для себе найвищу ступінь науковости в теорії та практиці, соціольогії та політиці, а тому їх наукова непостачальність акурат в цій справі є тим більшою, фатальнішою та відвічальнішою.
Ватажок справді демократичний, освічений і критично думаючий буде старатися зрозуміти психічні взаємини, через які сам розвивався, як і скільки перебрав від своїх попередників і сучасників, не забуде про паралелізм поглядів, випливаючих з однакового досвіду та обсервування тих же відносин, річей і ідей. Зрозуміє, як ці погляди одиниць зливаються та як повстає т. з. громадська думка, дух часу, душа маси, чи як будь ця річ називається. Справді демократичний ватажок і науково думаючий буде працювати і думати з масою та для маси, свідомо з причин етичних (політичних), і ані на мент не буде в сумніві що до того, що це суспільне життя в історичному розвитку є життям даних людей більш менш кваліфікованих, людей відвічальних за своє ділання (проблєма свободи волі в історичній детермінації). Я знова скажу: формуляція проблєми (про відношення одиниці до маси) є тяжка. Не є легко науково точно опреділити масу, характеризовану яко нарід, люд, пролєтаріят і т. д., але тепер стільки вже може й має бути ясне, що чесний мислитель не прийме вже устарілої мітичної і містичної теорії, боготворючої суспільний колектив та кін чаючоїся в індивідуальній апотеозі. Говорити некритично про волю, інстинкт, здоровий змисл маси, пролєтаріят, люд, нарід, партії і т. д. є звичайно лише доказом, що той, хто так говорить, не думає науково, що не має ясної політичної мети, що вірить в чудеса. Дуже часто це є найзвичайніша демаґоґія людей, що припадком опинилися в ролі ватажків.
Маркс і Енґельс розуміли пролєтаріят яко наслідника Фіхте та Геґеля, отже яко масу науково освічену, або принаймні політично так далеко думаючу, що вона є підготовлена для адміністрації нового соціялістичного режіму. Лєнін гадав перевести остаточну суспільну революцію при помочі неосвіченої, безграмотної маси, і через це конче опинився в теперішній крізі. Лєнін, правда, все ще потішає себе, що большевики стануть культурнішими; певно він придержується старого правила, що кому пан-Бог дав уряд, тому дасть також розум; однак досі цього не видко. Бо адміністратори не родяться.
Зовсім хибний аргумент Лєніна, що експропріяція капіталістів дуже легка через те, що їх є мало та, що головна перешкода — є у відпорі мільона малих власників, особливо селян. Річ певна, що великих капіталістів в Росії (Лєнін, звичайно, говорить про трести) було мало, що їх не тяжко експропріювати, але прецінь справа не в експропріяції капіталістів, але в соціялізації та дальшім веденню їх заводів, що є тяжким завданням. Зорґанізування підприємств в трести — це упрощення що до численности, але рівночасно скомпліковання що до адміністрації. Порядне ведення трестів вимагає чималих технічних та торговельних відомостей, вимагає спеціяльного духа підприємчого, що орґанізує та утримує великі заводи.
Я добре свідомий ріжниці між порядним, сильним та оригінальним думанням, а не лише шкільною ученістю та неоригінальними вивченими відомостями. Я знаю, що між робітництвом в багатьох фахах бувають дуже порядні сельфмейдмени, літературні, політичні, технічні і т. д., вони однак вистарчать, що найбільше, на доповнення старої адміністрації та на її частинну і кволу соціялізацію; тимчасом, коли большевики, при помочі своїх керманичів хотіли б перетворити старий режім нараз.
Російський большевицький уряд піклується про навчання мас, хвалиться часто своїми заходами, що до викорінення безграмотности і т. д. Все це однак є власне працею екс-пост, яка б згідно з Марксом та Енґельсом мала однак попереджувати диктатуру. Розуміється, що протягом 3 років не можна некультурну Росію зробити культурною: освіта, потрібна для соціялістичного кермаництва держави та соціялістичної суспільности, не може бути набута швидким навчанням де-яких елєментів культури. Московський уряд зарядив на прикінці серпня (1919) контролю просвітньої акції: складалися іспити перед спеціяльними комісіями, але результат, як повідомляла московська „Правда“, був дуже невистарчаючий та представляє трьохрічну просвітню акцію в дуже неприхильному світлі.
Оскільки можна судити з літератури, призначеної для просвітньої мети, вся ця акція не перевищує рівня звичайної популяризації політичних, економічних і т. д. відомостей.
Візьмемо для прикладу популярний підручник політичних і суспільних наук для совітського війська, зладжений Н. В. Криленком: — з яким незнанням і некритицизмом викладається в ньому неначе б то правовірний марксизм та на основі нього офіціяльно спрепарована історія і т. д. І все це іменем наукового соціялізму!
Большевики приняли марксизм і нахваляються тим, що вони є правовірні і навіть одиноко правовірні. Вони не зауважують, як багато мають від Бакуніна, супротивника Маркса. Від нього вони взяли містичну віру в революцію, в російський люд та його культуру і в його спеціяльні соціялістичні і комуністичні здібности; вони лише бажають наукового соціялізму на основі Маркса, але не мають його. Це страшні доктринери. Доктринерство веде большевиків до того, що їх думання і вся метода є дедуктивна і схолястична. Гадаючи, що вони мають абсолютну рацію, вони покликуються на Маркса як на біблію, а власна літературна їх діяльність є еґзеґетична та полємічна. Це схолястика в найгіршому значінню слова. Російський мислитель гарно звернув увагу на те, як схолястика підготовила протестантизм; так і большевицька схолястика знайде свого фільософічного противника. Як середньовічні схолястики мали визначних мислителів, так і між большевиками є інтелєктуально дуже сильні люде. Я констатую лише брак ориґінальної творчої праці, — цей спеціяльно неґативний характер літературного і фільософічного большевизму.[1]
Освічені Росіяне, культурна аристократія, давно приняли всі здобутки Европи, але маса, люд, жили ще в своїй середньовічній культурі. Большевики, себ то большевицькі ватажки, так само приняли західню, головно німецьку соціялістичну літературу і фільософію, але маса большевиків є некультурна і непідготовлена. Старі славянофіли казали-б, що большевики репрезентують найактуальніше западнічество, а Достоєвський в большевизмі добачав би доказ своєї теорії та ілюстрацію до своїх „Бѣсов“.
Люде, що є на нижчому щаблі освіти і етики, знижують найвищі ідеали та ідеї до свого рівня. Правило про антропоморфізм має силу не лише в реліґії, але і в політиці. Росіяне не можуть висунутися понад себе. А згідно до цього виглядає їх комунізм та соціялізм. Себ то, не є і не може бути марксистичним науковим соціялізмом і комунізмом; всі вади, що мала російська держава, російська школа, російська церква і т. д., має так само большевицько-російська держава і режім, що є овочем цього ж народу і цеї ж культури.
Большевицька маса, а головно ті, хто прилучається до неї з користи, — некультурна; большевицькі проводирі здебільшого напівосвічені. В большевизмі немає точної науки; його хиби — наслідок напівосвіченого ділєтантизму, аматорства та фанатичної сліпої віри. Большевики, це люде одної книги; а такі завжди небезпечні. Цей нижчий культурний стан большевицької маси обяснює факт, чому наука і мистецьтво не має успіху в Росії навіть тоді, коли небольшевицькі проводирі, письменники і артисти, роблять спроби служити большевицькому урядові. Органічне злучення некультурної маси і напів культурних ватажків з представниками науки, фільософії та мистецтва-неможливе.Маючи на увазі ці наукові і культурні недостатки большевиків, легко зрозуміти, чому вони змішують свої програми з дійсністю. Це однаково відноситься і до західних прихильників большевизму. Большевики супроти царизму завжди демонстрували свою програму і можна сказати, що тими своїми ідеалами духовно жили; і коли вони тепер здобули силу, гадають, що їх програма забезпечена і здійснена, — що є зрозумілою ілюзєю таких реформаторських і революційних утопістів. Большевицький соціялізм і комунізм істнує лише на папері.
Большевики покликуються що до своєї диктатури на Маркса, який в критиці Готтайської програми написав в 1875 році:
„Між капіталістичною і соціялістичною суспільністю лежить період революційної переміни одної в другу. Йому відповідає також перехідний політичний період, під час якого держава не може бути нічим иншим, ніж революційною диктатурою пролєтаріяту“.
На цій основі Лєнін акцентує, що теперішний большевицький режім є перехідний і з окрема підчеркує, що цей перехідний режім є державою. Він покликується як раз на цитоване місце з Маркса супроти ріжних анархістичних викладів (також і у власній партії), відповідно яким большевизм, яко комунізм, не мав би мати держави.
(Анархісти і анархістичні большевики в оборону цього погляду наводять з Енґельса відомі вислови про завмирання і т. д. держави.)
Росходиться про те, що маємо розуміти під диктатурою: большевики розуміють і практикують свою терористичну диктатуру; але в цьому не можуть покликуватися на Маркса.
Цитата Маркса про диктатуру пролєтаріяту є дуже ляконічна і неокреслена; тому може викликати деякі сумніви. Не зважаючи на це, з абсолютною певністю можна виказати, що Маркс не мав на думці такої диктатури, яку переводять большевики. Звернемо добре нашу увагу на слова Маркса: він розріжнює суспільність від держави. Маркс згідно до своєї теорії про ідеольогічну надбудову, до якої належить також держава, не хоче мати держави у своїй комуністичній суспільности. А що однак держава після Маркса є лише відбиттям, рефлєксом, власне ідеологічної надбудови економічних відносин, вона в перехідному часі від капіталізму до комунізму є також перехідною, „відповідаючою“ економічному положенню порехідної доби. Ця церехідна доба в дусі Маркса має бути економічно і соціяльно вищою, ліпшою, ніж капіталістична доба, і тому і держава, „відповідаюча“ цьому переходові, мусить бути иншою, ніж капіталістична, себ то вищою та кращою. Перехідній добі економічній „відповідає“ перехідна держава. Маркс ясно говорить про перехідну політичну добу.
З цього фундаментального погляду Маркса очевидно випливає, що Лєнін і большевики неслушно покликуються на Маркса що до своєї диктатури, бо їх диктатура є політичною в сенсі старого абсолютистичного режіму, царського. Большевицька держава є террористичною, чисто політичною. Це видко з того, що центральна народньогосподарська рада — абсолютно підпорядкована центральному екзекутивному комітетові. Иншими словами: большевицька держава, большевицька революція, є чисто політична, не була й не є підготовленою економічно і соціяльно. Тому вона така террористична. Такого террору не треба було і він навіть не був би можливий, як що б російська суспільність була вже дозрілою, або принаймні напів дозрілою до соціяльної революції. Московська центральна рада, зовсім як той французький король, володіє, панує, але не адмініструє. Згідно з Марксом прецінь вже соціялісична суспільність у свому лоні підготовлює комунізм. Чи має це рацію що до Росії?
Буває диктатура і диктатура. Маркс в 1872 р. написав, що декотрі країни можуть свою революцію перевести мирним шляхом; він виразно називає Францію, Англію, Америку і навіть припускає Голяндію. Після Маркса Енгельс проголосив Німеччину за здібну до переведення революції парляментно, а не насильно. Цей погляд отже пояснює значіння заяви Маркса про диктатуру 1875 року, що отже в розвинених країнах соціяльна революція може i має перевестися парляментарним шляхом; а зовсім не террором та насильством. До того Маркс проголосив в 1871 році парижську комуну за відповідну форму до переведення соціяльної революції; большевики також покликуються на приклад парижської комуни; але ця комуна була збудована на основі загального права голосування; i уряд комуни був коаліційний. Большевики однак боряться проти загального права голосування, не допускають коаліції та утримують панування своєї крайньої партії лише при помочі террору.
Справді, не можна зрозуміти, чому диктатура пролєтаріяту не могла б обійтися без террору при помочі парляменту. Прецінь пролєтаріятові залежить на тому, щоб він досягнув своєї мети відповідними засобами: коли соціяльна демократія парляментарною тактикою посилає більшість виборців, таку переважну більшість, якої вимагає Маркс для остаточної революції, тоді вона здійснить свою програму з парляментом та через парлямент. До цеї мети прямувала та прямує тактика всіх соціялістів у всіх західніх країнах. Така диктатура передбачає, очевидно, освічений та підготовлений пролєтарят; Росія такого пролєтаріяту не має, і тому власне там лютує партійна диктатура та оргії некультурности. Політична революція може перевестися при відповідних обставинах лекше; але економічна революція мусить бути порядно підготовлена: шляхом економізації праці, праці головно дрібної і зовсім не через бій та політичну революцію.
Большевики в Росії зробили при відповідних для них обставинах свою політичну революцію; але не були підготовлені для постійної, дрібної спокійної і сістематичної, економічної роботи. Звідси кріза і фіяско, саме господарське фіяско. Коли царизм падав, коли військо було побите і тікало до дому, Лєнін своїм гаслом: мир за кожну ціну, здобув до своїх рук силу політичну; це однак не вистарчає для ведення скомплікованої системи сучасної господарки. О цю дійсність, що сучасна господарка вимагає кваліфікованих робітників та ріжних керовників, адміністраторів, поодиноких заводів, а також і всеї системи державно — народнього господарства — о цю саме дійсність розібється кожна революція однобоко політична, революція неекономічна. Навпаки, така революція, економічно непідготовлена, згіршує економічне і соціяльне положення робітництва та цілої суспільности, нищучи існуючий добробут та розбиваючи господарський контакт.
Тому є саме ясно, чому большевицька революція розбилася через те, що не звертала уваги на господарський звязок і взаємини зі Заходом. При існуючому господарському звязку між країнами та народами неможливо, щоб одна країна супроти волі сусідніх та инших країн, могла перевести радикальну зміну екоекономічних та маєткових відносин і основ. Я звернув на це увагу у свому Посланню[2]. Інтензивна соціялізація, а тим більше комунізм є спровою міжнародньою. Лєнін це власне признає, сподіваючись стало европейської і всесвітньої революції. Оскільки ходить про нас, то ми потребуємо з чужини сирівців і мусимо за те експортувати до чужини наші вироби; як отже можливо, щоб ми супроти волі чужини перевели якусь економічну революцію!
Але революція чисто політична, або навіть пуч серед теперішних обставин в республіці і в демократії — це безлуздя та злочин супроти робітничого люду.
Я хотів би ще сказати слово про пролєтаріят. В наслідок війни та її економічних результатів змінюється поняття пролетаря, а також змінюється поняття пролєтаріяту, яко кляси. Значна частина інтеліґенції вищешкільної пролєтаризується. Заробітні відносини такі, що загрожують шарі та клясу державних і приватних урядовців і процьовників. Я зауважую, як в ріжних соціялістичних заявах установлюється звичай говорити про пролетарів робітничих і культурних. Які наслідки ця своєрідна експропріяція інтелігенції матиме для дальшого розвитку, я не хочу тепер досліджувати. Я лише звертаю увагу на цю проблему. З одного боку здавалося б, що через цю експропріяцію пролєтаріят розмножується і через це зискує, а з другого слід побоюватися, чи вищешкільне студіовання та наука не буде пошкоджена через убування студіюючих. Для соціялізму дійсно наукового це серіозна проблєма.
——————
- ↑ Крикливий приклад большевицької схолястики є вердикт Найвищого Революційного Трибуналу в процесі адмірала Щасного. Суд неначе б то має право винести вердикт смерти, позаяк Керенський відновив кару смерти; зрештою революційний трибунал не признав кари смерти, але засудив на розстріл, що не є засудом на смерть, але лише привентивним засудом.
- ↑ Воно було прочитане у чеському парляменті після повороту президента Масарика з закордону до рідного визволеного краю. (Прим. перекл.)