Жінка (Франко)

Жінка
Петро Франко
Коломия: ОКА, 1928

П. Франко.

ЖІНКА.
ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ.

■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■

(ПОСВЯТА УЧ. Т.)

■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■ ■

За часів гетьмана Мазепи панував на Україні лад та порядок: народ працював спокійно а колишні лицарі Січові братчики, які забажали остати на Слобідщині мусіли поховати шаблі а взятися за чепіги. Куди тільки сягала залізна рука гетьмана, ніде не проявлялося своєвільство та самоволя. А навіть ті паливоди, що приходили на Україну з Низу чи то на зимівлю, чи то купувати борошна, пороху та олова для Запорожської Січи — чи то й так таки погуляти та серце юнацьке потішити і добич нелічену в веселому гурті пропити — тай ті коли в межі України вступали — залишали свої витівки на Дніпрі понище Черкас то Кодака. Бо в гетьмана не переливки, не важко й буйної голови збутися! І слухали городові козаки свого гетьмана у всім, але коли вернув отаман Яків Лизогуб із походу на Азів і його козаки розбрелися по Україні, збуваючи на гульню багату добичу — мали судді чимало клопоту з гульвісами! Неодного треба було до гармати прикувати, декому диби наложити або й так у холодній замкнути, щоб буйне своєвільство вкоротити.

А чого вже не доказував у тихому го̀роді Трахтемирові над Дніпром славний козак Забіяка! Прямо під город заїхав добрий козак на турецькому сандалі і шануючи предківські звичаї, поніс панові Тукало, військовому судді багатого гостинця: дорогу турецьку шаблю з найкращої дамасценської криці та сувій золототканої парчі. Приняв суддя у давнього товариша дарунки, але ж здвигнув при цьому густі білі брови і закрив зморщками високе чоло, через яке упоперек переходив глибокий шрам і заявив рішучо:

— Спасибі, брате, за гостинця, бачу не один турок ноги задер за твоєю допомогою та тільки ось тобі гетьманський універсал. Читай, коли вмієш!

— І не таке в січовій школі читали. Чи ж би так даром мене дяки березовою кашою годували? Ану лиш давай цю бумагу. — Ми з волі Божої, гетьман… гм, наказуємо, щоб низові козаки ніякого безчестя у землях під моєю рукою не чинили і за всякі бешкети їх покарати по заслузі а навіть на горло а зрештою якнайскорше на Низ відправити… гм!

— Ось, наказ, читав, тож зі мною брате не переливки. Добичу продай, чи там за борошно, зіле (порох) та горох (кулі) проміняй і махай на Січ, бо не зносити тобі чуба!

Але очи Забияки налилися кровю, а пястуки мимохіть затиснулися, хоча говорив так спокійно, наче би то суддя сердився, а він хотів його успокоїти:

— А щоб мені, лицареві, що перший у город Азів через мури високі дряпався, що Капузин-пашу отсею рукою покотом положив, що вертаючи сам з товариством своєї чайки ґалєру Ахмед-Алі-аґи узяв…

— Те, те, те, — гукнув суддя, що не любив довгих балачок, — чи бач, якої запіяв? А чи думаєш Забияко, що оцей шрам не під мурами Цареграда зійшов на мою голову? А тепер йди за чим приїхав і щоб до трьох днів і духу тут твойого не було.

Але коли скінчилося урядова часть їхав грізний суддя із Забіякою та кількома братчиками до сандала (великий турецький човен) щоб оглянути добичу Січовиків та помогти її розпродати. Але коли заговорив про розпродаж, Забіяка якесь дивно усміхнувся.

Тільки на сандалі зрозумів суддя ту чудну усмішку, коли зійшов крутими східцями під чердак: в затишній каюті, обвішаній турецькими і перськими диванами побачив три туркені.

Засвистав зтиха суддя на вид такої добичі і заговорив до бранців по турецькому.

— Салєм, тобі пане, сказала одна з них, але ми нічого не потребуємо. Все, що було в нас дорогого ми втратили на ґалєрі, яку добув огнем і мечем оцей лицар. Ми злощасні бранки сповняли кожду його волю і нічого нам більше не остало. Єдина для нас осолода, це гадка про смерть. — Говорила так солодко і ніжно, що жорстокий суддя почув жаль.

— Ах, кіями би тебе, братчику, тай дух з тебе витиснути. Що це ти накоїв?

— А хиба ж це не моя добич? — боронився козак. — Ось може окупу за них діждуся…

— Ніякого не буде тобі окупу, — гримнув суддя, — не чув харцизо, що весь її рід загинув…

— А хиба ж я цьому винен, що Ахмет Алі з пятьома яничарами на мене одного кинувся? Або пан, або пропав і це моє щастя, що я вітрильною жердкою їх у море скинув а не вони мене…

— Щастя, щастям, а ти подумай, що з ними зробити.

Але козак не знав на це ніякої ради.

— Доволі вже мені з ними забавлятися. Надоїли врагові туркені. І що мені з ними робити? Коли окупу не дістану, то в мішок зашию, як це вони люблять, тай у воду.

— Ну, чи це вони дуже люблять, не знаю, — нахмурився суддя. — Я от що тобі пораджу. Одвези їх у манастир, чи не перейдуть вони на нашу віру.

— Та вже мені з ними не швиндятися, хоч у манастир, хоч у воду.

— Ну, так уже я їх краще заберу зі собою, — сказав суддя. — Усе одно треба шпиталь у монастирі відвідати, от і відвезу бранок. А тобі ось що скажу: перебирайся з товариством у Круту Балку, до мого хутора, там тобі світлиці і кімнати. А відтам виходь своє добро продавати. А щоб бешкетів, ні, ні!

— Та вже, от хиба перед виїздом щось вшкваримо, що й чортам в носі завертить, — пробубонів собі під носом Забіяка, — Не посоромляти ж мені товариства, що так без ніякого бешкету в городі ночував.

— Оце й не гаразд, батьку, що ти наших красавиць та в монастир одправив, — докоряли отаманові його товариші.

— Хиба вам ще не надоїли оті ляльки? — обурився отаман, — що цілими днями витялаються та витягаються. Ні, братця, хай тим туркеням грек, я на них більше й не подивлюся. Ну, гайда панове молодці, підемо по городу погуляти.

І чого, чого славні Січовики не виробляли! То хвуру з грушами та яблуками перевернуть тай дивляться як народ овочі збирав та один другого штовхає та дреться, що б то собі більше ухопити. А самі стоять з боку тай регочутся. Кинули хазяїну жменю червінців, та й посунули. Отже ж бочку з дьогтьом вилили, тай з сапянцями качаються, а то ганчарі сидять за купами мисок та всякого знадібя.

— Ось де братця погуляємо! — гукнуз Забияка. — А ну бо Гусаче, заграй гопака!

Ех, як пустилися братчики, так тільки черепки полетіли на всі боки! А у всякого пляшка з горілкою в правій, а чарка в лівій руці. Хто б не попав, всякого силують:

— Пий, за наше і своє здоровля! Козак Голота гуляє.

Аж ось ціла компанія наблизилася до чималого будинку, що красувався серед садка. Попереду розкинувсь чималий цвітник, відділений від базару гарними зеленими штахетами.

— А ну, братці, — гукнув Забіяка, — хто б пак із вас однією рукою оті штахети виламає? — Тай положив свою руку на стовпі і почав ним ворочати. Похитнувся стовп і затріщали штахети. Ще одно зусилля могутньої руки і…

На ґанкові появилася дівчина із синіми, мов волошки очима і подивилася на козака. Зупинився козак і очи витріщив. Де його й сила дівалася. Пляшка з руки виховзнулася і голосно дзеркнула до каменя. Пробудився козак, наче зі сну очунявся і на дівчину задивився. Соняшні проміні грали на дукачах намиста, що червоною луною наче горіло на повних грудях. Легесенько зашарілась дівчина під пильним поглядом козака наче від намиста почервоніла. Побачила красуня, що козак спинився тай не думав штахетів ворочати і усміхнулася, наче райдуга по небі пройшла. Заворушилося у серці козака. Понурив голову і повернув кругом.

— Чи не досить, бува, братці погуляли? і повернув шляхом до хутора, одведеного їм суддею. Усе товариство потягнуло за ним хміль просипляти. Загуляли Запорожці, аж дим коромеслом пішов. Музика, гульня та стріляння не вгавали на хуторі ні день, ні ніч. Тільки помітили братчики, що з їх отаманом щось не до ладу сталося. Візьме бувало чарку меду у руки, підносить до уст, та чарка в половині дороги спиниться і наче задрімав, тільки брови здвигнуться, а рука в пястук затискається…

— Чи не кинув хто на тебе уроки? — гукнув побратим Забіяки.

Здрігнувся козак, тай чарка з рук випала.

— Отсе тобі козак! — громом зареготалося товариство, — що й меду пити не вмів!

І сліпий би помітив, що отаман змінився. Куди його лицарство, уся буйність молодецька дівалися? Сидить із бандурою, та любовні співає. Заходив до судді і довгенько щось із ним балакав. Суддя вивів його аж на вулицю, обняв, поцілував тричі, тай промовив:

— Хай же тобі у доброму сам Бог помагає!

Вельми здивувалися Запорожці, коли отаман сказав їм, що закупив хутір враз із землями.

Козаки почали випродувати добичу. Дещо купили міщани, але головно, купували купці, що, перепродували товари у далекі краї. Пороху і олова закупили таки в військовім магазині. Двох Запорожців рішило остатися з отаманом, прочі мали повезти закуплене добро на Січ. Се було звичайне явище, що оден, або другий братчик кидав воєнне ремесло, та брався до плуга, а проте січовики вельми докоряли свому отаманові, що через бабу покидав товариство.

— Ах, батьку отамане, забаглося тобі гречаних галушок, набридла мабуть січова саламаха!

— Що й говорить, коли синьоока моргне, то в нашого отамана жижки трясуться. Не даром штахети наче вмурувало.

— Ані навіть три наші турецькі чортенята не подужали синьоокого ангела.

Але й найгострійші притики не зворушували отамана. Його чорні мов ніч очи, наче безупинно бачили перед собою городець, залитий ярким сонцем, легенькі штахети на яких положив свою руку і цю хистку дівчину з синіми, мов волошки очима, що із легенькою посмішкою глядить на грізного отамана… А ось легесенько наче струя, кров напливає на щоки дівчини, але ні, се мабуть відблиск від червоних дукачів і намиста…

Аж застогнав козак, тай подався у свою світлицю і тяжкою від шаблі рукою написав листа до батька красуні: „Доволі вже мені по морях турків потопляти, доволі вже мені туркені в полон брати, час устаткуватися та власне хазяйство завести“.

Сів чура на коня, тай помчав письмо у город. Жде козак, не діждеться. А тимчасом і Запорожці в дорогу ладяться. Сіли тай запивають стремянне. На прощанню вже й з отамана забули кепкувати: бачать, що нічого не вдієш. А ось і чуру наднесло. Тільки не веселе обличча у чури: мабуть не медом поїли. Взяв отаман листа в руки тай аж труситься.

— А ну ко сердего, ось тобі кухлик меду, — подав Запорожець отаманови. Випив отаман повагом, тай узявся до листа.

„Не моїй дочці на місце твоїх туркень вступати. Шукай собі, козаче, другої, бо ся вже й так заручена. А до мойого двору не підходи, бо я, й сини, та й добрі сусіди за мою добру славу постоять“.

— От тобі й красуня! — промовив оден Запорожець.

— Гарно сказано! — додав инший, — та тільки чи не вчасно!

А отаманові, по прочитанню листа, наче обухом по голові зацідив. Йому, першому ушкалови посміли відмовити! Таку обиду можна тільки кровю обмити.

Припав до важкого михайлика. Коли відняв важку посудину, набрав глибоко воздуха.

— Братці, хиба кинете отамана на поталу? Хиба дозволите, що б гречаники з нього посміхалися? Ану, хто зі мною, ще одну бранку добувати?

Задумалися Запорожці. Це ж не з турками діло. Коли до чого, доведетьсе кров христіянську проляти. А тоді грізний суддя як пити дати, голову здійме. Але як же й отамана опустити.

— Ах, раз мати родила! — сказав Рябошапко.

— Та воно так, — погодився другий.

— А дівчина гладка, — промимрив третій.

— А ми, ось по попа скочимо, — згодилися два.

— Та тут вас і повінчаємо, а самі простісенько на Січ чкурнемо.

— А там, шукай вітра в полі.

— Та відома річ, на нашу Січ той самому гетьманові не легко пробратися.

Або здобути або дома не бути, рішили Запорожці тай метнулися, щоб свому отаманови весілля відгуляти. Двох помчало до сусідного села, щоб доставити батюшку а всі прочі зі самим отаманом помчалися до містечка, щоб викрасти панну.

Тільки коли опинилися у степу прийшов отаман із першого гніву до себе, та став розважати, що й як йому чинити. А степ аж до самого Дніпра розкинувся широкою полосою. Тисячі зірок мерехтіли на небозводі одна ясніща від другої.

— Котра з них буде моєю? подумав собі Запорожець. — Ось за яку годину або голову буйну зложить у бучі або повезе на хутір бранку, де вже на них мабуть батюшка ждати ме, щоб їх негайно повінчати. А тоді? Та про се козакові не хотілося дальше думати. Хто знав що може статися? Може прийдеться із молодою жінкою у степи тікати, заки не промине гнів жорстокого гетьманського судді і батьків дівчини. А впрочім знав степ як свою шаблю: для доброго козака тай ще й з товариством усюди хата. Зимовик такий мигом поставлять, що хоч би для гетьманші, пасіку заведуть, садок засадять. Попливе тихе життє. Цвіркуни начеб вгадували думи козака, бо піддавали бадьоро: „Так, таки так, так, таки так, цірр, цірр!

Коло півночи наблизилися до місточка. Тиша стояла кругом тільки геть геть з далеку скоріш догадувалося чим почувалося дужі пороги. Треба було братися до діла обережно. Отаман спинив гурток: „Ану братці, позсідаємо та годинку пождемо, ще бач рано. Треба так, що як, наспіємо то щоби піп уже був! А не то на Січ не поспієте!“ додав із легенькою посмішкою у голосі.

— Ти вже за нас не клопочися, батьку, — сказав коренастий Дубович, — але коли тебе тут припече суддя так ти з молодою притьмом у Вовчу балку лети. Там тобі буде допомога.

— Велике вам спасибі, братці, що й у цьому ділі мені допомогаєте, — прошепотів отаман.

— Яке там спасибі, — відмагалися козаки, — як за одну ногу висіти то вже краще за обидві!

Козаки сиділи так довго, доки леза шабель не почали відбивати від одежі: знак, що до світу оставало зо дві години. Саме пора братися до діла.

— Ти Рябошапко остаєш тут з кіньми тай підводь їх помаленьку нога за ногою до містечка, щоб ми з панною біля майдану саме на вас попали. А тепер нумо братці по куницю.

Запорожці весело рушили, Заки ще до міста кепкували та баришкували весело. Ніхто б і не подумав, що це вони може свої буйні голови в поганому ділі положать. Хату старого полковника окружили здалека. Шмигусь призвав тихесеньким посвистом собаку і розчерепив їй голову, заки ще вспіла дзявкнути. Отаман зайшов від саду, куди виходили вікна спальні. Він і ще двох мали ввійти вікнами, ухопити Наталку, вибігти в сад і помчати на майдан до коний. За ними мали поспішати прочі козаки, щоб стримувати, як би що було, погоню.

Вікна у парну літню ніч були відчинені, тільки отаман із козаками не попали в кімнату баб, тільки до старого полковника з його двома синами. Мабуть старий бувалець дожидав чогось подібного та перемінив кімнати, бой світла враз розблисли, начеб каганці були макітрами понакривані і козаки станули проти трьох зоружених у шаблі та пістолі противників.

— Так ось який з тебе лицар, — гукнув старий полковник, — чи бач у чужу хату через вікно пробирається. Ну, здавайся, звяжемо вас гарненько а завтра й до судді поведемо, — закінчив добротливо полковник.

Але отаман не квапився. Його бистре вухо, вчуло в сусідній кімнаті, приглушені жіночі голоси і тихий сміх. Попід двері можна було бачити, що й там засвітили. Сказав тільки:

— Тримайте їх! — і сам наче вовк кинувся прожогом попри старого у двері. Штовхнути полковника в груди та зацідити панича в висок було тільки дрібничкою. Оба покотилися на третього. Грянули вистріли, хата наповнилася димом. Запорожці миттю погасили світла та пішли в рукопашну з трьома розбісованими противниками. В сусідній кімнаті роздалися крики, дзенькнуло вікно, важкі кроки роздалися з саду, голосний жіночий крик:

— Ратуйте ратуйте! потім затихло все. Запорожці в кімнаті миттю зрозуміли, що панна готова, гукнули, стрельнули з пістоль і зникли через вікна як два коти. Всі з цілої сили бігли до коний. Запорожці оглядалися пильно на хату полковника, але помимо метушні, криків та плачу — погоні за ними не було. Мабуть старий полковник не надіявся аж на таку бравуру харцизів, а може їм усім трьом добре таки намяли ребра так, що вже не могли й бігти.

Наталка, що з початку кидалася та кричала бігла тепер спокійно. Отаман, коли бігли через місточко затуляв їй рукою рота, але так бігти було незручно і він тихенько запитав Наталю:

— Скажи дівчино, не меш кричати, коли тебе пущу? — і відхилив обережно руку.

— Ні, — прошепотіла панна. Отаман довірив її слову і вони побігли одно попри друге. Всеж таки отаман тримав її за руку. Коли вибігли на дорогу відразу побачили перед собою коні. Отаман посадив Наталку перед собою на коня і рушив чвалом: тепер треба було поспішати, щоб випередити погоню а друге, мати час повінчатися. Поїхали знов степом. Високі трави шуміли в ранішнім вітерці мов крила журавлів, що схапуються до лету. Легіт із сходу сонця холодив розпалені лиця і отаман троха по троха, успокоювався. Зорі починали бліднути і обрій ледви помітно здіймався над темною землею. Отаман тільки тепер помітив, що досі ще не поспитав дівчини, чи годиться бути йому дружиною. Вправді вихапування дівчат було в звичаю, але ж се був тільки звичай, коли вже давно були по слові або коли батьки не погоджувалися. Отаман так відважний у боях, супроти синьоокої дівчиви, яку тримав обережно в руках та пригортав до своїх грудий був несміливий як дитина. А прецінь ніщо не спиняло його, свавільного отамана, ужити й простого насилля, колиб дівчина не погоджувалася добровільно. Але ні, се не Туркиня… І гордий отаман тільки перед хутором спромігся запитати тихенько до вушка дівчини:

— Скажи. Наталко, чи згодишся бути мені дружиною?

— Ні, козаче, я заручена, — твердо сказала Наталка.

Огники заскакали перед очима отамана. Думав, що вже самим захватом зломив опір дівчини. Тепер мусів бути приготований на тяжкий опір, що хто зна чи не заставить його, грізного ушкала, уступити перед сею утлою, хисткою дівчиною.

Коні спинилися перед хатою. На порозі появився Запорожець:

— Усе готове, батьку отамане, мій жде не діждеться, а бачу, що й горлиця прилинула до гніздечка.

— Як силою прилинула, так добровіль і полине, — майже скрикнула дівчина; користаючи з цього, що кінь з якого зсів отаман, стояв під рукою, вплигнула на нього наче пташка, підхопила поводи лівою рукою і повернула коня у степ. Скочив за нею отаман мов розлютований вовк і хопив за стремя рукою. Тільки дівчина вихопила з сідла пістолю і стрельнула в отамана. Шарпнув кінь, переляканий блиском, нето б згинув козак неславно, а так пробила куля руку отамана і рука повисла безсило.

— От бісова дівчина! — простогнав отаман. — Ану за нею! — і кинувся до другого коня. В ту ж хвилину почулася з степу тупітня. Се вертали козаки, що слідкували за отаманом. Поміж ними їхала Наталя. Східне небо почало прояснюватися і отаман помітив, що обличчє дівчини не було ні дрібки затрівожене. Привитав її, наче б уперве побачив:

— А, ось і молода! А нумо братці, отаман прохає вас на свідків до вінчання!

Всі позсідали з коний і пішли в кімнату. Козаки справилися добре: не тільки батюшку привезли а захопили теж дяка з усім потрібним прибором. Кімнату прикрасили килимами та турецькими парчами, один стіл прикрасили як вівтар, уже навіть і старенького та плохого батюшку присилували вдягтися у фелон. Усе було готове.

Заки приступили до вівтаря, повів отаман Наталю до сусідної кімнати, де стояло широке ліжко, на стіні висіла важка нагайка.

— Люба Наталко! — промовив із тиха зворушеним голосом. — В мене нема часу. Як що відмовишся, так скраю тобі спину оцею нагайкою і змушу силоміць, навіть без попа, стати моєю! А тепер вибач, кохана, що мусів так говорити, давай краще поцілуємось і підемо під вінець!

В очах козака помітила Наталка таку рішучість, що всяку спробу змагання уважала даремною. Одинока надія блиснула ще в її очах, коли пригадала собі батюшку. Адже він знає, що вона має судженого і може відмовитися її повінчати.

— А що як батюшка не захоче? Отаман вичитав у тих словах половину згоди.

— А ось зараз побачимо. Остань тут на хвилиночку, лиш гляди не старайся навіть утікати, се булоби даремно — і пішов до сусідної кімнати, де батюшка ждав уже. Перші промінні сонця золотили його сивий волос та миготіли на золотих нашивках фелона.

— Чи татарин готовий? — запитав отаман Запорожця.

— Егеж батьку, тільки се мабуть злишне.

— А ось побачимо, щоб опісля часу не гаяти.

— Прошу, вас батюшко, на хвилиночку ось сюди, — і повів зачудованого попа до третьої кімнати. Плохенький батюшка на вид того, що побачив трохи не зімлів. Підвів руку, щоб перехреститися, та рука так і застигла в повітрі. А було й чого перелякатися: із сволока звисала по середині петля, яку пильно намилював здоровенний татарин весь у червоному. Гостроверха шапка та чорні скісні очи виглядали несамовито. Сам чорт із пекла не видавбися мабуть батюшці більше страшним. Отаман заждав хвилину, щоб батюшка заспокоївся трішечки і сказав ледовим голосом:

— Ось вам отченьку віз і перевіз. Або нас негайно повінчаєте і сто червінців дістанете, або оставлю вас з отцим харцизом, для якого христіянська душа ні копійки не стоїть.

— Ходім, ходім, повінчаю, — простогнав ледви чутно батюшка. В нього так дріжали коліна, що отаман мусів вести його попід руку.

Молода пара станула перед вівтарем. З надвору почулася тупотня і до кімнати вбіг прожогом Запорожець.

— Скоріш, батьку, в степу показалися вершники.

— Ми вже готові, — сказав отаман. — Ви сідайте на коні і приїздіть за рік. Хто зна чи в куми не попрошу. Беріть і батюшку і бувайте здорові.

За кілька хвилин ціла товпа людей вперлася у кімнату, де стояли повінчані а за ними в кутку трьох молодих чурів, тримали готову зброю.

На переді товпи виступав лютий суддя, позаду стояв оден із синів полковника з повязаною рукою.

— А ось він харциза! — гукнув суддя. — І ти се накоїв. Полковника забив, одного сина важко ранив…

— Ні, пане судде! Ніразу я не вистрілив ані шаблею не рубнув. У вашому окрузі ні каплі крови не пролив.

— Ану, козаки, шукайте по всіх кватирах. Може ще кого найдемо.

Тільки даремна була праця. Найдено тільки татарина, що вірно як собака стояв коло петлі.

— А ось що воно, — заскреготів зубами суддя, — пожди но голубе, зараз повиснеш сам на отсій петлі. Оттут тобі моє суддейське слово. Одного свідка треба. Але я його найду. За смерть полковника, розбій, вихопленнє панночки милости не сподівайся. Одного свідка… — тут очи судді спинилися на Наталці, що стояла коло отамана, та тільки що помітила, що долі рукавом збігала тоненька струйка крови. Та кров червовими каплями, значила усюди по долівці, куди ходив отаман.

— А ось і свідок, — очи судді метали іскри. — Посвідчи Наталко, що отсей тут харциз, напав двір твойого батька, побив і поранив… — суддя мусів зробити передишку, бо із гніву сливе міг говорити.

Раптом Наталка промовила дзвінким голосом!

— Пане судде! Хибаж жона чоловікові покажчиця? — та почала перевязувати отаманови руку. А отаман клячав перед слабкою жінкою та цілував край її одягу.

Коломия, 19. VIII. 25.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.

Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1931 року.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
Автор помер у 1941 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.