Жіноча неволя в руских піснях народних

by Іван Франко

Жѣноча неволя въ рускихъ пѣсняхъ народныхъ Іван Франко Львів: Товариство им. Шевченка, 1883

• Цей текст написаний максимовичівкою‎.

 

ЖѢНОЧА НЕВОЛЯ

ВЪ РУСКИХЪ ПѢСНЯХЪ НАРОДНЫХЪ.

 

Написавъ

ИВАНЪ ФРАНКО.

 

Накладомъ редакціи „Зорѣ“.

 

У ЛЬВОВѢ, 1883.

---

Зъ друкарнѣ Товариства им. Шевченка,
подъ зарядомъ К. Беднарского.

Коли се правда, що мѣрою культурности всякого народа може служити то, якъ той народъ обходить ся зъ жѣнками, то й се безперечна правда, що руско-украиньскій народъ посля сеи мѣры покаже ся высоко культурнымъ въ одношеню до другихъ сусѣдныхъ народовъ. Одъ давныхъ давенъ всѣ учени люде, котри пильно придивляли ся до житя руского народа, признавали, що Русины обходятъ ся зъ своими жѣнками далеко лагоднѣйше, далеко гуманнѣйше и свободнѣйше, анѣжъ ихъ сусѣды. Свободна воля женщины находитъ ту далеко больше пошанованя, нѣжь н. пр. у Великороссовъ; въ родинѣ жѣнка займає дуже поважне и почестне становище, ба навѣть веде своє окреме (жѣноче, домашне) хозяйство побочь мужичого, до котрого мужикъ рѣдко коли мѣшає ся. Нѣякого важнѣйшого дѣла мужикъ не робитъ безъ порады зъ жѣнкою, ба, дуже часто розумна и одважна жѣнка умѣє у всѣмъ поставити свою волю супроти мужиковои. Що вже й говорити о томъ, що через таке чесне и людске держанє жѣноцтво руске мусѣло й само своимъ характеромъ выйти далеко красше, розвитѣйше, нѣжь ее бачимо у сусѣдныхъ племенъ. Се такожь признали трохи чи не всѣ етнографы, не кажучи вже о великой щирости и нѣжности чутя, котре такими чистыми перлами вылило ся въ незлѣчимыхъ чудово гарныхъ пѣсняхъ жѣночихъ; уже сама зверхна подоба руского жѣноцтва — складна, свободна, гарна, — само єго смѣле та певне выступуванє супроти чужих людей: все то свѣдчитъ дуже корыстно о поважномъ, людскомъ становищи жѣнокъ середъ людского народа.^[1]

А прецѣнь же мѣжь жѣночими пѣснями руского народа стрѣчаємо дуже богато такъ сумовитыхъ, такъ жалобно болющихъ, розкрываючихъ намъ таку многоту недолѣ, що вдумавши ся въ ти пѣснѣ и въ те житє, котре ихъ выкликало, мы не можемо не вжахнутись, не можемо не спытати самыхъ себе: не вжежь се правда? не вжежь се може дѣятись у насъ, передъ нашими очима, мѣжь нашимъ лагоднымъ рускимъ народомъ? Особливо замужна жѣнка вынаходитъ въ своѣй жизни чимъ разъ нови раны и недогоды, на котри нарѣкає въ пѣсняхъ.

Кождый, кто звыкъ пильно придивляти ся житю народному и особливо слѣдити єго безмѣрно цѣкави духови проявы, муситъ звернути увагу на ти пѣсни, на ти, сказати по правдѣ, жѣночи невольничи псальмы. Особливе тымъ цѣкави они — кромъ своєи основы — що майже всѣ, зъ выимкомъ деякихъ вандровныхъ а лишь до нашого житя больше або менше приноровленыхъ, суть новѣйшого, майже сучасного походженя, якъ се доказує бесѣда, чиста, безъ архаизмовъ, часомъ зовсѣмъ локально забарвлена, — якъ доказуютъ такожь зовсѣмъ нови сучасни понятя и обставины, въ нихъ зображени. Чи не доказує намъ сей фактъ, що доля нашого жѣноцтва стоитъ теперь на переломѣ, що нови обставины житя суспольного — збольшаюча ся бѣднота и др. — заявляють тенденцію змѣнити становище нашого жѣноцтва и, розумѣє ся, змѣнити єго на горше! Правда, въ самыхъ пѣсняхъ обочь сего непотѣшного факту мы побачимо єще й друге, противне явище — реакцію жѣноцтва супротивъ большѣючого гнету. Маймо надѣю, що гнетъ той чимъ далѣ, буде зменшувати ся и що жѣноцтво наше безъ перепоны буде поступати дорогою духового розвою въ мѣру поступу цѣлого руского народа.

Розправа, котру отсе подаю, основана майже выключно на матеріялахъ рукописныхъ, на пѣсняхъ зобраныхъ мною самымъ и моими товаришами (особливо М. Павликомъ, Ив. Мохомъ и др.) въ рожныхъ околицяхъ Галичины самыми послѣдными роками. Деяки зъ тыхъ пѣсень були й печатани чи то въ такой формѣ, якъ ту подають ся, чи въ варіянтахъ. При конци розправы я подамь ихъ поровнанє зъ печатными одмѣнами. Запримѣчу єще, що зведени ту пѣсни жѣночи безперечно найкрасши и що до змѣсту и що до формы зь всего (кромъ хиба деякихъ думъ историчныхъ), що коли небудь вытворила наша фантазія народна, и яко творы народнои лирики многи зъ нихъ можутъ смѣло ровнати ся зъ найдоскональшими того рода творами всѣхъ часовъ и народовъ^[2]). Додамъ єще, що й мельодіи многихъ изъ тыхъ пѣсень такъ чудово хороши, що слова становлятъ лишь половину ихъ чаруючои силы.

 

---

 

Въ батьковскомъ домѣ до замужя дѣвчинѣ досыть свободно жити. Правда, працювати она мусить тяжко, якъ и кожде въ родинѣ, але за то й погуляти матуся не боронить.

Гуляй доню, не бороню, теперь маєшь волю, —
Зажене тя лиха доля, заплачешь за мною.

(Ценѣвъ, колом.)

Поровнанє житя при матери, а при свекрусѣ, выходитъ дуже на некористь послѣдного:

Ой на горѣ віорано, пшеницѣ не буде,
У чужои матѣноньки роскошѣ не буде.
Своя мати кладе спати, постѣль постелила,
А свекруха нарѣкає: ще-съ не заробила.
Своя мати й а въ полудень тай ще прикрыває,
А въ свекрухи спати трохи, тай ще нарѣкає.

(Березовъ, колом.)

За тежь, якъ сказано, мати дає волю дочцѣ, „щобъ мала по чомъ згадувати молодость“, вбирає и строитъ єѣ по своѣй спромовѣ, „щобъ не встыдъ ѣй було показати ся мѣжь люде“, и хочь привчає до роботы и до домашного порядку, то все таки не надто настигає на ню, не надто натужує єи молоди силы. И дѣвчина чує се, чує свою волю, але заразомъ чує, що воля тота коротка и швидко мине, що за-мужемъ ожидає єи далеко не таке житє, — и она спѣшитъ покористувати ся своимъ золотымъ вѣкомъ, спѣшитъ нагуляти ся и наспѣвати ся.

Теперь я си заспѣваю, коли ми ся хоче.
Коли мои головоньки нѣхто не клопоче.
Теперь минѣ и свѣтъ милый и вольненька днинка,
Доки мене не морочитъ маленька дитинка.

(Нагуєвичѣ, дрогоб.)

Она спѣшитъ зазнати й любови, не пытаючи, чи буде що зъ неи, чи доведесь ѣй жити зъ тымъ, кого она полюбитъ. Ба нѣ, она напередъ знає, що

Не всѣ тіи сады родятъ, що порозцвитали,
Не всѣ тіи шлюбы берутъ, що ся покохали.
Вой но тіи сады родятъ, що рѣдойко цвили,
Вой но тіи шлюбы берутъ, що ся не любили.

(Кунинъ, жовк.)

Звѣстна рѣчь, въ послѣдной строчцѣ значна часть пересады, и вже далеко близшій правды той варіянтъ сеи пѣсни, що каже: „Половина побираєсь, що вѣрненько покохає ся“, — але все таки дѣвчина не певна, до котрои половины доведесь ѣй належати, и для того спѣшитъ зазнати любощѣвъ безъ нѣякихъ практичныхъ взглядовъ, чисто за порывомъ молодого, горячого серця.

Але мати уважно наглядає за коханємъ своєи донечки. Єи стара, розважлива голова, котра має такъ богато досвѣду зъ житя, але не знає лишь того, „що коханє може“, укладає напередъ, яке має бути житє єи дитины, она вышукує ѣй жениха по своѣй уподобѣ, а бодай одклонює доньку одъ любови зъ такимъ парубкомъ, котрый ѣй не ровня. Мати больше глядитъ на то, чи женихъ заможный, чи „є у него волы та коровы“, а дѣвчина глядитъ „на станъ хорошій та на чорни брови“, — одси стара якъ свѣтъ суперечка мѣжь чутємъ а розумомъ, мѣжь надто горячою молодостю а надто холодною старостю.

Случаѣвъ дѣйсного силуваня, де дѣвчину мимо єи волѣ оддаютъ за-мужь за ѣй нелюбого чоловѣка, середъ руского народа взглядно мало. Здаєсь, що послѣдными часами ихъ стає чимъ разъ больше, а особливо мѣжь бѣднѣйшими людьми. Се й зовсѣмъ конечно, и сего не можна класти на карбъ характеру народного, не можна вважати силуванємъ добровольнымъ (зо стороны родичѣвъ дѣвчины), усвяченымъ звычаями, опертымъ на цѣломъ свѣтоглядѣ народа. Се силуванє примусове, т. є. родичѣ ту примушени не ушанувати волѣ своєи дитины. Коли у бѣдныхъ родичѣвъ лучитъ ся донечка гарна, роботна, вдатлива, — то оддати єѣ за богатого, хочь бы й нелюбого жениха (вдовця, старшого чоловѣка) становитъ неразъ для родичѣвъ єдиный ратунокъ одъ економичнои загибели, — и чижь диво, що они хапаютъ ся за него, що воля и наклоны ихъ дитины мусятъ уступити переможной силѣ економичного и суспольного интересу та самозахованя?

За те якъ же то глубоко почуває, якъ живо протестує дѣвчина противъ всякого силованя! Нѣяки економични користи не заступлятъ ѣй сердечнои любови. „Чи тонкій, чи грубый, абы серцю любый!“ Она не то, що не може взяти надъ собою только силы, щобъ полюбити нелюба, — нѣ, она навѣть слова доброго не може єму проти свого серця сказати.

Чому ненько не раненько соколъ вылѣтає?
Дай му донько принадоньку, няй ту привыкає.

Посади го, моя донько, за тисовый столикъ,
Скажи ёму, моя донько: Сивенькій соколикъ!
— Волѣла бымь, моя мамко, каменя глодати,
Нѣжь бымь мала нелюбови „соколе“ казати;
Волѣла бымь, моя мамко, горкій полинъ ѣсти,
Нѣжь бымь мала изъ нелюбомъ обѣдати сѣсти.

(Лолинъ, стрыйске)

Такій горячій и живый протестъ проти силуваня свѣдчитъ именно о томъ, що силуванє те середъ нашого народа — случай рѣдкій, що у нашихъ дѣвчатъ дуже живе и сильне почутє свободы власнои волѣ, що они не уважаютъ, такъ якъ великоруски женщины, своимъ першимъ обовязкомъ — у всѣмъ покоряти ся мужчинамъ и у всѣмъ одречи ся власнои волѣ. А хоть неразъ протестъ сей и муситъ остати ся безплоднымъ, хоть воля дѣвчины не може остояти ся супроти переважаючихъ обставинъ, то она все таки не поддає ся пассивно, она скидає зъ себе одповѣдь за те нечесне и нелюдске дѣло.

Ой коли сте наважили, то дайте мя, дайте, —
А якъ минѣ лихо буде, сами себе кайте!

(Кунинъ, жовк.)

Ба, що больше, неразъ дѣвчина волитъ смерть собѣ заподѣяти, нѣжь по силуваномъ слюбѣ жити зъ немилымъ ѣй чоловѣкомъ.

Ой на горѣ-горѣ церква мурована,
Ой тамъ дѣвчинонька зъ примусу слюбъ брала.
Ой слюбе мой, слюбе, примушеный слюбе,
Ой чи добре минѣ за нелюбомъ буде?
Якъ ми буде добре, буду го любити,
Якъ ми буде лихо, поду ся втопити.
Втопилажь бы я ся, алежь бо ся бою,
Щобымь не вдарила въ камѣнь головою.
Якъ я въ Дунай втону, то въ мори спочину,
А за тымъ нелюбомъ марне зъ свѣта згину.

(Ценѣвъ, колом.)

Майже такъ само аргументує й Подолянка въ гарной, хочь и зъ давнѣйшихъ, очевидно козацкихъ єще часовъ, походячой пѣсни. Знаємо, що козаки-Запорожцѣ дуже низко ставили жѣнокъ и покидали ихъ частенько, щобъ вступати на тогдѣшни незличими войны. Бути жѣнкою козака представляє ся Подолянцѣ вершкомъ всякого лиха, горше самои смерти.

Ей выйшла, выйшла Подолянка по воду,
Ей сподобала козаченька на вроду.
Въ одной сторонѣ козакъ на дудку грає,
Въ другой сторонѣ Подолянка гуляє.
Ей я перестань козаче въ дудку грати,
Ей перестане Подолянка гуляти!
Ей и переставъ козакъ на дудку грати,
Ей перестала Подолянка гуляти.
— Ей ты козаче, є зрада надо мною,
Ей возьмижь мене й а въ той човенъ съ тобою!
— Ей Подолянко, ты сивенькая утко,
Ей ступай, ступай а на той човенъ хутко!
Ще й Подолянка на човенъ не ступила,
Вже Подолянку быстра вода поймила.
— Ей ты козаче, та ратуй же мя, ратуй, —
Ей будешь мати одъ матѣнки заплату!
— Ей не хочужь я одъ матѣнки заплаты,
Ей лишь тя хочу за миленькую взяти.
— Ей волюжь бо я въ томъ Дунаю втонути,
Якъ козакови за миленькую бути.
Я въ Дунай втону, то й у мори выплыну,
Якъ за козака поду, то на вѣки загину!
Ей хлопці, хлопцѣ, Подолянка втонула,
Ей лишь червона китаёчка сплынула.
Ей закидайте та дробненькіи сѣти,
Ей будемъ, будемъ Подолянки глядѣти.
Ей то глядѣли штыри дни и три ночи,
Нема Подолянки, лишь чорненькіи очи.
Ей ударили по Подолянцѣ въ звоны,
Ей заплакавъ козакъ, ажь го головка болить.
Ей выкопали на Подолянку яму,
Ей заплакавъ козакъ, якъ за родноёвь мамовь.
Ей изробили на Подолянку трумно,
Ей заплакавъ козакъ, ажь усѣмъ людѣмъ сумно.

(Рогатинъ.)

Пѣсня сеся не належитъ властиво безпосередно до нашои рѣчи, — се пѣсня больше исторична, нѣжь сучасна, и представляє кромъ того доволѣ скомпликованый мотивъ. Подолянка може и любитъ по троха козака, але не хоче за него йти для того, що онъ козакъ, боитъ ся єго задля єго непевного и кочового способу житя.

Особливо жахає ся дѣвчина — свою молоду свѣжу красу оддати вдовцеви.

Не йди дѣвко за удовця зъ людскои намовы,
Бо ти буде кровця течи зъ твоёи головы.

Ой буде ти кровця течи, буде поцяпати,
Буде тобѣ першю жѣнку все віпоминати:
Ой чому ты не такая, яка була першя?
Першя була якъ піявка, ты бѣдо якъ мершя!
Першя була якъ фіявка, якъ маковый цвѣть-цвѣтъ,
А ты друга бѣдо така, якъ бобовый снопъ-снопъ.

(Лолинъ, стрыйске)

Той самъ мотивъ, хочь больше гумористично обробленый (очевидно зъ становища мужчины, а не женщины) стрѣчаємо въ слѣдуючой польской пѣсни, котра спѣває ся декуды й нашимъ народомъ:

Zielona ruta, jałowiec;
Lepszy kavaler, jak wdowiec!
Bo wdowiec bedzie narzekał,
Że piersze żone lepsze miał.
Za pierszej żony nieboszki
Pływały w maśle pierożki,
Hej a za drugiej nibogi
Pływają w barszczu stonogi.

(Рава руска.)

Що дѣвчина нерадо оддає свою руку вдовцеви, се рѣчь зовсѣмъ природна: силы вдовця вже зужити, надломлени, чутє застигло, зъ першою жѣнкою вяжутъ єго споминки хочь не многихъ щасливыхъ хвиль, а зъ другою нѣчо кромъ церковного слюбу, — чижь диво, що тота друга не може єму бути така мила, якъ перша? Але що найважмѣйше: у вдовця звычайно є дѣти по першой жѣнцѣ, а котрой же то дѣвчинѣ мило бути мачохою? Отъ тому то дѣвчина такъ горячо проситъ ся у своєи матери, щобы не давала єѣ за вдовця зъ дѣтьми:

Ой не дай мѣ, мамунцуню, не дай мѣ, не дай мѣ,
До новои комороньки сховай мѣ, сховай мѣ!
А я буду въ комороньцѣ сидѣти, сидѣти,
Лишь не дай мѣ, мамунцуню, меже дробий дѣти!

(Нагуєвичѣ.)

А отъ якъ жалобно плаче дѣвчина, котру мати оддала за нелюбого чоловѣка:

Ой дала-съ нѣ^[3] моя мати, ой дала-съ нѣ^[4] дала,
Такъ якъ тоту колопеньку въ болото втоптала.
Ой та якъ той колопеньцѣ й у болотѣ гнити,
Ой такъ минѣ молоденькой за нелюбомъ жити.

Колопеньку-съ утоптала, тай за ню згадаєшь,
А за мене молоденьку и не споминаєшь.
Колопеньку-съ утоптала на двѣ-три недѣлѣ,
Минѣ-съ житє одобрала на вѣки вѣчніи.
Колопеньку-съ утоптала, тай зновь ѣ обсушишь,
А вже мене молоденьку зъ бѣдовь не розлучишь.
А вже мене не розлучитъ нѣ попъ нѣ владика,
А вже хиба нѣ^[5] розлучитъ рыскаль тай мотыка.

(Березовъ, коломыйске.)

Такъ само небогато значитъ для дѣвчины богачь зъ своимъ богацтвомъ, котре не може ѣй заступити щирои либови.

Ой щожь минѣ по худобѣ, що й обору заляже?
Ой щожь минѣ по нелюбѣ, що минѣ свѣтъ завяже?

(Косовъ.)

Противно, дѣвчина волитъ поти за наймита, котрого любитъ, анѣжь за пана, у котрого є всяки достатки, але нема серця.

Ой подужь бо я товь гребленьковь до ставу;
Сама не знаю, кому я ся достану:
Ци тому пану, що конѣ вороніи,
Ци єго слузѣ, що очка чорпенькіи?
Конѣ ворони вовки въ поли поѣдятъ,
Очка чорненьки нѣколи ся не змѣнятъ.

(Нагуєвичѣ.)

За то якъ сумно малює ся доля дѣвчины, котра зъ власнои охоты пошла до пана въ дворъ служити и тамъ стратила свою честь:

А въ горѣ, въ горѣ ганочокъ мурованый,
А въ томъ ганочку паночокъ мальованый.
— Пустижь мя мати ой до двора служити,
А якъ не пустишь, то буду рокъ тужити. —
„Ой доню, доню, въ дворѣ бы рано встати“.
— Я буду, мамко, дороги сукнѣ мати. —
„Ой доню, доню, въ дворѣ двораковъ сила“.
— Кождому, мамко, своя честонька мила. —
Не служила рокъ, не служила повтора,
Несе вна собѣ мале дитя зо двора.
Ой иде вна йде по полю думаючи,
А за невь братчикъ, шабельковь звиваючи.
„Ой сестро, сестро, є въ тебе грошей много,
Ой лишь не маєшь вѣночка рутяного“.
— Ой люлю, люлю, мале дитя зо двора!
То мя побили меи матѣнки слова.

Якъ ми Богъ тя давъ, буду тя годувати,
Якъ сваволенька, буду тя проклинати.
Ой подужь, поду, поподъ гай похилю ся,
Та послухаю, чи спѣває Маруся.
Ой спѣватъ, спѣватъ, а я вже не спѣваю,
Мале дитятко на рученькахъ хитаю.
Ой люлю, люлю, нещаслива дитино;
Нѣхто не скаже: На добрыйдень дѣвчино!

(Лолинъ, одъ Федя Довжаньского зап. М. Павликъ.)

Що вже й говорити про сумну долю тыхъ дѣвчатъ, котри дали волю нерозважливой любови; ихъ ждала ганьба передъ цѣлою громадою, декуды на зарѣнку за церквою або коло коршмы били ихъ прилюдно шнурами одъ звоновъ, котри передъ тымъ на колька день намочени були въ соляной ропѣ (Дрогобычь). Але ще тяжша бувала доля тыхъ нещасливыхъ, котри зъ боязни передъ ганьбою вбивали своихъ дѣтей. Хто не пригадує собѣ прекраснои, зъ переказовъ народныхъ выспѣванои пѣснѣ Шевченка „У недѣлю у селѣ“, въ котрой Титаровну, що втопила свою дитину, закопуютъ живцемъ въ яму вразъ изъ трупомъ тои дитины? Судъ громадскій въ такихъ справахъ бувавъ безжалосный, а громадяне й не бачили того, що обертаютъ ся въ блудномъ колесѣ, що строгость каръ за менши проступки именно родитъ больши проступки. Що оно справдѣ такъ дѣяло ся, бачимо и зъ слѣдуючои пѣсни:

Ой у мѣстѣ Гусятинѣ стала ся причина:
Ковалева Ганусенька породила сына.
Зродила го, повила го, пустила го въ воду:
Плыни, плыни, бѣле дитя, та до свого роду!
Якъ приплынешь, бѣле дитя та до свого роду,
То роскажешь старой неньцѣ всю мою пригоду.
А въ недѣлю пораненько всѣ дѣвчата йдутъ,
Та на своихъ головонькахъ вѣночки несутъ.
А за ними помаленьки Ганусенька йде
Та на своѣй головоньцѣ вѣнка не несе.
А чому ты, Ганусенько, та позаду йдешь,
Чомъ на своѣй головоньцѣ вѣнка не несешь?
Болитъ мене головонька зъ тяжкой болести,
Та не можу я вѣночка на нѣй донести.
Тамъ на ринку дѣвчатонька мѣдъ-горѣвку пьютъ,
Ковалеву Ганусеньку передъ коршмовь бьютъ.
Збили ѣѣ, взяли ѣѣ, та й кинули въ воду:

Отъ то маєшь, Ганусенько, та за свою вроду.
Плыне, плыне Ганусенька, та вже й потапає,
Та до своѣ матусеньки рукою махає.
Ой памятай, стара мати, маєшь дочокъ сѣмь,
Не пускай ихъ до коршмоньки, бо такъ буде всѣмъ!
Ой памятай, стара мати, маєшь дочокъ пять,
Не пускай на вечерницѣ, бо всѣмъ буде такъ!
Ой памятай, стара мати, маєшь дочокъ двѣ,
Не давай ихъ серцю волѣ, згинутъ обидвѣ.

(Краснопуща, тернопольского пов., запис. Н. Загорный.)

Що случаѣ подобни до описаного въ той пѣсни, трафляли ся и давнѣйшими часами досыть рѣдко мѣжь нашимъ народомъ, доказує й сама пѣсня, котра росказує о нѣмъ якъ о „причинѣ“ або „новинѣ“, т. є. о рѣдкомъ и незвычайномъ фактѣ. Больша часть покрытокъ волѣла безперечно наражати себе на ганьбу и соромъ, нѣжь поднимати руку на свою власну кровь. Поглядъ ихъ дуже вѣрно и сердечно передаютъ слова попереднои пѣсни:

Якъ ми Богъ тя давъ, буду тя годувати,
Якъ сваволенька, буду тя проклинати.

Розумѣє ся, що нынѣ обставины змѣнили ся и погляды народа на хибы дѣвочого серця стали ся далеко лагоднѣйши. Не знаю, чи переконанє, що грѣхъ жити и вмирати женщинѣ не зазнавши любови и не мавши дѣтей (безъ згляду на то чи лєгальнымъ чи нелєгальнымъ способомъ), треба уважати одживаючимъ на ново, чи зароджуючимъ ся середъ сельского жѣноцтва, — толькожь певно, що те переконанє стрѣчає ся теперь доволѣ часто. У жидовъ, якъ менѣ говорено, стоитъ оно якъ выразный приписъ въ Тальмудѣ. Ровножь выразно сказане се и въ лѣрницкой пѣсни про Олексея, де каже ся:

Приплодноє древо до раю пріймаютъ,
Мене неплодницю зъ раю выганяютъ.

(Батятичѣ, львовского повѣту.)

Въ обохъ высше наведеныхъ пѣсняхъ — про дворачку и про Ганусеньку — показано намъ дѣвчину, котра зблудила, хочь може й легкомысно та нерозважно, але

Те саме реченє стрѣчаємо такожь яко приповѣдку въ закордоньськой Украинѣ (Номисъ). все таки зъ любови. Кромъ такихъ пѣсень є ще мѣжь нашимъ народомъ доволѣ й такихъ, де дѣвчина показує ся просто одуреною, ошуканою, або й насильно зганьбленою. Отъ н. пр. пѣсня про одурену дѣвчину:

Ой зойшли зойшли двѣ зорниченьки ясни;
Надвандрували два козаченьки красни.
Якъ вандрували, то зъ собовь говорили:
Де бы мы собѣ дѣвчину подмовили.
Ой вандрували стежечковь поза хаты,
Выйшла дѣвчина зъ кирницѣ воду брати.
— Поверзь, дѣвчино, ту воду зъ коновками,
Вандруй изъ нами, красными козаками!
— Ой пошлажь бы я и зъ вами вандрувала,
Кобы то я ся зрадоньки не бояла.
— Вѣрь намъ, дѣвчино, на козацькоє слово,
Мы не зрадили ще на свѣтѣ нѣкого. —
Ой лишень дойшли до вишневого саду,
А вже зробили надъ дѣвчиною зраду.
— Ой дежь ся дѣло ваше козацьке слово,
Що не зрадите на сѣмъ свѣтѣ нѣкого?
— Ой коли ты йшла изъ нами вандрувати,
То було собѣ зъ дому й рантушокъ взяти^[6];
Ой ты видѣла, що идешь на вандровку,
Було си взяти на дитятко кобѣвку.

(Нагуєвичѣ.)

Насмѣшки козаковъ глубоко ранятъ серце бѣднои дѣвчины. Але въ иншихъ случаяхъ ѣй доводитъ ся не лишь насмѣшокъ слухати; въ декотрыхъ пѣсняхъ росказує ся, що молодцѣ выкравши и зрадивши дѣвчину, убиваютъ єѣ, кидаютъ въ „Дунай глубокій“, якъ тоту „дурну Резю“ або „Хаюню“, т. є. выкрадену жидовочку, або навѣть привязуютъ єѣ до дерева и подпалюютъ, якъ въ слѣдуючой пѣсни:

Ой у поли сосна высокая росла;
Не хиляй ся сосно, бо й такъ минѣ тоскно!
Бо я на Вкраинѣ, якъ на пожаринѣ,
Нѣхто не пригорне й а въ лихой годинѣ!
Нѣхто не прибуде, нѣ отець нѣ мати,
Нѣ тота дѣвчина, що ѣ мыслю взяти.
Й а въ поли кирниця дыльомъ дыльована,
Десь моя дѣвчина якъ намальована.
Й а въ поли коршемка, коршемка новая,

А й у той коршемцѣ пьє два чужоземцѣ.
Єденъ чужоземець пьє мѣдъ тай горѣвку,
Другій чужоземець подмавляє дѣвку.
Й а взяли дѣвчину й а въ густу лѣщину,
Вывели зъ розуму, якъ малу дитину.
Повели дѣвчину й а въ гору лозами,
Припяли дѣвчину до сосны косами.
Сами пошли лѣсомъ, назбирали хмизу,
Запалили сосну зъ верху й ажь до низу.
Ой соснонька горитъ, дѣвчина говоритъ:
Ой хто въ лѣсѣ чує, най мѣ поратує,
Най одвяже руки одъ тяжкои муки!
Ой хто въ лѣсѣ чує, най рубає граба,
Та най ся надивитъ, що козацька зрада!
Ой хто въ лѣсѣ чує, най рубає бука,
Та най ся надивитъ, яка моя мука.
Ой хто дѣти має, най ихъ научає,
Зъ вечера до коршмы най ихъ не пущає!

(Нагуєвичѣ, дрогобицке.)

Пѣсня сеся доволѣ розширена по цѣлой нашой Руси; минувшого року мы стрѣчали два єи варіянты напечатани въ „Кіевской Старинѣ“, а у насъ кромъ сего єсть ще одинъ варіянтъ, записаный п. Ив. Мохомъ въ львовскомъ повѣтѣ, хочь досыть попутаный, де замѣсть „чужоземцѣвъ“ говоритъ ся о якихсь „браниченькахъ“. Толькожь помимо сего розширеня мѣжь нашимъ народомъ не можна въ той пѣсни шукати характеристики нашого житя и нашихъ людей, навѣть и въ давнѣйшихъ часахъ. Пѣсня сеся належитъ до т. зв. бродячихъ або вандруючихъ пѣсень, котри переходятъ одъ одного народа до другого, и зайшла до насъ зь заходу. Мотивъ єи: „знасилуванє и одтакъ страшне замученє женщины“ стрѣчає ся н. пр. въ найдавнѣйшой драмѣ Шекспира „Titus Andronicus“, де два королевичѣ насилуютъ и страшно калѣчатъ въ лѣсѣ доньку Тита. Лявинію. Одки почерпнувъ Шекспиръ предметъ до сего страшного епизоду, сего доси допевно не выслѣджено, хочь не можна припустити, щобъ се бувъ вытворъ єго власнои фантазіи. Що мотивъ сей въ германьскихъ и романьскихъ народовъ оброблювавъ ся часто, доказує дальше одна нѣмецка пѣсня, замѣщена въ зборнику пѣсень Арніма и Брентано п. н. „Des Knaben Wunderhorn“.^[7] Наводжу сесю пѣсню для поровнаня зъ нашою:

Es kamen drei Diebe aus Morgenland (чужоземцѣ!)
Die gaben sich für drei Grafen aus
Sie kamen vor der Frau Wirtin Haus.
„Frau Wirtin, hat sie es diese Gewalt,
Dass sie über Nacht drei Grafen b'halt?“
— Wenn ich es die Gewalt nicht bätt,
Was wär' mir denn die Wirtschaft nutz? —
Der erste hat die Pferde in Stall,
Der andere schwenkt das Futter hinein,
Und küsst' der Frau Wirtin ihr Mägdelein,
Oder ist es ihr getreues Töchterlein.
— Ja, es ist mein getreues Töchterlein,
Es soll euch zapfen Bier und Wein. —
Der erste sprach: Das Mädchen ist mein,
Ich hab ihm gegeben ein Glas voll Wein.
Der andere sprach: Das Mädchen ist mein,
Ich hab ihm gegeben ein Ringelein.
Der dritte sprach: Das Mädchen wär' wert,
Dass wir es teilen mit unserem Schwert.
Sie gaben der Wirtin einen süssen Getrank,
Dass sie vom Stuhl ins Bette hin sank.
Das Mägdlein greift der Mutter wol an den Mund:
— Ach Mutter, leb' jetzt noch eine Stund'!
Es greift der Mutter wol an die Brust:
— Ach Gott, wenn das mein Vater wusst'!
Es greift der Mutter wol an die Füss':
— Ach Mutter, was ist der Schlaf so süss!
Sie legten es auf einen viereckten Tisch
Und teilten es, wie ein Wasserfisch.
Und wo ein Tröpfchen Blut hinsprang,
Da sass ein Engel ein Jahr und sang.
Und wo der Mörder das Schwert hinlegt,
Da sass ein Rabe ein Jahr und kräht^[8]

Очевидна рѣчь, що пѣсня сеся має только въ досыть загальныхъ чертахъ деяку подобность до нашои. Жаль, що у насъ нема подъ рукою иншихъ зборниковъ, по котрыхъ бы мы могли выслѣдити ходъ тои пѣсни и єи початокъ. Тутъ намъ впрочѣмъ ишло о одно только, а именно о сконстатованє вандровного характеру сеи пѣсни, а се, надѣємось, доказане сходностю єи предмету зъ однымъ епизодомъ Шекспировои драмы и зъ пѣснею нѣмецкою.

Но ось дѣвчина выйшла за-мужь, покинула родну хату и вступила въ нову, не знакому собѣ семю свого мужа. Не привыкла она до чужихъ порядковъ, до чужои матери, и не диво, що дуже богато пѣсень малює намъ досадными красками недолю молодои невѣстки подъ свекрушиною рукою. Свекоръ не мѣшає ся въ „жѣноче господарство“, — тожь свекруха, яко мати въ хатѣ, має надъ невѣсткою повну волю. Чи добровольно, чи недобровольно вступила невѣстка въ чужу, мужову хату, — однаке ту жде єи лихо.

Ой на горѣ на высокой камѣнь муку меле,
Пытає ся козакъ дѣвки: чи подешь за мене?
Ой я поду, козаченьку, тай буду робити, —
Ой ци схоче твоя мати зо мновь говорити?
Ой исхоче моя мати зъ тобовь говорити,
Лишень буде віправляти не ѣвши робити.
Ой ты ійди невѣстице, поки й обѣдъ буде,
Якъ ся прійде й обѣдати, вна тогды забуде.
А я прійшла молоденька, тай стала до миски,
А свекруха походжує тай оддула писки.
— Ой ци ты ся невѣстице, свѣта не встыдаєшь?
Нема лыжки воды въ хатѣ, до миски сѣдаєшь!
— Ой з ци ты, свекрушенько, вдурѣла, вдурѣла?
Нынѣ днинка петровная, а я ще не ѣла!
— Ой а ци ты, невѣстице, нынѣ приведена,
Ой що моя свѣтличенька три дни не метена?
А я пошла молоденька свѣтличеньку мести,
А вна минѣ й оповѣла въ поле ѣсти нести.
А я ѣ ся запытала: а де плужокъ оре?
А вна минѣ й оповѣла: няй тя колька вколе!
А я знала молоденька, що ѣй одповѣсти:
А няй того колька вколе, хто готовивъ ѣсти!
Ой у саду та на заду сорока скрегоче;
А свекруха миски мыє, невѣстка не хоче.

(Лолинъ, стрыйске, зап. М. Павликъ и Ив. Франко)

Якъ бачимо зъ тои пѣсни, и тутъ не можна говорити про таку неволю невѣстки въ домѣ свекровомъ, яка истнує н. пр. у Россіянъ. Тутъ прямо невѣстка терпитъ одъ примховъ старои, а може и одъ єи скупости, котра у нашихъ мужиковъ звычайно — наслѣдокъ перебутыхъ недостачь, перебутои бѣдности та нужды. Але и ту бачимо у молодои невѣстки рѣзке заявленє своєи особистои неподлеглости: она зубъ за зубъ одгрызає ся одъ докоровъ старои свекрухи, и хочь не одкидає ся нѣякои роботы, яку ѣй загадує свекруха — (се навело-бъ на ню закидъ лѣнивства и дармоѣдства — якъ звѣсно, у нашихъ мужиковъ найтяжшій и найсоромнѣйшій закидъ, якій можна зробити „господарской дитинѣ“) — то на єи докорливи слова має и она свои слова. Дуже часто тиха и склонна невѣстка умѣє цѣлковито задобрити воркотливу свекруху, бажаючу мати у всѣмъ и все свой верхъ въ хатѣ. Ось н. пр. урывокъ зъ пѣсни, де парубокъ навчає свою милу, якъ має поступати зъ єго матерю, щобъ жити зъ нею въ ладѣ. Дѣвчина боитъ ся, що

Чужая матѣнка, не своя,
Не буде одъ неи покоя.

На те каже ѣй парубокъ:

Ой якъ ты подешь горою-горою,
Пазве тя матѣнка бѣдою-бѣдою;
А якъ ты подешь долиновь,
Назве тя матѣнка дитиновь.

(Нагуєвичѣ)

Що справдѣ невѣстцѣ приходитъ ся зносити одъ свекрухи радше єи воркотливость и квасный гуморъ, анѣжь систематичне, ненастанне неволенє та упослѣджуванє, основане на цѣломъ свѣтоглядѣ народномъ, се видимо мѣжь иншимъ и зъ гумористичнои приповѣдки: „До свекрухи заговори, то каже: писокъ маєшь!“ — а мовчи, то каже: „Ци вже и говорити не вмѣєшь?“ (Нагуєвичѣ).

Та не только одъ свекрухи приходитъ ся молодой жѣнцѣ зазнати лиха. Не лѣпше, коли не горше, жієсь ѣй зъ мужемъ. Що вже и говорити о томъ, коли мужь не любый ѣй? Тутъ уже справдѣ она зовсѣмъ нещаслива, невольниця. Тота, котра впередъ вагувала ся нелюбому чоловѣкови сказати добре слово, муситъ теперь подѣляти зъ нимъ не только столъ, але и все, муситъ подлягати всѣмъ єго примхамъ, зносити одъ него лайку и побоѣ, якъ то спѣває ся въ той прекрасной и жалобной пѣсни:

Ой тамъ за горою, тамъ за кременою
Не по правдѣ жіє чоловѣкъ зъ жоною.
Уна йому стелитъ бѣлу постелечку.
Онъ на ню готовитъ зь дроту нагаєчку.
Бѣла постелечка порохомъ припала,
Дротяна нагайка бѣле тѣлце рвала.
Бѣла постелечка порохомъ присѣла,
Дротяна нагайка кровю обкипѣла.
Ой мужу-жь мой, мужу, не бій мене дуже,
Въ мене тѣло бѣле, болитъ мене дуже!
Пусти мене, мужу, въ вишневый садочокъ,
Най я собѣ й урву ружевый квѣточокъ.
Урву ружу-квѣтку тай пущу на воду,
Плыни-плыни квѣтко й ажь до мого роду.
Плыни руже-квѣтко, плыни по Дунаю,
Та якъ уздришь мою мамку, приплыни до краю!
Выйшла стара мати въ Дунай воды брати,
Якъ уздрѣла ружу-квѣтку, тай стала плакати,
Дежь ты ружо-квѣтко тутъ ся й объявила?
Вѣдай тебе моя донька й опустила!
Бояласъ ся мати, що мя не згодуєшь,
Даласъ мене за нелюба, й а теперь бануєшь.
Бояласъ ся мати, що мня ся не збудешь,
Така прійде годинонька, що й плакати будешь!

(Косовъ, записавъ М. Павликъ)

Подобнои основы й друга пѣсня, котра показує, якъ чахне дѣвчина за нелюбомъ, якъ тужитъ за своими молодыми лѣтами, котри потратила бѣдуючи зъ разу при матери, а одтакъ при нелюбомъ чоловѣцѣ.

Тече вода зъ за города зъ подъ кореня дуба;
Якамь була молоденька, пошламь за нелюба.
А я скубу зъ ружѣ квѣтку та пущю на рѣчку:
Плыни, плыни зъ ружѣ квѣтко якъ день такъ и ночку!
Ой приплыла зъ ружѣ квѣтка тай на водѣ стала,
Війшла мати воды брати тай квѣтку познала.
Ой а ци ты, моя донько, сѣмъ рокъ хорувала,
Що такъ твоя зъ ружѣ квѣтка на водѣ зовяла?
Ой то бо я, моя мамко, й рокъ не хорувала,
Нѣжь я пошла за нелюба, то я бѣдувала.
Запрѣгайте конѣ въ лѣцы, конѣ вороніи,
Поѣдемо здоганяти лѣта молодіи.
Здогонила лѣта свои на тисовомъ мостѣ:
Ой вы лѣта молоденьки, вертайте ся въ гостѣ!

Ой уже мы не вернеме, не маєме чого,
Не такъ було шянувати здоровячка свого.

(Лолинъ, стрыйске, зап. М. Павликъ)

Кто вдумає ся въ ти пѣсни и въ те горе, котре ихъ выкликало, той пойме, колько въ нихъ глубокои, затаєнои розпуки, — той зовсѣмъ усправедливитъ важке проклятє бѣднои жѣнки:

Волѣли мня вовки ззѣсти тай кости рознести,
Нѣжь мня мали изъ нелюбомъ до слюбу одвести.

(Лолинъ)

А ще до того, коли дѣвчина любила иншого, молодого, гарного, а пошла за старого! Якою опущеною, беззахистною, самою-самѣсѣнькою на всѣмъ свѣтѣ чує ся она!

Ой летѣли бѣли гуси
Зъ сего боку та на толоку,
Відзьобали пшениченьку,
Лишень лишили полову.

А щожь минѣ по половѣ,
Коли въ нѣй зеренця нима?
А щожь минѣ по Косовѣ,
Кой мого молодця нима?

Не йти було жито жати,
Не йти було колопнѣ брати,
Не йти було за старого,
Лѣпше мене молодця чикати.

Стыла тебе мати знає,
Доки тебе молодця чикати, —
Росте коса до пояса,
Нѣ розплести, нѣ розчесати.

Не йти було дорогою,
Але ити тою майморицевь;
Лѣпше, краще дѣвчиноньковь,
Якъ товь горковь молодицевь.

Иду лѣсомъ, иду полемъ,
Нѣгде воды не напити ся;
Бѣдна моя головонько,
Нима дъ кому притулити ся.

Притулю ся до ялицѣ,
Ялиця минѣ не сестриця,
Вѣтеръ вѣє, гилє має,
Вна до мене ни промовляє.

Притулю ся до дубочка,
Дубочокъ минѣ не браточокъ,
Вѣтеръ вѣє, гилє має,
Онъ до мене ни промовляє.

(Косовъ, записала Анна Павликъ)

А вже найдужше бѣдує жѣнка за чоловѣкомъ-пяницею. Не только, що онъ тратитъ худобу и приводитъ на бѣду жѣнку зъ дробными дѣтьми, але ще и бьє єѣ, збиткує ся надъ нею. Не даромъ то пѣсня остерѣгає матѣрь:

Ой дбай мати, дбай,
За-мужь доньку оддай,
Та не дай єѣ за пяниченька,
Спаде красонька зъ єи личенька,
Буде родови жаль.

(Батятичѣ, жовковске)

Не даромъ и сама дѣвчина проситъ ся у матери:

Не дай мене, моя мати, за піяка,
Бо онъ пропьє худобицю, хоть бы й яка.
А дай мене, моя мати, за такого,
Що онъ мене вѣрне любитъ, а я ёго.

(Нагуєвичѣ)

Такъ щожь бо! Поганый економичный порядокъ невдержимою силою пре нашого мужика — особливо бѣднѣйшого — до піянства. Въ піянствѣ онъ шукає забутя своєи недолѣ; піянство, то єго протестъ противъ того ладу, котрого всѣхъ концѣвъ и движучихъ пружинъ онъ не може збагнути своимъ розумомъ, середъ котрого онъ не може придумати для себе нѣякои подмоги. Отъ онъ и пускає ся, опустивши руки, въ той виръ, котрый несе єго до погибели, пускає ся зъ резигнацією, хочь и зъ болющимъ серцемъ, добре знаючи, яка доля жде єго на конци. Така безъодрадна резигнація звучитъ н. пр. въ той пѣсни:

Ой не жалуй, моя мила, що я пью,
Тогды будешь жалувати, якъ я вмру.
Тогды будешь жалувати, плакати,
Якъ я буду на лавонцѣ лежати.
— Ой встань милый, чорнобривый, встань серце,
Стоитъ тобѣ й а въ головкахъ мѣдъ-винце!
— Ой ты мила, чорнобрива, пій сама,
Колисъ минѣ за живота не дала!

Спомнешь теперь свои лѣта, гаразды,
Якъ то тяжко въ свѣтѣ жити безъ газды.
Треба хлѣба, треба соли до хаты,
А нѣкому молоденькой старати!

(Уторопы, коломыйске)

Що оно справдѣ такъ, що піянство коренитъ ся не въ злой натурѣ, не въ зопсутыхъ норовахъ народа, а въ єго цѣломъ економичномъ и родинномъ житю, се доказуютъ и многи пѣсни та приповѣдки народни, якъ н. пр. „выпити — хробака залляти“ (Нагуєвичѣ), або н. пр. слова пяницѣ въ пѣсни:

Ой бачужь я, бачу,
Що худобу трачу,
А якъ прійду до домоньку,
Тяженько заплачу.

(Нагуєвичѣ)

Затымъ очевидне дѣло, що нарѣканє жѣнокъ на мужѣвъ-пяниць, — се посередно нарѣканє на той поганый порядокъ, котрый вытворює тыхъ мужѣвъ-пяниць. Пѣсень, въ котрыхъ жѣнка нарѣкає на чоловѣка-паницю, дуже богато и въ кождомъ зборнику ихъ чимало находитъ ся. Я ту наведу только найкрасши и найхарактеристичнѣйши зъ нашихъ рукописныхъ матеріяловъ. Отъ н. пр. одна чудово-хороша псальма жѣноча:

Не сама я ходила,
Водивъ мене чорный день.
Водивъ мене по горѣ,
Завдавъ минѣ три журѣ.
Перша жура велика:
Лишиламь ся безъ батька.
Друга жура не тяжка:
Оддаламь ся молода.
Трета жура найбольша:
Мой чоловѣкъ пяниця.
Йде до коршмы — гуляє,
Йде зъ коршмы — спѣває.
А я єго вже знаю,
Дверѣ єму втворяю.
А онъ має паличку,
Вдаривъ мене по личку.
Зъ мого личка кровця йде
На сорочку капає.
Я сорочку полочу,
Своимъ свѣтомъ торочу.

Идутъ цвѣты зъ водою,
Йде мой вѣкъ зъ бѣдою.

(Березовъ, коломыйске)

Не знаю, чи можь простѣйше, а заразомъ поетичнѣйше та ревнѣйше росказати самъ фактъ бѣдованя жѣнки за пяницею. То только певне, що наша штучна поезія доси на щось подобного не здобула ся. Не менше глубоко зрушує насъ и слѣдуюча пѣсня своєю простотою въ оповѣданю и безъодрадною сумовитостю фактовъ:

Вчера-мь була якъ день бѣла,
А нынѣ мя журба ззѣла.
Не такъ журба, якъ неволя,
Побила мя лиха доля.
Моя доля въ коршмѣ лежитъ,
Нагаєчку въ рукахъ держитъ.
Неси мила въ коршму жита,
Якъ не несешь, будешь бита!
Я ще жита не набрала,
Вже ся доля розгуляла.
— Якъ віломлю буковый букъ,
Убью тебе мила оттутъ!
— Не бій мене на улици,
Не роби ми встыду въ лици!
Заведи мя тай до хаты,
Будутъ лишень стѣны знати.
Не бій мене, мужу, въ ночи,
Не вібивай чорни очи!
Буде завтра ясна днина,
Будешь бити, якъ ємь винна.
Заведи мя въ комороньку,
Утни минѣ головоньку!
Нехай мои стѣны знаютъ,
Най ся люде не ззираютъ!
— Ой стой, мила, годиночку,
Скажу я ти новиночку.
Твоя мати тяжко лежитъ,
Студенои воды бажитъ!
— Ой най лежитъ, ой най буде.
Минѣ за невь жаль не буде,
Бо мя мала одиницю,
Тай ту дала за пяницю.

(Ценѣвъ, коломыйске)

До якои крайнои розпуки мусѣла бути доведена жѣнка, котра выспѣвала тоту пѣсню! Якъ глубоко въ єи нѣжну душу мусѣли вгрызти ся и ти погровы мужеви и єго побоѣ и розтрата невеликого, кроваво запрацёваного добра, коли серце єи затвердло навѣть на найперши дитинячи чутя, на чутє жалю по материной недузѣ. Она вже, бачитъ ся, починає гнути свою голову и своє серце передъ тою „неволею“, зъ подъ котрои не бачитъ выходу. Она немовь и сама признає себе въ чомось винною, не супротивляє ся мужевымъ побоямъ, а только проситъ єго, щобъ не бивъ єи при людяхъ та не калѣчивъ ѣй лиця и не робивъ такимъ способомъ ѣй встыду передъ людьми. Але покорность сеся, то не дѣйсна покорность, не дѣйсне самовнѣвеченє своєи волѣ, не дѣйсне безвзглядне подляганє подъ волю мужика. Свѣдчатъ о томъ слова єи, въ котрыхъ она проситъ у мужика смерти — смерть для неи не страшна, бо сежь єдиный выходъ зъ єи важкого положеня. Єдиный? Нѣ, не єдиный! Се только въ хвиляхъ розпуки та духового обезсиленя такъ ѣй выдає ся и она бажає смерти. Опосля она знайде и инши выходы, инши способы ратунку — мы побачимо, яки.

Та толькожь, звѣсна рѣчь, не кожда жѣнка обдарована на столько сильною волею, на столько цѣльною та неполоманою натурою, щобъ могла найти браму ратунку и щобъ посмѣла одважно въ ню кинутись. Велика часть дармо шемече ся въ путахъ и або гине безслѣдно, протестуючи одными слѣзми, або, що горше, цѣлковито тратитъ самостойность мысленя и стає на томъ, що справдѣ мужикови годитъ ся бити жѣнку, що „най бьє, заки жіє, — якъ умре, то бити не буде“ (Нагуєвичѣ), бо „щожь то за чоловѣкъ, щобы й жѣнки не вібивъ“ (Лолинъ). Они только просятъ ся, щобы мужикъ не бивъ ихъ прилюдно.

Ой не бій нѣ^[9] меже людьми, побій мене дома,
Та сырою дубиною, абымь була добра!
(Нагуєвичѣ)

Але случаѣ таки — къ чести нашого жѣноцтва сказати — дуже рѣдки, а ще рѣдши подобни пѣсни, тай то кто знає, чи не зложени они хочь по части самыми мужиками, котри хотѣлибы забрати въ свои руки якъ найбольшу власть надъ своими жѣнками. Отъ єще пѣсня, въ котрой представляє ся день-денно оплакана доля жѣнки за пяницею:

Ой заплачешь, дѣвчинонько, въ першій понедѣлокъ,
Якъ ти здоймутъ зъ головоньки дзелененькій вѣнокъ.
Ой заплачешь, дѣвчинонько, й у другій вовторокъ,
Якъ ти прійде на головку хоть гадочокъ сорокъ.
Ой заплачешь, дѣвчинонько, й у трету середу,
Якъ тя буде бѣда бити въ головку зъ переду.
Ой заплачешь, дѣвчинонько, й а въ четверъ четвертый,
Якъ не зможешь, дѣвчинонько, бѣды переперти.
Ой заплачешь, дѣвчинонько, й у пяту пятницю,
Якъ не зможешь вілудити изъ коршмы пяницю.
Ой заплачешь, дѣвчинонько, й у шесту суботу,
Якъ не зможешь вілудити бѣду на роботу.

(Лолинъ, стрыйске.)

Але не только зъ нелюбымъ чоловѣкомъ лихо жити жѣнцѣ. Некрасша доля чекає єѣ звычайно и за тымъ, котрого она дѣвчиною полюбила. Се видно зъ многихъ пѣсень, якъ н. пр. зъ сеи:

Ты зелена лѣщинонько,
Чому гилє й опускаєшь?
Ты молода молодице,
Чому слёзы проливаєшь?
Ой я гилє й опускаю,
Тугу зиму прочуваю;
Ой я слёзы проливаю,
Бо лихого мужа маю.
Ой не казавъ минѣ й отець,
Не казала минѣ мати,
Сама-мь бѣду полюбила,
Нѣ на кого нарѣкати.

(Дрогобычь)

Бѣдна дѣвчина, котра полюбивши ледачого парубка наперла ся выйти за него за-мужь, теперь муситъ зносити не только єго примхи и побоѣ, але ще и докоры роднѣ, котра ѣй не казала йти за него, якъ ось въ той загально знаной пѣсни (у мене є два варіянты: зъ Нагуєвичь и зъ Выжницѣ).

Ой дай мене, моя мати, за кого я хочу,
Най я твой головоньки только не клопочу.

Ой дай мене, моя мати, за кого я важу,
Хоть мя буде сѣмъ разъ бити, нѣчо ти не скажу.
Хоть мя буде, моя мамко, сѣмъ разъ на день бити,
Колижь му ся любо-мило въ очи подивити.
Ой далажь мя моя мати, за кого-мь хотѣла,
Зашумѣла нагаєчка коло мого тѣла.
Ой якъ взявъ мя милый бити та за коски вести:
— Боронижь мя, родна мати, тай вы, мои сестры!
Ой сестры мя боронили, а мати не хоче:
— Сѣдай, дурню, коло него, диви му ся въ очи!

(Выжниця, зап. Апіянъ)

Поганый економичный порядокъ розстроює чимъ разъ дужше родинне житє нашого (тай то не лишень нашого) народа. Зростъ убожества народного, якъ мы вже бачили, доводитъ мужика, а то й єго жѣнку до піянства. Те саме убожество, позбавляючи людей всякихъ утѣхъ, затроюючи кожду ихъ хвилину грыжею та журбою, руйнуючи красу ихъ тѣла, веселость ихъ вдачѣ, силу ихъ здоровля, — швидко выстуджує и любовь мѣжь ними. Мужика не тягне до дому, де єго жде плачь голодныхъ дѣтей та докоры жѣнки, — онъ иде або до коршмы, або шукає собѣ иншои розрывки поза домомъ. Неразъ лучає ся, що чоловѣкъ занедбує свою власну жѣнку и дѣти, а примиляєсь до другои, хоть тота друга не то що не красша, але противно, и бридша и горша одъ єго жѣнки. Самъ онъ чує недоладность свого поступованя, — такъ щожь, — серця не присилуєшь! Ось якъ о томъ спѣвавъ въ Лолинѣ чоловѣкъ, що покинувъ свою жѣнку, а самъ пошовъ въ наймы:

Похиливъ ся дубъ на дуба, галуза подперла;
Ой постивъ бымь три мѣсяцѣ, кобъ ми жѣнка вмерла.
Въ мене жѣнка, якъ калинка, я ся на ню дую, —
Чужя бѣда, якъ потѣгачь, я єѣ цюлюю.

(Лолинъ)

Неразъ чоловѣка бере совѣсть, онъ бачитъ самъ, що лихо робитъ, занедбуючи свою хату и свою жѣнку, — але щожь, коли чутє, той найважнѣйшій нервъ родинного звязку, выгасло безповоротно и нѣчо не роздмухає єго на ново. Щобъ хоть передъ власными очима прислонити свою невѣрность якою небудь прикрывкою, онъ зводитъ на бѣдну жѣнку всяку небувальщину, закидає ѣй н. пр., що она попередъ причарувала єго, щобы єѣ любивъ.

Ой посѣю я яру пшениченьку
Тай позненькій овесъ;
Ой скажи минѣ, моя милесенька,
Чи по правдѣ жієшь?
— Я жію по правдѣ, а ты не по правдѣ:
Мѣдъ-горѣвку пьєшь,
Прійдешь до домоньку, зъ кульки нагаёньку,
Мене молоду бьєшь.
— По щожь ты ходила, по щожь ты бродила
По высокой горѣ?
По що ты копала троякоє зѣлє?
Все на чары минѣ!
— Ой хоть я ходила, ой хоть я бродила
По высокой горѣ,
Ой хоть я копала троякоє зѣлє,
Не вадитъ вно тобѣ!

(Нагуєвичѣ)

А ось якими чудово-сердечными словами жалує ся жѣнка на невѣрность свого мужа:

Ой зацвила калинонька въ лузѣ;
Чогось моє ой серденько въ тузѣ.
Чогось мене мой милый не любитъ,
Чогось мене дъ собѣ не голубитъ.
Изъ вечера до иншои ходитъ,
А до мене зъ повночи приходитъ.
Коло мене надувши ся ляже,
А до мене й словечка не скаже!
Ой на мою постѣвку лягає,
А ще мене молоденьку лає:
„Ой одсунь ся, нелюбе, одъ мене,
Ой є въ мене ще кращя одъ тебе“.
— Най ихъ буде двайцять и чотыри,
Такижь бо я найстарша надъ ними.
На одномъ мы рушничку стояли,
Одному мы Богу присягали.
А хто буде присягу ломати,
Того буде Сынъ божій карати.

(Ценѣвъ, коломыйске)

Але згадка про слюбъ, про святость зломанои присяги и про кару божу не може привернути до неи серця чоловѣка, а противно, доводитъ ёго до роздразненя и гнѣву — выкликує страшну, трагичну сцену…

Ой зъ повночи комора дуднѣла,
Ой зъ повночи нагайка шумѣла,
А надъ раномъ миленька й умлѣла
Прійшла мати изъ сѣней до хаты:
— Зятю, зятю, що въ тебе чувати?
— Ой зле мати у мене чувати,
Чогось мила не хоче вставати.
Ой встань мила, куплю ти горѣвки!
— Ой не встану, шукай собѣ жѣнки.
— Ой встань мила, куплю тобѣ меду!
— Ой не встану, головки не зведу.
— Ой встань мила, ой встань милесенька,
Плаче твоя дитинка маленька!
— Ой най плаче, най не перестане,
Хто разъ умеръ, той больше не встане.

— Давбымь, мати, коня вороного,
Щобъ хто збудивъ пріятеля мого.
— Хоть дай сыну й повъ маєтку всёго,
Вже не збудишь пріятеля свого.

(Ценѣвъ, коломыйске)

Тежь саме росказано и въ загально знаной по всѣй Галичинѣ пѣсни про Якима, що любячи вдову и бажаючи зъ нею одружити ся, убивъ свою жѣнку. У насъ є позаписувани варіянты сеи пѣснѣ зъ стрыйского, жовковского, золочѣвского, коломыйского повѣтовъ, а такожь зъ Буковины. Подаю тутъ найновѣйшій варіянтъ:

Ой у ночи изъ повночи ще кури не пѣли,
Ишовъ Якимъ до вдовоньки, люде не видѣли.
Прійшовъ Якимъ до вдовоньки, й а взявъ ся пытати:
— Ой чи будешь, бѣдна вдово, моимъ дѣтьомъ мати?
На добрый-день, бѣдна вдово, на добрый-день, серце!…
А вна ёму одповѣла: — Забій жѣнку перше.
— Ой якъ минѣ, бѣдна вдово, та єѣ забити?
Слюбна жѣнка, якъ зазулька, буде ся просити.
— Ты не вважай, Якимоньку, на єи просьбоньку,
Прибій косу до лавицѣ тай втни головоньку.
Заткай коменъ, запри дверѣ, абы й загорѣла,
Віведи ѣ въ чисте поле, скажи, що вдурѣла!
Віведи ѣ въ чисте поле, й а въ глубоки зворы,
Заведи ѣ въ темий дебрѣ, не верне нѣколи!
Прійшовъ Якимъ до домоньку тай взявъ жѣнку бити,
Слюбна жѣнка якъ зазулька взяла ся просити:
— Ты не вважай, Якимоньку, що я молоденька,
Але вважай, Якимоньку, дитина маленька.

Ты не вважай, Якимоньку, що я марне гину,
Але вважай, Якимоньку, на малу дитину.
Заткавъ коменъ, заперъ дверѣ, абы загорѣла,
Вінѣсъ єѣ въ чисте поле, нѣбы то вдурѣла.
Вінісъ єѣ въ чисте поле, у глубоки скалы,
Щобы за ню люде добри не чули, не знали.
Занѣсъ єѣ молоденьку у глубоки зворы,
Закопавъ ѣ въ темни дебрѣ — не верне нѣколи!
Ой якъ стала й у колысцѣ дитина плакати,
Ажь учула сусѣдонька изъ третои хаты.
— На добрый-день, Якимоньку! а дежь твоя жѣнка?
Й а що ти ся розплакала въ колысцѣ дитинка?
— Моя жѣнка молоденька пошла й у гостину,
Тай забула зъ собовь взяти маленьку дитину.
Прійшовъ Якимъ до вдовоньки тай ставъ ся пытати:
— Чи будешь ты, бѣдна вдово, моимъ дѣтёмъ мати?
— Ой я-жь тебе трѣбувала, що въ тобѣ за нуты,
Та чи дашь ты своѣй жѣнцѣ на свѣточку бути.
А колижь ты й убивъ жѣнку, якъ сосну красненьку, —
Не то бы ты мене не вбивъ, удову бѣдненьку!
Ой утѣкавъ Якимонько черезъ три й оборѣ,
Ажь ся впинивъ Якимонько въ сестриной коморѣ.
— Добрый вечѣръ, моя сестро, скажу ти новинку:
Повѣмь тобѣ щиру правду, що я забивъ жѣнку.
— Ой идижь ты, милый брате, зъ моєи коморы,
Щобы люде не мовили, що зъ меи намовы!
Закувала зазуленька зъ лѣскового прута,
Закували Якимонька й а въ зелѣзни пута.
— Радила-съ ми, бѣдна вдово, якъ жѣнку забити,
Порадь же ми, бѣдна вдово, якъ зъ тыхъ кайданъ выйти!
— Ой я вдова молоденька люблю жартувати:
Мавъ єсъ жѣнку, якъ зазульку, було шанувати!

(Одъ Кароля Францишкевича зъ Рогатина)

Дуже богато говоритъ сеся пѣсня про вдачу, погляды и чутя народа, котрый єѣ зложивъ! Простый „казусъ“ кримінальный, зъ якими наши суды такъ часто маютъ дѣло и зъ котрыми розправляютъ ся посля уставы, шабльоново, — а якъ онъ розказаный, въ яке свѣтло поставленый свѣтлою и высокогуманною музою народною! Не могу одмовити собѣ тои пріємности, — приглянути ся близше той пѣсни, освѣтити єѣ критично, розобрати и зважити єѣ въ усѣхъ єи складникахъ, хочь се може и одведе мене на хвилю одъ властивого предмету сеи працѣ. Та нѣ! Статя про „жѣночу неволю“, — се прецѣнь такожь причинокъ до познаня нашого народа, а я не знаю, де бы характеръ, погляды и поетичный талантъ нашого народа показували ся въ красшомъ свѣтлѣ, якъ именно въ той пѣсни про Якима!

Попередъ всего поглядѣмъ, якій причиновый звязокъ мѣжь подѣями, росказаными въ пѣсни. Отъ Якимъ має свою жѣнку и свои дѣти, але любитъ вдову. Чому се такъ? Сего пѣсня не говоритъ, але се и не цѣкаво намъ знати. Чи онъ любивъ свою жѣнку попереду, а одтакъ она одпала єму одъ серця? Чи може онъ давнѣйше любивъ тоту саму вдову, коли они обоє були ще молодыми, а родичѣ казали єму брати другу? або може родичѣ оддали єѣ противъ волѣ за якогось старого, що швидко умеръ и оставивъ єѣ бездѣтною вдовою? Всего того можна догадувати ся. Досыть, що Якимъ любитъ вдову. Онъ, правда, не признає ся до того отверто; єму, жонатому чоловѣкови, онимно говорити вдовѣ: чи любишь ты мене такъ, якъ я тебе люблю? Онъ высказує то само далеко скромнѣйше, хочь и зовсѣмъ недвозначно, говорячи: чи будешь ты, бѣдна вдово, моимъ дѣтёмъ мати?

А й справдѣ, чи любитъ вдова Якима? Може бути, що и зовсѣмъ нѣ, а въ такомъ разѣ рада она позбути ся єго; а може бути, що колись любила, але житє зъ старымъ, нелюбымъ чоловѣкомъ зостудило єи чутє, надтоптало єи свѣжость; любовь у неи появляє ся вже больше въ видѣ роздражненя, нѣжь нѣжности. И она на одрѣзъ каже Якимови: забій жѣнку перше! Сего не треба такъ розумѣти, нѣбы то она направду каже єму забити жѣнку. Нѣ, сеси слова пѣснѣ выражаютъ лишень те, якъ колибъ вдова сказала: отъ дурень якій! хочешь, щобы я була твоимъ дѣтёмъ мати, а въ тебе своя жѣнка, — хиба єѣ забити хочешь, чи що? Але Якимови, котрому мабуть до крайности надоѣло житє зъ доброю, але нелюбою жѣнкою, и котрого заслѣпила намѣєтна прихильность до вдовы, досыть одного товчка, щобъ попхнути єго по похилой площинѣ. Наивный въ своѣй слѣпотѣ пытає онъ: а якъ же єѣ забити?

— Що се такого? думає собѣ вдова, — чи ты зъ мене кпишь, чи ты направду дурный? Але она знає Якима зъ давна, знає, що розуму у него хочь и не богато, а все таки що-небудь бувало, и що може бути, онъ єѣ вытрѣбовує, якъ то она одповѣсть на те запытанє. — Чекай же, думає она собѣ, — трѣбуєшь ты мене, стрѣбую я и тебе. И она нѣбы то одповѣдає на єго пытанє, дає єму раду — першу лѣпшу, яка ѣй навернула ся на языкъ. Она не каже єму брати жѣнку и бити ажь до смерти, але каже єму: замори єѣ загаромъ, або учини єѣ дурною и выведи въ дебри та зворы, щобы одтамъ нѣколи не вернула, або прямо — утни ѣй голову. Прошу зважити тутка отъ що: 1) въ цѣлой пѣсни вдова анѣ найменшимъ натякомъ не дає познати Якимови, що любитъ єго або що „буде єго дѣтёмъ мати“^[10]; 2) що вдова не каже Якимови бити жѣнки, такъ якъ опосля робитъ; 3) що она дає єму ажь чотыри рады, суперечни одна зъ другою и сами по собѣ зовсѣмъ нехитри: заморити жѣнку загаромъ, вчинити єѣ дурною (ся рада навѣть прямо выключає убійство, бо каже догадуватись, що Якимъ має се розповѣсти другимъ людямъ: „скажи, що вдурѣла“, — а скоро такъ, то муситъ же и показати людямъ, що она дурна), запровадити єѣ въ далеки лѣсы и дебри, щобы тамъ пропала, и въ конци, утяти ѣй въ хатѣ до лавицѣ голову.

Але заслѣпленому Якимови и того досыть; онъ, слѣдуючи дословно вдовинымъ радамъ, убиває жѣнку. Чижь диво, що коли се стало ся и Якимъ-убійця зновъ приходитъ до вдовы зъ своимъ давнымъ пытанємъ: чи будешь ты, бѣдна вдово, моимъ дѣтёмъ мати? — она одтручує єго, перечитъ, щобъ она направду радила єму убити жѣнку, ба, побиває єго остаточно важкими словами: ты убійця! Ты забивъ тамту жѣнку, то не вжежь бы ты не забивъ и мене? Сей закидъ мусѣвъ зломати Якима, — онъ пускає ся утѣкати, не знаючи, для чого, передъ кимъ и куды? Онъ опинює ся у сестры въ коморѣ; страшна провина пече єго серце, — онъ заразъ у всѣмъ признає ся сестрѣ — и сестра одвертає ся одъ него.

А ту вже слухъ розойшовъ ся, що Якимовои жѣнки нема, за нею шукаютъ, може бути, що находятъ трупа, и Якима заковуютъ въ кайданы. Тымъ и кончитъ ся пѣсня, не говорячи, якій буде судъ надъ Якимомъ. И правду кажучи, насъ мало се обходитъ: мы бачили, якъ єго провина сама собою покарала ся, тымъ покарала ся, що була безпожиточною помылкою, що сама стала ся найсильнѣйшою перешкодою Якимови до осягненя тои цѣли, для котрои онъ сповнивъ єѣ. Правда, мы знаємо напередъ, якъ тамъ въ судѣ осудятъ Якима; пѣсня и сама натякає на те, говорячи, що „закували Якимонька въ зелѣзни пута“; єму прійдесь высидѣти довгій часъ въ слѣдчомъ арештѣ, а въ конци або повиснути, або пойти на вѣки гнити въ тюрму.

Але якъ властиво задивляє ся пѣсня, т. є. самъ народъ, на вину Якима и вдовы? Кто показує ся виннымъ въ цѣлой той справѣ? Кого моглибъ мы посля представленя пѣсни народнои засудити за злу волю? Здаєсь — нѣкого. Якимъ, заслѣпленый намѣєтностею, котрый въ заслѣпленю своѣмъ бере за правду слова вдовы и затверджує своє серце проти слѣзъ и благань своєи жѣнки, — такій чоловѣкъ, правда, виненъ убійства, але мы не можемо єго осудити виннымъ злои волѣ, бо воля єго була знѣвечена єго безумною намѣєтностею. Що убійство справдѣ поповнене було въ приступѣ одуру, се доказує намъ и щиросердечне признанє Якима передъ сестрою, скоро нещадни слова вдовы зняли луду зъ єго очей. Такъ само мы не можемо винною признати и вдову. И она, якъ мы впередъ выказали, не зъ злои волѣ казала Якимови: забій жѣнку перше, — не зъ злои волѣ давала єму рады, якъ забити жѣнку, але говорила се только жартомъ, щобъ позбути ся жонатого чоловѣка, або въ крайномъ разѣ, щобъ вытрѣбувати, чи справдѣ онъ на только безумный, якъ ѣй мусѣвъ показати ся зъ своимъ запытанємъ: чи будешь ты моимъ дѣтёмъ мати? Чимъ же посля того остаєсь цѣлый проступокъ Якима? Остаєсь только фатальною помылкою, подобною н. пр. до помылки Отелля, вбиваючого Дездемону. Мы не можемо зъ чистымъ серцемъ засудити нѣ однои зъ особъ, дѣйствуючихъ въ цѣлой повѣсти; въ помылкахъ, ба и въ проступкахъ своихъ они не перестаютъ бути людьми „большь слабосилыми, нѣжь злыми“, не перестаютъ чути и думати по людски, не перестаютъ затымъ збуджувати нашого сповчутя. Муза народна глядитъ глубше и судитъ гуманнѣйше, нѣжь учена справедливость.

А колько правды, простоты, глубокого чутя, а заразомъ умѣлого артизму у всѣхъ побочныхъ епизодахъ повѣсти! Тота до глубины проймаюча просьба нещасливои жѣнки Якима, котра анѣ однымъ словомъ не закидає нѣчого свому убійцеви и проситъ о житє не для себе, а для своєи малои дитины! Тото несподѣване появленє сусѣдки въ саму пору, коли душа Якима до глубины збентежена свѣжо поповненымъ убійствомъ, и єи запытанє: „де жѣнка?“ котре въ цѣлой своѣй наивности и простотѣ, бачитъ ся, дає голосъ власному розбудженому сумлѣню Якима! Незручна то єго вымовка, що нѣбы то жѣнка пошла въ гостину и забула дитину взяти зъ собою. Забула! Мы такъ и бачимо, якъ Якимъ трясе ся передъ сусѣдою, мѣнитъ ся лицемъ и самъ не знає, що говоритъ. Далѣ потрясаюча, а такъ глубоко правдива стрѣча зъ сестрою! Сестра и радабъ єго сховати, и не одтручує єго одъ себе рѣзкимъ словомъ, и не робитъ єму нѣякихъ закидовъ, — она знає, що се только ще дужше зранилобы душу бѣдного Якима, а помочи дѣлу не помоглобъ; она только вказує єму на тоту дуже правдоподобну можливость, що колибъ єго найдено у неи, то люде сказалибъ, що се зъ єи намовы онъ забивъ жѣнку, значитъ ся, довѣвбы непотрѣбно и єѣ до нещастя и неславы. Она не засуджує Якима, онъ у неи по давному „милый братъ“, — онъ только нещасливый, тымъ нещасливѣйшій, що и она, родна сестра, не може надъ нимъ змилосердити ся, не може єго поратувати.

Та досыть про Якима, — пора намъ вертати до нашого предмету!

Въ щиро-рускихъ пѣсняхъ родина робитъ що може, щобъ улекшити лиху долю жѣнки за нелюбомъ-чоловѣкомъ, а коли не може за нею допомнути ся, то хочь жалує єѣ, розпытує щиро про єи житє, старає ся якъ небудь потѣшити. Особливо мати плаче по доньчиной недоли, навѣдує ся до неи, якъ ось въ той пѣсни:

Вѣтеръ вѣє, шелевѣє тай билинковь має;
Иде мати до донечки, людей ся пытає:
— Ой помайбогъ, добри люде, десь ту моя донька,
Рада бымь ся одвѣдати, ци добра ѣй долька.
Сидитъ донька подъ оконцёмъ, мамки візирає,
А на своѣмъ бѣломъ тѣлѣ синцѣ обзирає.
Прійшла мати до донечки за штыри годины,
Не познала зъ подъ оконця своєи дитины.
— Сѣдай нене коло мене, далеко одъ мене,
Въ мене тѣло побитоє, не поразѣтъ мене!
— Люба моя дониночко, а дежь твои лиця?
— Сеи ночи о повночи вібила пяниця.
— Люба моя дониночко, а дежь твои ручки?
— Сеи ночи о повночи зазнали вни мучки.
— Люба моя дониночко, дежь твои косочки?
— Лишили ся, моя мамко, коло колысочки.
— Люба моя дониночко, а дежь твои волы?
— Въ арендаря, моя мамко, та коло й оборы.
— Люба моя дониночко, дежь твои коровы?
— Взяли жиды за горѣвку, загнали до вборы.
— Люба моя дониночко, де пяниця дѣвъ ся?
— Пропивъ мою худобицю, и самъ розболѣвъ ся.
Бодай того пяниченьку Богъ безъ очей справивъ:
Пропивъ мою худобицю, тай ня житя збавивъ!

(Лолинъ, одъ Фенны Лучкійки зап. М. Павликъ)

Такъ само попереду мы бачили, що хочь мати, розгнѣвана за давнѣйшу непокорливость, не боронитъ доньки одъ мужевыхъ побоѣвъ, то за те сестры боронятъ єѣ.

Але въ пѣсняхъ бродячихъ, котри спольни Русинамъ зъ другими народами, родичѣ показуютъ ся прямо жорстокими проти замужнои доньки: батько и мати, браты и сестры ще и направляютъ зятя, щобы бивъ жѣнку и наломлювавъ єѣ посля своєи уподобы, и нѣкто не обстає за нею, хиба только молода невѣстка (въ другомъ варіянтѣ братъ), котра боитъ ся, щобъ и ѣй не було такъ само. Наведу тутка варіянтъ другій, записаный п. Остапомъ Терлецкимъ, майже однаковый зъ пѣснею польскою у Жеготы Паулі, стор. 138—140^[11]:

Ой Боже мой, Боже, мой мужь мене бьє,
Жадна мѣ родина не пожалує!
Приѣдь, приѣдь татунейку,
Приѣдь, приѣдь, голубойку
Та пожалуй мѣ
Въ чужой сторонѣ!

Ой ѣде батейко въ скляни ворота,
Маха' шапочкою зъ самого злота.
— Ой бій, зятю, доньку добре,
— Най ся на нѣй скора подре,
Ой бій, научай,
Та на свой звычай!

Такъ само одзываютъ ся въ дальшихъ строфкахъ мати, сестра, ажь въ конци въ послѣдной строфцѣ братъ упоминає ся за сестрою:

Ой ѣде братѣйко въ нови ворота,
Маха' шабелькою зъ самого злота:
Не бій швагре сестры мои,
Бо ся напьєшь крови свои,
Ой не бій єи
Молодейком!

(Белзке)

Си строфы въ польской пѣсни звучатъ такъ:

Tam na tyczynie, tam chmiel się wije;
Oj zła godzina, mąż źone bije.
— Przyjedź, przyjedź matuleńko,
Oglądaj się pożądeńko,
Pożałuj że mnie!

А послѣдна:

Braciszek jedzie, wrota uchyla,
Na swego szwagra pałaszem kiwa.

— Widzisz szwagrze pałasz ostry,
Nie wybijaj mojej siostry,
Głowę ci zetnę!

А въ другомъ варіянтѣ тои самои пѣснѣ^[12] послѣдна строфка така:

Невѣстка встає,
Нагайку не дає.
— Не бій зетю, не бій,
Зетю нашь любый!
Бо я въ чужинѣ:
Якъ мой учує,
То буде й минѣ!

(Зъ Буковины)

На всякій способъ признати треба, що въ пѣсняхъ щиро-рускихъ поглядъ на жѣнокъ и на права мужа далеко гуманнѣйшій, чутє далеко лагоднѣйше и чистѣйше, нѣжь въ пѣсняхъ бродячихъ, т. є. перенятыхъ одъ другихъ народовъ. Що больше, мы стрѣчаємо въ пѣсняхъ рускихъ таку щиру вырозумѣлость жѣнки на хибы мужика, а мужика на заслуги жѣнки, котра каже намъ надѣяти ся, що руске родинне житє моглобъ зложити ся далеко красше и гуманнѣйше, скоро-бъ только не скривлювавъ єго тискъ економичныхъ обставинъ. И такъ мужикъ спѣває:

Ой не буду пиво пити, бо мнѣ пиво дує;
Ой не буду жѣнку бити, жѣнка мнѣ годує.

(Нагуєвичѣ)

А жѣнка зновъ такъ вытолковує собѣ погане поступованє мужика:

Ой на горѣ на высокой куютъ двѣ зазулѣ;
Чоловѣкъ бы не бивъ жѣнку, якъ бы при розумѣ.
Чоловѣкъ бы не бивъ жѣнку, здоровя не тративъ,
Няй бы онъ ся роздогадавъ, якъ дорого плативъ:
Плативъ ксьондзамъ за вѣнчанє, жидамъ за горѣвку,
А теперь ся люде смѣютъ, що вбиває жѣнку.

(Лолинъ)

Мы бачимо зъ тои пѣсни, що коли зъ одного боку жѣнка только нерозумомъ вытолковує собѣ погане поступованє мужика, то зъ другого боку и загальна думка всѣхъ людей-громадянъ повстає противъ кривдженя жѣнокъ. Люде смѣютъ ся зъ того, кто бьє жѣнку. Сей поглядъ ще большь рѣшучо высказує ся въ одной гуцульской пѣсни: тамъ уже прямо забороняє ся мужикамъ подъ карою бити жѣнокъ и заборона тота подтверджує ся нѣбы то наказомъ папы римского. Ось тота пѣсня^[13] (змѣняємъ только недоладну правопись Головацкого):

Доки-мъ пили ту горѣвку, доти бѣда була,
А не одна челідина одъ обуха рула.
Сама собѣ теперь челідь Бога допросила,
Шьо самъ Господь зославъ письмо ажь до попа Рима.
Тото писарь листі чітавъ, а й а взівъ на раду:
Правда, добре на насъ війшло, на нашу громаду.
Шьобы файно газдувати, горѣвки не пити,
Жѣнки Бога допросили, шьобы ихъ не бити.
Жѣнки собѣ не невольте, въ хатѣ не збыткуйте,
Та лишь возмѣтъ зъ поля хлѣба, красно ихъ годуйте!
Війшло письмо зъ Станѣслава, ци чюли вы люде:
Єкъ ме єкій жѣнку бити, то штрофъ за то буде.
А хоть на серце не добра, на мову свавольна,
То не можна жѣнку бити, жѣнка кожда вольна.

Поручь такои взаимнои вырозумѣлости та обопольного намаганя до уладженя свободнѣйшого и щасливѣйшого житя родинного стає и друга поява: дружне стоянє проти всякихъ посторонныхъ силъ, котри ради-бъ для своєи забавки зруйнувати те, хочь и якъ бѣдне та горке житє родинне. Въ пречудовыхъ пѣсняхъ жѣнка росказує, якъ она волѣла жити зъ нелюбомъ, зъ котрымъ у неи є дѣти, а нѣжь ити въ свѣтъ зъ любкомъ, про котрого она напередъ могла знати, що годинку повтѣшає ся зъ нею, а одтакъ покине. Моглобъ здавати ся, що ту жѣнка въ такомъ случаю вырѣкає ся свого чутя, неволитъ своє серце, засуджує сама себе — жити „якъ жаба въ болотѣ“. Але такъ оно не єсть. Треба зважити, що у неи суть дѣти, котри она такожь любитъ, и що тратячи слюбного чоловѣка, она мусѣлабъ одречи ся и дѣтей; а зъ другого боку любовь єи до другого теперь уже не може бути така сильна, свѣжа и пристрастна, якъ любовь дѣвчины, — и длятого мы не можемо се вважати злымъ та нечестнымъ поступкомъ, коли она одрѣкає ся любка, щобы жити для своихъ дѣтей. А ще до того въ пѣсни той любко очевидно показує ся чоловѣкомъ молодымъ, легкодушнымъ, запаленымъ: онъ нѣ зъ сего нѣ зъ того хоче забити слюбного мужа, а тутъ уже нѣщо и говорити, що чисто-людске чутє жѣнки муситъ выступити противъ него, обстати за чоловѣкомъ, хочбы и нелюбымъ, але все таки за батькомъ дѣтей и господаремъ.

Зайшло сонѣнько за оконѣнько,
Якъ промѣнноє коло;
Выйди миленька, выйди серденько,
Промовь до мене слово!
Рада-бымь выйти, рада-бымь выйти,
До тебе говорити,
Та лежитъ нелюбъ по правой руцѣ,
Щобы го не збудити!
Ой моя люба, ой моя люба,
Одсунь ся одъ нелюба,
Най въ нёго стрѣлю зъ туга лученька,
Якъ у того голуба!
Не тяжко вбити, не тяжко вбити
И дѣти всиротити, —
Тобѣ любочку на годиночку,
А минѣ нѣ зъ кимъ жити.

(Нагуєвичѣ)

Ще выразнѣйше показуєсь те дѣло въ другой пѣсни, въ котрой любко — панъ, и жѣнка волитъ жити зъ нелюбомъ, анѣжь зъ паномъ:

Ой летѣла зазуленька по Вкраинѣ,
Гей, розсыпала злоте пѣрє по долинѣ.
А хтожь тото злоте пѣрє позбирає?
Гей, десь миленька миленького вызирає.
Ой пріѣхавъ мой миленькій о повночи,
Гей, тай застукавъ у засвѣтлоє оконце.
Ци спишь мила, ци спишь мила, ой ци чуєшь?
Гей, а зъ кимъ же ты темну ноченьку ночуєшь?
Ой я не сплю, ой я не сплю, а все чую, —
Гей, изъ нелюбомъ темну ноченьку ночую.
Ой одсунь ся, моя люба, одъ нелюба,
Най въ нёго стрѣлю, якъ у сивого голуба!
Ци не будешь, моя мила, жалувати,
Гей, якъ ся буде сивый голубъ трепотати?
Ой буду я, мой миленькій, жалувати,
Гей, а хтожь буде дробни дѣти годувати?
Лѣпша була суха рыба, нѣжь зъ шафраномъ;
Гей, лѣпше жити изъ нелюбомъ, якъ изъ паномъ!

Лѣпше жити изъ нелюбомъ, бѣдувати,
Гей, якъ изъ паномъ, якъ изъ паномъ панувати!

(Нагуєвичѣ)

Неволя жѣнки ко̂нчитъ ся зъ смертею мужика. Вдову нѣкто не смѣє нѣ въ чо̂мъ неволити анѣ кривдити, бо „вдовини̂ й сиро̂тски̂ слёзы камѣнь лупаютъ“. Але при господарствѣ и при дѣтехъ годѣ вдовѣ, особливо молодо̂й, оставати ся довго на волѣ, — господарство вымагає мужа, якъ каже въ высше наведено̂й пѣсни мужь до жѣнки:

Спо̂мнешь тогды (по моѣй смерти) свои лѣта, гаразды,
Якъ то тяжко въ свѣтѣ жити безъ газды.
Треба хлѣба, треба соли до хаты,
А нѣкому молоденько̂й старати.

Сумне и безо̂драдне житє вдовы. Пѣсня все называє єѣ „бѣдною вдовою“. Друге замужє рѣдко коли буває по любови и для того ще рѣдше буває щасливе, нѣжь перше. Отъ якъ спѣває о то̂мъ пѣсня, котру мы складаємо зъ двохъ, очевидно до себе належачихъ половинъ, записаныхъ въ ро̂жныхъ мѣсцяхъ:

Ѣхавъ козакъ зъ Украины на вороно̂мъ кони
Тай повернувъ на подво̂рє до бѣднои вдовы.
— На добрый день, бѣдна вдово, якъ же ми ся маєшь?
Якъ ты въ свѣтѣ проживаєшь, що газды не маєшь?
— По чо̂мъ же мя, козаченьку, по чо̂мъ мя по̂знаєшь,
Що ты мене, молоденьку, вдововь называєшь?
— По̂знаю тя, бѣдна вдово, по твоѣй худобѣ,
Обо̂йстє ти невеселе, сама-съ у жалобѣ.
Въ понедѣлокъ рано-рано дожджикъ накрапає,
А молода бѣдна вдова волы віганяє.
Волы-жь мои половіи, ой пасѣтъ ся сами,
Не маю-жь я господаря, не прійде за вами.

(Ценѣвъ, коломыйске)

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку маленьку
Та посватавъ козаченько й одову бѣдненьку.
Ой за хвилю, за годину, за хвилю другую
Попропивавъ козаченько худобу сивую.
Ой за хвилю, за годину, за хвильку маленьку
Тай покинувъ козаченько й одову бѣдненьку.
Ой йдутъ жовнярики, идутъ плаєчками,
Подыбали бѣдну вдову меже берѣжками^[14].

Ой а бѣдна вдова стала тай си розгадала,
Та кождому жовняреви по таляру дала.
— Ой вы ѣджте, жовнярики, ой ѣджте та пійте,
Де найдете мого любка, лишень го не бійте!
Ой ѣли жовнярики, ой ѣли та пили,
А якъ найшли єи любка, тай на смерть го вбили.
„Не вважявъ ты, козаченьку, на вдову бѣдную,
Попроѣдавъ, попропивавъ худобу сивую;
Не вважявъ ты, козаченьку, на сиротски дѣти,
Не будеме й мы за тебе въ Самборѣ сидѣти.

(Лолинъ, одъ Фенны Лучкійки зап. М. Павликъ.)

Такъ отже вояки убиваютъ того, кто скривдивъ вдову и сироты, и надѣютъ ся, що за те не буде имъ нѣякои кары, не будутъ сидѣти въ Самборѣ въ криминалѣ.

Мы скончили про жѣночу неволю. Мы вже неразъ въ протягу сего дослѣду мали нагоду переконатись, що неволя тота сенована не на грубыхъ та варварскихъ обычаяхъ народныхъ, що чутє и здоровый розумъ народа супротивляютъ ся ѣй, що особливо жѣноцтво дуже живо и выразно почуває всю ненормальность свого положеня^[15], але єѣ выкликує не що друге, якъ тискъ поганыхъ обставинъ економичныхъ на житє родинне, выкликує та сама сила, що и на заходѣ Европы, въ краяхъ далеко освѣченѣйшихъ, розвалює и нищитъ родинне житє роботниковъ^[16]. Мы можемо бути певни, що зъ полѣпшенємъ економичныхъ обставинъ у нашого народа, зъ знесенємъ бѣдности та пониженя, въ котрыхъ онъ теперь находитъ ся, загине и велика часть тои жѣночои неволѣ. Велика часть, не вся! Загине та неволя, котру теперь прости люде причинюютъ самымъ собѣ: чи то зъ нерозуму, чи зъ самолюбства, чи зъ розпусты, т. є. загаломъ недостачею интеллєктуального и морального розвою та образованя. Жерело тои недостачѣ, якъ сказано, лежитъ въ бѣдности та тѣснотѣ.

Друга часть жѣночои неволѣ — нерозрывни слюбы, котри силуютъ жѣнку жити зъ чоловѣкомъ, котрого не любитъ. Велика большость жѣнокъ нашихъ держитъ ся свято такихъ слюбовъ, але выємковъ лучає ся такожь богато, и то чимъ далѣ, тымъ больше. По всѣхъ нашихъ селахъ суть жѣнки, що покинули своихъ слюбныхъ мужѣвъ, и суть такижь мужѣ. Неразъ розрывъ такій поступає за обопольною згодою, а неразъ и мимо волѣ однои стороны^[17].

Ще одна часть жѣночои неволѣ лежитъ и въ томъ, що переважно (а при лихомъ чоловѣцѣ и зовсѣмъ) на єи голову спадає — турбувати ся дѣтьми, выховувати, годувати и зодягати ихъ та „выводити въ люде“. Дѣти, якъ мы вже бачили, стаютъ ся головнымъ путомъ, котре приковує жѣнку до чоловѣка, хочбы и якъ нелюбого.

Погляньможь теперь, чи має наше жѣноцтво и чи высказує оно въ своихъ пѣсняхъ яки небудь думки про волю, про те, якъ бы то выдобутись собѣ зъ теперѣшного поганого положеня?

Коли першою основою всякои практичнои волѣ уважати вольне, живе чутє, ненадломану, цѣльну особистость и бажанє особистои самоуправности, то мы, бачитъ ся, неразъ, и досыть ясно, въ отсѣй статѣ выказали, що така основа волѣ у нашого простого жѣноцтва єсть^[18].

Що до економичнои неволѣ, то жѣноцтво наше безперечно дуже тяжко єѣ почуває. Мы бачили, якъ жѣнка плаче и жалує ся передъ матерю на то, що чоловѣкъ взявъ єи вѣно та пропивъ и протративъ^[19]. Жѣнка працює у чоловѣка горшь наймички, бо наймичцѣ треба платити, а жѣнцѣ нѣ; наймичка не схоче бути, то гетъ иде, а жѣнка нѣ. Тай ще жѣнцѣ приходитъ ся на своихъ плечехъ зносити всяки мужикови примхи, невдоволенє, всяки хибы єго характеру, а кромъ того головно на нѣй лежитъ обовязокъ — годувати та пильнувати дѣтей. Не диво затымъ, що попередъ всего жѣнка выступає проти того, щобъ бути наймичкою у свого чоловѣка, бути у всѣмъ єму покорною слугою:

Куды йду, туды йду,
Все збираю лободу;
А я свому муженькови
За наймичку не буду. (Лолинъ)

Жѣнка ясно бачитъ, що велика часть єи неволѣ лежитъ въ економичной залежности одъ чоловѣка, и для того она стараєсь вырвати ся зъ подъ тои залежности, вырвати ся не чимъ, якъ только своєю працею на волю.

Ой дубе, дубе кучерявый,
Ой а хтожь тебе скучерявивъ?
Скучерявила темна ночка,
Темная ночка, быстра рѣчка.
А я молода якъ ягода
Не поду за-мужь за рокъ, за два.
Не пошла за-мужь, ажь пятого,
За пяниченька проклятого.
Ой кажутъ люде, що онъ не пьє,
Онъ що вечора изъ коршмы йде.
Ой що вечора, що раночку, —
Пропивъ же коня й нагайочку.
Пропивъ же коня вороного,
Прійшовъ до стайнѣ по другого.
А я молода противъ нёго
Несу рублика золотого.
— Ой милый, милый, що гадаєшь,
Що ты такъ працу пропиваєшь?
Пропивъ єсъ коня вороного,
Прійшовъ до стайнѣ по другого?
— Щожь тобѣ, мила, а й до того,
До мого коня вороного?
Выкупи коня, любю тебе!
Якъ не выкупишь, убью тебе!
— Не разъ я, не два, выкупляла,
Черезъ оконце дверцѣ мала!
Черезъ оконце дверцѣ мала,
Въ вишневомъ саду ночувала;
Въ вишневомъ саду, подъ калиною,
Ще зъ маленькою тай дитиною.
Летитъ зазулька: куку! куку!
Я молоденька терплю муку.
Летя пташечки: хвѣть-хвѣть! хвѣть-хвѣть!
Минѣ слёзоньки коть-коть, коть-коть!
Летитъ соловѣй: тьохъ-тьохъ! тьохъ-тьохъ!
Менѣ слёзоньки, якъ той горохъ.
Ой соловѣѣ, братя мои,
Тай вы ялицѣ, вы сестрицѣ!
Скиньте ся минѣ по пюрочку,
Наи зъ вами злену й а въ горочку:
Най мене нелюбъ не любує,
Най мене не бьє, не збыткує!

Вмѣю я, мужу, ткати, ткати, —
Буду я свой вѣкъ коротати.
Вмѣю я, мужу, шити, шити, —
Буду я й сама въ свѣтѣ жити.

(Ценѣвъ, запис. одъ Кароля Батовского.)

Переходимо до иншои, въ своѣмъ родѣ дуже цѣкавои пѣснѣ „про шандаря“, въ котрой показана женщина безмѣрно сильна характеромъ и силою чутя. Пѣсня про шандаря, судячи по рожнымъ признакамъ, належитъ до найновѣйшихъ творовъ народнои фантазіи и повстала въ Подгорю, певно въ околици Делятина, одки занесена зостала въ околицю Долины, до Лолина. Находячій ся у насъ варіянтъ, мабуть єдиный доси записаный, — анѣ у Головацкого, анѣ въ жадномъ иншомъ зборнику мы подобного мотиву не стрѣчали. За єи льокальнымъ походженємъ и недавнымъ початкомъ промовляютъ такожь численни провинціялизмы, котри стираютъ ся и выгладжуютъ ся, коли пѣсня давнѣйша и переходитъ зъ однои околицѣ въ другу. За тымъ самымъ промовляє и те, що пѣсня така невыроблена, оповѣданє урыване, переплѣтане (неразъ просто таки для вѣрша) нѣчого не значучими реченями, особливо въ початку, — що все переходячи зъ устъ до устъ, згладжує ся, доповнює ся и заокруглює ся. Можемо затымъ майже напевно сказати, що пѣсня про шандаря находитъ ся ще, такъ сказати, in statu nascendi; тымъ цѣкавѣйше буде для насъ розобрати таку свѣжу пѣсню, прослѣдити немовь бы найновѣйшу фазу, на якой у насъ стало „жѣноче пытанє“.

Ой пити бы горѣвочку, ой пити бы, пити;
Ой прійшло ся шандареви зъ Делятина ити.
Ой положу на оконце горѣхову гранку;
Прійшовъ шандарь зъ Делятина, бо має коханку
Ой попъ иде до церковцѣ та на хвалу божу,
А шандарь ся одзыває: тай я вамъ поможу!
Ой попъ службу одправляє та людей жегнає,
А шандарь си ставъ на хоры, апостолъ читає.
Ой люде ся проступили та стали у кутки,
А онъ любку за ручечку, повѣвъ черезъ сутки^[20]:

— Ой ходѣмо, моя мила, та на торговицю
Та будемо попивати мѣдъ тай сливовицю. —
Ой якъ прійшовъ Николайко до своєи хаты:
Анѣ ключѣвъ анѣ жѣнки нема коло хаты.
А онъ пошовъ до сусѣды, зачявъ ся пытати:
— Ци нема ту меѣ жѣнки, нема коло хаты?
Вони ёго притримують: просиме сѣдати!
Онъ знявъ шяпку, поклонивъ ся: йду далѣ шукати
— Ой идижь ты, Николайку, та на торговицю,
Ой тамъ жѣнка изъ шандаремъ пьє мѣдъ, сливовицю.
Ой пошовъ же Николайко поподъ голиночки:
Лежитъ шандарь до постелѣ, голый безъ сорочки.
Ой пошовъ же Николайко поподъ оконницѣ;
Лежитъ жѣнка до постелѣ гола безъ сподницѣ
А онъ пошовъ до жидовки тай взявъ ѣй казати:
— Дай жидовко сокирочки, дверѣ одрубати.
Взявъ сокиру у жидовки, розрубавъ верѣѣ…
Забравъ рѣчи шандарскіи, до фѣрвальтеріи!
Ой зачяли за Николовь у погонѣ бѣчи:
Завернули Николайка, — неси назадъ рѣчи!
У покою попъ Николу на смерть сповѣдає,
А у другомъ єго жѣнка ручки си ломає.
— Люби мой єгомосцю, щось маю казати:
Ци можь мене исъ шандаремъ разомъ поховати?
— Ой молода молодице, не можь то зробити:
Уже шандарь тыждень гніє, ты будешь рокъ жити.

(Въ с. Лолинѣ одъ Явдохи Чѣгуръ записала Михалина Рошкевичь.)

Як бачимо, въ новой одежи стара подѣя — насильный розрывъ звязку родинного. Жѣнка ломитъ слюбъ церковный и оддаєсь „шандареви“ отверто, прилюдно. Мужь єи, чуючи себе зганьбленымъ, убиває „шандаря“ и самъ гине ганьблячою смертею, — отъ и вся повѣсть.

Христіяньска мораль звалитъ вину всего нещастя на жѣнку; криминалисты караютъ смертею Николу; „шандарь“ такожь погибъ. А на дѣлѣ, глядячи очима народнои пѣснѣ, то хто виненъ? Розберѣмо пѣсню у всѣхъ єи складникахъ, то й побачимо.

Въ Николаєвой хатѣ „нема щастя“, т. є. нема любови мѣжь жѣнкою и чоловѣкомъ. Для чого се такъ — пѣсня не показує, а бере фактъ готовый, якихъ тысячѣ въ щоденномъ житю лучаютъ ся. Жѣнка не любитъ Николая, и щобъ вдоволити потребу свого молодого серця, оддає ся шандареви. И якъ то звычайно буває, що заборонена любовь найсильнѣйша, такъ само дѣє ся и тутъ. Для неи все мѣститъ ся въ той любови, поза нею она нѣчого не бачитъ: нѣ дому, нѣ мужа, нѣ прочого свѣта. Задля своєи любови она рѣшає ся на найбольшу жертву, яку только може принести женщина, на неславу, на прилюдну нечесть. Она не вагує ся показати передъ всѣми людьми свою любовь, не вагує ся зъ своимъ милымъ поподручь ити черезъ церковь помѣжь народъ, немовь на знакъ, що нова любовь ломитъ давный слюбъ, — не вагує ся зъ тымъ же шандаремъ отверто гуляти на ринку.

— Алежь она неморальна, зопсована женщина! — скаже може дехто.

Оно-бъ такъ и могло здавати ся, але законченє пѣснѣ очевидно перечитъ тому. Въ той хвили, коли єи правовитого мужа сповѣдаютъ на страшну смерть, — она въ сѣнехъ руки ломитъ и плаче — може за нимъ? Нѣ, за шандаремъ, давно вже вбитымъ и похованымъ. Въ той хвили, коли Николая ведутъ на смерть, она проситъ и для себе смерти, — чи може, щобъ хочь по смерти лежати обочь своёго мужа? Нѣ, щобъ була похована разомъ зъ шандаремъ. Я не знаю, якъ кому выдасть ся така женщина, — менѣ она выдає ся заслѣпленою може въ любвѣ, але все таки горячо и щиро любячою. А у кого любовь, така горяча, невмираюча любовь єсть головнымъ двигачемъ цѣлого житя и поступованя, — чижь можна того назвати зопсованымъ и неморальнымъ?

Буде тому звышь двайцять лѣтъ, якъ великорускій критикъ Добролюбовъ, розбираючи драмы Островского, а особливо найкрасшу зъ нихъ „Бурю“, назвавъ появу въ московской суспольности такои Катерины Кабановои (героинѣ „Бурѣ“), котра ломає церковный слюбъ и оддає ся коханому чоловѣкови, хочь тайкомъ и зъ великими охами та ахами, зъ великою грызотою сумлѣня, а опосля, коли все одкрыло ся, кидаєсь въ Волгу, щобъ не зносити докоровъ мужа и свекрухи, — назвавъ, кажу, появу такои Катерины Кабановои „промѣнемъ свѣтла въ темномъ царствѣ“. Але поровнанє Катерины зъ жѣнкою Николайка въ нашой пѣсни выходитъ далеко на користь сеи другои. Бо коли Катерина только по довгой боротьбѣ и намовахъ, зъ великою грызотою, тайкомъ оддає ся любому чоловѣкови и одтакъ ще думає укрывати своє поступованє, поки страшна буря, котрои она забобонно боитъ ся, не довела єи до признаня, а тодѣ не зносячи ганьбы и докоровъ кидаєсь въ Волгу, — то Николайкова жѣнка поступає зовсѣмъ отверто, не крыє ся зъ своєю любвою, для неи нема нѣ ганьбы, нѣ докоровъ, нѣ нѣчого окромъ тои любви, — и коли такожь бажає смерти, то только для того, щобъ и въ гробѣ лежати побочь любого собѣ чоловѣка. Правда, лучемъ свѣтла мы єи про то не назвемо, але то лишень для того, що такого „темного царства“ въ родинномъ житю, якъ въ Московщинѣ, у насъ нема.

Прошу завважати ще одну, хочь и формальну обставину. Въ цѣлой пѣсни Николаєва жѣнка не выступає прямо, говорячи або дѣйствуючи, — ажь при конци ѣй посвячено усего четыри строчки, але й того досыть було, щобы изъ зопсованои, неморальнои и пассивнои людины, якою она зъ-першу могла здавати ся, зробити героиню! Такого чародѣйства, а такимъ малымъ средствомъ, ледви чи доказавъ бы й найбольшій поетъ-серцевѣдець!

Коли я сказавъ попереду, що Николайкова жѣнка „заслѣплена своєю любвою“, то я сказавъ се не безъ розмыслу. Бо й справдѣ, она, бачитъ ся, мало прибирала, кого полюбити, кому оддати великій скарбъ свого серця, — а оддала єго першому-лѣпшому, котрый ѣй сподобавъ ся чи то своєю зверхною поставою чи може своимъ обходженємъ або чимъ небудь другимъ. Правда, говорятъ: серце не навчити, серцю не до приборовъ, кого схоче то й полюбитъ, не пытаючи про вдачу. Може оно й такъ. Але зъ другого боку хочбы й такъ не було, то годѣ намъ винуватити женщину, котра выбрала собѣ ледачого чоловѣка. Адже имъ, правду кажучи, нѣ въ чомъ и выбирати. Котрый чоловѣкъ у насъ, чи зъ мѣжь простыхъ, чи зъ мѣжь освѣченыхъ, може показати ся въ повнѣ годнымъ великои жѣночои любови? Котрый зъ насъ не обмане єи ожидань, не зранитъ єи серця, не вытисне слѣзъ зъ єи очей — не тыхъ блаженныхъ, щасливыхъ, але горкихъ, пекучихъ слѣзъ? Чижь диво, що найчеснѣйша, найкрасша женщина у насъ кидає ся въ обнятя чоловѣкови ледачому и зовсѣмъ єи негодному, коли й всѣ други таки сами або майже таки сами? А зъ мѣжь сотнѣ зовсѣмъ негодныхъ вышукувати одного, котрый бы може о оденъ процентъ бувъ годнѣйшій — то годѣ и не выплатитъ ся. Такъ отъ она и оддає ся першому лѣпшому, зъ разу своимъ горячимъ темпераментомъ и своєю любвою приглушуючи всѣ сумнѣвы, — щобъ опосля, коли доочне ѣй покаже ся ледачость любого чоловѣка, — ну, звѣстно, щобъ опосля бути тымъ больше нещасливою.

Отъ таке саме бачимо и въ нашой пѣсни. Шандарь показує ся намъ чоловѣкомъ справдѣ зопсованымъ и ледачимъ. Онъ по просту хвалитъ ся своєю добычею, хвалитъ ся тою безграничною любвою Николаєвои жѣнки, котрои онъ не вартъ. Онъ прилюдно, въ церквѣ, называє єѣ своєю любкою, веде єѣ за руку помѣжь народъ, немовь щобы всѣмъ у очи показати: „бачите сами, яка она!“ И коли ѣй мы поклали се великимъ геройствомъ, що такъ безоглядно и безповоротно оддала ся своѣй любови, пошла за покликомъ своёго серця, — то шандареви те прилюдне величанє своєю здобычею, те глупе, жорстоке и непотрѣбне волоченє одданои єму всѣмъ серцемъ женщины по калюжѣ ганьбы и неславы людскои мусимо покласти великимъ проступкомъ, мусимо уважати знакомъ холоднои безсердечности и великого морального зопсутя. Онъ очевидно зовсѣмъ не любитъ єи, а только вызыскує єи любовь, — инакше прецѣнь онъ бы самовольно и самовладно не вымагавъ и не пріймавъ одъ неи такои великои и тяжкои жертвы, онъ бы не причинювавъ ѣй только пониженя и муки, колько мусѣло ѣй причинити єго поступованє. Народна пѣсня не безъ умыслу зробила єго шандаремъ (самъ фактъ, на котромъ запевно основана пѣсня, не має ту для насъ нѣякого значѣня), т. є. чоловѣкомъ зайшлымъ, може й иншои народности, чоловѣкомъ, котрого выховала касарня, въ котромъ выстудила серце войскова дисциплина, а котрого може здеморализувала широка власть и безкарность, яку мають жандармы надъ сѣльскимъ народомъ. Звычайный, простый парубокъ, хочь и якій, не зробивъ бы чогось подобного. На то треба зовсѣмъ выломати ся зъ тыхъ традицій, одчужити ся одъ тои атмосферы старыхъ звычаѣвъ и самороднои моральности, середъ якихъ жіє и выростає кожда дитина на селѣ. Тожь коли шандарь въ пѣсни гине одъ сокиры обезчещеного Николая (пѣсня о єго смерти не згадує й словомъ, якъ о рѣчи маловажной або такой, котра розумѣє ся сама собою!), мы не жалѣємо за нимъ и чуємо, що одного ледачого чоловѣка на свѣтѣ менше стало. Коли-бъ пѣсня показала намъ єго чоловѣкомъ добрымъ, любячимъ — хочь и не законно, мы певно жалѣли-бъ єго и пѣсня сама певно старалась бы збудити въ насъ той жаль, збудити переконанє, що погибъ онъ невинно, а только силою слѣпои консеквенціи нашого суспольного ладу. Значитъ ся, вина шандаря не въ єго незаконной любови, але въ єго власной безсердечности и зопсованости, — ними онъ позбавивъ себе житя и нашои симпатіи. Любовь, хочь законна, хочь и незаконна, все выкликає теплый одзывъ въ складачахъ пѣсень народныхъ. Се впрочѣмъ и не диво: аджежь складачѣ ти — переважно женщины, у котрыхъ любовь — найбольши святощѣ, єдина прикраса бѣдного, а такъ часто и безсердечно потоптаного та ломаного житя.

Оставалось бы намъ ще розобрати и оцѣнити появу нещасливого Николайка, але мы не чинимо сего: пѣсня сама доволѣ выразно показує єго вдачу и поступки, обрисовує намъ наглядно єго положенє, зъ котрого для него, бачитъ ся, не було иншого выходу надъ той, котрый зъ нимъ и справдѣ лучивъ ся. Николайко — натура прямодушна, чесна, але для головнои идеѣ пѣснѣ малозначуща.

А основне „прокляте“ пытанє: кто виненъ всему тому? Одповѣдь на се выплыває прямо зъ нашои анализы. Винно нещасливе уладженє нашихъ родинныхъ обставинъ, котре не дозволяє лєгально розорвати звязокъ, уже фактично розорваный, котре насилує любовь и серце женщины и черезъ те скривляє ихъ, зводитъ на мановцѣ. А далѣ винно погане, нечесне поступованє шандаря, а посередно ти причины, котри зробили єго безсердечнымъ и нечеснымъ, т. є. касарняна деморализація, — значитъ ся въ послѣдной линіи… Ехъ, та й нудножь бо повторяти все одно и то само, доходити „куды не кинь, все въ клинъ“, тысячными дорогами, а все до одного конця!…

 

 Нагуєвичѣ 10–20 мая 1882.

——————

1. Матеріялы етнографични до сего предмету зобрани въ Чубиньского „Труды этнограф.-статист.-экспедиціи въ Югозап. край, т. V и т. VII“, Драгоманова „Преданія и разсказы“, Головацкого „Пѣсни галицко-русскаго народа“ и др. Зъ опрацёвань бачитъ ся найдавнѣйше и єдине доси спеціяльне обробленє того предмету єсть Боровиковского „Женская доля въ пѣсняхъ укр. народа“, напечатане переводомъ въ минувшомъ рочнику „Зорѣ“. Жаль только, що обробленє се о только некритичне, що авторъ помѣшавъ пѣснѣ новѣйши зъ давными, обрядово-весѣльными, въ котрыхъ вѣє зовсѣмъ иншій духъ, нѣжь въ новѣйшихъ пѣсняхъ, и въ котрыхъ жѣноцтво занимає далеко низше, подрядне становище въ житю родинномъ. Дуже цѣнни уваги що до того пытаня находимо въ прекрасной розправѣ М. Драгоманова: „Отголоски въ рыцарской поэзіи въ украинскихъ пѣсняхъ“, а такожь въ єго новой знаменитой книжцѣ: „Нові украјінські пісні про громадські справи“. Прим. авт.
2. Пѣсни тоти печатаємо незмѣнно, посля дотычного мѣстцевого выговору.
3. нѣ = мя.
4. нѣ = мя.
5. нѣ = мя.
6. Щобь повязати голову. Прим. авт.
7. Des Knaben Wunderhorn. Alte deutsche Lieder gesammelt von Ludw. Achim von Arnim und Clemens Brentano, Zweiter Teil, mit Einleitung und Anmerkungen von Robert Boxberger. Berlin, стор. 62—63.
8. Des Knaben Wunderhorn. Alte deutsche Lieder gesammelt von Ludw. Achim von Arnim und Clemens Brentano, Zweiter Teil, mit Einleitung und Anmerkungen von Robert Boxberger. Berlin, стор. 62—63.
9. нѣ = мя.
10. Въ деякихъ варіянтахъ (Головацкій, I, 56, а такожь рукописный, записаный п. Павликомъ въ Лолинѣ) вдова признає ся Якимови:
    
    Я убила чоловѣка, а ты й убій жѣнку,
    А мы вбоє молоденьки подемъ на вандровку.
    Але и сей уступъ, коли только онъ не єсть вставкою зъ иншои якои пѣсни, ще не значитъ, буцѣмъ то вдова любитъ Якима и направду намовляє єго на убійство та направду (зовсѣмъ безъ потребы и безъ причины) винитъ и себе о убійство, — противно, слова ти ажь надто очевидне кепкованє, бо щожь бы иншого могъ значити покликъ: подемъ на вандровку? Аджежь вдова знає, що Якимъ господарь, що у него дѣти и що затымъ ити на вандровку єму зовсѣмъ нѣ-зачимъ и нѣяково.
11. Żegota Pauli, pieśni ludu polskiego.
12. Записки Югозападнаго Отдѣла Имп. Русск. Геогрифическаго Общ. Кієвъ 1874. Стор. 512—514.
13. Я. Головацкій, Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси, часть II, стор. 464.
14. „она, видите, ишла вже топити ся“. Прим. спѣвачки.
15. Въ добавокъ до наведеныхъ высше с томъ дѣлѣ пѣсень просимо поровнати и слѣдуючу (Головацкій, op. cit. часть II. стор. 380):
    

    Шумитъ вѣтеръ лѣщиною, шумитъ травицею;
    Сто-разъ лѣпше дѣвчиною, якъ молодицею.
    Молодиця — невольниця, нѣ подивити ся,
    А дѣвчина — воленъ козакъ, зъ кимъ хочь любити ся.
    Молодиця — невольниця, куды ходитъ, плаче,
    А дѣвчина — воленъ козакъ, куды ходитъ, скаче.

16. Гляди о томъ н. пр. у Leroy-Beaulieu „Le travail des femmes eu XIX-me siecle“ и єгожь „L' Etat de la classe ouvriérex eu France“; такожь Fr. Engels: „Die arbeitenden Klassen Englands“, а особливо Karl Marx: „Das Kapital“ и много другихъ.
17. О томъ гляди „Вольное Слово“ Н. 54 въ дописи „Изъ австрійскои Украины“, а такожь статю Ореста Левицкого въ „Русской Старинѣ“ 1880 г., п. нап.: „Бытовыя брачныя формы на Украинѣ XVI и XVII в. и др.
18. Зъ высше наведеною нами пѣснею про те, якъ дѣвчина не хоче нелюбови сказати доброго слова, поровнай слѣдуючу, не менше цѣкаву и гарну (Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ западно-рускій край. Матеріялы и изслѣдованія, собранные П. П. Чубиньскимъ, томъ V. стор. 487—488):

    Рано-рано побужала мене мати,
    Хочуть мене за нелюба й оддати.
    Я нелюба да изъ роду не любила,
    Я нелюба сухарями накормила,
    Я нелюба помыями напоила,
    Противъ ночки собаками выпроводила,
    По слѣдочку жарку крапиву садила,
    По крапивѣ важкій камѣнь котила.
    А якъ важко отой камѣнь котити,
    То такъ минѣ изъ нелюбомъ жити.
    (Козелецкій уѣздъ, зап. И. Новицкій.)

19. Зь наведеною высше пѣснею „Вѣтеръ вѣє, шелевѣє“ поровнай такожь слѣдуючу:

    Ой якъ мы ся зъ товаришемъ взяли напивати,
    Прійшли жиды, взяли бычки, — щожь буду впрягати?
    Жѣнка плаче, жѣнка плаче: Господь бы тя побивъ!
    

    Минѣ мати дала бычки, а ты гунцвотъ пропивъ!

    (Матвѣѣвцѣ, колом.)

20. Сутки = побочна тѣсна уличка (Ольховець). Прим. пок. Льва Василовича.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому.