Забісована дївчина Настуся
 |
ЗАБІСОВАНА ДЇВЧИНА НАСТУСЯ
ОПОВІДАНЄ
Ганни Барвінок
(вийняте з народних уст.)
Передрук з „Нашої Долї.“
ЛЬВІВ
З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка
під зарядом К. Беднарского.
1895.
Ой пішлаб я на музики,
Коб дав батько пятака,
Закрутила сяб на віки,
Да вдарила тропака.
Туп, туп ніженьками,
Цок, цок підківками!
Гоп чук га тропака!
Бо я з роду така.
Мабуть моя ненька мила
З молоду як мак цьвіла,
Мабуть в воду все гледїла
Гарну доню сповила.
Гоп чук га тропака!
Бо я з роду така.
Чи в толоку завербують
До всього я придалась.
Хлопцї з иньшими жартують,
А від мене знають зась.
Ой пішлаб я на улицю
Да вдарила тропака,
Закрутилаб я на віки
Молодого козака.
Із піснї.
Грицько нїяк не вхопить тропи. Батько Настусин і слухати не хоче, щоб за його 'ддати дочку. „Злиднї! (каже) може не їв три днї, а лїзе між люде. (Уже наші батьки забули молодощі.) Захляла (каже) киса; мало не здохне з голоду. Анї грудочки землї, а лїзе до тебе чма́рою“!
Грицько ж наш ходить, як божевільний, звів ся парубок нїва́що.Ну, за такою дївкою і пожуритись не сором. „Умру, серце, за тобою,“ — сьпіває пісня; пісня-ж не казка, щира правда.
То Настуся, так Настуся! Почнем хоч із її сьпівів. Що вже на цвинтарі в нас який сад густий! Усякі дерева, і що́ там соловіїв у тій гущинї! от же вона і перещебече їх. А на улицї так й лежать усї хлопцї од її вигадо́к.
Сама-ж не приступна була. Пусто не робила. З жартами хлопець не підходь — за пятими воротьми гавкнеш, коли не за девятими, як гуторить гутірка. Не один і пятами вкрив ся за жарти. Не підступайсь! Очима дивись, а рукам волї не давай. Зась!
Така вдана, така вже вдана, — хоч куди! Через те й призвище її „Забісована дївчина“. І сила в неї велика, та й дух не малий.
А батько все таки батько. Стоїть на дорозї між коханою парою, та й не кажи йому нїчого. Багатир на всю губу.
Що́ її любили всї, хлопцї й дївчата, дарма що гордувита! От же Ганну Синьогубку не злюбили хоч та собі й покладливенька. І приставляють її, й глузують з неї, як і ходить і плечі підійма; так її й укриють тими сьміхами.
Увірились вони їй, витурили з села самохіть. Вона ноги на плечі, та й пішла за Дін, і матїр покинула й батька, да там і одружилась; подала, бачте лист, що нїчого їй не треба, нї хусток, нї рушників, нї доброго намиста старосьвітского, нї бабиного дукача: хай сестрам буде, а тільки, щоб коровяку продали, та пять овечат, що їй призначали, і ті гроші, щоб їй подали. Так своїм хлопцям і дївчатам насьміялась й відтіль подала їм фігу. „Про мене!“ (каже).
Уже наші як не злюбять кого!… або кисляком прозвуть або гарбузом. Отже й Ганна роду хорошого, пристойного й не вбога й не калїка яка, а нїхто й любитись із нею не став. Так зовсїм оця челядь, як собаки, Господи прости: як опадуть кого, дак й самі не скажуть, защо. Аби одно гавкнуло, чи цявкнуло, так і йтиме луна по селу.А за Настусю всї обіруч держались. Вона-ж їх так й розмете… Еге! справдї розмете, а тим часом до себе якось надить: На її красу не надивитись.
Уподобонькою звали. „Он іде наша Вподобонька“. А й краси то в неї не багацько. Як подивитись із боку — на виду трошки дзюбата собі, трошки кирпатенька, трошки губата, дак очи дуже принадні, багато вогню, так й мигтять мов инодї искрами сиплють. Сама смуглява, щоки як жар, розумна, задирлива, жартовлива, й мертвого збудить своєю речистою мовою; а хода в неї, удача в неї дуже поважна, ти-б казав наче високого колїна. До себе нїкого не підпускає: дражнить ся так метко, що зараз призвіще залицяйникові й приложить. А як хлопцї з того кутка прийдуть, дак і бійка з иньшими хлопцями складеть ся. Таке диво!
Дак оце-ж киса худорлява. Загляна, мовляв, киса, що й грудочки землї нема в нашого Гриця. Оцяж киса, та грудочка землї на дорозї в закоханих стоїть — гора горою.
І Грицько парень, невроку, такий, що й за його бійка йде між дївчатами — не кулаками, а може й слїзоньками… Його Маруся Крутоярова дуже любить да він і пику од неї одворочує, й пари з уст не пустить, гордує нею. А й дївка — хоч води з лиця напий ся; та ба! Забісовава дївчина Настуся, та й годї.
Дак отаж вразька киса розлушниця! За кису сьвіт увесь не мирить. Що й у панів, да й то вона все презмагає. Один пан та був собі вбогенький, нїхто його й не поважав; як же впала йому велика худоба (родич умер багатир) зараз і мужики й пани давай низенько йому вклонятись. Тодї він їде коляскою, йому вклоняють ся, а він вийняв кису да й вклоняєть ся нею, а шапки не ламле, голови не хилить. Я сама сю кумедию бачила. Застидив увесь мир.
Журив ся й наш Грицько, страшенне журив ся. Що́ той ступінь землї робить! Любощі в'їлись Грицькови гадиною в серце. Не з'орудує нїяк із Настусиним батьком. Той бо й собі вдав ся забісований. Що́ скаже, те й зробить: удача міцного чоловяги. Про Грицька одно мимрить: „хрущі в борщі, нїчого в Гриця нема, тільки годуй приймака, наче рідну дитину. Не такого менї зятя подай! Настуся в мене краля на все село“. І мимрить і голосно таке говорить.
Да й забісована ж дївчина Настуся справдї! що на його згляне, дак і зовяне. А до роботи-ж яка метка й берка! Оце лївою рукою напрядцї пряде, а правою в мущирі сіль товче. Пійде копати, дак на обідві ноги; нїхто й не перейме. Не гріх таку й погодувати, хоч би в якій сем'ї.
Безземелник здавав ся Губрієві гірше гадини; а Губрієм прозвано його за те, що був вельми багатий і добре губатий. „Не 'ддам (каже) Настусї, не впослїджу моєї дитини, моєї одиначки.“ Готов був із сьвіту згубити того бідолашного Грицька, не то що: „Якого біса він дочку засмучує!“
Грицьку з одного боку гаряче, з другого боку боляче. Любощів нї заїсти, нї запити, нї заспати.
Отже, так як він за Настусею. так за ним умірала дївчина, да йому не сусїдка Маруся. І заможненька була того треба. Ну, жаль ваги не має. Призналась матері. Спершу було тільки сьпіває сама собі стиха:
Мій Гриценьку соколику!
Говори зо мною:
Як не будеш говорити,
Умру, серце, за тобою.
Звісно, в нас пісня на все й про все. Кожне серденько снує її в свою оснівоньку, а чого не стане на вток, те вонаж з живого життя випряде; хоч би й на останню довелось прясти, прястиме. Небога Маруся тільки й знає, що сьпіває:
Розсердив ся мій миленький,
Щось до мене не говорить.
Мій Гриценьку соколику
Говори зо мною.
Як не будеш говорити,
Умру, серце, за тобою!
Ой мамо, мамо,
Жаль ваги не знає:
Нехай же Гриценько
Двоїх не кохає.
Давно я помітила, що єму до вподоби й Маруся й Настуся. Тобі здаєть ся, що він розсердив ся на тебе, а він ледачий химороду химородить. Ну, та я його перехимороджу!“
Вона-ж, коли хочете знати, була ось яка в нас. Не чипай Мурашчихи не то словом, та й поглядом. Вона родом з тих козаків Мурашок, що, не доведи Господи побачити, живу кров людску пили. Страшна була Мурашчиха, боявсь її чогось і Грицько, та не знав сам чого; вона-ж думала, що він від неї 'двертаєть ся усе за її відьомство, да й сичала на його вже здавна гадиною. Тепер же й доня кохана підсипала їй пекельного жару в гадюче серце. „Гарний (каже) ти, Грицю, гарний! причарував єси вродою своєю мою дитину єдину. Зроблюж я тебе ще чаровнїщим: побіжиш із села вовкулакою“. Та надумавшись так, рече до Марусї: На, моя дитинонько, соняшнику. Підсядь увечері до Гриця, як засьпівають ровесницї:
Усї хлопцї на колодцї
А мого немає:
Із тихого Дунаєчку,
Коня наповає,
Ой кінь ірже, води не пє,
Доріженьку чує.
Нїхто-ж того не відає,
Де милий ночує.
Страшно чогось ізробилось Марусї. Не хотїла й вона брати завороженого насїння проклятущого, та нехотя й узяла. І любила вона Гриця, і якось ненавидїла. Тим поняла матері віри, що розлучили її з Грицем Настусині забісовані очи; а жаль ваги не має, се кожне знає.
Вийшла в вечері, аж дївчата справдї сьпівають:
Ой не видко її хати,
Тільки видко грушу.
Туди мою пориває
Рано й вечір душу.
А Гриць, мов на пеню, устав з колодки та й позирнув на ту грушу, що, буйна та роскішна закривала мов плахтиною Настусину хату. Защиміло в бідолашньої серденько. Вона йому тиць проклятущого насїння в жменю… Не хотїв він брати відьомского нашепту, як і сама Маруся, та взяв нехотя: бо нечиста сила, як бачите, взяла гору над чистою, чортяча сила — над янгольскою. Гриць — не приведи, Господи, такого бачити й чути — фить! і побіг, і побіг із села вовкулакою попустивши хвоста. Уся улиця вжахнулась, перехрестилась і розійшлась по домах. А відюха, замовила таке йому на три місяцї. От яке вдїяла, крий нас небесна сила! Так хвоста й попустив уродливий Гриць, наче справдешнїй вовкулака.
Похололи люде, се чуючи. А що-ж то Настуся! Настуся ще й не виходила. Всї люде засуміли. Тільки Губрій батько її, надув з пихи ще більше губу. „Туди йому (рече) й дорога. Нечиста сила дала йому за мене відкоша. Знай, свине, своє стійло!“
А бідоласї Грицеві біда страшенна. Дознав, почім ківш лиха, вовкулакуючи… Вовни, бачте, вовкулаки не залюблюють; усе осторонь держять ся, бо вовкулацї їсти падла не в моготу.
„Оце, каже (опісля й сам розказував Грицько), оце, каже, підкрадесь ся да й візмеш хлїба з торби в пахаря, от і покрепись ся: а як коли, дак голодний голодуєш цїлий день, або гужевку знайдеш та й жжуєш було. От вовки тебе й посилають на провідки, де яку скотину потягти: бо вовкулаку собаки не так чують, а вовка чують. Котра скотина призначена вже вовку, то вона в полї так наче горить огнем оддалеки цїлий тиждень.“
„А то під шкурою в вовкулаки (розказує було) пояс із перевесла; і як те перевесло на самому Грицьку порвалось, дак він і зробивсь чоловіком, та й побіг до людей під вікно прохати одежи, бо й свитина і все на йому опало, тільки перевесло десь узялось під вовчою шкурою. Зразу полякались, а потім оглянулись (бо їм не первинка чути таке горе) і дали. Піп єго знов охрестив, мов у друге на сьвіт народивсь.“
От які сї відьми, бодай їм не жилось на сьвітї!
А з Настусї тим часом зробилась одна снасть, дарма, що була забісованої вдачи: ізсохла, зчорнїла, змарнїла, як про того несудженого сьпівають:
Зчорнїв я, змарнїв я,
По під гаєм ходячи,
За тобою, моє серденько,
Тужачи, тужачи!
Синє по-під очима поробилось, мов ожиною хто помалював, і не хоче ходити на досьвідки, і їй на очи всї викидають „сьвяті любощі.“ Батько Настусин радїє, що без його гріха сталось таке Грицькові: без вісти зник, вовкулакує.
Отже Губрій, надуваючи згорда товсті свої губи, того й не знає, що в Бога потайний гріх, ще й грішнїшчий. Забув і про те, що сьпівали старосьвітскі кобзарі, навчаючи людей на все добре. Як зробилась на Чорному морі страшенна хуртовина (я й сама від нашого Архина сей сьпів маленькою чувала) дак чим Олексїй Попович виратував ся? Уже просив собі мизинної пучки врізати, крови християньскої в море пустити, щоб воно кров християньску зачувало, судна козацькі ковтати — глитати перестало: вгамувалось воно тогдї тілько, як він потайні свої гріхи товаришам козакам виявив — висповідав.
Губрій вже й позабував у своїй писї, як малого його старосьвітскі сьпіваки, надючи гарним словом ухо людське, на добро, на милосердє наставляли. Та через потайні радощі трохи не вмерла й сама Настуся, єдине чадо що народилось у нього. Бідолашне се чадо мов не при собі по його подвірю тиняєть ся. То сюди Настусенька прийде, то знов туди метнеть ся: ти-б казав три губки снує.
А Грицьків нещасливий і вбогий батько тим часом ходить по селах да об'являє людям про Грицькову пригоду, благаючи, що як вовка в полї чи в гаю хто побачить, нехай гукає мов Грицька кличе: „Грицько! Грицько! Грицю, Гриценьку!“ Дак він почує своє імя сьвяте вовкулакуючи, дак і годї вовкувати, бо то не прирожденний вовк, а зроблений. От, як і по іменню (казано батькови) назвати, дак й буде знов людиною. Коли-ж Бог погодить, дак і перевесло розірветь ся під шкурою.
Як небудь зачепить за коляку або через балюру стрибатиме, напружить силу, то й буде знов чоловіком. Тілько вони сї бідолахи, як вовкулаками бігають, то якось про сей учинок забувають, дарма що поки людиною бували, то всі прикмети знали. Так уже животина животиною, а людина людиною.
Журив ся дуже батько Грицьків, матері-ж жалїбницї у його не було, так, як й в Настусї. Мо'й лучче, а то подумайте: дитинї її треба й ковину їсти й падло. Одворочає було (розказує Грицько) а їж, а то й розірвуть. Треба їсти з вовками: з вовками жити, по вовчому вити. Треба (каже) й лягати за вітром, щоб не почули вовки, що се чоловік; а як вовки підкрадають ся овечку або вола з'їсти, дак й підсилають його-ж, Грицька, на розгляди: бо він перевертень, дак не так дрочить собак.
Лихо Грицькові! та й годї! Нїкому ті любощі так гірко не прийшлись, як йому. Хоч й забісована дївчина, хоч і на все село краля Настуся, та де-ж вона і кому достанеть ся? Бідував гірко… Гидко йому падло їсти. Як би-ж то вона моя була!
Побіг, побіг (кажуть), вовкулакою, скрізь у в один голос розказують не то в нашому селї, та й по всїх околицях. Настуся се чує, що його тільки-б зустріти, та Грицем назвати, дак й перевернеть ся людиною. Рада-б вона вовкулаку й обняти, лапочки йому перецїлувати. Не то вовкулаці, кожному вовкові рада-6 вона лапи цілувати да котрий же між ними Грицько?
А батько Настусин, веселий собі тільки радощів своїх нікому не виявлює: бо за такі радощі непрощений гріх. Що-б свойму ненажирному серцю вгодити, він із сьвіта хоче звести дві душі, дочку й сина. Йому вже страшно, за гріх, а все таки радіє мовчки.
Аж ось через два місяці чи що пійшла поголоска, що у такому то селї далеко десь вовкулака проявив ся: стрибнув через рів, понатужився, дак перевесло нід шкурою порвалось, і що якийсь парубок заходив до людей у хату води напитись та одежи прохати, наге тїло покрити. Бо Грицько з вовкуластва зробив ся таким, як народила мати. Настусине й Марусине серце дуже зворушило ся від сієї поголоски да не на одну стать. Обидві не подоліють свого зворушевого серця. У Марусї незмірне горе, що він вернеть ся з любошами до супративницї Настусі; її совість й вбиває, що вона на таке наважилась, аби його привернути до себе, а як зробила непрощений гріх, послухавши відюхи матері, тоді й очи їй відкрились.. що она оце вдіяла! мабуть чи не сухоти добігла й кровю стала хрякати каючись. Еге! Є каяттє да нема вороття.. А то що сумує, батько кремень ье подаєть ся. Ог їй і гірко, дарма, що його побачить, побачить свої радощі, і що він не завиє більш вовком, не буде бігати по болотах по купьях, не буде вовкувати, гужевок од голоднечи жувати да падла вовкам шукати, про їх не наситну пльку дбати.
Сумують обидві бідолашечки; коли ж справдї, Грицько з'явив ся й примчавсь до Настусі... Боже! повне серце речей! не дає й вимовити! Що було та минуло, здавалось, віком; да що й буде, Бог вість.
А Маруся, почувши, що справді з'явився, подалась у черницї, щоб свій гріх одпокутовати, своє горе погасити, постами да молитвами душу од пекельної муки слобонити. І тут було ходить до церкви да мовчки плаче. От таке склалось їй.
Став ізнов Грицько нудити Настусиного батька, а той як побачив його, дак і губи спішив, щоб і слова не промовити. Бо думає: "Як розжалобить мене дитина (вона-ж у мене єдина) та вимовлю що необачне, дак й забряжчать мої гроші після мене в кишенї в безземелника“.
Бо він, сей Губрій, чудний собі вдавсь: і на гроші падкий і на слово твердий; тим і сам себе скареда бояв ся. Сцїпивши зуби ходив, а потім каже: „Вовча шкуро! Як дам тобі по голові, дак три днї голови шукатимеш. Не топчи моїх порогів, щоб ти тропи перед собою не бачив! Знай, до кого йти, злиденнику проклятий! Були в мене старости, підбрегачі твої, ну. одвернув я поческій тобі хлїб, не прогнав тебе тогдї вкупі з поважними людьми, не насьміяв ся з тебе прилюдно… Чого-ж ти лїзеш? Ще твоя суджена на припечку кашу їсть, а моїй дочцї ти не рівня. Набери торбу сухарів, так як той Мануйло, що з'ївши дві торби, всилу за третьою таку злиденну як сам, нагибав“!
Вийшов з хати Гриць, коливаючись. Настусяж усїх старостів послї Грицькових більш до батька не допускала. „Не пійду нї за кого!“ так що нїхто й не поривав ся.
А батько дивовав ся: що воно за знак? і худібна й хороша, да й не чути нїкого, мов заворожено! То було й двері не зачиняють ся, так у ночі по роботї й шастають ся… Чи не зроблено? Та й сумує собі гордівник мовчки. „Уже-ж і пять місяцїв, як вовкулака звернув ся, а нїхто й не рипне“.
Настусяж за слїзми сьвіту Божого не бачить. Обойко вони боялись і зустрічатись послї цього.
Тільки було сьпівають знай у півголоса.
Ой пійду я, пійду
Не берегом, лугом,
Чи не зустріну ся
З несудженим другом.
Здоров бувай, луже,
Не суджений друже!
Як же ми з тобою,
Любили ся дуже!
Вірно любили ся,
Та й не побрали ся!
Тільки воріженьки
З нас навтїшали си.
Аж ось — може, через пять місяцїв, після сього випадку, повиходили селяне й батько Настусин на поседеньки, на майдан. А чого на майдан, не на колодки, не на вулицю? Дак ось чого! Було вже холодно по ночам; — багаттє роскладували. Хто кулик старих острішків принесе, хто назбирає ломаччя, дак темної ночи видко, а холодної тепло. Село ж наше та було налякане пожежею. От й згадали ту нещасливу годину, як мало не пів села пожежа знесла. А знесла вона (гуторено) через те, що люде надто вже стали грішні, тільки про наживу, про гроші й дбали, так як і тепер; таким робом ходили мов той батько Настусин ходить. Сеж нїкому иньшому, як тому Губрієві гордієві й докоряли: за його, мовля, очи завидющі, руки загребущі, за його руки граблї, за його очи ямки. Бо всїх уже досада взяла, що тільки й знає почесний хлїб старостам вертати.
Були й у Грицька завидники, що забісована, мовляв, дївчина на все село вирекла: „Коли з Грицьком не пійму ся, дак лучче пійду втоплю ся“, ну та в Губрія судебників було більше.
Був тут й Гриць на поседеньках, була й Настуся: він з одного боку поседеньок, а вона з другого наче той місяць і зоря: бо гарніж вони справдї менї здавались у своїй розлуцї. Так й дзвенїла в мене в ушу пісня: „Зійшов місяць і зоря“.
От і міркують собі люде, котрі були старіщі: Мабуть, скоро в нас буде суд Божий. На самі великодні сьвята, коли кому дасть Біг діждати (почали пригадувати) сталась та пожежа, та як же давно сталась! Пришли люде з церкви з утренї. Чоловік став шукати на припечку багаттєчка, щоб воскову сьвічку засьвітити, до божника прилїпити. Незнайшовши ж у себе вогню, побіг до сусїда; там не дали чомусь. Він у другу хату, там ще й вилаяли: „Як таки в таке сьвято да по багаттє бігати“!А він то був (розказували менї: я ще недавно з чужого села пішла сюда) він, сей чоловяга, був хоч вельми вбогий, та богобоязливий. За останню копійчину, може, сьвічечку страстненьку купив та й хотїв як воно годилось, до божника перед богами прилїпити. І таки вдав ся собі до людей добрих, як Бог велить. Обійшов геть село повіз околицю. Де хата ще порожня — не вернулись із церкви, а де, яко вбогому, не дано, та ще иньші насьміялись із єго злиднїв. Вертаєть ся-ж оцей злиденник добряка додому, зирк! аж за околицею жевріє, та жевріє, так жевріє, наче цїлу ніч самі березові дрова палено. Він туди, нема нїкого, сама купа жару, та аж жахтить, червонїє. Коли-ж придивить ся — сидять у трох по за тим жаром, і хто ж сидить! Очи йому відкрились, яко чоловікови спасенному, він і впізнав їх троїх: один сьвятий Петро, другий сьвятий Илля, третїй між ними сам Господь Бог. Не боронили вони йому багаття робом грішних людей, та як його взяти, що нї головешечки, а самий жар червоним золотом жевріє. „О, бери, чоловіче, в припіл (рече Господь Бог]. бери, не бій ся“. Набрав він у припіл та й радїє, що явлено йому чудо таке: не горить пола! Принїс до дому, висипав на припечок, засьвітив сьвічечку, прилїпив перед богами, а жар хотїв загребти в попіл на ранок. Дивить ся, аж то не жар, а щире золото.
Ще він протирав очи над червінцями, неймучи собі віри, коли-ж рип! увійшов сусїд: „Де ти взяв грошей та ких!“ — „Да оттам і там за околицею“. Коли-б не велике сьвято, дак потаїв би той чоловік ато вже треба правду казати. Сусїд, на імя Петро, на призвище Стельмах, вернувсь (я його знала ледачого) до дому; хвалить ся жінцї. Жінка як накасалась: „Біжи тай біжи за околицю!“ Треба йому йти в поле прохати багаття. А вони ті троє чудовних, звісно, знають, хто чого заслужив. Стельмах сей був чоловяга запеклий собі, такий, що купить на торгу оселедця, сам їсть а жінцї злюцї (і вона вдалась добра…) ну та нехай би жінці, ато й дїткам не дасть, і зожре сам перед їх очима. От такий, як набрав повну полу жару з Божого попуску, та й несе повіз клунї та що манївцем, дак жар сиплеть ся йому з поли (бо жадний був на гроші); а клуня за клунею, хлївець за хлївцем слїдом займаєть ся. І в самого солома в сїнях так і жахнула. Як стало-ж котить, дак мало не пів села так і ви котило; тільки й осталась та хата, того чоловіка, що гроші з огню зробились. Бо той на сьвічку Божу просив багаття, а сей про самі гроші дбав, і не брав чудовного багаття а крав, на сьвятого Петра й Иллю з Богом по серединї і не подивив ся: думав старцї странні якісь коло чудовного багаття гріють ся. Через те з грішного чоловіка й крадуна зробивсь великим грішником, та з журби по грошах і вмер без причастя неприкаяний.
Оце ж могила його була людям страшна. Нїхто не важив ся в ночи й мимо кладовища йти. Як за живота добра не бачили від нього рідні дїти, так й про мертвого йшла поголоска, що визирає спід могили, да кого попаде, так і цупить у проклятущу яму. Його й хоронити нїхто не хотїв; цурались і ями копати. Аж іде якийсь страннїй та чуючи трівогу велику на пожарищі, каже: „Сей мрець не даватиме вам довіку впокою. Хоч самі кістяки в домовинї лежатимуть, учеплять ся й кістяки за людину“.
„Що ж (кажуть) робити? Хиба зійти з пожарища? Дак церква-ж близенько.“
„Церкви не кидайте (каже страннїй) заспокойте злюку грішника. А як його (рече) заспокоїти, дак ось як: назбірайте попросом гроша доволї та поставте над ним великого хреста, — такого, що в дванацятох тільки зняти з землї. А ходити в ночи мимо кладовища не важтесь. Вирветь ся злющий з домовини та й задушить живу людину руками-кістяками. Коли ж схочете ще більш його заспокоїти, нехай між вами обереть ся хто сьміливий та пійде вночі на грішну могилу, візьме жменю землї з могили та й посипле нею на великдень круг церкви, потому слїду поповому, як піп ходив сьвятити паски. Тогдї грішна душа заспокоїть ся й кістяки тлїтимуть собі в домовинї до страшного Суду“.
„О, як би справдї хто доказав такого дива!“ (вирветь ся з словом Настусин батько).
„Я докажу! (гукне Грицько: бо в вовкулаках він згубив усякий страх із вовкулачим перевеслом, дак йому нїчого не було страшно в великій тузї по Настусї). Нехай мене, думає, лучче той упиряка задавить, що задля грошей спалив село!“
„Докажеш? (гукне з погордою Настусин батько). Хиба тим, що бігав вовкулакою? Докажеш?“
„Нї, не тим, відказав бідолаха Гриць, а тим, що не даєш менї на сьвітї жити. Пійду й принесу жменю землї. Лучче мені в ямі з упирякою лежати, нїж через такого, як ти, погибати!“
Губрій аж зареготав ся з досади: така в нього була вдача чудна, що регоче сердючись. Зареготав ся та й підцьковує Гриця на погибель. „Який ти (каже) сьміливий! чи не про тебе се пісню проложено:
Ой ішов я до дївчини
Темненької ночи,
Сидить гуска на купинї,
Вирячила очи;
А я кажу, гиля, — гиля!
А вона й присїла…
Колиб не кій, не палиця,
Дак булаб і зз'їла.“
„Сьмійся, з мене тогдї, як принесу тобі грудку землї з ледачої Стельмахової могили. Докоряєш менї грудочкою землї: я тобі принесу її, й сам кругом церкви посиплю, й все село від страхіття слобоню.“
„А ну, ну! докажи такого дива!“ (відказує Губрій).
„Докажу! зараз і йду.“
„Добре!“ промовив Губрій сьміючись у кулак, а сам думає:
„От як менї сього безземельника збутись! Се через нього проклятущого нїхто й клямкою з почесним хлїбом не брязне. Там йому буде й амінь. Не даремне таке напророкував страннїй, а напророкувавши зараз і зник марою. Не вернесься, Грицю, живий з кладовища!“
Се він подумав, мов оком ізмигнув, та й каже лагідно, наче хто добрий: „Гаразд, синку, гаразд.“
Ще більший жаль узяв бідолаху Грицька.
„Дак ти мене ще й сином на глум узиваєш! Що же ти менї даси, як принесу жменю землї? Чи оддаси за мене Настусю?“А Губрій певен його пагуби, й вирік: „Віддам“!
„Чуєте, добрі люде? (промовив Грицько) чуєте, що сказав Губрій?“…
„Чуємо! чуємо! (загукали кругом).
Про Губрія-ж (і я се чула) така йшла слава, що він через пиху та багатирські гордощі нїколи свого слова не зрекав ся. Не дукою срібляником себе вважав, а якимсь царем-багатирем, що свого слова не зламленї в чому.
„Чуємо, чуємо! чуємо!“ гукає громада.
„Іду!“ (рече перехристившись Грицько, і споглянув на Настусю. А вона йому кив оддалеки головою! Бо сьмілива була й сама, то й коханому давала віру певну).
„Нї, ще не все (озветь ся знов Губрій). Ти принесеш жменю землї, та не з могили, а спід царини. Колиж хочеш, ось тобі вухналик. Прибий ним до хреста цю хусточку, що в тебе за поясом!“
„Давай, прибю!“
А Настуся слухала се, та й не боїть ся нїчого: певна, що її коханий Грицько й з пекла живий вернеть ся, носючи її в серденьку. Забісована дївчина! Певна й у тому, що батько свого слова не скривдить, дарма що такий гордий та пишний, дарма, що так високо несеть ся.
А ніч насунула темна. Увесь майдан, ти-б казав, кожухом укрито. Ще й Грицеві важкі, завзяті ступнї чути, а самого зараз темрява проковтнула. Старий Губрій тільки руки потирає, на дочку позираючи. Як на теж вона собі вдалась у батька губатенька. Хлопцї з досади було рівняють її до вбогої Ганни, сьпіваючи:
Богатая, губатая
Та ще к тому й пишна,
А вбогая хорошая
Мов у саду вишня.
На велику худобу, батьківщину її, заздрились! Отже вона довела, що найубожчого з них покохала, да не перестала кохати, як вовкулакою зроблено його.
Було як сьпівають на колодцї про багату та пишну, дак вона, знаючи, в чий город каменюки швиргають, і відсьпіває їм (а голос у неї такий був, що й соловейко-б заслухав ся):
Повід садом дорога
Та до мого порога.
Попід садом стежечка
Та до мого сердечка.
А хто-ж сього не знав у селї, опріч Настусиного панотця, що вбогий Грицько гордував вечорницями та по під садом ходив до забісованої, мовляли, дївчини. Колиб жива була мати її, можеб, вона се знала; та вона й матері ще дївчам було, каже, пригортаючись: „Матїнько, ріднесенька! твоя доня тебе не осоромить! бо вона спізналась тогдї, як Грицькові було девятнайцять год а Настусї пійшов тільки тринацятий. Так її з малечку навчено шанувати материну честь.
А Гриць добре знав, що з нього не спускають очей парубки й дївчата, над усїх же та вродлива Маруся. От, ідучи по під садом, як раз мимо досьвідчаної матери візьме та й засьпіває своїм дзвінким голосом на все село:
Ой не ходи Грицю,
Та на вечорницї:
Бо на вечорницях —
Дівки чарівницї…
аж покіль закінчає сими словами:
Ой мамо, мамо
Жаль ваги не знає:
Нехай же Гриценько
Двоїх не кохає.
Наче заздалегід чув серцем парубіка страшну свою пригоду, та сам собі її й віщував.
Справдїж бо й хлопцям й дївчатам спершу, здавалось, що він кохає заразом і Настусю й Марусю, ту, за Губрієві достатки, а сю за таку вроду, що хоч води з лиця напий ся. Досадували всї на багату, губату та ще к тому й пишну, та щоб її й його подратувати й присьпівують було, нїби так собі:Ой вийду я за ворота,
Сюди туди гляну:
Одна несе вареники
А друга сметану.
А Грицько, молодикуючи, був собі ввічливий, моторний, жартовливий з усїма. Не то що не любив Марусї, а якось і бояв ся її пильного погляду. Очима вона схожа була на свою матусю, а про її матусю здавна вже йшла недобра слава, що вбого жила, та ласо їла. Було доїть свою мізерну корівку, та й устромить ножа-колодїя в одвірки, дак з того ножа по колодоццї так молоко й дзюрчить. Їй то добре ласувати з дочкою, а сусїдова скотинка сохне…
Він таки справдї наче пророкував своє вовкулакуваннє: та за його правду, за його щире коханнє, за його байдужність про Губрієве дуцтво-срібляництво, Господь його вирятував не то з вовкулацтва, та й з рук упиряки.
Ото-ж і минулось тяжке лишенько. Весело позирає згорда забісована дївчина на своїх завидників! „Нехай знають, який у мене Гриць! — Перебув не людську пригоду, і не злякавсь би задля мене й самого пекла, як і я-б за його не злякалась би!“
Така думка сьвітилась проти багаття на її гордуватому виду. А на те й не вважає, що її панотець усе бучнїщим та бучнїщим поглядом поглядає. Уже не дурно вони на хреста тому палїєви всїм селом складались. Правда, хреста не всовітував Губрій на сходї мужам громадським, сходатаям, ставити: бо той страннїй про дуба не казав нїчого.
Губрій же не хотїв на сю складку лишньої копійки вкладати. А тепер воно йому й на більшу користь випало: бо ласий, як і він сам, на гроші мрець — ходила поголоска — сердитував, що його аби-як поховано, тай чигав ночною добою на всяку людину; дак попаде він і Грицька в кістяки лебети!
Ну, як би воно там нї було: хто його знає, що в того сїльского дуки Губрія стеменно дїялось у душі? Певно тільки, що він усе бучнїщ та бучнїщ позирав на вкруги себе, як на селі більш та більш півнїв озивалось. Там (думає) собі не чутно нї однісїнького півня на могилках, на кладовищі; дак лихий мрець не злякаєть ся; землї з могили своєї вовкулацї не попустить, бо й до дїтей своїх був зажірливий, і скільки було в сусїда не заробить, усякому докаже: як у тебе робити, дак старцї доведеть ся водити… Сердитує тепер на все село, дак певно потягне в яму та й гризтиме, поки той суд і право.
Так він собі міркував мовчки. Так і все наше село, з малого малку та до старого станку, думає. Ніч (мовляв, сам собі в думцї Губрій), ніч — мати звикла все таємниче вкривати. Завтра люде побачать хиба яму ту, що до себе нею поволїк Грицька кистяк мрець.
Се думаючи, дивить ся, аж його дочка поблїдла; мов рутонька вяла: зомлїла, мов на останню пряде.
А він таки любив її велико, тим і хотїв за такого дуку-срібляника 'ддати, як сам; однак, не вменшаючи батьківської поваги й волї. „Чого (рече) сумуєш, нависна голово, дївчино? Я тебе 'ддем за такого, що й усе наше село купив би.“
Настуся-ж наче того й не чує. Люде вже почали гуторити про те, що в кого було на умі. Кожне пригадує, як ще в запечку чувало страшне страховиннє від бабусь; а Губрій, дак навпростець уже гласить — оголошує свої думки, свої радощі. „Ледачому ледача й смерть! Нехай там залицяєть ся до якої вовкулаківни, а не до Губріївни, своєї нерівнї.“
Затрусилась од сього жорстокого слова, як в осени листь, моя Настусенько, блїда як смерть. Думали, що тут упаде та й Богу душу віддасть. Злякавсь і батько тогдї, забувсь і про свою повагу панотецьку. Вхопив бідолашну за рученьку, де й нїжне слово в пинди-багатиря знайшлось!
„Моя ти царівно! моя королївно! моя втїхо єдина на сьвітї!“ Ось як заговорив, бо дочка зробилась уже сама не своя. Тай нехай Бог простить, подумала: такі не дурно прозвано тебе, Настусею, забісованою. Хиба ти людина? Ти між людьми якась русалка, якась дивна, що нїкого, опріч Гриця свого, не вподобаєш, усїма хлопцями й дївчатами нїби гордуєш, а ми до тебе всї горнемось. У страшну минуту я се подумала, тай згадала чогось до неї мою присьпівку: бо присьпівками з малку звикли розмовляти з Настусею (ми близенькі сусїди, вкупі гусенят було пасемо по над ставком). Дак я й згадала грішна (каюсь):
Чи ти царівна, чи королївна —
Я не царівна не королївна
Губрієва дочка
Між людьми панночка!
От і мигонула в мене грішна думка: чи не чарівниця єси й сама, що всїх нас чаруєш?… Та щось у серци в мене відказало за неї:
„Мої чароньки — карі оченьки
Моя принада-сама молода.“
Оце ж, покіль я вам, панї, моя утїнко, розказую, та розмазую сьвяткуючи, а там на майданї в один мент одно за дним переміняєть ся. Спершу якийсь сум; потім великий жаль, далїй дивовижа така з Губрієм, що гордий дука срібляник заговорив од серця, а що вже всїх рострівожило — помертвіла Настуся. Зовсїм наче нежива! Так і схилилась на руки батькови, хоч зараз по нашого отця Гетра та по дяка й піддячого посилай. Що Боженьку ж мій, Лелечку мій! Недавнечко, мовляв, була гожа, як повная рожа, а тепер стала, як рутонька вяла.
Оце ж вона справдї паче вмірає на руках у батька. Далїй, як метнеть ся, мов її невідома сила на крила вхопила! Скік! і вже тоне в тій темряві, що й наш Грицько втонув, бо майданове багаття, що круг нього гріючись розмовляли старі люде з Губрієм, ще й надто згустило темряву.
„Настусю! Настусенько!“ загука́ли всї в купі з батьком. Нема!..; кинулись навманя по її слїду: не видко, куди майнула перед нами; куди ж, як не на кладовище? Гукаємо, шукаємо одно 'дного питаємо, мов побожеволїли. Нїмує все, могила могилою.
Багацько нас, дак і не страшно. Простуємо в пітьмі до знаного всїм хреста, де мусїв Гриць вухналиком хустину свою прикувати.Аж тут небесна сила дала, що місяць, молодик, із за чорної хмари вирізав ся — виплив. Над тим місцем засьвітило Господнє сьвітило над ямою, де лежав жадний на гроші мрець під фалшованим березовим хрестом замісць дубового, як би годилось. Засьвітило, та й не видко нї Гриця, нї Настусї, нї самого хреста.
„Ой горе менї старому одинокому!“ (заридає тодї Настусин батько).
Плаче старий, глаголе неподобне з великого жалю, а молодик наче впав із самого неба в хмарну темряву.
Страшна се була минута, мов пересудня. Не в одного (признавались опісля) зівяло волосє, як одно 'дного вже не бачило, та ще треба сказати, що й не чуло; понїміла майданна громада. Тільки Губрій бідолаха кричав: „Настусю! моя Настусенько! Грицю, мій Гриценьку“…
Еге, біда не свій брат; викує вона хоч з якого пин ди леміш та й чересло.
„Ось де я, тату! ось-ось де!“ чути стало Настусин голос, та ще й веселий, мов не спід землї, не з того сьвіту, озвалась, а з раю до батька засьпівала.
„Ось осьде ми, татусю, рідний батеньку“! гукає слїдом за нею Грицьків голос.
А на небі (дивна се була ніч) наче хто величезною мітлою позметав хмари. Навкруги молодика розсипались ясним зерном зорі…
Ну, дальше нї прощо й росказувати, хиба тільки про те, що хвалшованого хреста зроблено, за верховодством нашого дуки з товстої берези. Була в нас у займанї на Галах береза суховерба, що поти сік з неї пускали, що й усихати почала. Чия вона! Нїчия, так як сама займань, — громадська. От її зрубано, та, не луплячи з низу кори хреста важенного обтесано, та на двох наровицях Губрієвих привезено й укопано.
Прибігає до сього грішного хреста несамовитий вовкулака, наш Гриць, з вухналем. Тілько що вбив каменюкою вухналя, повісив хустину, а хрест під ним возьми да й схитнись, а земля під ним візьми та й провались! Злякав ся (опісля розказував), нїгде правди дїти, думав, що мрець тягне єго на той сьвіт за ноги. Здавалось йому, що й кістки під ногами мерцеви хрустїли. Обомлїв, а хрест, підгнивши здавна, повалив ся да й прикрив йому плечі! „Настусю, Настусенько!“ гукне вже в останнє Гриць, йдучи, як думалось йому, крізь землю. А вона саме прибігла туди навманя під велику темряву. „Грицю, Гриценьку! ось я, ось!“ Та в двох й визволились.
Позирав батько на хустину, приковану до хреста. Заплакав старий ревно, незнати вже чого, чи з великих радощів, що дочка вернулась і жива і здорова, чи з великих жалощів по своїх скарбах да по гордощах. Ну, нехай його Бог судить за його грошеву зажерливість, як того жадібника, що мало не пів села спалив, а Настусине весїллє справдї таке справив, що можна сказати „пир на ввесь мир.“
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |