Завдання української військової літератури

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Завдання української військової літератури
Симон Петлюра
Варшава: Варяг, 1937
Обкладинка
СИМОН ПЕТЛЮРА
 
ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ВІЙСЬКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
ВАРЯГ
ВАРШАВА
MCMXXXVII

 
Видавництво «Варяг» (1937).jpg
 

 

Друкарня Наук. Т-ва ім. Шевченка, Львів, Чернецького 26.

Цей твір, що було надруковано під псевдонімом „О. Ряст“ в 1-му числі українського воєнно-наукового журналу „Табор“ (1923 р.), написав Св. П. Головний Отаман Симон Петлюра. Наступник його, А. Лівицький, стверджує що цей твір С. Петлюра написав ще в 1919–20 рр.; очевидно перед друком в 1923 р. він був остаточно оброблений — де в чому доповнений і виправлений.

Праця складається з коротких передмови й післяслова та 13-ти розділів. Перші 9-ть розділів присвячені питанням ширшого державно-військового порядку, а останні 4 (X–XII) — питанням фахово-військовим.

Особливо цікавою є перша ґрупа розділів (9), що в них Автор, ставлячи засадничі питання з обсягу „Держава-Військо“, узасаднює їх важливість для української визвольної боротьби та побіжно накреслює провідні думки для їх обговорення та розвязання.

Всі ці думки це, як показує подана на початку цього історія твору, шукання причин всього, що сталося. Вони повстали ще в тягу минулої нашої боротьби під свіжим вражінням подій, довший час виношувалися й перепалювалися в вогні мук, і остаточно оформилися через 2–3 роки після вимушеної перерви в збройній боротьбі, в обставинах, що

дозволяли глибоко проаналізувати недавно пережитий досвід. Цей, болюче пережитий після поразки, досвід відчувається в міркуваннях Автора й надає їм характер глубокої переконливости, щирости та навіть пристрасности.

Звертають на себе увагу старі як людство і завжди актуальні питання, що від належного розвязання залежатиме успіх в визвольній боротьбі та оборона Української Держави.

Автор, яскраво підносячи, як першу й головну передумову існування Нації, воєнний дух її, цілком виразно й рішуче ставить питання війни, збройної боротьби, в центрі всіх без вийнятку державних справ, що їх трактування і розвязання повинно бути достосоване до інтересів боротьби.

З цілим натиском Автор підкреслює значіння для Держави, як основи її, збройної сили, яка повинна бути оточена передусім якнайбільшою моральною та матеріяльною опікою „Нації-Держави“.

Слушно окреслюючи істоту війни, як явища не тільки чисто військового, але соціяльно-політичного, в якому мають місце і тісно повязані два істотних моменти — політичний і військово-фаховий, — Він гаряче говорить про конечність гармонійного сполучення цих моментів — „симбіоз їх“ — в найвищому керівництві Державою, в особі Вождя нації. В цьому Автор вбачає забезпечення від партійно-ґрупових впливів на військо та на розвязання головних проблєм збройної боротьби.

Говорячи про партійно-ґрупові впливи та надмірно розвинуте партійництво, Автор вживає го-

стрих окреслень, як наприклад: „еґоістично-меркантильні настрої партій“, „недалекозора політика партійної сліпоти“, „практика політично-охлократичних впливів в справі персональних змін військового управління“, і т. п.

Виносячи пріорітет Державности понад усе, Автор стверджує, що „там, де партійна боротьба переступає межі державної доцільности, там захитується внутрішня сила армії (війська) — її єдність та дисципліна“. Від себе додамо, що тоді забирає голос Армія, ставлячи пріорітет Державности понад партійні інтереси. Це надзвичайно небезпечний момент в житті держави, бо ж позитивні висліди від цього будуть тоді мати місце, коли армія це зробить з захованням засад, що є істотні для неї — дисципліни гієрархії. Якраз небезпека ця полягає в тому, що тоді ці засоби, як вказує Автор, бувають захитані.

То все пекучі проблеми, що чим ближче до прийдешньої збройної визвольної боротьби, тим більше хвилюють наше громадянство й вояцтво зокрема. То все теми не тільки для військових письменників. Щасливе розвязання їх орґанічно залежить від того, оскільки в нас самих запанує понад усе і передусім воля до перемоги, якій підпорядкуються всякі інші особисті та ґрупові інтереси, як би слушними самі по собі вони не видавалися. В цьому полягатиме наша найперша моральна жертва для добра Батьківщини.

В останніх 4-х розділах накреслено широку програму для військово-теоретичної та історичної

літератури і для праці вояків над собою. Закликав С. Петлюра вояцтво до інтенсивної праці, вказуючи як на приклад на Францію 70–71 рр.!

Цей твір свідчить про широкий обсяг та ґрунтовність заінтересувань С. Петлюри військовою справою, не тільки практично, але й теоретично; він є дорогою нам духовою спадщиною по Вождеві.

І наше вояцтво та ціле громадянство прийме цей твір як заповіт нашого Вождя з ласки Божої, Вождя-мученика, і з почуттям глибокої пошани до Його Світлої Памяти глибоко спиниться над проблємами, що їх Він поставив.

 12. IV. 1937.

В. САЛЬСЬКИЙ
ґен.-хор.

В слові „Табор“ для військових українських письменників міститься не тільки сума тяжких переживань з життям за дротами, — в умовах еміґрації звязаних. Не тільки згадка про стародавню форму тактичної оборони, що нею користувалися прадіди наші в обставинах військової небезпеки: оточені з усіх боків — витримували натиск і наступ переважаючих сил ворога, а потім, давши добру відсіч, збитими кольонами, за керівництвом єдиної волі, проривали ворожі лави, зручно використовуючи здобуту таким напруженням свободу рухів.

Для нас, крім оцих — цьогочасних та історичних — асоціяцій, слово „Табор“ і за символ стає. З ним звязується колективний початок творчої праці і шукання української військової думки: хочемо ті можливості, що в собі відчуваємо, в певні цінності перетворити, той досвід мілітарної боротьби за власну Державність, що його здобули від 1918 р., систематизувати й в певні, радістю перемог і горем невдач позначені, висновки укласти та до загального вжитку нашої військової громади подати. Хай ця праця і розпочинається і провадитись буде серед несприятливих умов, що їх всю, як фізичну так і моральну невідповідність для творчих змагань, зможе оцінити тільки той, хто на собі їх зазнав: наше бажання праці в накресленому напрямку є сильнішим від несприятливих умов і міцнішим від тої виснажливої атмосфери, що у менш загартованих підрізує крила, гасить духа й кидає їх в обійми прострації. І може ні з чим іншим порівняти не можна оцього бажання, як з тими змаганнями наших військових прадідів, що перед погрозою смертельної небезпеки знаходили в собі не тільки силу заглянути в обличчя її, а й останнім напруженням волі — „таборовою“ тактикою — вимкнутись з ланцюга її. Коли за часів давно вже минулих користування такою тактикою могло давати щасливі наслідки лише при умові скупченої єдности, одностайносте чинів і свідомого напруження волі з підпорядкуванням єдиному керівництву, то й за наших часів, серед небезпек, що загрожують Українській Нації, шукання — зясування цих елементів перемоги буде стояти перед нами, як найактуальніше завдання в загальній програмі нашого військового національного будівництва і як така праця, що від своєчасного переведення її залежати буде сама доля цього будівництва в майбутньому.

Приступаючи до неї, „Табор“ не може, на нашу думку, — не звязати її з іншими галузями національно-творчої праці, бо розглядає її, як інтеґральну частину останньої, а до того остільки важливу, що без здійснення її справа будівництва Української Держави буде непевною, неповною й не забезпечуватиме самих підстав її.

Встановляючи такий звязок, „Табор“ не може не поставити собі завдання зясувати питому вагу військового чинника в будівництві держави взагалі, а української зокрема, бо тільки тоді до цього чинника громадянство поставиться з належною увагою та сторожкістю.

I.

Табор, або ширше беручи, українська військова думка, ставлячи перед собою такі відповідальні завдання, — а ставити їх вона повинна — не може обертатися в колі виключно військово- фахових справ, хоч як вони численні та ріжноманітні. Її інтереси значно ширші, значно глибші, ніж оцінка осягнень в галузі військової науки й критика певних норм військового життя. Цілий ряд проблєм, що увіходять в обсяг загально-державної політики, поскільки вони так чи інакше впливають на інтереси оборони або підготовку армії до виконання нею обовязку війни, і може, і повинен увіходити в круг тих інтересів, де голос-опінія військової думки мусять бути відомими відповідальним чиникам влади і громадянства. Тут військова думка через свої орґани виконує ту ролю, що через своє становище в державній структурі армія не може виконувати дорогою і в формах, властивих для громадсько-політичної акції. Армія не провадить політики, не бере безпосередньої участи в політичній боротьбі партій і уґруповань: вона, як влучно характеризують її Французи, є „la grande Muette“. А проте для неї не можуть бути чужими й байдужими певні риси, напрям і висліди партійної боротьби. Свою ролю в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріорітет державности. Там, де цей пріорітет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільносте, там захитується й внутрішня сила армії — її єдність та дисципліна.

Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчальних прикладів фатального впливу на армію від зіґнорування політичними партіями цих принціпів, що в дальшому свойому розвитку льоґічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а зокрема на військовому ґрунті — до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.

Коли наявність в суспільно-політичному житті держави подібних явищ виснажує моральну силу армії й розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей, тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть в тих випадках, коли щастить цього досягти, такі „осягнення“ здебільшого бувають непевними й недовготревалими, бо витворюють анальоґічні прецеденти, викликають наслідування, а часом доводять до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям в руках розбурханих військових партій, гуртків і „заговорників“. Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої Великої Римської Імперії, що її всесвітня могутність занепала між іншим і через боротьбу військових партій та „заговорників“, і колишня Перська Держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів захоплення влади, розкладали цю силу й робили її нездатною до оборони держави.

В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за „столи“ та „волості“ українських князів, що доводила до знесилення Великої Української Держави часів кн. Олега, Володимира, Ярослава, Льва, безладна конкуренція численних претендентів на гетьманську булаву за часів „Руїни“, що, послугуючись демаґоґічними гаслами й засобами, втягала до неї й реґулярне тогочасне військо, і народні маси, дає яскравий приклад фатального впливу подібних експериментів на долю держави.

З цих історичних згадок випливає „наука“ і для наших часів, повчальний зміст якої полягатиме в недопустимості повторення подібних експериментів над армією, все одно, чи ініціятива їх походить від політично засліплених уґрупувань, чи від окремих, хорих на честолюбство, осіб.

В звязку з цим українська військова думка через відповідні орґани свої, має зясувати всю недоцільність і шкідливість, як для армії, так і для держави зазначених вище нездорових тенденцій, прищеплюючи натомісць громадянству ідею апартійности армії й непорушности пріорітету державности. Інтенсивну працю в цьому напрямку інтереси справи обовязують провадити перш за все серед військових елєментів. Зрозуміння ними цих принціпів зробить з них переконаних прихильників державного первня, досить загартованих проти розкладових впливів і нездорової пропаґанди. Така постава військових елєментів, а перш за все старшинського та підстаршинського персоналу армії буде міцною перешкодою для переведення навіть орґанізованої деструктивної акції: вона відібє оскомину нерозважливо-злочинних заходів і дасть державі підставу для віри в свою армію в найнебезпечніші моменти внутрішніх заворушень і конфліктів. Такого стану речей держава досягає комплєксом ріжноманітних виховних заходів, серед яких і військова література відограє не останню ролю. Література ця буде тим більше чинною та тим краще виконуватиме своє завдання, чим більше вона буде ріжноманітною своїм змістом. В звязку з цим широка проблєма взаємовідносин держави і війська і взаємочинности військових та політичних чинників, що розпадається на ряд інших складових, вимагає до себе спеціяльної творчої уваги з боку представників нашої військової науки та літератури й чекає всебічного наукового освітлення в моноґрафіях та розвідках.

II.

Зокрема не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародньої політики держави. Ця політика добуває максимальних здобутків для держави тільки тоді, коли державно-урядові орґани, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами відповідальними за оборону краю. Взаємочинність обох орґанів в державах устійнених, орґанізованих досягає такого гармонійного завершення, що вони одне одного кореґують, доповнюють і дають запоруку певної тривалости в міжнародніх інтересах держави. Візьмемо приклад. Велика Британія з її величезними та багатими кольоніями, з її, часто вирішальними, міжнародними впливами, ніколи не досягла б своєї могутности, коли б її Міністерство Закордонних справ не працювало в постійному порозумінні з Британським Адміралтейством, опінія якого, фактично, хоч може й не завжди помітно, як для свого ока так і для чужого, має вирішне значіння в усіх, більш-менш відповідальних, кроках Міністерства Закордонних Справ. Вікова традиція співпраці обох орґанів, виправдана досвідом, витворила ідеальний симбіоз взаємочинности їх, гідний наслідування для кожної молодої держави.

Обєктивні умови існування Української Держави вимагають особливо такого симбіозу в праці відповідних орґанів її з огляду на ґеоґрафічну конфіґурацію кордонів України та складні завдання оборони їх. Кордони України стеляться на тисячі кільометрів суходолу, мало мають т. зв. „природніх перепон“, — особливо на півночі та сході; зовсім не мають будь-яких фортифікаційних споруджень; сусідські відносини — не устійнені і не певні, завдяки імперіялістичним тенденціям на наші землі, що завжди будуть підживляти й стимулізувати колишнього окупанта її до повторення актів підбиття та нового загарбання. Комплєкс оцих несприятливих обставин зобовязує нашу державу шукати порятунку не лише в орґанізації своєї мілітарної сили для захисту від зовнішніх небезпек, не лише в утворенні в себе, вдома, технічних засобів оборони, але також і в площині певних політичних комбінацій-договорів та союзів, — що за їх допомогою оборонні інтереси нашого краю можна зробити певнішими та міцнішими. Обрання союзників в таких умовах менше всього може підпадати впливові тимчасових політичних комбінацій чи інтересів окремих національних ґруп з їх еґоїстично-меркантильними плянами, що намагатися будуть власним вигодам надати характер загально-державної доцільности й заінтересованости. В нашому минулому ми можемо зазначити такі факти, коли політика, підпадаючи впливові окремих національних ґруп, давала небажані наслідки для інтересів держави: невдача величавих плянів гетьмана Богдана полягала між іншим і в тому, що його політика, якій не можна відмовити правильности провідної думки, заламувалася підо впливом перебільшеної оцінки певних національних чинників і ставила для тодішньої стратеґії тяжкі, часом непоборні, завдання. Надмірна оцінка, наприклад, інтересів окремих українських областей (Галичина, Волинь, Полісся, з клясовими інтересами місцевої української шляхти), що їх хотів великий гетьман включити зразу в межі своєї держави, тягла за собою таке-ж надмірне розтягнення фронту, розпорошення військових сил і надмірне напруження воєнних спроможностей країни, — що було не під силу нації, особливо коли взяти на увагу незабезпеченість військової бази в середині краю, в серці метрополії і нестійність зносин з іншими сусідами. Завдяки цьому основна лінія політики гетьмана заламалась, стратеґія не мала сили в цілому виконати величаві завдання та вимоги її, а все це врешті довело до історічно-неминучого явища, як от Переяславська умова 1654 р., що її Богдан Хмельницький, ніби (декляративно) з власної волі, але (фактично) примушений був збігом обставин підписати.

В новітніх умовах, за часів боротьби 1918–1920 р. р. неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприятливі обставини і для її мілітарної боротьби. Подібно до того, як Богдан Хмельницький не міг створити бази для своєї боротьби на Чорному Морі, побережжя якого з землями, що, порівнюючи, далеко сягали на північ фактично належало тоді до Турків або їх васалів — Татарів, так і ми в 1918–20 роках позбавлені були можливосте опертися на морі, як на своїй базі, і, збігом обставин, примушені були шукати її на непевному суходолі, шляхом порозуміння з одним із своїх сусідів. Варшавська умова 22 квітня 1920 р. була історично зумовленим актом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливосте чи злої волі, як де-хто легковажно і по-верховно думає про неї. Її неґативні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи невтралізовані через обєктивні причини міжнароднього характеру[1].

Розважлива оцінка ґеоґрафічного положення України і стратеґічної оборони кордонів її висовує перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних звязків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному Морі або в басейні його.

В звязку з цим проблєма моря, як політично-стратеґічної бази для оборони України, повстає перед українською військовою думкою, як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики. В процесі досліджування безперечно вирине ряд окремих військово-політичних завдань, тісно звязаних з практичною проґрамою військового будівництва і оборони України. Конкретні окремі теми з обсягу зазначених студій вже тепер не можуть не хвилювати й не притягувати до себе уваги військових дослідників своїм цікавим та ріжноманітним змістом і треба тільки побажати, що б величезна вага зазначеного напрямку нашої державної політики в міжнародніх справах відчута й усвідомлена була нашим військовим письменством.

Ширше беручи справу, кожна проблєма української політики повинна бути зясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави й знайти авторитетну оцінку військової експертизи. То — стратеґія, що її ставить перед фактами політика. Стратеґія свою чинність не тільки на війні виявляє. Своє призначення вона виконує й за мирних часів, опрацьовуючи певні пляни майбутніх операцій; завдання їх вона формулує і устійнює після порозуміння з орґанами політики й в залежності від вимог її. Але ці вимоги не можуть бути мінливими, безмежно несподіваними і імпульсивними. Мистецтво стратеґії має діло з кровю людською, йде через трупи й руїни матеріяльних цінностей. Струн і можливостей її не можна натягувати без кінця й краю, як не можна їх і все на новий лад ставити. В кожному відповідальному і заздалегідь передбаченому політичному питанні міжнародньої політики своєї держави стратеґія має обовязок дати ясну відповідь: чи відповідає воно інтересам оборони краю?

Коли контактна праця військових відповідальних орґанів з орґанами зовнішньої політики досягається належною конструкцією державного управління і гармонійною взаємочинністю його апаратів, що забезпечують дотримання військової тайни і інтересів оборони, то з другого боку ясної відповіди, гласної і умотивованої громадянство має право сподіватись від своїх військових кругів в питаннях, звязаних з обороною краю. А для цього потрібно, щоб згадані круги були в стані її дати в формах і межах, доступних до загального відому, цебто в формі того літературного матеріялу, що над утворенням його працює колективна думка військових письменників і журналістів, які спеціяльно студіюють військову справу й завдання оборони своєї Батьківщини. Висліди фахової військової праці в цьому напрямку мають велике значіння, незалежно від наукового, і чисто практичне: вони стають до послуги відповідальним державним діячам при вирішенні важливих питань державної політики. Нагромадити цей матеріял і належно опрацювати його для майбутніх потреб є занадто почесна справа, щоб над нею не могли спинити своєї творчої уваги українські військові дослідники й літератори.

III.

Не маючи права відмовлятися від ставлення перед громадською опініею засадничих питань з обсягу загально державної та міжнародньої політики, поскільки вони вимагають спеціяльного освітлення з погляду інтересів оборони краю, військові письменники вже не право, а обовязок мають ставити перед громадською опінією ті питання, що безпосередньо звязані з інтересами цієї оборони і найкраще можуть бути вирішені тільки за активною допомогою самого громадянства.

Серед них визначаються два, особливо важливих: а) будівля шляхів на Україні і б) орґанізація певних галузів промисловосте в цілях пристосування її для військових потреб.

Що до першої з названих справ, то невідповідний стан її і з погляду кількосте кільометрів і загальної конфігурації досить уже зясований в післявоєнній літературі нашими експертами — А. Лукашевичем, Н. Соковичем (залізничі шляхи) і проф. Шовгеновим (водяні та почасті шосові шляхи). Але, зясовуючи потреби нашого шляхового будівництва, всі три дослідники підходили до справи головним чином з погляду державно-господарчих інтересів України і в умовах нормальних — мирних. Моментів військових, оборонних вони майже не брали на увагу. Тим часом ці моменти набирають великої ваги в системі оборонних плянів нашої Батьківщини й повинні знайти своє авторитетне освітлення з погляду широко стратеґічних вимог.

Навіть побіжно спиняючися над дисльокаціею наших комунікаційних шляхів, військова опінія не може не зазначити: 1. незначної кількосте переправ через головні водяні артерії — ріки Дніпро, Буг, Десну, Припять, Донець то-що, не кажучи вже про ряд інших менших річок, які так само мають невистарчальну кількість мостових споруджень, а між ними занадто довгі територіяльні інтервали; 2. невідповідного напрямку залізничних ліній, особливо маґістральних, що позбавляє можливосте військове командування з найбільшою продуктивністю використовувати їх для спішного перетранспортування військ з одного кордону до другого; 3. брак поясних залізничих ліній, рівнобіжно до кордонів, на певній віддалі від них, — що утруднює командуванню спішно пересовувати війська вздовж фронту в найбільш потрібні або загрожені відтинки його; 4. невистарчальної кількости залізничих ліній, що звязують центри краю з морськими портами його; де-які порти, напр. залишаються зовсім не звязаними; 5. надзвичайно мало розвиненої сітки підїздних залізничних ліній; 6. невеликої кількости пароплавів на судноходних артеріях і цілий ряд інших недостач комунікаційної справи, що можуть і будуть гальмувати стратеґічні розрахунки та проґрами.

Ще гірше стоїть справа з шосовими та ґрунтовими шляхами, що їх будівництво вимагає широкого пляну і заздалегідь опрацьованих проєктів, в основу яких класти треба не тільки господарчі інтереси даної місцевосте, але й загально-стратеґічні міркування та потреби майбутньої оборони.

Полагодження комунікаційних недостач, як і взагалі справа шляхового будівництва, з огляду на коштовність його, не може бути зреалізована швидко, та військова думка виконає свій обовязок перед Батьківщиною і громадянством, коли зясує напрям, в якому повинно відбуватися певними послідовними етапами шляхове будівництво й коли чуйно стоятиме на варті інтересів його. Наша військова журналістика зокрема ніколи не може при цьому іґнорувати тих заходів, що реалізуються в галузі комунікаційного будівництва молодими державами, що повстали після останньої війни й ширшими інформаціями про них, кликати громадянську опінію до наслідування, будити дух приватної ініціятиви до будівничої шляхової справи, ніколи не забуваючи про її місце в цілокупності оборонних плянів краю.

IV.

Справа орґанізації національної промисловосте з пристосуванням її до військових потреб є одною з тих, що повинна ніколи не счезати з поля уваги не тільки кругів, відповідальних за оборону краю, але й кожного свідомого патріота. Досвід останньої Великої війни 1914–18 р. р. виявив, яке кольосальне значіння має розвинена, добре зорґанізавана, промисловість в умовах сучасних війн, що є першорядним знаряддям і господарчо-технічною базою для самого провадження їх. Зокрема цей досвід виявив питому вагу окремих галузів промисловосте (напр. хемічної) й потребу орґанізації промисловосте вже за мирних часів на таких підставах, щоб реконструкція — перехід її на військову стопу — відбувалася з найменшою витратою засобів і з найбільшою економією часу. Знайомство з післявоєнною літературою даного питання приводить до висновку, що сьогодні кожна держава намагається орґанізувати свою промисловість так, щоби вона була ніби самовистачальною для інтересів оборони, а в разі війни могла з власних сирівців живитися і власними засобами — обслуговувати потреби військового виробництва, що працює на оборону. Це — той ідеал, до здійснення якого йдуть далекозорі уряди й громадянства, навчені сумним досвідом минулої війни, які не бажають опинитися в заскоченому становищі на випадок нової. Працюючи в цьому напрямку, вони в значній мірі відчувають на собі пресію громадської опінії, що своєю чергою підпадає впливові військових кругів і відповідних орґанів військової думки.

Зусилля наших військових письменників в цій справі мали б полягати не тільки в широкій інформаційній праці, яка виясняла б та освітлювала підготовні заходи інших народів та держав, що варті наслідування в наших умовах, але ж їх завданням було б охопити справу національної промисловосте в цілокупності, в державному масштабі і в площині максимальних вимог, що ставить до неї оборонна проґрама, здійснення якої вже за мирних часів повинно виконуватися. Пропаґандою, постійним нагадуванням та попередженням, військові письменники повинні створити біля цієї справи атмосферу напруженої сторожкосте і чинної акції, притягаючи до переведення її впливові круги громадянства, фахові технічні сили і індустріяльно-промислові елєменти. Ця пропаґанда поставить необхідні завдання і перед урядовими чинниками, над розвязанням яких повинні вони працювати за мирних часів, щоб вислідами праці можна було покористуватись під час війни. Візьмемо кілька прикладів. Коли держава буде думати про орґанізацію Військово- промислових Комітетів тільки підчас війни, а не задовго перед нею, то ці Комітети, чи рівнозначні їм установи, своє завдання виконають наполовину, навіть при максимальному напруженні праці. Про них заздалегідь слід думати; уже за мирних часів повинні вони повстати і до праці приступити і, відповідно — за участю фахових промислово-технічних сил — сконструовані, стежити за проґрамовим переведенням оборонних плянів, поскільки вони звязані з промисловістю. Так само наперед треба думати про відповідну кількість технічних кадрів — інжинерів, хеміків, будівничих — з розрахунку на максимальні потреби оборони, а це тісно звязане з попередньою орґанізацією відповідної кількости спеціяльних шкіл, курсів для приготування технічних кадрів. Згадка з російської практики за останньої війни буде не зайвою для усвідомлення ваги технічного знання підчас війни. Росія створила величезну армію з добрих бойців, але технічні частини її обслужені були фаховими силами, порівнююче, не задовільне: брак старшин-техніків давав себе відчути; певні командні посади, що вимагали спеціяльної підготовки, часто обсаджувалися некомпетентними кандидатами. Інакше справа стояла у Французів, Італійців, Німців, особливо Американців та Бельґійців, де були величезні кадри технічних сил.

В українських умовах справа попередніх проґрамових плянів нагромаджування технічних сил для оборони краю набуває особливої ваги, з огляду на невистачальний стан нашої промисловости для інтересів оборони й невідповідну кількість технічних шкіл в порівнянні з потребами краю. Коли ж на увагу взяти значіння техніки в майбутніх війнах взагалі, то цикль теоретичних і практичних інтересів, як обєктів науково-літературних студій, що їх повинні перепровадити українські військові письменники в площині технічного знання і його пристосування для цілей оборони, вражає своєю ріжноманітністю. З тим більшим напруженням творчої уваги повинні вони взятись за цю працю.

V.

Зазначені дві справи — будівництва шляхів України і орґанізації промисловосте її — для цілей оборони є частковими, хоч і важливими завданнями в ширшій проблємі загальнонаціонального масштабу приготування нації до оборони своєї Батьківщини.

Нація повинна зрозуміти вагу цієї ідеї, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток чи занепад і державна загибіль. Ґеній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природня потреба, увійшла в свідомість народньої маси, стала орґанічним елєментом національної думки. При наявності цієї умови в житті нації утворюється атмосфера, серед якої ніколи не загине голос, що кличе до уваги чи практичних заходів в справі оборони. Навпаки, він знаходить співзгучний відгук, розуміння й підтримку загалу, бо душа нації відкрита для всіх відчувань та переживань, що викликаються нагадуванням про небезпеку ззовні й погрозу від неї для мирної творчої праці. Таким чином приходимо до висновку про велике значіння моральних чинників, як психольоґічної бази для вірного й глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю. Коли ця база повстала в душі кожного свідомого громадянина, технічно-орґанізаційні заходи для оборони переводяться легше, скоріше, економічніше і продуктивніше. Вони легко набирають плоті й крови.

Ріжноманітна, всеохопна й методична праця, що її в цій справі може провадити військова думка, поруч з іншими державно-педаґоґічними заходами, відограє не останню ролю. Вона конкретизує це велике завдання й виясняє та використовує окремі виховні заходи, що за допомогою їх досягається велика мета. Вона нагромаджує, систематизує і опрацьовує директивно- інформаційний матеріял, що використовується практичними діячами на полі популяризації певних завдань, які служать інтересам оборони і втягають в коло цих інтересів широкі круги людности на ґрунті заінтересування справами оборони.

Зокрема такі справи, як: 1. фізичне виховання населення, 2. спорт в ріжних його формах і галузях — сокільство, пливацтво, пластунство, то-що, 3. олімпіяди, 4. пожежні товариства, 5. „Січі“, 6. популяризація воєнного знання шляхом публічних лєкцій й літератури, 7. запровадження до загально-освітніх проґрам певного мінімума воєнно-наукових дисциплін, хоча би в формі стислої енцикльопедії військовости і як обовязкового предмету навчання, 8. орґанізація наукових і громадських товариства для плекання воєнної науки, 9. орґанізація показних військових вправ для широких мас з зразковою демонстрацією певних осягнень, здобутих рідним військом в галузі військового вдосконалення, 10. улаштування військових свят за участю тих таки мас, 11. утворення місцевих громадських комітетів та товариств, що з патріотичних мотивів дбають про потреби (напр. гуманітарні, культурно-освітні) розташованої в даній місцевості військової частини і наочно демонструють своєю діяльністю живий звязок між людністю і військом, 12. упорядкування військових могил, могил лицарів, що поклали голови в боротьбі з ворогом, постійна опіка над ними і влаштування урочистих свят для вшанування памяти лицарів, 13. плекання військових чеснот в народі, як от мужність, хоробрість, завзяття, витревалість, почуття національної чести і самоповаги, самопожертва, — і ряд інших, що скріпляють і фізичну, і моральну підставу ідеї оборони Батьківщини, — все це серед військових письменників повинно знайти і своїх авторитетів і своїх дослідників, все це теми, що зокрема в українській літературі вимагають і ширших моноґрафій, і популярних підручників і журнальних розвідок і докладно опрацьованих проґрам. Постільки, поскільки військові письменники створять потрібну літературу в зазначеній галузі, вони піднесуть рівень заінтересованосте нею громадянства, а надто тих елєментів його, що на місцях провадять культурно- громадську працю і є ніби мужами довірря широких кругів населення. Коли ми пригадаємо, що в цій, власне, галузі ми майже нічого не маємо, то потреба заповнити прогалини стане ще виразнішою й морально зобовяже наших військових письменників до найпильнішої уваги в цьому напрямку.

VI.

Ідеольоґічно-літературна праця української військової думки в усіх зазначених вище питаннях не буде повною, коли вона, зясовуючи цикль окремих тем, що увіходять у ширше питання взаємовідносин Війська і Держави, Політики і Війська, Нації і Оборони, не порушить питання про саму війну, її природу-єство, її значіння для орґанізації Української Нації, цебто, коли не дасть обґрунтовання необхідности війни. Для широких кругів громадянства теоретично-наукове умотивування явища війни є необхідне з огляду на певну пропаґанду, що її провадять проти війни і де-які політичні кола і пацифістичні орґанізації і, нарешті, реліґійні секти. Всі вони послуговуються то теоретично-науковими арґументами, то моралізаторськими міркуваннями; витворюють при цьому розкладову атмосферу, в якій слабнуть військово-громадянські чесноти, каламутиться патріотичний настрій і заламується почуття відпорности супроти ворога. В звязку з цією деструктивною працею ведеться й розкладова праця скрайніх соціалістичних уґруповань (комуністи і споріднені з ними партії), що в звичайних заходах державної влади та громадянства в справах оборони намагаються знайти симптоми „імперіялізму“, „мілітаризму“ то-що і опозиційними виступами в пресі, на ріжних зборах та конференціях збільшують розкладові засоби пацифістичної пропаґанди. Завдяки цьому, серед певних кругів громадянства починає давати нарости почуття страху й огиди до війни, тенденція до уникнення військового обовязку, „шкурництво“ і інші нездорові, еґоїстичні явища, що під бучними гаслами „перекування мечів на рала“, всесвітніх арбітражних комісій або перекручених заповідів христіянської віри прикривають здебільшого простацькі вигоди персонального животного еґоїзму і, як вірно зауважує один з героїв романа Г. Уолеса „породжують лінь, байдужність, розбещеність, жагу до наживи і еґоїстичні нахили“. Серед молодого несконсолідованого громадянства українського, діткнутого розкладовими впливами ніби мирного („війна проти війни!“), а на ділі безоглядно-завойовницького — в найогидливішому значінні слова — комунізму такі нахили довго ще після занепаду його будуть давати себе знати, як давали вони себе відчувати в недавно минулі часи (1918–1920 р.р.). Супроти такої пропаґанди мусять бути висунуті науково-умотивовані оцінки війни, як найбільш творчого в житті народів чинника, що за його допомогою орґанізуються нації в держави, досягають тревалої суверенности, увіходять в силу, витворюють матеріяльні та духові цінності, переходять через іспити, на яких випробовують свою життєздатність та силу опору проти зовнішньої небезпеки, не кажучи вже про значіння війни, як джерела, що з нього пливуть найвищі вартості людського духу — лицарство, самопожертва, солідарність, буйна творчість, — або як соціяльно-педаґоґічного знаряддя для виховання найчисленніших людських зєднань, що утворюються і підпорядковуються єдиній волі для осягнення великих цілей.

Напрямні, з яких можна виходити, освітлюючи наукоіво проблєму війни, можуть бути ріжні, дивлячись, з якого погляду підходити до неї — історичного, соціяльного, біольогічно-психольоґічного чи економічного, — але для наших національних потреб має значіння, щоб воєнна література відгукнулася на кожний бік цієї гранистої проблєми і кожний вияв її теоретично обґрунтовала.

Льоґічним висновком такої дослідницької праці українських воєнних письменників буде прояснення тої плутанини, що панує здебільшого в поглядах громадянства на війну, а нашого зокрема, і що зводиться до оцінки її — за влучним окресленням ґен. Людендорфа — як якоїсь „аритметичної задачі з певними величинами“, над вирішенням якої працює командування, тоді як фактично в тому явищі, що звемо війною, тільки момент бою є фактом військовим, почасті може й аритметичним, а саме явище війни належить до катеґорій переважно політичної природи. Вкладаючи такий зміст у поняття війни, будемо розглядати її як певну політичну акцію, що її через обективні причини примушений провадити нарід і що для успішного здійснення її він напружує всі свої зусилля, не лише в площині технічно-бойових засобів і не тільки нагромаджуючи максимальну кількість „людського матеріялу“, ні — він, мовляти б, мобілізує ґеній нації і всі матеріяльні засоби її, все, що має для того, щоб вийти переможцем з конфлікту з противником, який так само послугується для осягнення перемоги всіма своїми засобами.

Засвоєння такого погляду на війну потрібне особливо для нашого молодого громадянства, що через свою політичну недозрілість вимагає від військових чинників багато, а дає їм мало і часто, може й без злої волі й несвідомо, утворює обставини, серед яких ці чинники позбавляються можливости виконувати, як слід, свої обовязки. В нашій конфіґурації військової влади і управління є ряд недоладностей, що впливають неґативно на провадження військової справи, особливо дошкульних і небезпечних під час війни. Практика політично-охлократичних впливів в справі персональних змін військового управління — через пресію партійних уґрупувань, що увіходять в даний момент до уряду, не може бути визнана за доцільну з погляду військово-державних інтересів, бо вона порушує сталість управління, переємственність праці і вносить непотрібні комплікації до біжучого процесу її. Через те утворюються таке положення, що навіть вищі наші військові чинники не завжди можуть відповідати за недоладності військової справи.

Здоровий інстинкт тих націй, що вславилися своїми війнами, а через війни орґанізували могутні держави й виробили певні підстави воєнної справи, актуальні і для наших часів, завжди шукав гармонійного сполучення суто-військових і політичних моментів війни. Шукання симбіозу військовости й політики в одній особі надзвичайно влучно й глибоко зумів зформулувати Віктор Гюґо, коли зауважив, що добрий ґенерал може командувати, але вождем нації в хвилини небезпеки мілітарної стати не може, бо не в силах він потягти за собою душу нації і її озброєної частини — армії. Це завдання під силу національному вождеві-політикові і здобувається ним ірраціональним шляхом та морально-політичними чеснотами, що викликають до нього довірря в душі нації.

Серед українського громадянства щодо цієї справи панують плутані, суперечні думки і погляди, — а надто серед політичних уґрупувань, які претендують на верховодарство в державних справах. Завданням військового письменства в цій справі буде вилущити здорові зерна протилежних напрямків і скристалізувати, очистивши від непотрібного намулу те, що можна вважати за доцільне й нормативне та що відповідає і духові, і традиціям нації, і інтересам оборони, і, врешті, військовому досвідові.

VII.

Вірне зрозуміння проблєми війни, як явища національної політики Держави, розширить погляд громадянства й на ролю національного війська за мирних часів; примусить його оточити свою збройну силу речевою опікою й викличе з його боку необхідність утворити для війська за мирних часів такі умови, що давали б максімум ґарантій за успішне виконання ним своєї ролі під час війни. Ціна крови й жертв, що ними купується мир та добробут нації, завжди буде меншою, коли раніш думають про відповідальну ролю війська. Не зайвою буде тут одна ілюстрація. Видатки на утримання та військове виховання армії за мирних часів в бюджетах усіх держав виносить значний відсоток. З приводу т. зв. „військових кредитів“ опозиційна преса і певні опозиційні до уряду політичні уґрупування здіймають „бурю“. Розміри їх уважають за великі, невиправдані, що обтяжують державний бюджет; намагаються скорочувати їх; доходять до того, що власне на цьому пункті зводять рахунки з урядом і голосують проти військових кредитів та висловлюють недовірря урядові. В наслідках своїх така постава опозиції ускладнює справу оборони держави й зменшує силу її, а часом допроваджує до фатальних явищ під час війни, направити які буває вже запізно. Імпровізовані мобілізаційно-фінансові зусилля переводяться трудніше, коштують значно дорожче та й не забезпечують вимог війни, бо підпадають впливові непевної ситуації. Все це погіршує шанси війни, захитує моральну рівновагу громадянства, що своєю чергою захитує й морально-бойову силу армії та робить з неї розлізлу небоєздатну масу. В таких випадках шукають винуватців, але часто не там, де треба, бо перше джерело військового нещастя лежить глибше, — в тій недалекозорій політиці партійної сліпоти, що не вміє оцінювати явищ в далекоглядних перспективах відповідального майбутнього, задовольняючись інтересами тимчасових комбінацій і рахунків, що їх неґативного впливу для цього майбутнього партійний еґоїзм не в силах збагнути.

В умовах будівництва Української Держави така сліпа, невідповідальна політика була б страшною своїми наслідками, вона розхитувала б ще незбудовані підстави національної оборони і, наче шашіль, підточувала б сили молодого, державно й мілітарно неміцного орґанізму. Ось через що на можливість її заздалегідь увагу слід звернути, а воєнній літературі її допильнувати та широкими студіями у відповідних галузях дати для засвоєння громадянства необхідний матеріял, за допомогою якого вона глибше усвідомить собі вагу нерозважних політичних кроків, що послаблюють оборонні засоби країни.

VIII.


Є ще одна справа, вагу якої часто легковажать політичні профани, тимчасом для воєнних інтересів вона має велике значіння. Це — постійність праці персоналу, що відповідає за оборону краю і підготовку до неї армії. Часта зміна чи імпровізація на посадах і в орґанах Вищого Військового Управління є недоцільною й некорисною. Особливо, коли вона викликається випадковими урядовими комбінаціями й тенденціями, що нічого спільного не мають із справжніми інтересами оборони, а мають лише завдання обсадити „своїми людьми“ впливові посади Військового Міністра або Начальника Ґенерального Штабу. В державах нестійких, незорґанізованих міністерська „чехарда“ взагалі є річчю шкідливою, ще більше шкоди буває, коли ця „чехарда“ зачіпає сферу військових відносин, бо тут вона неминуче вносить безладдя, непотрібну мінливість, переіначування насталеної праці, штучне порушення апарату її, що досягає певної творчої продуктивности при умові парляментарної більш-менш участи в ній призвичаєного до себе персоналу співробітників і керівників. З боку морального часті зміни у військовому керівному апараті є небажаними ще й через те, що вони псують військове середовище, викликають нездорові, карєристичні змагання, інтріґанські заходи, всі ті, взагалі, нездорові інтенції, що власне серед військового середовища найбільш небажані, бо тягнуть за собою найбільш небезпечні наслідки для справи.

З усією рішучістю повинна військова думка повстати проти нездорових прецедентів щодо частих змін на керівних військових посадах, перебороти честолюбні й нездорові тенденції окремих військових осіб, що втягуються в політичні комбінації партій і умотивувати державну необхідність постійносте, тривалосте праці у вищих орґанах військового управління. Не обмежуючись цим, вона повинна повести певну публіцистичну працю за те, щоб згадана постійність праці вищих військових чинників була забезпечена законодатними новелями й певними традиціями державного управління, що забезпечували б нормальне функціонування військового апарату перед змінливим подувом припадкових політичних комбінацій.

IX.

Цілокупністю творчої праці в усіх зазначених вище напрямках, де перехрещуються інтереси Держави й Нації з одного боку, а війська та оборони краю з другого, утворюється певний стан в почуваннях і настроях народу. Характерними познаками, його будуть: чуйність до зовнішньої небезпеки і усвідомлення ваги попередніх, заздалегідь опрацьованих, засобів для параліжування її. На цій психольоґічній базі виростає те, що зветься „воєнним духом нації“ і що без нього, як завважує Лє Бон, „нарід, якби він не був озброєний, є тільки розпорошеною, нездібною до опору, чередою“. „Воєнний дух“ коли його плекають та культивують тільки в армії, не дає максимального ефекту. Давно минули часи, коли війну провадили тільки фахові зборища людей, належно до цього вишколені. Сучасні війни, як і майбутні — це війни народів, де фізично беруть участь мільйони воюючих мас, де кадрові армії збільшуються, шляхом мобілізації, в кілька разів і де єдність не лише технічно-військового вишколу, а й єдність „воєнного духу“ заздалегідь передбачається, як передумова перемоги. То не вояк, не козак, що вливається по мобілізації до чинної армії й приносить з собою ослаблену пружкість воєнного духу або затухлий попіл його: він обнижувати буде настрій кадрових елєментів армії, що й без того тонуть в переважній кількості покликаних мобілізацією. Коли воєнно-технічні знання у мобілізованого можна відновити коротким повторним навчанням, то психольоґічні передумови доброго бійця технічними вправами реставрувати значно тяжче, а часто й неможливо, коли він не принесе їх з собою, іншими словами кажучи, коли він, в умовах перебування в резерві, на цивільному стані, не схоронить його в собі як ту іскру, що в полумя розгорається під першим подувом вітру війни. Плекати цю іскру в душі народу уважно — невпинно — означає тримати руку на живчику оборонного інстинкту нації. Це завдання осягається цілокупністю державно-виховних заходів і відповідної праці громадянства, що утворює належну атмосферу для цього і постійно підживляє соки, що з них живиться „воєнний дух“ нації. Вільне військове слово і його орґани виконують в цій справі не останню ролю. Ще більш відповідальною стає вона в наших умовах з огляду на ті збільшені вимоги, що ставить до них проґрама національно-державного будівництва, яка вимагає приспішеного напруження праці й ріжноманітного матеріялу для завдань будівництва. Ті, що морально відповідають за якість і силу впливу української військової думки на громадянство, ніколи не повинні забувати ваги „воєнного духа“ на долю нації. Там де він пригасав, слабнув або счезав, — приходила прострація, пригноблення; нації легко ставали здобиччю в руках сусіда-чужинця взагалі, що перевищував їх силою свого військового духа. Не дурно такий глибокий знавець психольоґічних чинників війни, як згаданий нами Лє Бон завважує: „в той день, коли цей дух счезне (у народа), йому немає чого більше губити!“

***
Такими, загально беручи, уявляються нам ті головні та деякі конкретні завдання з обсягу взаємовідносин Держави та Війська, що виступають перед українською військовою літературою, як потрібні й невідкладні що вимагають широкого досліджування. Всі вони і взяті до купи, і кожне зокрема є цілиною, що чекає працьовитих ратаїв і творчо-наукової оранки. Всі вони в загальній проґрамі, що за її переведення мусять взятися наші воєнні письменники, мають своє місце і значіння, може не однакової ваги, але в кожному разі варте уваги. Не будемо говорити про перешкоди для поконання цих завдань, краще переймемося відповідальністю і потребою праці в напрямку створення творчих цінностей для військового будівництва і оборони нашої Держави. Радість творчости дасть вище моральне завдоволення кожному, хто працюватиме для великих майбутніх завдань, що будуть здійснені, тільки при умові попередньої підготовної праці, яка падає на наше покоління. Труднощі праці до певної міри полегшуються можливістю користуватися чужим досвідом і літературним капіталом інших військових культур, де чимало можна запозичити й для перетворення на нашому національному ґрунті. Ті питання, що сьогодні хвилюють та цікавлять українських воєнних письменників, мають анальоґії в чужоземному військовому досвіді, з вислідів якого українська воєнна література може користуватися не лише в формі засвоєння певних цінностей її в процесі створення ориґінальних творів, а і шляхом перекладу кращих творів світової воєнної науки та літератури на нашу мову. Вони не зашкодять, навпаки — збагатять наше військове слово, нададуть йому більше ріжноманітности та учинять його привабливо-цікавим.

X.

Рівноцінною, однаково відповідальною є праця воєнних письменників в спеціяльній галузі фахового воєнного знання і питань, що мають інтерес для військових кол виключно. Ріжниця між тою працею, що її провадить військове слово для широкого громадянського вжитку в обсязі широких проблєм військово-державного характеру і тою працею, що відноситься до чисто військових інтересів, лежить у тому, що в першій можуть узяти участь і не фахові воєнні письменники, тоді як друга падає викключно на робітників військового слова, яких тут нікому заступити. Ця покладає на них тим більшу відповідальність і поглиблює почуття обовязку, як фахових письменників, перед тою військовою ґрупою, що буде на їх писаннях учитися, розвивати свій військовий світогляд і збагачувати свої знання та перетворювати їх в гармонійну суцільність.

Безмежно великі простори відкриваються перед українськими воєнними письменниками в цьому напрямку, і ріжноманітні ті завдання, що їх вони повинні здійснити в цій галузі. І учений теоретик з освітою академії Ґенерального Штабу, і вмілий популяризатор, і технічний фаховець — знавець окремих галузів воєнної зброї, і перекладник — кожний знайде своє місце в тій величезній праці, що її повинна перевести наша воєнна література в звязку з загальною проґрамою нашого військового будівництва. Її ідеал: дати пересічному військовому (як старшині так і грамотному козакові) все те, чим він міг би задовольнити жагу воєнного знання, що потрібно йому для опанування мистецтва — бути вояком-бойцем. Сягаючи до здійснення цього ідеалу, вона, напруженою систематичною працею своїх творчих умів, мусить утворити таке багацтво української воєнної літератури, що і якістю своєю і кількістю було б цілком вистарчальним для потреб військової освіти, — на всіх її ступенях, — навчання й лєктури і не вимагало б постійного звертання до чужоземних джерел, бо все цінне, варте уваги негайно, в українському переказі було б приступним для широкого військового загалу. Як і кожний ідеал, такий стан нашої воєнної літератури не зразу може бути осягнений, а проте він мусить світити діячам нашого військового слова, мусить стимулізувати їх працю в цьому напрямку. Творчі можливості української військової думки і рівень підготовленосте наших військових сил більші, ніж звичайно думають, і вимагають тільки певних умов для свого реального виявлення. Ці умови все були несприятливими на протязі нашої активної боротьби за державність, але, не дивлячись на це, перші початки воєнної літератури вже пощастило створити і треба тільки, щоб дальший розвиток її був інтенсивніший та проґрамовий.

Увагу воєнних письменників наших не можуть зокрема не притягти такі теми, як 1. найдоцільніша орґанізація збройної сили Української Держави, 2. конструкція управління нею, від вищих орґанів почавши і периферійними клітинами скінчивши, 3. принціпи і методи військового навчання, 4. завдання, проґрами й методи к.-освітньої праці в війську, 5. оцінка норм (статутів і законів — та інших постанов і реґулямінів), що ними нормується життя Українського Війська, та провадиться підготовка до війни, 6. устійнення для наших відносин питомої ваги окремих родів зброї, 7. орґанізація навчання й виховання командного персоналу, 8. єдність воєнної термінольоґії, що в наших умовах набирає особливо великої ваги, 9. справа утворення популярної воєнної літератури (як загальної так і фахової) для підстаршинського й козачого персоналу армії, все це, як і ряд інших справ — облогом ще мало ораним стелиться перед українськими воєнними письменниками і вимагає від них великої творчої уваги до себе. Диференція праці в зазначених напрямках і темах є неминущою, бо кожна галузь воєнного знання, хоч і обєднується у вищій синтезі стратеґії, а проте потрібує певної автономізації, спеціяльних літературних джерел, як засобів для вдосконалення й знаряддя для популяризації.

Знайомство з надрукованими уже творами української військової літератури і з заголовками опрацьованих до друку рукописів, число яких не є вже таким малим, і свідчить про великі можливості в цій справі, насовує певне бажання внести корективу до дотеперішньої праці. Помітна певна безсистемність і випадковість у виборі тем; особливо це треба сказати про перекладні твори з інших мов, де перекладачі спиняють свою увагу і витрачають час не завжди продуктивно: перекладають твори другого, мовляти б ґатунку, тоді, як придатніші з тої ж галузі і вартісніші для нашого вжитку залишаються без уваги.

В звязку з цим виринає потреба зложення реєстру найцінніших творів, переклади яких з інших мов були б бажаними для нашого вжитку. Зложений авторитетними знавцями справи, — реєстр цей запровадив би певну систему до праці перекладачів і зробив би її продуктивнішою та матеріяльно навіть для перекладачів кориснішою.

XI.

Значіння ідеольоґічної праці української воєнної літератури полягатиме для наших військових кругів між іншим і в тому, що вона допомагатиме їм скристалізувати свої фахові знання в певну систему, надасть їй питомі риси єдности і прищепить собі те, що в літературі і військовому житті зветься військовим світоглядом, чи воєнною доктриною. Було б невірним перебільшувати значіння орґанів воєнної літератури в цій справі. Воєнні доктрини витворюються не тільки кабінетними теоретичними працями військових авторитетів і спираються не лише на статутах, інструкціях та підручниках. Вони отримують своє хрещення в боях і попередній орґанізаційно-підготовній праці до тих боїв. Але й досвід бойових операцій без участи в освітленні його воєнною літературою не буде використаний заінтересованими кругами в належний спосіб. В звязку з цим студіювання воєнного досвіду й встановлення гармонії між висновками його з одного боку і теоретичними нормами та підставами воєнної науки з другого, набирають великої ваги і визначають в цій праці воєнним письменникам не останню ролю.

В українських умовах ідеольоґічна праця в цьому напрямку особливо потрібна. Ми маємо й свій воєнний досвід і свої норми, свої підстави, що за їх допомогою провадили орґанізацію війська, його навчання й виховання. Цілокупність їх не можна визнати за вичерпну, що відповідає всім вимогам військової справи, як не можна і якість їх визнати скрізь однаковою, але й той матеріял, що його посідаємо, має певну цінність для майбутнього будівництва Української Армії і тому потрібує опрацювання і аналітичної оцінки, що у висновках своїх неминуче призведе до необхідности запровадити певні корективи до дотеперішньої практики, поглибити підстави нашої військової справи, а ідеольоґічно вдосконалити їх. Надзвичайно цікавою з цього погляду є та праця, що перевели її після останньої війни французькі військові кола на підставі висновків кривавого досвіду 1914–1918 рр. Вони переглянули всі свої статути, проревізували всі норми свого військового навчання та виховання, всі орґанізаційно-технічні підстави для майбутньої війни, не спиняючи творчих зусиль в цьому напрямку до цього дня. Без знайомства хоча б із головними вислідами цієї напруженої й високої своїми якостями праці ледве чи можна обійтися кожному, хто бере чинну участь в національно-військовому будівництві свого краю, а тим більше тому, хто відповідає за нього. Коли у французьких умовах радість збройної перемоги над ворогом не приспала творчости, навпаки, викликала буяння її, то в наших умовах загальні інтереси національного будівництва ставлять питання про анальоґічну працю в площині обовязкової проґрами військово-національної праці. Правда, психольоґічні передумови для такої праці є для нас, ніби, не такими сприятливими; переживання, викликані примусовим відходом нашої армії з рідних теренів, знижують біг думки, вгашають дух творчости. Але така прострація своїми крилами зачіпає тільки тих, хто морально не сильний і національно не загартований, хто не почуває в собі гарту війни і в кого почуття національного обовязку не є глибоке. У націй морально здорових, життєздатних, як і в окремих одиниць її, а тим більше військових, воєнні невдачі не стають джерелом прострації; навпаки — відограють ролю того ферменту, що підносить, викликає бажання направити лихо, „взяти реванж“ за нього. На цьому психольоґічному ґрунті зокрема серед військових кол даної нації виростає бажання студіювати причини, що призвели до невдач і шукати найкращих засобів для витримання воєнного іспиту на майбутнє. Згадка з воєнної історії тої ж таки Франції і тут буде не зайвою для нас. Війна її з Німеччиною в 1870 р. скінчилася великим нещастям для неї. Але діткнуте й ображене в своїй гідності національне почуття не могло примиритися із зневагою. Спеціяльно в армії почалася напружена праця й плекання „духа реванжу“, що було не бундючним тільки й не тільки аґітаційним явищем, ні, воно йшло в парі з розумною систематичною працею шукань, удосконалення, що почало, в багатьох відношеннях, дорівнювати високому рівневі німецької військовости, а девчому викликати навіть з боку Німців певну сторожкість і побоювання. Перемога французів в 1918 р., при всіх інших сприятливих умовах, стала можливою, завдяки тому, що період від 1870 по 1914 рр. не був змарнований французькою армією, а, навпаки, доцільно використаний нею.

Не дарма про французьку воєнну доктрину кажуть, що вона „народилася в нещасті поразки (1870 р.), а її хрестним батьком були непевність і розпач“ (Режіналь Канно).

Чи не відчує Українець, особливо військовий, анальоґії між ситуацією, що ми в неї попали після 18 листопаду 1920 р. і тими обставинами, що випали на долю Французів в 1870 р. і чи не прокаже ця анальоґія нашим патріотичним військовим колам напряму для їхньої праці в імя світлого майбутнього? Аджеж і серед наших рядів розпач опанувала слабодухів, а для морально здорових і національно свідомих була і є стимулом до творчої праці й шукання шляхів для направи! А в звязку з цим, чи не виступить виразною і відповідальною та роля, що випадає воєнним письменникам у виконанні ними патріотичного обовязку спеціяльно в ці, переходові, часи? Той, для кого патріотизм не є „празнична одежина“, а „труд тяжкий — гарячка невдержима“ (І. Франко), не може не витягти з цього висновків, що зобовязують до праці і стимулюють її.

Матеріялу для неї є досить. Те, що з нашого власного, воєнного досвіду ми зуміли, чи встигли зафіксувати, рішуче не вичерпує його. Опрацьовані нашими відповідальними кругами схеми військової орґанізації „статути“, деякі законодатні новелі, що відносилися до військової справи, і нарешті, початки літературних моноґрафічних праць, присвячених оглядові і оцінкам наших недавніх операцій, лише в невеликій частині виявили багатий скарб, що ховається в цьому досвіді і що вимагає дальшої дослідницької та конструктивної праці над собою.

Та й те, що вже вилилося в певні норми, вимагало б перевірки, з огляду на спішність праці, з якою вони були зафіксовані. Зокрема була б дуже потрібною оцінка наших „статутів“ з зазначенням моментів неузгіднених та встановлення гармонії між ними. Такої ж перевірки вимагають і орґанізаційні схеми нашого військового Управління, на яких відбились намули переходових моментів і випадкових політичних впливів, від чого їх треба увільнити, сконструувавши найдоцільніші, що відповідали б нашим національним інтересам та майбутній обороні.

XII.

Спеціяльна галузь воєнно-історичних дослідів, започаткована щодо новітньої нашої історії працями ґен. хор. Капустянського, вимагає значно ширшої проґрами і мусить включити взагалі історію України з військового погляду. В цьому напрямку для українських дослідників відкриваються широкі перспективи і майже незорані можливості, бо українська історіоґрафія мало цікавилася спеціяльно воєнними моментами минулого життя нашого народу, побіжно тільки торкаючися їх. Тимчасом знання спеціяльно воєнної історії нашого краю є не тільки потрібним, але й обовязковим для українських військових кол. Лєктор цієї дисципліни сьогодні опинився б в дуже скрутних умовинах через брак суцільних праць в даній галузі. Виховуючи національну армію в дусі любови до Батьківщини й самопожертви для неї, не зможемо цього завдання доконати, коли не дамо ясного образу минулої воєнної боротьби Українського Народу за свою державну волю. А в цьому образі є стільки лицарського, величавого, поруч з тяжким та траґічним, що воно викликатиме найбільші емоції в душі вояка і збуджувати буде найшляхотніші струни його душі. Коли будемо знати устрій стародавньої Української Армії, коли вивчимо науково найвизначніші операції з війн XVI, XVII і першої половини XVIII в.в., то глибше зрозуміємо і нашу історичну долю, і наше сучасне становище, а через це з більшою обережністю будемо уникати помилок в новітніх змаганнях за здобуття державносте.

XIII.

Воєнно-історична освіта буде ширшою, коли вона захоплює межі всесвітньої воєнної історії. В звязку з цим і на цьому полі українському письменству відкриваються величезні перспективи: дати найцінніші в українських перекладах твори, присвячені згаданій галузі воєнної науки чи подбати, в міру можливого, про опрацювання ориґінальних. Праця в зазначеному напрямку буде неповною, коли вона не спиниться із спеціяльною увагою на останній Великій Війні 1914–1918 р. та не розкриє ріжноманітного змісту її. Та, величезна вже своєю кількістю й цікава своєю якістю, література на ріжних мовах, що її викликала ця війна, приваблює до себе кожного, хто хоче збагнути „тайну“ її і, на підставі повчальних висновків, заглянути в невідоме обличчя майбутніх воєнних конфліктів.

Знати хоч би найкращі твори повоєнної світової літератури є обовязком для кожного українського старшини, як обовязком наших воєнних письменників є ознайомити нашу військову громаду з цими творами, чи то в перекладах чи то в стислих переказах і рефератах. Ясна річ, що праця наших письменників в цьому напрямку буде ціннішою, коли вони підійдуть до оцінки минулої Великої Війни з погляду інтересів української військової справи і дадуть ряд ориґінальних праць з цього обсягу. Потреба власне такої праці випливає з тих, приваблючих часом до себе увагу, висновків, що до них прийшли деякі дослідники минулої війни в оцінках питомої ваги окремих її чинників. На підставі недавнього досвіду приходять до висновків про зменшення значіння окремих родів зброї, що дотепер грали головну ролю; натомісць висовують першорядне значіння для майбутніх війн інших родів зброї. (Напр. летунство, елєктротехніка, хемічні знаряддя тощо). Фахове захоплення дослідників, утворює образ „переоцінки цінностей“ і порушення звиклих критеріїв, — що вимагає певної орєнтації в суперечних поглядах і нових проґнозах. В якій мірі ця переоціночна робота може змінити виправданий досвідом погляд, що для війни кожний рід зброї має свою вагу і заслуговує однакової уваги, — вияснити це є поважним завданням наших воєнних письменників.

***

Ставлячи перед українською воєнною літературою ряд окремих питань і тем для її досліджування, та умотивовуючи ідеольоґічну потребу наукового зясування їх певними міркуваннями, з конечности короткими та схематичними, я мав на увазі накреслити лише загальний напрям, в якому повинна провадитися творча праця наших воєнних письменників. Для нас ясно, що межі її значно ширші, ніж ті, що я зазначив. Висовуючи, проте, згадані завдання, я уважав необхідним притягти до них увагу з огляду на те, що проґрама державного будівництва України в його військовій галузі невідкладно вимагає в першу чергу полагодження власне цих завдань, чи хоч нагромадження матеріалу для їх полагодження. Будівництво держави потрібує великої підготовної орґанічної праці й знання засобів будівництва, цебто того, що, правду кажучи, нам не скрізь і не завжди вистачало, а зокрема і в ділянці військового будівництва. Інтенсивна праця воєнного письменства в зазначених напрямках заповнить ті прогалини, що досі давали себе відчувати і дасть в наші руки певніші знаряддя для виконання нами, військовими, свого обовязку перед Батьківщиною.

Ті асоціяції, які навіваються згадками про „Табор“ з нашої історичної старовини і про які я згадував на самому початку цього нарису, хай послужать для нас стимулом для невсипущих шукань і чесної служби, що її повинно провадити вільне українське військове слово!

На Україні, окупованій давнім історичним ворогом, цього слова, як ми знаємо, немає: йому замкнено уста, воно мовчить, зґвалтоване й задушене московсько-комуністичною навалою. Ще більше: людській масі українського народу, що мобілізаційними засобами втягається до червоної армії, витравлюють суто-національні почуття і прищеплюють отруйливі щепи про „історичну ролю червоної армії, як аванґарду пролєтарської революції“, цебто про ролю українського „людського персоналу“, як сліпого знаряддя і „гарматнього мяса“ в чужих руках і для чужих йому цілей. В звязку з цим потреба існування і творчої праці вільного українського слова взагалі, а військового зокрема, набирає особливої ваги: воно повинно зберегти традиції воєнної боротьби за державність, повинно створити й виплекати в тяжкі — переходові часи великі животворчі цінності й передати їх для вжитку свойому Народові в нових його змаганнях вибороти і охоронити власну Державу.

Завдання української військової літератури. Тризуб. 1937.jpg
З УНР БОРЯТЬСЯ ВСІ ВОРОГИ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ
ПІД ПРОВОДОМ КОМІНТЕРНУ.
ПОДАЙ РУКУ УРЯДОВІ УНР
І БУДЬ ГОТОВИЙ ДО ЧИНУ!

——————

  1. Безумовно, ситуація початку 1920 р. була надзвичайно складна й вимагала для утворення єдиного протибольшевицького фронту прийняття важливих рішень. Справа історії оцінити їх доцільність. До речі наведемо, як оцінював важну політичну ситуацію два сторіччя тому Гетьман П. Орлик, коли писав в свойому щоденнику: …„мала держава не може утримати свою свободу між двома великими сусідами, як тільки глибоко продуманою політикою…“.
    І. Борщак. Орлікіана. Хліборобська Україна, кн. IV р. 1922–1923.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).