Записки НТШ/141-143/Ще раз дума про Олексія Поповича
| ◀ Άντιγραφή, полємічний твір Максима (Мелетія) Смотрицького з 1608 р. | Записки товариства імени Шевченка, Том CXLI–CXLIII Ще раз дума про Олексія Поповича (Володимир Перетц) |
Початок друкарства в Уневі ▶ |
|
|
В репертуарі виконавців українських дум користувалася доволі широким розголосом дума про Олексія Поповича Пирятинського. Її варіянти зібрали в своїм часі Антонович і Драгоманов (Историческія пѣсни малор. народа, 1874, I, ст. 176–208, з історичним коментарем); були й новійші записи. Про ту думу писав аж три рази акад. М. Дашкевич, стількож проф. М. Сумцов, далі проф. О. Потебня, П. Житецький, А. Лісовський, І. Франко, І. Махаль. Редакції її уложив І. Єрофеїв. Із російських учених дотикали жерел думи акад. Ол. Веселовський, Ор. Мілєр, П. Безсонов, Ровинський, в кінци проф. М. Халанський. Майже всі важнійші висновки наукової літератури зібрані у прекрасній книжці Д. Ревуцького: „Українські думи та пісні історичні“ (Київ, 1919). Тут названий автор не згадав чомусь про Безсонова, Ровинського і Халанського, хоча останнього праця (Великор. былины Кіев. цикла, 1885) дуже основно дотикає питання думи про Олексія Поповича. Та і в другій праці тогож автора (Южнославянскіе сказанія о кралев. Маркѣ, 1893–1895) є дещо інтересне.
Увага учених коментаторів думи про Олексія Поповича зосередковувалася головно на пробах зблизити думу з великоруськими билинами про Альошу Поповича. Належить одначе признати, що ті проби показалися зовсім невдатні. Коли вже можна порівнувати нашу думу з великоруським епосом, то передовсім із билиною про Садка, що й робили Веселовський та Халанський. Опісля шукано літературних паралель до думи. Сумцов вказав на подібність сюжету в старинній шотляндській пісні і в данській XVI ст., а також в оповіданню у книзі Ґалятовського „Небо Новоє“. — Халанський (Великор. былины, ст. 69 і д.) порівнав із памятками староруської реліґійної літератури, — з чудом св. Михайла Клопського, чудом блаж. Ізидора Юродивого Ростовського, зі „Словомъ о женѣ, заклавшей два дѣтища своя“ у Прольозі під 19 марта. — В кінці І. Франко вказав, як на можливе жерело сюжету — на біблійне оповіданнє про пророка Йону, вкиненого в море.
Та сей вандрівний сюжет оброблений в думі зовсім особливо і відмінно не тілько від перечисленних письменних взірців, але й від билини про Садка. Схема думи така:
На Чорнім мори, на білім камени жалібно квилить сокіл, а на мори підіймається буря і розбиває козацькі судна. Третина їх потопає серед Чорного моря. Старий гетьман пропонує сповідатися „милосердному Богу, Чорному морю і отаману Кошовому“. Серед мовчанки відзивається запорожець Олексій Попович і пропонує пожертвувати його, кинути його в море за всіх. На замітку, що він же читає святе письмо і инших на добро навчає, через що не може мати більше гріхів від инших, Олексій Попович виявляє щиро свої гріхи, зазначуючи особливо зневагу батька й матери, жорстокість у відношенню до женщин і дітий, погорду до церкви й ин. Козаки завязують йому очи, але ощаджують його життє, відрубують йому мізинний палець і пускають кров у Чорне море, що після того втихає. Дальше слідує прибуттє до острова Тендра, до берега, і кінцеве поученнє Олексія товаришам про конечність пошани родичів і доброго відношення до ближних в загалі. Порівнуючи думу з паралєлями, добачувано звичайно в тім пусканню крови в море пережиток старинної віри в конечність людської жертви морю. Инші добачували в думі свого роду поетичну ілюстрацію конечности заховування пятої заповіди та віри в силу батьківської і материнської молитви.
В тім часі, коли вже давно роблено проби систематичного порівнання великоруських билин із літописом (Л. Майков, М. Дашкевич, М. Халанський і ин.), до українських дум, можна сказати, навіть не пробовано прикладати такого способу. Халанський (Югосл. пѣсни, 221–223) порівнав і не без успіху українську казку з літописним оповіданнєм про двобій (992 р.) руського юнака з Печенігом, уважаючи її відгомоном старинної епічної традиції; нам видається можливим добачувати щось анальоґічне і в думі про Олексія Поповича.
В самій річи, осередним її пунктом, на якім держиться сюжет, без якого не було би й думи в тім виді, в якім бачимо її у ряді записів, що в нашім відношенню ріжняться, являється момент покаяння, прилюдної сповіди Олексія з ряду жорстоких вчинків. Ось що читаємо про них у записах.У записі 1808–1827 р. (Житецкій, Мысли, 236–7) читаємо:
„Хоч я святое письмо читаю
И вас, простых людей, на все добре научаю,
Я соби найбольшій всѣх вас грѣх маю:
Що я от отця своего, от паниматки из Города Пирятина в охотное войско выѣжжал,
Я с отцем и паниматкою прощенія не принимал,
Я отца своего и паниматку стременами в груди от себя отпихал,
Старшого своего брата зневажал,
Старшую свою сестру сильно проклинал, —
Що я, панове, сам не добре починал,
Что кров христіанскую безневинно проливал,
По городу Пирятину поѣзжал,
Дѣток маленьких добрим конем розбивал:
От тѣм мене Господь милосердный на великой потребѣ покарал“.
Новійший варіянт Б у Антон. і Драгом. (ст. 183–4) вносить нові подробиці, але разом із тим старинні:
„Що я з города з Пирятина виступав,
Не добре я починав:
Отця і матір поругав,
Рідного брата за брата не мав,
А близьких сусідів хліба і солі ізбавляв,
Та ще конем добрим по улиці гуляв,
Діти маленькі розбивав,
Кров християнську безневинно проливав.
То ще я їхав мимо церкви, Святого Спаса,
Шапки не зняв,
Хреста на себе не поклав,
То за те мене Господь покарав,
Злою хуртовиною з усім військом на Чорному морі подарував.
То ще я їхав селами і городами,
І всякими чудними сторонами;
То там жони стариї стояли,
Може вони к чому доброму думали і гадали;
То я шапки не зняв
І помагайбі не дав.
Не питався: „яка в вас церква святая?“
Та питався: „де в вас корчма новая,
І шинкарка молодая?“…
В вар. А (ib. 179) по згадці про зневажливе відношеннє до вітця, матери, брата, сестри:
„А ще з города вибігав,
Триста душ дітей маленьких конем своїм добрим розбивав,
Кров християнську безвинно проливав;
А молоді жени за ворота вибігали,
Діток маленьких на руки хватали
Мене Олексія Поповича кляли-проклинали…
В вар. В близько до А; в вар. Г. коротко, але виразно:
…„Бідних сусід з хліба, з солі збавляв,
Буйно конем по вулиці проїзжав,
Старим удовицям, малим дітям струменти в груди встромляв…
Те саме в иншій редакції, де мова не про одного Олексія, але про братів, у вар. Е, І.
Отже головне — немилосердне відношеннє до женщин і дітий.
Погляньмо на літописне оповіданнє про похід Ігоря Святославича з братом, сином і братаничом на Половців 1185 р. в тій просторій редакції, яка заховалася в київськім літописі (Сп. Ипат. Хл. Поч. Єрмолоєв). Те оповіданнє, що починається словами: „В то же время Святославичь Игорь, внукъ Олговъ, поѣха из Новагорода“… складається з історичного нарису, пересипуваного власними промовами, при чім останні по части згоджуються, по части не згоджуються що до язика і синтакси з рештою оповідання. Се стане ясне, коли порівнаємо напр. промови Ігоря на початку оповідання і промови по його поразці. Покаянна промова Ігоря всунена крім того в оповіданнє так, що ясно, як мало вона може претендувати на первістну приналежність до того оповідання. Вона замітно розриває його, що можна наглядно представити так:
…„И тако во день святого воскресения наведе на ня Господь гнѣвъ свои, в радости мѣсто наведе на ны плачь, и во веселья мѣсто желю на рѣцѣ Каялы.
- Рече бо дѣи Игорь: „помянухъ азъ грѣхы своя пред Господемь Богомъ моимъ, яко много убииство, кровопролитье створихъ в землѣ крестьяньстѣи, яко же бо азъ не пощадѣхъ хрестьянъ, но взяхъ на щитъ городъ Глѣбовъ у Переяславля. Тогда бо немало зло подъяша безвиньнии хрестьяни, отлучаеми — отець от рожении своих, брат от брата, другъ от друга своего и жены от подружии своихъ и дщери от материи своихъ, и подруга от подругы своея, и все смятено плѣномъ и скорбью, тогди бывшюю. Живии мертвымъ завидять, а мертвии радовахуся, акы мученици святѣй огнемь от жизни сея искушение приемши; старцѣ порѣвахуться, уноты же лютыя и немилостивыя раны подъяша, мужи же пресѣкаеми и расѣкаеми бывають, жены же осквѣрняеми. И та вся створивъ азъ“, рече Игорь; „недостойно ми бяшеть жити. И се нынѣ вижю отмѣстье от Господа Бога моего. Гдѣ нынѣ возлюбленый мой братъ? Гдѣ нынѣ брата моего сынъ? Гдѣ чадо рожения моего? Гдѣ бояре думающеи? Гдѣ мужи храборьствующеи? Гдѣ рядъ полъчный, гдѣ кони и оружья многоцѣньная? Не ото всего ли того обнажих ся и связня преда мя в рукы безаконьнымъ тѣмь? Се возда ми Господь по безаконию моемуи по злобѣ моей на мя, и снидоша днесь грѣси мои на главу мою. Истинен Господь и прави суди его. Азъ же убо не имамъ со живыми части. Се бо нынѣ вижю другая, мучения вѣньца приемлюще; почто азъ единъ повиньный не прияхъ страсти за вся си? Но, владыко Господи Боже мой, не отригни мене до конца, но яко воля твоя, Господи, тако и милость намъ, рабомъ твоимъ“.
И тогда кончавъшюся полку розведени быша, и поиде кождо во своя вежа. Игоря же бяхуть яли Тарголове, мужь именемъ Чилбукъ“ и т. д. (П. С. Р. Л. II, изд. 1908 г. ст. 642–644).
Покаянна промова Ігоря — не конечна, але вона представляє свою особливу орнаментацію історичного оповідання. Так само подібну вставку-молитву бачимо в тім же оповіданню понизше, де говориться про втечу Ігоря. Своєю чергою і в покаянній промові можемо пояснити її істотні елєменти — її словесну реторичну орнаментацію в виді зворотів, реторичних питань, повторень, ампліфікацій і кінцевої молитви. Коли ми викинемо той словесний баляст, одержимо власне те, що являється основним фондом покаянної промови Олексія Поповича, але очивидно з відповідними варіяціями в залежности від епохи і середовища, в яких ті промови виголошуються (очивидно — умовно: сим ми не хочемо сказати, що їх колинебудь дійсно виголошувано).
Опираючись на вказаній подібности отих покаянних промов, позволяємо собі на гіпотезу: Чи не маємо ми і в літописі і в думі відривків старинного епоса, — в літописі оброблених книжником у церковно-повчаючім дусі відповідно до випадку з князем Ігорем, а в думі — народним співаком, у смаку й дусі козацької епохи. Через згадку про гетьмана Зборовського в деяких варіянтах, Антонович і Драгоманов відносять думу до 1580-их років. Та ся обставина не виключає думки, що пісня або переказ про жорстокого грішника, вояка, що пролив багато крови та був приневолений покаятися — могли істнувати довго перед вставленнєм їх у схему з Олексієм Поповичем. Колиж возьмемо на увагу, що в літописі говориться нераз з явним осудом про „взятія на щити“, про полоненнє таки своїх, христіян, то переконаємося, що промова Ігоря, вложена йому в уста на поли битви в момент полонення, представляє собою одно з кілець у ланцюсі подібних поучень, характеристичних для XI–XII століть.
Я не зважуюся сказати, що літописне оповіданнє само собою дає основу для автора думи; сього не можна доказати. Але можна ті оба опрацьовання сюжету про вояка, що покаявся, зводити до якогось спільного для них жерела.
Можливе й се, що наведена гіпотеза та порівнання, що підкріпляють її, і мірковання, покажуться занадто сміливі. Та здається, що вона має не менше основ, як виведеннє думи із оповідань прольога, або з шотляндських та данських баляд.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|