Записки НТШ/1909/87/Лист Ксенофонта Климковича до Марка Вовчка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Записки НТШ/1909/87 (1909
Василь Доманицький
Лист Ксенофонта Климковича до Марка Вовчка
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.

Лист Ксенофонта Климковича до Марка Вовчка.

Року 1862 редакція „Вечерниць“, що з того року почали виходити, одержала від Марка Вовчка і умістила в ч. 10 початок оповідання „Пройдисвіт“, написаного тогож 1862 року заграницею. Про се автор (Марія Марковичка) так пише в одному з листів своїх до чоловіка: „а от тобі завтра або позавтрому пошлю, що написала для Вечорниць у Львові — „Пройдисвіт“; усї кажуть, що вже краще нїби й не можна, а я се тобі переказую, бо знаю, що любиш таке слухати. Перешлю теж і лист тобі, що одібрала із Львова“ (лист без дати, але очевидно писаний в червнї 1862 р.).

Лист, про який згадує М. Вовчок („із Львова“) був від Ксенофонта Климковича, редактора „Вечерниць“, який не знаходить слів для подяки авторови за „Пройдисвіта“, бо „усї ми предвиджуємо, що неоцїненим удїлом Вашим в наших „Вечорницях“ становить ся нова епоха в нашій галицькій письменности“. Одначе Марковичка кінця оповідання не прислала, хоч оповіданнє було докінчене (се оповіданнє видруковане теж у ЛНВістнику, 1908, II кн.). Правда, що написала вона його не одразу, бо в одному з листів писаних до чоловіка у місяцї липнї тогож року, вона згадує, що „тепер я кінчаю „Пройдисвіта“. Але треба сказати, що українська редакція, отсе недавно видрукована, значно коротша від росийської. Початок оповідання автор поправив ще раз і післав у „Вечерницї“, а на більше не спроміг ся.

Висловлюючи подяку Марковичцї за оповіданнє, Климкович досить докладно оповідає їй про два лїтературно-полїтичні напрями в Галичинї: молодий, щиро-народнїй, український, репрезентанти якого спромогли ся на перший орґан „Вечерницї“, і москвофільський. Перший в порівнанню з другим був такий ще слабенький, що „тепер нема у нас аби одного писателя, який хоч трохи умів би нашу українську мову!“ Климкович цїкаво оповідає про те, як молоді „вечерничники“ з усїєї сили заходили ся знайомити ся з українською (з росийської України) лїтературою і які перепони їм ставили москвофіли; напр. „Основа“ вже 1½ року виходить, а їм ледво перших дві книжки першого року довелось прочитати.

Лист Климковича — цікавий матеріял для історії відродження української ідеї в половинї XIX ст.

Вельми шановна Пані!

Не прогнівайтеся, Ваша Милость, що я, незнакомий Вам чоловічок осмілів на стілько, щоб моїм писанням, нежданим і незванним, Вам якусь часинку наскучити. Но се вже так водить ся на світі: чим хто більше заслужив собі у людей і любві і слави, тим більше вони єго нудять своїми шанобами. Мабуть Вам, Милостива Пані, не тайно що Ваша слава широко-далеко тягнула вже по Словянському світу, і що не найде ні одного свічного, свого народность щиро любящого чоловіка між тим 15-міліонним народом, которого молоденьку словесность Ви обдаряете вічно-цвітущими квітами Вашої як весна прекрасної Музи, — не найде, кажу, ні одного щоб не почув для Вас горячої вдяки і незагасної шаноби у своїм народнім сердці. Не подивуйтеж про те, Ваша Милость, що і в мене, одного — та чей не першого і не самого — из тисячей Ваших почитателів: чим душа повна, тим і переливаєть ся; що і я не видержав уже стояти одалеки з шануючим мовчанням, та таки осмілів поклонити ся Вам своїм нерічивим словом. Коли виноватий то будьте ласкаві, простить мене, — бо і як же тут не завинити?…

А в мене, щоб знали, єсть ще таки инша і важна причина, поклонитись Вам і подякувати. Ви пошанували наших Галичан одним из пречудесних творів Вашого — сказав би, од самих грацій подарованного — пера, посилаючи для тих наших починкових, та тому таких неудачних іще „Вечерниць“ першу часть Вашої повістки: „Пройдисвіт“. Я читав її, я видів почерк Вашої руки, я божеволів з радости, я… увобразіть собі, прошу, що діеться, коли кому лучиться побачити у живі очи дорогеє письмо славного чоловіка, которого любять — ні! — обожають?… Що ж инше, як не те, що він кинеться і жарко цілуватиме кожну строчку письма, що як би живе стоіть собі на папірі, та неначеб то промовляє: се я, которого ти обожаеш! Спасибі Вам, — великий спасибі! Я объявляю отсе од имені всіх вечерничників сиріч: від имені всеї нашої молодої идеею нашої малоруської народності на-скрізь проникнутої интелігенціі, від имени всеї а всеї молодежи, від имени всіх розумних, незапроданних і незакуплених, живу гадку живою душею понімаючих старших! Усі ми превиджуем, що неоціненним уділом Вашим в наших „Вечорницях“ становиться нова епоха в нашій галицькій письменності. Проте іще раз повторяю наше: спасибі!

Тут належить сказати кілька слов за наши политичнё-лїтературні відношення, щоб вияснити, длячого тії Вечерниці, наш перший щирий народнё-словесний подвиг, такі собі слабенькі як тее мабуть Ви самі уже завважали, переглянувши 16 номерів сёго письма, которе ми для Вас на руки пана Бернатовича послали. И рад би в царство, та гріхів багацько! Гріхи то книжницькі та фарисейскі, в которих ми бідні Галичане заковизнули.

От як воно і сталось. Утворилась було у нас ще до 1848 року невелика партія сами Царслависти та Москвофіли. Од 1848 року, коли то ми Галичане пробудилися до життя народнёго, отся партія гаразд більшала. Нещастя хотіло, що вона всю нашу літературу під свою власть загорнула: і литературні органи і видавання книжок школьніх і професорські посади так на универзитеті, як і по гімназіях, одним словом все, що могло служити для розвою нашого народнёго слова. Вона, замість образовати народню мову, заправляла молодіж нашу в якомусь язикові, которим у нас, ба навіть в Московщині не говориться, а то все тому, аби колись виступити явно в чисто-московськім строю. Очевидно, що наша молодіж не робила ніяких поступків в науці того язика, бо таким язиком (що справді е як-би якась екзотична рослина) у нас ніхто в живих людей, а навіть самі книжники-фарисеі не говорять, — а як які, то і совсім нерозуміють. Тим воно і сталось, що теперь, коли ввесь молодий мир почув сильно і узнав ясно потребу одного письменного малоруського язика, і то такого, який образують на Украіні, коли, кажу, в тій идеї удалось нам помимо всіх забігів володіющого у нас царславистичнёго москвофільства, основати один одинісенький орган: „Вечерниці“, сталось, бачите, таке, що теперь нема у нас аби одного писателя, який хоч трохи умів би нашу українську мову! — Недавно тому лучилось, що кілька українських книжечок досталося „в неосвящениї, хлопоманськиї, украінофілськії руки“ нашої молодіжі на злость всім Царславистам і Москвофилам. Тут нам новий світ показався. Восторг і восхищения несказанне! Усі теперь нічого не бажають, як тілько познакомитися з українською літературою, з всіми а всіми ділами, які пишуть ся на Вкраїнї, учитися найпільнійше тієї мови, і приймити її безусловно в письмі і товаришеськім розговорі, — одним словом: становити один тісний союз народній, і одну самостайню народню словесность з нашими за-Збручевими братьями Українцями.

Наші книжники, страх, як бояться того впливу української письменности на нашу молодіж. Вони бачать тут конець своёго панування. Усіми силами старають ся вони, аби у нас не розширялися книжки українські. Вони дотеперь уміли так упораться, що „Основи“, котора уже, славити Бога, другий рік виходить, лиш дві перші книжки довелось нам читати. Нечуване діло!

Щоб сему лиху зарадити, завязало ся у нас товаришество: запренумеровали „Основу“, і через одного тутешнёго купця (Диметом зовуть) веліли собі спровадити всїх українських книжок, які теперь в Питері друкуються, — з кожної хоч по 100 екземплярів, щоб бодай самим лучшим із наших по одній досталося. Та ба! Уже ж бо ми другий місяць, чи й не більше, дожидаємся, а все такі ані тої „Основи“, ані тих книжок не бачимо. Такий то трудний оборот межи Галичиною а сусіднёю Россіею, неначе з далеким Китаєм! Но єсть сподіватися, що сими днями достанемо уже і книжки і „Основу“. Тоді начнемо учитися, зачнемо инакше писати в наших „Вечерницях“, народна ідея побідить всіх книжників і фарісеів, бо

„В своїй хатї своя правда,
„И сила і воля!“

як мовляв наш народній геній, вічної памяти наш Тарас Шевченко, которого дух завсіди підкріплятиме нас у святій борбі за правду і за волю!

От і закінчаю моє предовжезне письмо. Извиніть, щом пропустив з уваги головне і перше правило, яке заховати належить в писанню листів — що я прогрішив, кажу, великою глаголивостию. Іще лишь прибавляю нашу низеньку просьбу: будьте ласкаві, Ваша Милость, прислати нам продовженнє Вашої прекрасної повісти за котору дякуємо Вам з усёго сердця, бо од того зависить піднесеннє поваги тих наших Вечорниць перед читаючим світом, а через те саме і побіда нашої ідеї. Вашу правопись заховаємо з дипломатичнёю точностию; я сам заньмуся коректою того друковання, аби ані найменьша погрішка друкарська не взялася.

А поки що, маю честь поручатися Вашій Милості, наша Словутная Пані,

Ваш слуга і почитатель Ксенофонтъ Климкович.

Львів, дня 25-го Мая — 6-го Червця 1862.

Подав В. Доманицький.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.