Записки НТШ/84/Проба австрийського посередництва між Хмельницьким і Польщею

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Записки НТШ. Том 84 (1908 під ред. Михайло Грушевський
Проба австрийського посередництва між Хмельницьким і Польщею (Мирон Кордуба)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Проба австрийського посередництва між Хмельницьким і Польщею.
Написав Др. Мирон Кордуба.


Справа, про котру хочемо писати, має вже свою, хоч невеличку, лїтературу. З лїтописних жерел згадують про посольство Фердинанда III до Хмельницького лише Коховський і Григорій Грабянка; перший баламутно і невірно, послїдний лише натяком. В пізнїйшій історичній лїтературі зачіпають сю справу коротко, заледви кількома стрічками: Scherer, Annales de la Petite Russie; Исторія Русовъ; Бантишъ-Каменскій, Истор. Мал. Россіи; Hermann, Gesch. Russlands; Szujski, Dzieje Polski III; Соловьевъ, Исторія Россіи т. X; Карповъ, Крит. обзоръ разработки русс. источ.; Костомаровъ, Богд. Хмельницкій, III. Всї вони опирають ся на тенденційнім представленю мети і вислїду посольства, яке подав Хмельницький в своїм листї до царя[1]. Трохи докладнїйші звістки подав Walewski, Geschichte Leopolds І u. der hl. Ligue II, 1, а також в своїй: Historya wyzwolenia Polski II, вихіснувавши деякі акти віденського державного архіву. Докладну житєпись цїсарського посла находимо в моноґрафії: Pejacsevich, Peter Frh. v. Parchevich (Archiv f. Österr. Gesch. Bd. 59), одначе автор не добре зазнайомлений з сучасними подїями і через се в його розвідцї богато разячих помилок. Обмежаючи ся лише на житєпись Парчевича, автор не пробує вияснити ґенези сього посольства, а оцїнка самої дїяльности посла вийшла невірно. Також не вихіснував Пеячович всїх актів віденських архівів, які належать до сеї справи.

Вмішанє Шведів у війну Польщі з козаками і Москвою пересунуло головну вагу війни зі сходу на захід та значно змінило полїтичний уклад в Европі. Бистрі і незвичайні успіхи Карла X Ґустава в Польщі, його порозумінє з Францією і змаганя перетягнули на свою сторону бранденбурського елєктора, Голяндію і Ракоція спонукали Польщу звернути головні свої зусиля в першій лїнїї против сього небезпечного ворога, та через перемирє з Москвою і козаками забезпечити собі плечі. Рівночасно подвоїв Ян Казимир свої зусиля для приєднаня помочи від Австрії. Відколи шведські війська ступили на польську територію йшли з Варшави до Відня посли за послами, листи за листами, в яких польський король, малюючи своє грізне положенє, вказував також і на небезпеку грозячу Австрії. Само собою віденському дворови був всякий успіх шведського оружія і шведської дипльоматії сіллю в оцї. Від часів 30-лїтної війни і вестфальського мира були Шведи рішучими ворогами Габсбурґів не лише в міжнародних відносинах, але й небезпечними соперниками в союзї нїмецьких держав. Всяке скріпленє шведської могутности було рівнозначне з ослабленєм полїтичного впливу і значіня австрійських країв і віденського двора. Одначе на воєнну підмогу для Польщі Фердинанд III не міг рішити ся, бо се значило би стягати цїлу війну на свої плечі. Цїсар велїв лише виставити кілька полків на шлеській границї і вислав свого найлїпшого дипльомата, Франца Лїзолю, до Карла X Ґустава, щоби наклонити шведського короля до признаня Австрії мировим посередником між собою і Польщею.

Відказуючи ся від воєнної підмоги, намагав ся Фердинанд III помогти Польщі дипльоматичною дорогою. Воєнне щастє шведського короля було не по серцю також і московському цареви, бо він мусїв бояти ся за свої придбана на Литві. Особливо злука Януша Радзївіла зі Шведами показала московському володареви цїлу небезпеку, яка йому грозила від рішучого і енерґічного Карла X Ґустава. Тому легко було прихилити його до переговорів з Польщею. В дипльоматичних заходах примиреня з Москвою находить Польща сильну піддержку з боку віденського двора, котрий хотів довести до порозуміня між тими обома державами та через се не допустити до союза Москви з Шведами, за чим шведський король так сильно побивав ся. Цїсарські посли перли навпаки царя до війни зі Швецією. Сї змаганя віденської дипльоматії увінчали ся потім успіхом, бо за посередництвом цїсарських послів Алєґреті і Льорбаха уложив цар Алексїй Михайлович з польським королем 3 падолиста 1656 р. перемирє в Вильнї і почав війну зі Швецією[2].

Майже рівночасно, бо також з початком шведської інвазії в Польщу, виринула в віденських кругах гадка такого самого посередництва між Хмельницьким і Польщею. На цїсарськім дворі не було тайною, що переговори польського короля з Хмельницьким розбивали ся у великій мірі о брак довіря у гетьмана і серед козаків, чи Польща справдї додержить даних обітниць і умовлених точок мира. Тому задумано ужити до тих переговорів посередництва третої держави, яка прийняла би заразом на себе обовязок ґарантії мира. На засїданю цїсарської тайної ради 8-го вересня 1655 р. рішено звернути увагу польського посла Вісконті на се, що найважнїйшою задачею для Польщі є тепер погодити ся з козаками. При тім поручено йому звернути ся до венецького посланника у Відни, щоби той вислав свого довіреного мужа до Хмельницького та іменем венецькоі республики дав гетьманови і козакам ґарантію „in amplissima forma“, що Польща додержить мира[3]. Однак мимо грізної небезпеки, Польща все ще противила ся чужому вмішаню у свої відносини до козаків. На зазив цїсарської тайної ради відповів Вісконті відмовно. Хоча кілька тижднїв опісля польський король вислав до Хмельницького свого посла Любовицкого[4], Вісконті заявив у Відни, що король тепер не може пересправляти з козаками, та що Польщі нїчого їх бояти ся, бо Татари обіцяли королеви підмогу і держати муть козаків в шаху[5].

Однак події найблизших місяцїв привели Польщу над берег пропасти та майже цїлу державу віддали в руки Шведів. Тепер всякий союзник був дорогий, коли лише міг в короткім часі подати значнїйшу підмогу. Загальна опінїя в Польщі вказувала на семигородського князя Ракоція, як на такого союзника і польські вельможі навязали з ним під неприсутність короля переговори. Однак Ян Казимир був иншої гадки. В листї до ґнїзненського ерхіепископа, писанім зараз по своїм поворотї зі Шлеска, 8-го сїчня 1656 р., відсував накинені йому під нелюбими умовами пересправи з Ракоцієм і покладає велику надїю на поміч від козаків і татарського хана[6]. Стараня, добити ся мира з козаками і Москвою ведуть ся з польського боку тепер дуже інтензивно. До Хмельницького вислано ще в сїчни 1656 р. Станїслава Лянцкороньского, руського воєводу і Христофа Тишкевича, чернигівського воєводу[7]. В своїх пересправах з козаками старав ся польський король розірвати їх союз з Московщиною, хіснуючи ся при сїм непорозумінями, які вже вспіли вивязати ся між Хмельницьким і московським правлїнєм та воєводами. Бажав з одного боку приєднати козацьку поміч против Шведів, з другого, через відорванє козаків, вчинити Москву податливійшою до мира.

Тодї то, здає ся з початком 1656 р., звернув ся Ян Казимир до цїсаря Фердинанда III-го з просьбою посередництва в переговорах з козаками. На се вказує записка члена цїсарської ради Вальдероде. Коли Лїзоля в вересни 1656 р. зі свого боку піддав Фердинандови III гадку, вступити в зносини з козаками, Вальдероде висказав ся також за сим, додаючи від себе, що польський король і держава просили перед тим у цїсаря посередництва з Хмельницьким, а бодай ґарантії трактатів[8]. Близших звісток про се не маємо, одначе найбільше імовірно, що ся прозьба вплинула рівночасно з висилкою Лянцкороньского і Тишкевича до козаків. Також не відомі нам причини, для яких цїсарський двір не вдоволив тоді тому бажаню.

Хоча перебіг пересправ Лянцкороньского з Хмельницьким не давав нїякої основи до великого оптимізму, в Польщі вважали загально справу приєднаня Хмельницького річию цїлком певною. Мабуть тактика гетьмана і Виговського при облозї Львова, в падолистї 1655 р. була причиною тих санґвінїстичних надій. Вже з початком марта 1656 р. доносить Лїзоля з Варшави свойому дворови, що розрив між козаками і царем та близька злука козаків з Польщею не підлягають нїякому сумнївови. Три тижднї опісля повтаряє навіть вість про присягу вірности, яку гетьман мав зложити Янови Казимирови у Львові[9], вість розумієть ся невірну, однак замітну для тодішнього настрою в Польщі.

Між тим Хмельницький не міг брати на себе нїяких зобовязань зглядом короля, анї вязати ся Польщею, бо польські посли були щедрі лише на нїчого не значучі обітницї і приреченя дружби та вдячности, а нїчого не згадували про независимість України[10]. Та й гетьман мав під ту пору очи звернені в зовсім инший бік і вів переговори як раз з найнебезпечнїйшим ворогом Польщі, з шведським королем. Про ті переговори дізнав ся зараз Лїзоля і в справозданю з 7-го цьвітня доносить австрійським мінїстрам про прихід козацьких послів до Карла X Ґустава[11].

Вість про зносини Хмельницького з Карлом X Ґуставом мусїла сама собою занепокоїти не лише Польщу, але й Австрію. Злука козаків з Шведами подала би нову силу шведському королеви і помогла би йому виправити ся із тих невдач, які він потерпів в перших місяцях 1656 р. А до сего не хотїла Австрия допустити. І коли австрийські дипльомати так успішно працювали, щоби перешкодити порозуміню між Шведами і Московщиною та помогти перетягнути царя Алексїя Михайловича на сторону Польщі — гадка, ужити того самого способу на козаків, мусїла сама собою насунути ся.

Сю гадку висловив Лїзоля. Перебуваючи в таборі Карла X Ґустава, бачив він добре, яку велику вагу привязували Шведи до пересправ з козаками. Він замітив, що ролю головного посередника між шведським королем і Хмельницьким відограє Єронїм Радзєйовский. У вересни 1656 р. прийшов до шведського табору чернець Данило з повновластями від козаків і молдавського воєводи. Згадуючи про се у справозданю до свого двора, зазначуе Лїзоля, що уклади Шведів з Хмельницьким не зайшли ще так далеко, як се могло би здавати ся і як се шведський канцлєр Оксеншєрна хоче представити. „Коли Ваше Цїсарське Величество — пише він дальше — хоче що небудь против Шведів затїяти, то нема нїчого більше вказаного, як щоби ми безпосередно приєднали собі козаків“. На думку сего визначного полїтика, корнети для цїсаря вийшли би з сего великі: через приєднанє козаків перепинить ся злуку Хмельницького з Карлом X Ґуставом, Шведів з'ізолює ся, а повага цїсаря піднесе ся значно в очах Турків. Взагалї буде під кождим зглядом незвичайно хосенною річию, мати козаків на кождий поклик до роспорядимости. А приєднанє козацтва не буде коштувати великих трудностий і заходів. Козаки мусять мати свою точку опору, бо з Москвою розєднали ся і ненавидять московське ярмо, а польській шляхтї не вірять; Татари на них розсерджені, а Туркам вони не піддадуть ся, хиба в остаточній бідї. Таким чином не остає їм нїчо другого, як шукати собі опору у цїсаря або у Шведів. Вкінци зазначує ще раз, що головна нитка шведсько-козацьких переговорів находить ся в руках Радзєйовского, до якого козаки відносять ся з великим довірєм. Тому, при навязаню переговорів з гетьманом, приєднанє Радзєйовского для плянів цїсарського двора було би незвичайно важним успіхом[12].

Проєкт Лїзолї найшов відгомін серед цїсарських дорадників. Вальдероде одобрив думку навязаня переговорів з козаками, бо вони „схизматики“, отже їм однаково лучити ся чи з лютеранами, чи з католиками. Крім сього зазначив, як ми вже попереду згадали, що се буде з хісном для Польщі, та що польський король і република о се цїсаря просили. Однак заки починати справу, треба нарадити ся з польським посланником. Инші мінїстри прилучили ся до опінїї Вальдероде, лише бажали поступати обережно, так як козаки стоять також в звязи зі Шведами. Тому радили починати переговори з козаками не безпосередно через цїсарських послів, лише посередно через Польщу і Москву[13].

Однак на нарадї тайної ради 9 жовтня висказала ся більшість за тим, щоби навязати з Хмельницьким безпосередні зносини, тоб то вислати до нього таки цїсарського посла. Для уложеня інструкції послови рішено зібрати потрібні інформації. Метою посольства мало бути цїсарське посередництво між козаками і Польщею і тому головним предметом розвідів цїсарської ради було питанє, під якими умовами Польща досї пересправляла ся з Хмельницьким і в якім станї ті трактати тепер находять ся. Треба було розвідати також про титули гетьмана, чи кроні нього треба ще до кого звертати ся, та якою дорогою мав би цїсарський посол їхати. Про намірене посольство рішено як найшвидше повідомити польського короля та зайняти ся вишуканєм відповідної особи, щоби їй можна було поручити згадане посольство до козаків[14].

Із сим справа пішла у проволоку. Очи дипльоматії були під ту пору звернені на Вильну, де при посередництві цїсарських послів вели ся мирові трактати між Польщею і царем. Однак з других боків стали надходити непокоячі вісти. Змаганя відтягнути Бранденбурґію від Шведів не довели до нїчого. Із перехоплених Поляками листів шведських послів у Ракоція (Генриха Штернбаха і Ґотгарда Велїнґа) до Карла X Ґустава стало ясно, що семигородський князь що раз то більше перехилює ся на сторону Шведів. Не остали тайною також пересправи Хмельницького з Ракоцієм. Цїсарський посланник при польськім дворі, Йоган Христ. Фраґштайн доносив про що раз певнїйші ознаки ворожого настрою козаків і Ракоція против Польщі[15]. Все то спонукало австрийських мінїстрів зайняти ся знова козацькими справами і наміреним посередництвом між Польщею та Хмельницьким. Перш за все оглянули ся вони за відповідною особою, яка перейняла би на себе провід посольства до Хмельницького і звернули ся в тій справі до угорського канцлєра, Дєрдя Селєпченї (Szelepcsényi), епископа Нїтри. Коли Селєпченї прийняв поручену йому місію, зібрала ся 3 падолиста пополудни тайна нарада мінїстрів в присутности угорського канцлєра[16], на якій докладно обговорено справу посольства.

Перш за все рішено звернути ся до польських послів[17] в справі потрібних інформацій, тоб то точок уложених вже на конференції з 9-го жовтня. Точнїйших вісток мали угорському канцлєрови достарчити витяги з справоздань Лїзолї, особливо що до особи Радзєйовского, та донесень Морштина. Далї приступлено до уложеня посольської інструкції для Селєпченїя. Посол мав заявити Хмельницькому, що цїсареви відомі причини ворожнечі між козаками і Польщею, а також знає він про переговори, які ведено і ще тепер в тій справі ведуть ся. Ті переговори розбивають ся о се, що Хмельницький і козаки не мають достаточної певности, чи то, що до чого вони умовили ся, або ще умовлять ся з Поляками, буде справдї з боку сих послїдних додержане. А обовязком цїсаря б удержувати мир і згоду в христіянськім світї, до чого він вже силою свого уряду покликаний; особливо залежить йому на сїм, щоби утихомирити внутрішні заворушеня в Польщі між короною та козаками, які чужим державам подають нагоду до вмішувань і нападів. Проте рішив він взяти на свою цїсарську особу посередництво в тій справі. Для сеї цїли посилає свого довіреного посла, угорського канцлєра, котрому Хмельницький і козаки можуть вповнї довірити ся і тайно та щиро розповісти, в чім властиве дїло і яким чином, по їхнїй думцї, можна би справу залагодити. І коли їм може хочеть ся мати певну запоруку додержаня трактатів, то посол має наказ їх запевнити, що все, що небуть польський король і корона обіцяли, буде справдї вірно і чесно додержано і виконане; за се ручить цїсар і бере козаків в опіку в разї непередвиджених випадків, хоча польський король і република завіряють, що будуть поступати з козаками чесно і отверто. Також запевнює цїсар гетьманови і козакам цїлковиту тайну їх переговорів зі своїм послом, щоби їх прихилити до тим більшої щирости і отвертости.

Посольство Селєпченїя мало вести ся в тїснім порозуміню з польським двором і тому мав посол по змозї приноровити ся також до тих поручень, які йому подасть король і польська корона, особливо що до самих умов трактатів та що до способу трактована. Також мав він, коли сього треба буде, давати справозданя польському королеви тайним, шифрованим письмом.

Вкінци рішили мінїстри наказати Лїзолї, щоби старав ся приєднати для сеї справи Радзєйовского. Для сього мав би Лїзоля подати Радзєйовскому до відома, що цїсар старає ся погодити його з польським королем і короною, регабілїтувати його, та що ся справа вже на корисній дорозї. Одначе нехай же він зі свого боку не ставить нїяких перешкод і зробить яку прислугу Польщі. Під теперішню пору було б найбільшою прислугою для його вітчини, коли би удало ся козаків і Хмельницького, у яких він має велике довірє, відтягнути від Шведів та намовити до згоди з королем і польською державою. В сїм дїлї буде йому помагати цїсар[18].

Однак що раз грізнїйші вісти про союз Ракоція зі Шведами спонукали цїсарський двір зайняти ся перше висилкою посла до семигородського князя, щоби не допустити до сеї небезпечної злуки. 17-го падолиста вислано туда секретаря угорської камери, Дєрдя Горвата[19]. Справа посольства до Хмельницького пішла знова у проволоку мимо сього, що в польсько-австрийськім договорі, заключенім 1 грудня 1656 р. зобовязав ся цїсар чим скорше довести до порозуміня ніж Польщею з одного боку та бранденбурським елєктором і козацьким гетьманом з другого[20]. До виконаня давнїх плянів цїсарського посередництва між козаками і Польщею та переведеня першої точки згаданого договору прийшло доперва з початком сїчня 1657 р.

Як ми попереду бачили, послом від цїсарського двора до Хмельницького визначено угорського канцлера Сєлєпченї і той підняв ся сеї місії. Між тим польський король слав цїсареви з Ґданська листи за листами з просьбами відвернути небезпеку, що грозила з боку Ракоція, який притягнув до себе Молдавію, Волощину, а навіть і козаків і от-от нападе на землї польської держави. Посольство Дєрдя Горвата до Ракоція не принесло жаданих успіхів; противно, посол вернувши около 15-го грудня 1656 р. назад, потвердив правдивість звісток про великі воєнні приготованя семигородського князя. Тодї рішено у Відни вислати до Ракоція нове посольство, щоби за всяку цїну здержати князя від походу на Польщу. Се посольство передано Селєпченїєви, надїючи ся, що особисті звязи, які угорського канцлєра вязали з Ракоцієм, причинять ся до корисного залагодженя справи.

Тепер прийшло оглянути ся за иншим послом до Хмельницького і тим разом упав вибір на Петра Парчевича, католицького архіепископа в Мартиянополи.

Петро Парчевич, родом Болгарин, був по висвяченю у духовний стан місіонарем в Бакові на Молдавії, куди післав його Марко Бандін, тодїшнїй архіепископ в Мартиянополї. Там перебував він від р. 1644 до 1656[21], беручи живу участь в руху полудневих Славян для висвободженя з під турецького ярма. Коли вибухла турецько-венецька війна, задумали Болгари вихіснувати її для своїх полїтичних цїлий і війшли в порозуміне з Матвієм Басарабою, господарем Волощини. За його порадою післано Парчевича до польського короля Володпслава IV, який саме тодї носив ся з великими планами турецької війни. На польськім дворі приняли посла дуже радо, одначе неохота шляхти, козацька війна і смерть Володислава IV перепинили задумане діло. Коди по зборівській умові Венеція почала нові стараня коло зложеня коалїції против Туреччини, виправив ся Парчевич вдруге з посольством до Польщі, де приєднав богато вельмож для антитурецької лїґи. Відсїля удав ся з весною 1650 р. до Відня, а потім до Венеції, однак без успіху. Австрія відновила саме тодї свій мир з Туреччиною, а Венеція висказала лише нїчого не значучі заяви симпатії для полудневих Славян. По смерти Бандіна став Парчевич архіепископом в Мартиянополїс. Тут війшов він в тїсні зносини з новим волоським воєводою Константином. Безнастанні насильства турецьких урядників над безборонним болгарським народом спонукали болгарських вельмож до нових дипльоматичних заходів. Молдавський і волоський воєводи обіцяли воєнну підмогу, а Парчевич поспішив знова до Відня, де станув в серпни 1656 р. Віденський двір не мав і тепер охоти мішати ся в турецькі справи, тому заходи архіепископа остали знова без успіху. Однак сам він видав ся австрийскім мінїстрам відоповідним кандидатом на посла до козаків головно тому, що знав „козацьку мову“ і місію Селєпченїя поручено йому[22].

Пересправи з Парчевичем в справі сього посольства відбули ся в другій половинї грудня 1656 р. Вже в перших днях сїчня 1656 р., в листї своїм до президента цїсарської комори, обговорює Парчевич справу коштів своєї подорожи на Україну і звертає увагу на се, що Хмельницькому треба переслати відповідний дарунок[23]. Вірительні грамоти для нового посла виставлено 10 сїчня, одну адресовану до Хмельницького, другу до старшини і війська запорожського[24]. Також і посольська інструкція назначена тою самою датою і містить в собі лише повторенє думок висказаних в протоколї ради міністрів з 8-го падолиста 1656 р.[25] Рівночасно повідомив Фердинанд III свого посланника при польськім дворі, Фраґштайна, про висилку Парчевича до козаків, як се в договорі з 1-го грудня 1656 було условлено. Про се мав Фраґштайн донести польському королеви, щоби король, коли мати ме які окремі порученя і вказівки, чий швидше се послови переслав до відома[26]. 16-го сїчня одержав Парчевич з цїсарської комори дарунки для гетьмана, високий, срібний, позолочуваний пугар та три малі годинники і 600 дукатів на кошта подорожи[27]. Домаганє посла, щоби видано дарунки також для жінки і сина Хмельницького, остало мабуть несповнене[28]. Слїдуючого дня пустив ся Парчевич в дорогу.

Рівночасно виправлено Селєпченїя до Ракоція. З інструкції даної угорському канцлєрови задержав ся лише уривок в віденськім державнім архіві, і як раз з сього уривка виходить, що Селєпченї мав також удати ся до Хмельницького, коли би сього вимагали обставини[29]. Для того видано йому вірительні грамоти до Хмельницького і війська запорожського, в яких цїсар покликує ся на посилку Парчевича, висказує надїю, що він вже наспів до козаків та оправдує посольство Селєпченїя важностию справи і вимогами часу[30]. Однак Селєпченї не їздив на Україну. Стрітивши Ракоція вже в Польщі серед походу на Краків, в Торках коло Перемишля, він не вспів намовити князя до застановленя ворожих кроків против Польщі і з нїчим вернув домів[31].

Парчевич виїхав з Відня 17-го сїчня в товаристві свого капеляна Марціановича, який повнив функції секретаря посольства, і 15 людий прислуги і сторожі. Дорогу вибрали через Прешбурґ, Тирнову, Св. Мартин до Любльова на Спіжу, при чім переправа через гори серед зими коштувала їх богато труду і небезпеки. Перший приєм, якого посольство зазнало в Польщі не ворожив добра. В Любльові звернув ся Парчевич до тамошньої шляхти, розвідуючи про дорогу на Україну і просячи провідника до найблизшого міста, стрітив ся однак з різкою відмовою; ледве удало ся йому дістати віз і коний за добрі гроші. Так само неприязно стрітив посла в Бєчу тамошний каштелян Ян Войнїцкий, який не то не хотїв віддати йому належних почестий і прислуг, а прямо таки не допустив його до себе. Як прихильник і довірений Ракоція, видїв бєцкий каштелян в цїсарськім посольстві до гетьмана ворожу затїю, а мабуть і шляхта на Спіжу була тої самої гадки. Зі скріпленою охоронною сторожию зразу на 20, далі на 25 людий, ізза непевности дороги і небезпеки від польського війська, переїхав Парчевич через Ланьцут, власність коронного маршалка Любомірского і Переворськ до Ярославя, куди наспів 6-го лютого.

В сїм містї стрітило ся посольство з несподїваною перешкодою, яка робила дальшу подорож на Україну майже неможливою. З початком р. 1657, незважаючи на небезпеки зимового походу, двигнув ся Ракоцій через стрийські Карпати на Польщу. В перших днях лютого, саме тодї, коли цїсарський посол наспів до Ярославя, стояв семигородський князь з головним військом в Стрию[32], а окремий віддїл семигородської кінноти і піхоти під проводом Яноша Коненя підступив 8-го лютого під Львів, щоби приєднати се місто для свого князя[33]. Вість про се приніс до Ярославя оден єзуіт, котрого по дорозї зі Львова обрабували жовнїри Ракоція. В містї викликала ся вість великий переполох і богато людий стало готовити ся до утечі. Єзуіти, до яких мартиянополїтанський архіепископ звернув ся за точнїйшими інформаціями, рішучо відраджували йому пускати ся в дальшу дорогу, тому що віддїли Ракоція зайняли всї переходи. Також коронний маршалок Любомірский намовляв посла до повороту, однак на прозьбу його ж післав розвідчика для провіреня принесених вістий. Між тим остав Парчевич в Ярославі, щоби розвідати докладнїйше про наміри Ракоція і дізнати ся, чи не ножна би було якою дорогою виминути вороже військо; відсїля й вислав віденськону дворови справозданє про своє положенє і вісти ним зібрані[34]. Коли посол зі своїм секретарем були на обідї у Любомірского, наспів висланий розвідчик і потвердив вість, що військо Ракоція наближує ся. Любомірский рішив подати ся з військом назад і намовляв Парчевича вертати з ним, обовязуючи ся відставити його під охороною військової сторожі, куда захоче. Коли ж сей все таки обставав при своїм намірі їхати далї, надїючи ся виминути віддїли Ракоція, видав маршалок наказ, дати послови потрібний віз і конї та доброго провідника. Зі свого боку приєднав собі архіепископ в товариша дальшої дороги одного єзуіта, який добре знав Україну.

Тому що дорога через Львів була зайнята віддїлом Кеменя, прийшло ся нашим подорожним взяти ся трохи на північ і тому вибрали дорогу на Сокаль. Подорож з Ярославя до Сокаля описує Марціанович в дуже темних красках: села спустошені і поруйновані; на великих просторах нї живої душі, лише трупи порозкидувані при дорозї; з великим трудом і коштом приходить ся роздобувати потрібну поживу. Дорогу відбували без провідника, бо проводу нїхто не хотїв підняти ся. За віз і конї мусїли платити потрійну цїну, а й то часами годї було дістати; в однім місци прийшло ся силоміць забрати потрібні конї. Доперва в Белзї найшли у тамошнього воєводи гостинний приєм і все потрібне до дальшої дороги. З тяжким трудом добили ся вкінци до Сокаля.

Під ту пору крутили ся всюду аґенти Ракоція, розкидаючи манїфест князя з зазивом до переходу під його підданство; тому стрітило ся цїсарське посольство з перепонами при вїздї до Сокаля, бо підозрівано в нїм висланників Ракоція. Аж коли виказали ся пропускними листами, дозволено цїлій дружинї вїхати в місто і надїлено потрібними річами. Одначе закупно нових коний і возів, наєм провідників і охоронної сторожі, яку з огляду на непевність дальшої дороги прийшло ся скріпити до числа 40, вичерпали грошеві засоби Парчевича, хоча переїхав доперва половину дороги. На кошта дальшої дороги через Берестечко до Дубна видав архіепископ своїх власних сто дукатів, які забрав зі собою. В Дубнї прийшло ся позичити у якогось Вірменина 1000 зл. Тут задержало ся посольство пять днїв в гостиннім замку княгинї Заславскої, яка потім безкористно віддала послови потрібні конї, вози і сторожу до розпорядимости на дальших шість миль дороги. Тому що дальша подорож мусїла відбувати ся через околиці непокоєні московськими і козацькими віддїлами, побільшено в Дубнї сторожу до 50 люда а в Корци навіть до 205. Відсіля треба було їхати 50 миль через пусті околицї, знищені Татарами, „де не то людини, але й пса не мож було стрітити“. Двічі мусїла посольська дружина ночувати під голим небом при огни, поки не добила ся до „козацького міста“ Брусилова. Закупивши тут потрібну живність, пустили ся далї через Фастів до Білої Церкви, котру справоздавець називає столицею Руси. Тут Парчевич на кошта дальшої дороги знова позичив у Вірменів 1000 зл. Через Ракитно, Богуслав, Городище, Капітанку, Медведку і Суботів добили ся вкінци до Чигирина, маючи при собі завсїди почесну козацьку сторожу з 250–300 людий. Цїла подорож з Відня до Чигирина тревала півтора місяця. Хоча справозданє Марціановича безперечно переборщує в описі ріжних небезпек, які посольству у всїх закутках грозили, та може надто чорними красками малює зруйнованє тих околиць, через які послови доводило ся переїзджати, то все таки незвичайно інтересно порівнати начеркнений тут образ зі справозданєм прим. венецького посла Віміни, який в 1650 р. переїздив майже через ті самі околицї[35]. Се порівнанє показує наглядно, які поступи зробило знищенє українських земель через тих кілька років майже безпереривної війни.

До Чигирина наспіло посольство 1 лютого по півтора місячній подорожи, і тут на приказ гетьмана визначено цїлій дружинї приміщенє та прислано харчі. На другий день рано прийшов до мешканя посла Виговський в товаристві членів козацької старшини з поздоровленєм від гетьмана. Йому передав архіепископ вірительну грамоту, з якою цїсар зараз удав ся до Суботова, щоби повідомити Хмельницького про прихід посольства. По шести днях візвано їх до авдиенції до Суботова. В половинї дороги стрітив посольство сотник Капуста з 200 козаками і провів з почестию до гетьманського двора. Хмельницький був вже тодї хорий і прийняв посла в ліжку. Парчевич привитав гетьмана латинською промовою, поздоровив його від імени Фердинанда III, „цїсаря всіх христіянських князів від сходу аж до заходу сонця“ і взиваючи на поміч Бога, „котрий ворожі уми вяже відтак вузлом згоди“, передав лист цїсарський, в якім обявлена цїль посольства[36]. Гетьман двигнув ся на ліжку, приложив лист до уст і чола і заявив свою вдячність, що наймогутнїйший володар світа почтив його своєю памятию. Відтак велїв подати обід, серед якого оживлено розговорював з членами посольства та піднїс тоаст за здоровлє цїсаря і всего австрийського дому. По обідї відослав послів з почестною сторожию до назначеного приміщеня[37].

Цїсарське посольство наспіло до Чигирина в хвилю важних полїтичних пересправ. Напружені відносини між Хмельницьким і Москвою від нарад у Вильнї, до яких висланники царя не допустили козацьких послів, заострили ся майже до отвертої ворожнечі. Вість, що цар за цїну польської королївської корони готов віддати Україну назад Полякам, заворушила козацтво і гетьман та старшина зовсїм не крили свого негодованя перед царськими послами[38]. Лїзоля висловив зовсїм вірну думку, що по розриві з Москвою не остає Хмельницькому нїчо другого, як шукати опори в Габсбурґах або Шведах[39] — і гетьман вибрав Шведів та Ракоція. При їх помочи думав він добити ся сього, чого не зміг досї осягнути, нї через злуку з Татарами, нї під покровом Туреччини, нї через підданє України під зверхність царя. Тому живо піддержував навязані зносини з Каролем X Ґуставом, вислав до нього свого довіреного і зручного аґента, монаха Данила; заключив з Ракоцієм зачіпно-оборонний договор і післав йому в підмогу київського полковника Ждановича з 12000 козаків для спільної акції зі Шведами против Польщі. Через се станув в прямій суперечности до тодїшньої полїтики царя Алексїя Михайловича, який як раз під ту пору цїлою своєю силою звернув ся против Шведів і руйнував Інфлянти.

Однак мимо того обороту справ ще не хотїв Хмельницький рішучо зривати з Москвою, анї палити послїдних мостів між собою та Польщею. Він і тепер остав вірний своїй дотеперішній полїтиці, яка полягала на веденю переговорів на ріжні боки і проволїканю остаточних рішень аж до цїлковитого виясненя положеня. І саме в першій половинї 1657 р., в ту пору коли висланники віденського двора перебували в Чигиринї, зїхали ся там посли майже всїх їнтересованих держав і почали ся оживлені пересправи[40].

Як ми вже згадували, віденський двір вислав свого посла в порозуміню з Польщею і Фердинанд III просив через свого посланника Фраґштайна польського короля о додаткові порученя для Парчевича. Однак Ян Казимир був цїлком вдоволений інструкцією, яку одержав цїсарський посол від свого двора і заявив, що не має нїчого додати; просив лише, щоби Парчевич ужив свого впливу для як найшвидшого допущеня королївських послів до Хмельницького. Однак титул „illustrissimus“, даний гетьманови в цїсарських листах, не подобав ся польському канцлєрови і він наставав, щоби на будуче уживано лише титулу „generosus“, який давано кождому шляхтичеви[41]. Зі свого боку післав польський король до козаків Бєньовского, який мав всїми силами старати ся переконати гетьмана, що для України лише злука з Польщею може принести хосен, бо Москва вже зрадила козаків, Карло X Ґустав також готовий мирити ся з Польщею, а на Ракоція годї покладати великі надії[42]. При тім мав Бєньовский вести пересправи в тїснім порозуміню з цїсарським послом і хіснувати ся його радами. Рівночасно, бо також в сїчни 1657 р. виїхав польський посол, Ромашкевич, до кримського хана, щоби хан по доброму або й грозьбами принудив гетьмана до згоди з Польщею та розриву зі Шведами і Ракоцієм; при тім мав посол впевнити хана, що король тепер дїйсно щиро бажав згоди з козаками[43]. В часї пересправ цїсарського посла з гетьманом надїхали посли з Криму[44], які безперечно дїлали в тім напрямі. А що й царський посол Василь Кікін[45] старав ся відтягнути Хмельницького від Шведів та Ракоція, то недужий гетьман мусїв числити ся з голосом чотирьох могутних держав. З другого боку і противна сторона не засипляла справи. В послїдних днях сїчня 1657 р. наспів до Чигирина Ґотгард Велїнґ, посол шведського короля. Не вдаючи ся в довгі пересправи поставив він рішуче бажанє, щоби козаки скріпили давну приязнь зі Шведами тїсним союзом, уложили з Карлом X Ґуставом окремий договор і дали йому військову підмогу[46].

Серед таких відносин прийшло ся гетьманови лукавити, шукати виходу через проволїкуванє переговорів і відтягуванє остаточного рішеня до догіднїйшої хвилі. Дуже важним, майже рішаючим моментом, було питанє, який оборот возьме шведсько-семигородсько-козацька кампанїя против Польщі, бо від її вислїду залежала цїла дальша політика козаків. Одначе з поля війни доходили лише глухі вісти і про які небуть рішучі успіхи одної або другої сторони не було чути. Також між Шведами і Москвою почали поправляти ся відносини, бо цар почав переконувати ся, що Поляки не думають виконати постанов перемиря в Вильнї; в мартї і цвітни почали ся переговори між шведським командантом Лївонїї, Деляґарді і Нащокіном, начальником московських військ[47]. Одно і друге могло кождої хвилї значно змінити загальне полїтичне положенє. Тому гетьман зволїкав з відповідю на цїсарський лист і посольство. Він пересправляв часто з секретарем Марціановичем — Парчевич занедужав під ту пору — годив ся на його пляни, відсилав його для докладнїйшого обговореня справ ще й до Виговського, який також радо на все приставав — однак оба вони, гетьман і писар, постійно зазначували, що остаточне рішенє залежить від ради козацької старшини; ізза сього посли мусять трохи підождати, тим більше, що попереду треба відправити инші посольства[48]. Такої ж тактики придержував ся гетьман й зглядом Велїнґа. Шведський посол жалує ся у своїм справозданю, що козаки умисно виминають рішучу відповідь і відкладають заключенє тїснїйшого союза до пізнїйшого посольства. На кінець дали йому недвозначно до пізнаня, щоби прискорив свій відїзд з Чигирина[49].

Між тим через московського посла, стольника Василя Кікіна, дав Хмельницький знати цареви про прихід австрийського і польського посла, переслав вірительну грамоту і інструкцію Парчевича та донїс, що оба ті посли старають ся відтягнути козаків від Москви, обіцюючи їй в Польщі всїлякі можливі вольности і цїлковите усуненє шляхти з української території[50]. Таким чином вихіснував гетьман місію марціанополїтанського архієпископа, щоби оправдати перед царем участь Ждановича в походї Ракоція на Польщу і вбити новий клин недовіря між виленських союзників. Дізнавши ся, що польський король вислав свого посла Миколу Яскульского до Царгороду, щоби там в спілцї з австрийським резидентом Ренїґером настроїти Порту ворожо против Шведів, Ракоція і козаків[51], рішив Хмельницький також і там зрадити польсько-австрийські заходи і тим самим паралїжувати шкідний вплив згаданих послів. До сього поміг йому сам Парчевич. Коли болгарський архіепископ виїздив з Відня, зайшов до нього венецький резидент Нанї з прозьбою, щоби при нагодї пересправ з козаками звернув увагу гетьмана і старшини на теперішне безвихідне положенє Туреччини, на світлї побіди венецької републики і через се на користну нагоду, через смілий і рішучий напад на Чорнім мори легким способом придбати собі велику добичу і славу[52]. Як знаємо, придбанє союзників против Туреччини було предметом цїлої дотеперішньої полїтичної дїяльности Парчевича і причиною його приїзду до Відня. Тож нїчо дивного, що він дуже перейняв ся гадкою венецького резидента і з великою охотою приобіцяв йому дїлати в тім напрямі[53]. Хоча в інструкції віденського двора не було нїякої згадки про Туреччину, посол, а властиво його секретар Марціанович, заговорив в Чигиринї також і про пляни резидента Нанї. Се використав Хмельницький для своїх цїлий. 29 цвітня наспів до Царгорода козацький посол, Л. Капуста, який між иншим донїс, що у гетьмана перебувають тепер посли від нїмецького цїсаря і від польського короля і намавляють козаків до нападу на турецькі краї. Від себе заявив гетьман, що зовсїм не думає тих послів слухати, противно, казав їх увязнити, а коли султан захоче, велить їм відрубати голови і прислати до Царгороду. Ся вість незвичайно немило вразила австрийського резидента при Портї, Ренїґера, котрий безперечно знав про висилку Парчевича до Чигирина. Тому поспішив ся з домаганєм, щоби султан велїв прислати не голови послів, а їх же самих враз з їх вірительними грамотами, на доказ, що про підбурюванє проти Турків нема й бесіди[54]. Таким чином гетьман дуже зручно вихіснував австрийське посольство для цїлий, про які анї посол анї двір, який його посилав, зовсїм не думали і заложив рівночасно в Москві і Царгородї міни як раз против тих держав, яких інтереси мало заступати се посольство.

Нарада козацької старшини і виборних козаків, до якої гетьман і Виговський відкладали рішучу відповідь і відправу цїсарського посла, відбула ся в половинї цвітня[55] 1657 р. Не відповідь австрийському дворови і відправа цїсарського посольства були головним мотивом скликаня сеї наради. Хмельницький, немов передчуваючи близкий кінець свого житя, хотїв, щоби козаки вибрали його сина Юрка на гетьманство по нїм. Після свідоцтва Марціановича тревала та нарада цїлий тиждень і по проголошеню Юрія Хмельницького гетьманом закінчила ся тридневним святкованєм і пирами. Як раз при однім із таких пирів звернули ся цїсарські посли до Виговського з прозьбою дати остаточну відповідь і відправу. На другий день завізвав старий гетьман Марціановича до себе, почав звиняти ся, що їх так довго задержав у себе, але відомі їм причини зробили се необходимим; бож послів такого знатного монархи і посередника не годило ся відпускати з непевною відповідию. „Ми вибираємо собі цїсаря, а нїкого другого, за покровителя і посередника“ — сказав Хмельницький — „і бажаємо щоби зволив сю довгу ворожнечу, яка між нами завела ся залагодити і без нашої шкоди і кривди покінчити, щоби довше не лила ся христіянська кров. Ми обіцюємо, що держати ся мемо сього, що цїсар між нами порішить, зазначуючи виразно, що коли би котра сторона нарушила цїсарське рішенє, цїсар мати ме право враз з другою стороною ту віроломну сторону напасти і покарати“. Крім сього жертвував гетьман свої услуги австрийському домови і висказав готовість на кождий заклик цїсаря не лише сто, але й двіста тисяч козаків держати в поготові. Що до 40 000 козаків, яких післав на підмогу Ракоцієви, то тих обіцяв зараз же відкликати назад. На кінець обіцяв незабаром вислати свого посла на цїсарський двір для близшого обговореня справ[56].

28-го цвітня переслав гетьман через Виговського відповідь на цїсарський лист. В тім листї, по звичайних в таких разах формулах чемности, заяв прихильности та висказів признаня для ревности і зручности цїсарського посла впевняє Фердинанда III, що не бажає собі иншого посередника і не буде слухати нїчиєї иншої ради, як лише цїсаря, коли лише безпека і цїлість його держави не потерпить через се шкоди. В инших справах, яві годї повірити паперови, покликує ся на устне справозданє посла[57].

По одержаню листу, тому що Парчевич все ще нездужав, пішов Марціанович розпращати ся з гетьманом. При пращаню закликав Хмельницький свого сина Юрка, який тепер вже був вибраний гетьманом, і мав відозвати ся до нього тими словами: „Сину мій, Юрку, справуй ся на будуче добре; маєш римського цїсаря, котрого ми вибрали собі за посередника і покровителя — старай ся служити йому, а він поможе тобі у всякій потребі“. При тих словах прослезив ся старий гетьман, і подавши враз з сином Марціановичеви руку, поблагословив його в дорогу[58].

Як бачимо між устною відповідию, яку гетьман дав Марціановичеви та його листом до цїсаря заходить деяка ріжниця. Тон листу виходить більше неозначено та здержливо. Тут Хмельницький не так безусловно і рішучо годить ся на австрийське посередництво, як се висказано в словах переданих Марціановичем, та робить виразне застереженє що до цїлости своєї держави. Про готовість на воєнні услуги для австрийського дому, про висилку 200.000 козаків для сеї цїли, а вкінци про відкликанє Антона Ждановича нема в листї найменшої згадки. Правда, Хмельницький зсилає ся при кінци листу на устне справозданє посла і тою зсилкою можна би легко пояснити ту суперечність між устною і письменною відповідию. Та все таки деякі дані вказують на се, що слова гетьмана наведені у справозданю Марціановича, а по части і цїле справозданє, не можна брати на віру без деяких застережень. Перш за все ріжні помилки і недокладности в справозданю, дрібні суперечности в подробицях між справозданєм та рахунком видатків за час подорожи і побуту в Чигиринї[59] вказують на се, що Марціанович зложив своє справозданє (в серпни 1657 р.) або цілком з памяти, або на основі дуже недокладних записок. Та й справозданє уложив Марціанович доволї тенденційно, висуваючи безцеремонно всюда свою особу на перший плян, при чім про Парчевича, властивого посла, майже не згадує. Цїла дїяльність архієпископа при переговорах між Беньовским та козаками, про яку польський посол висказував ся відтак з чималим признанєм[60], поминена тут зовсїм мовчки. Все то стягає підозрінє також і на ту часть справозданя, де секретар посольства передає свою розмову з Хмельницьким і наводить слова гетьмана[61]. Бо хоча перехвалки і пересада були доволї частою проявою у Хмельницького, одначе тим разом не мав він нїякої цїли накидувати ся цїсареви з помочию, особливо не будучи про се прошеним. Можливо, що і в описї пращальної сцени, яка виглядає доволї неприродно, дещо переборщено. Марціановичеви безперечно хотіло ся представити віденському дворови успіхи посольства, а свою дїяльність з окрема, в як найлїпшім освітленю, а при тім не потребував він надто вязати ся правдою, бо гетьман в той час вже не був між живими, та не заносило ся на продовженє початих переговорів з козаками.

Того ж самого дня, 28 (18) цвітня відправив Хмельницький також Бєньовского. В своїм письмі до короля висказав свою згоду на мир, але просив висилки комісії для остаточного уложеня точок[62]. В обох відповідях, Фердинандови III і Янови Казимирови замічуємо той самий намір: удержати навязані зносини, одначе відсунути остаточне рішенє до хвилі, коли вияснить ся полїтичне положенє.

Оба посольства, австрийське і польське вибрало ся з поворотом разом і ще того самого дня наспіли до Капітанки. Тут розлучили ся, тому що Беньовский, немов передчуваючи якесь лихо, дуже спішив ся і гнав днем та ночию, коли між тим недужий Парчевич лише звільна міг посувати ся. Для забезпеки мали посли при собі козацьку сторожу, зразу цїлу сотню, відтак (від Капітанки) 20–30 людий. Доперва по двотижневій подорожи добили ся через Білу Церкву до Брусилова. Тут дігнав Парчевича віддїл козаків і показав наказ гетьмана, аби завернути австрийських і польських послів назад. Беньовский вспів за той час вже переїхати критичний терен і станув 3 червня у польського короля в Данкові[63]; але австрийське посольство мусїло вертати до Фастова. Тут визначили їм вохкий і зимний дім на мешканє і велїли ждати, доки не прийде рішенє від гетьмана.

Ся пригода дуже занепокоїла послів, тим більше, що по сердечнім прийомі і прощаню в Чигиринї нїяк не могли собі вияснити причини тої задержки. Биждавиш три дни, вибрав ся Марціянович до Білої Церкви до сотника, який завернув їх з дороги, щоби розвідати, чому їх арештовано. Одначе тут не дізнав ся нїчо иншого, кромі того, що сотник дістав такий наказ і має держати послів аж до нового зарядженя гетьмана. Між тим недуга Парчевича погіршила ся і Марціанович мусїв чим скорше вертати до Фастова. По кількох днях вибрав ся знова в дорогу до Київа, куда заїхав Виговський на весїлє. Писар удав здивованє, почувши оповіданє Марціановича, і впевнив його, що гетьман приказав задержати лише польських послів, а про цїсарських зовсїм не згадував. А причиною задержана польського посольства була невірна вість, передана по їх виїздї гетьманови, немов то польське військо впустило козаків в Київ, а далї напало несподівано і вирізало їх; також і се, що польський король вислав свого посла до Криму, підбурювати Татарів против козаків. „Але ми сьому не віримо — додав Виговський — і ви можете їхати куди хочете і коли хочете“. З комісарами від Виговського і козацькою сторожию вернув Марціанович до свого товариша в Фастові, почім оба по цїломісячній перерві пустили ся в дальшу дорогу. Недуга архіепископа принудила перервати подорож в Дубнї, де Парчевич перележав цїлий тиждень, одначе для браку лїкарів мусїв спішити до Львова. У Львів приспіло посольство 11 червня 1657 р. і замешкало в монастири Домінїканів[64].

Що було причиною задержаня послів, на се не дають нам сучасні подїї нїякої прямої відповідп. Се однак певно, що наведені Марціановичем і вложені Виговському в уста причини не можуть нас вдоволити. Взагалї оповіданє про напад польського війська на козаків у Київі являє ся простим непорозумінєм з боку Марціановича. Київ був тодї від давна в козацьких руках і польське військо не потребувало зовсїм доперва впускати туда козаків. Кромі сього ми знаємо з ріжних справоздань, як під ту пору були розложені поодинокі віддїли польського війська і що коло Київа не було і не могло бути нїякого польського віддїлу. Се знав дуже добре і Хмельницький і коли би навіть була зявила ся яка вість про напад Поляків на козаків в тих околицях, не був би так легко тому йняв віри. Богато більше правдоподібности має друга причина наведена Виговським, а саме підбурюванє Татар против козаків з боку Польщі. Ми знаємо, що Ян Казимир вислав рівночасно з посольством Беньовского Ромашкевича до Татарів. В цвітни і маю почали Татари готовити ся до походу против Ракоція і часть їх виступила в поле. Дуже можливо, що гетьман побоював ся, що ті рухи звернені против нього, і бачив в тім польську інтриґу. Можливо одначе, що головною причиною арештованя була подїя, про котру стольник Афанасій Нестеров 15 цвітня писав цареви[65]. Саме під ту пору вертав шведський посол від Хмельницького через Литву. Коло Слуцька піймали Литовцї того посла, привезли в Бересть до Сапіги, котрий відобрав від нього листи Хмельницького до Карла X Ґустава і післав відпись Нестерову. Вість про се могла наспіти до гетьмана як раз зараз по виїзді польського і австрийського посольства і спонукати його до виданя наказу арештованя обох посольств, які спільно заступали польські інтереса. Безперечно, що польський, а тим менше австрийський посол не поносили тут нїякої вини і їх задержанє не могло на нїщо здати ся, одначе ми знаємо богато випадків, де старий гетьман в пориві першого гніву видавав прикази, які йому відтак приходило ся відкликувати.

Між тим віденський двір не спускав з ока посольства Парчевича. Перший і одинокий лист Парчевича з дороги (висланий з Ярославя 8 лютого) наспів до Відня 10-го марта[66]. Кілька тижднїв опісля, 2 цвітня 1657 р. умер цїсар Фердинанд III, а його наслїдник Лєопольд I висилає 19 мая архиепископови порученє вести переговори з Хмельницьким дальше і старати ся допровадити їх до бажаного кінця. В тій цїли передав йому нові вірительні грамоти до Хмельницького і козаків від свого імени, повторив давну інструкцію і візвав посла, щоби чим швидше донїс, чи заїхав вїн вже до гетьмана і як далеко поступили переговори[67]. Сї письма дійшли однак до рук Парчевича, коли він вже був з поворотом у Львові. Недуга не дозволила йому також вибирати ся в нову подорож на Україну, тому післав відписи грамот, разом із своїм листом, до гетьмана[68].

Від цвітня 1657 р. вели ся на ново оживлені переговори між Польщею і австрийським двором. Ян Казимир вислав одного зі своїх найзручнїйших дипльоматів, Мясковского, до Відня, щоби вимогти переміну деяких точок договору з 1-го грудня 1656 р., між иншим побільшенє австрийської військової підмоги. Овочем тих заходів був новий австрийсько-польський трактат, заключений 27 мая 1657 р. В тім договорі зобовязує ся Лєопольд I вести дальше переговори з Хмельницьким і спонукати його не лише до відкликаня Антона Ждановича, але й до признаня під певними умовами і ґарантіями зверхности короля і польської держави[69]. Як бачимо, Польща привязувала до австрийського посередництва велику вагу, а й у Відни не занедбували сеї справи. Вправдї від Парчевича не було нїякої звістки, кромі згаданого листу з Ярослава, і Лєопольд дуже нарікає в однім з листів до Лїзолї, що не лише не знає, як далеко поступили переговори з Хмельницьким, але навіть чи живе ще Хмельницький і чи се правда, що начальство передав свому малолїтному синови[70]. Однак вісти, котрі приходили через Польщу, були доволї користні. Ще перед поворотом Бєньовского доносив Лїзоля, що до польського двора наспіли вісти про миролюбивий настрій козаків і їх охоту поладнати ся з Польщею. При тім додав, що цїсарський посол віддав в тій справі великі прислуги свому польському товаришеви через своє посередництво при переговорах з гетьманом[71]. З початком червня мав Лїзоля тайний розговор з Беньовским, який як раз вернув із свого посольства назад до Данкова. В тім розговорі потвердив польський посол вісти про прихильність козаків до мира з Польщею і згадав, що Хмельницький згодив ся на посередництво цїсаря та поставив зі свойого боку доволї користні умови. Про Парчевича замітив лише, що й він дістав користну відправу від гетьмана, вибрав ся вже в дорогу з поворотом, одначе по дорозї занедужав; де саме тепер обертає ся та що з ним стало ся, про се не мав Бєньовский нїяких відомостий[72].

Як раз під ту пору рознесла ся нова поголоска про смерть Хмельницького[73]. Сю поголоску викликали безперечно вісти про недугу старого гетьмана і вибір його сина Юрка гетьманом. Вона була товчком до нової акції віденського двора в справі задуманого посередництва. В замітках до першого листу Лїзолї (з 29 мая) зупинив ся один із членів надворної тайної ради у Відни між иншим і над сим питанєм. З огляду на ріжні вісти про смерть старого гетьмана і переданє начальства над козаками Юрієви Хмельницькому радить автор заміток виготовити нові грамоти для Парчевича на адресу молодого Хмельницького і таким чином уможливити архиепископови веденє дальших переговорів. Ті грамоти треба вислати через присутного у Відни польського посла, однак перед тим докладно у нього розвідати, як властиво стоять справи[74]. Той проєкт одобрено на засїданю тайної ради 7 червня, де й рішено вислати дотичні письма[75].

Нові повновласти для переговорів з Юрієм Хмельницьким виготовлено під датою 4 червня 1657 р.[76] В відручнім письмі до Парчевича висказує ся Лєопольд, на основі польських звісток, похвально про дотеперішню дїяльність посла, особливо про його посередництво в пересправах Бєньовского з козаками і взивав свого посла дїлати дальше в тім напрямі, щоби почате дїло довести до бажаного кінця. В разї, коли би старий гетьман вже справді помер, або передав управу синови, має посол зложити Юрівви Хмельницькому привіт від угорського короля і вести з ним дальші переговори після давної інструкції. Про вислїд справи нехай зараз дасть знати через окремого післанця[77]. Сей лист і грамоти вислано мабуть через польського посла, як се проєктував автор згаданих заміток, одначе вони не дійшли рук Парчевича, котрий лежав тодї у Львові „під опікою лїкарів і хірурґів“[78]. Доперва 30-го червня відповів архиепископ на листи Лєопольда з 19 мая. Перш за все оправдав свою дотеперішню мовчанку, що від 8 лютого не давав ніякої звістки. З дороги було се неможливо ізза воєнного положеня, викликаного походом Ракоція — добре, що йому самому удало ся добити на Україну. З Чигирина збирав ся нераз писати, але гетьман не вважаючи на обіцянку не дав післанця для передачі листу. Та й великою перешкодою була недуга, котра перепиняє йому, хоч як дуже бажав би сього, особисто зложити своє посольське справозданє. Однак виручить його в тім товариш і свідок недолї, Марціанович, котрий оповість, кілько вони витерпіли і як удало ся гетьмана, зарозумілого з причини стільки побід, приєднати до мира[79]. Рівночасно вислав лист до польського канцлера Корицїньского, де висказує свою радість, що погубна війна між Польщею і козаками тепер покінчить ся і що удало ся наклонити „того дикого льва“ до мира, про який він передше навіть згадувати не позваляв[80].

Марціанович задержав ся у Львові лише кілька днїв. Одержавши перепустку від ґенерала Потоцкого, пустив ся 20 червня в дорогу до польського короля. Зараз по виїздї зі Львова попав на сильний віддїл Татарів, які спішили в покій Польщі против Ракоція. З початком липня наспів на двір Яна Казимира, котрий разом з помічним австрийським військом під проводом ґєн. Гацфельда забирав ся до облоги Кракова. Тут задержав ся чотири дни, чекаючи на письмо короля до Лєопольда. Здає ся, на той час припадає його просьба до польського короля, в якій, вказуючи на великі заслуги посольства для справи мира, просить для себе запомоги[81]. Відсїля поспішив до Відня, однак не застав вже тут Лєопольда, так як той 16 липня відїхав до Праги. Сюда наспів вкінци і Марціанович 5 серпня[82] а два дни опісля предложив своє посольське справозданє.

Так покінчила ся полїтична дїяльність віденського двора в справі мирового залагоджена козацько-польської війни. Покінчила ся першою пробою, яка вправдї на разі не дала позитивних вислїдів, але все таки оставила отверте поле для дальших змагань в сїм напрямі. І ми бачили, що Лєопольд I живо бажав вести дальше початі переговори, та що лише недуга Парчевича станула сьому на перешкодї. Однак незабаром полїтичні відносини бистро перемінили ся. Подвійна катастрофа, якою покінчила ся почата з таким шумом виправа Ракоція і союзників, усунула поки що грізну небезпеку зі сходу. Між тим вмішала ся Австрія чинно у шведсько-польську війну і через се звернула свою увагу більше на той бік справи. Для віденського двора було тепер найважнїйшим дїлом відтягнути бранденбурського елєктора від союза зі Шведами і приєднати собі як найбільше сторонників в Нїмеччинї. Справу козацьку полишено власній інїціятиві Польщі. Нове посольство Бєньовского, в червни 1657 р. посунуло справу польсько-козацького порозуміня о значний крок наперед. Смерть Хмельницького, союз Виговського зі Шведами з 16 жовтня 1657 р. і дальші заворушеня опізнили лише не богато дальший процес зближеня обох воюючих сторін. Гадяцька умова завершила акцію почату Парчевичем і Бєньовским.

Для Парчевича і його помічника Марціановича мало їх посольство до козаків доволї немилі особисті наслїдки. По поворотї з подорожи предложили вони рахунки видатків посольства, домагаючи ся покритя тих сум, які вони виложили з своїх засобів та з позичених по дорозї гроший. Однак ті кошта видали ся цїсарським урядникам надто великі (виносили 12561 зл.); кромі сього рахунки Марціяновича не годили ся з рахунками Парчевича і виказували деякі підозрілі позиції[83]. Тому цїсарська комора згоджувала ся виплатити лише далеко меншу суму, зразу 1500 зл., потім 3000 зл. Справа протягла ся аж до р. 1663 і не відомо чим покінчила ся[84].


_____________

  1. Акты отн. къ истор. южн. и зап. Россіи, III, № 377.
  2. A. Přibram, Österreichische Vermittlungspolitik. Archiv f. österr. Gesch. Bd. 75.
  3. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  4. Костомаровъ, Богд. Хмельницкій. II. С. Соч. СПетербургъ, 1904 кн. IV, 600.
  5. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  6. Grabowski, Ojczyste spominki, Kraków, 1845, II, 87–89. Cf. відповідь примаса: Моск. Гл. Архивъ МИД., грам. цар. Пол., снош. съ Транс. св. 1.
  7. St. Temberski, Annales. ed. Czermak. p. 337.
  8. Віденський H. H. u. St. Archiv, Polonica,
  9. Ibid.
  10. Віденський H. H. u. St. Archiv, Polonica.
  11. Костомаровъ с. 1. IV, 611.
  12. Ibid.
  13. Ibid.
  14. Ibid.
  15. Лист Фраґштайна до Фердинанда III з Ґданська 16 жовтня 1656. Ibid. Russica.
  16. З мінїстрів були присутні на тій нарадї кн. Авершперґ, ґр. Еттінґен і секретар Вальдероде.
  17. Кромі Вісконті був тодї у Відни ще й Морштин, висланий туда по битві під Варшавою.
  18. Relation, was mit dem hung. Kanzler gehandelt. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  19. Cf. Erdélyi országgyűlési emlékek, том XI, 242–4.
  20. Московскій Гл. Архивъ МИД. Грам. цар. Пол. снош. съ Австр. св. 1.
  21. 1646–48 р. товаришив Бандінови при візитації католицьких церков в Молдавії, в 1650 р. став префектом ордена міноритів в Бакові. Cf. Codex Bandinus ed. V. A. Urechia.
  22. Cf. Pejacsevich, Peter Frh. von Parchevich. Archiv f. österr. Gesch. Bd. 59 — де подана цїлком докладна житєпись Парчевича. Про знане „козацької мови“ згадано в письмі цїсарської комори. Ibid. Beilage № 54.
  23. Ibid. Beilagen № 28.
  24. Ibid. Beilagen № 29–30.
  25. Ibid. Beilagen № 31. Documente cul. Hurmuzaki V, 1. № 49. Н. Н. Бантышъ Каменскій, Обзоръ вн. сн. Россіи. Москва 1894, I, 24 (зміст). У вірительній грамотї і інструкції названо Хмельницького Богуславом (Boguslaus Chmielniski).
  26. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  27. Pejacsevich c. 1. Beilagen № 34.
  28. Ibid. Beilagen № 35. В виказї видатків посольства наведено суму 3000 зл., яку посол зі своїх грошин мав видати на дарунки для гетьмана, його жінки і сина та старшини.
  29. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  30. Documente cul. Hurmuzaki V, 1, № 50 видана з віденського держ. архіву. Ся вірительна грамота датована 13 сїчня 1657 р., отже ще перед виїздом Парчевича з Відня.
  31. Erdélyi országgyűlési emlékek XI, 249–250. Справозданє Селєпченїя.
  32. Gróf Rhédey Laszló naplója. Magy Tört. Tár, I, 20–34.
  33. Дневник С. Кушевича ст. 207. Бібл. Оссолїньских ч. 2346.
  34. Pejacsevich. c. 1. Beilage № 37. В тім справозданю доносить також про смерть Хмельницького, про котру тодї рознесла ся поголоска.
  35. Гл. мою розвідку: Венецьке посольство до Хмельницького. Записки Наук. Тов. ім. Шевч. т. 78.
  36. Промова Парчевича в Pejacsevich, c. 1. Beilagen № 49.
  37. Опис подорожі і послуханя зладжений секретарем посольства Марціановичем. Ibid. Beilagen № 49 і 51 і в цитованій моноґрафії Паячовича, однак в деякими помилками.
  38. Статейный списокъ Ѳедора Бутурлина и дьяка Вас. Михайлова. Акты Ю. З. Россіи III, № 369.
  39. Cf. висше ст. G.
  40. Справозданє Марціановича с. 1. Beilage № 49.
  41. Лист Фраґштайна з 9-го лютого і Лїзолї з 10-го лютого до Фердинанда III. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  42. Інструкція Бєньовскому M. Гл. Архивъ МИД. грам. цар. Пол. снош. съ Татарами. Костомаровъ с. 1. IV, 619 говорить, що Бєньовского вислав король в цьвїтни. Однак згаданий висше лист Лїзолї з 10 лютого доказує, що вже тодї вислано посла з Ґданська. До Чигирина наспів Бєньовский 3 марта. Cf. справозданя Лїзолї з 3 червня 1657 р. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  43. Інструкція Ромашкевичу. М. Гл. Архивъ МИД. грам. цар. Пол. снош. съ Татарами.
  44. Справозданє Марціановича с. 1. Beilage № 49.
  45. Через Кікіна передав Хмельницький відпись грамот привезених Парчевичем. Cf. низше ст. 18.
  46. Справозданє Белїнґа в Diplomácziai okmányok közli Wibling K. Történelmi Tár 1893, ст. 688–692.
  47. Г. В. Форстенъ, Сношенія Швеціи и Россіи. Журн. мин. нар. просв. СПетербургъ 1898, май, 51–53.
  48. Справозданє Марціановича с. 1. Beilagen № 49.
  49. Справозданє Велїнґа с. 1. Інтересно, що в пересправах поставив Виговський домаганє, щоби шведський король признав козакам „jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniam, da der griechische Glaube gewesen und die Sprache noch ist bis an die Weichsel“. Ibid.
  50. Лист Хмельницького до царя. Чигирин 13 марта 1657 р. Акты Ю. З. Россіи т. III, № 377. СПетербургъ 1862.
  51. Лист Фердинанда III до ґр. Гацфельда з 23 лютого 1657 р. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  52. Справозданє Нанї до сенату з 20 сїчня 1657 р. Віденський H. H. u. St. Archiv. Disp. Germ.
  53. L'arcivescouo m'ha promesso di fare ogni cosa, mostrandosi molto inferuorato et ardente. Ibid.
  54. Справозданє Ренїґера до від. двора з 12 червня 1657 р. Ibid. Turcica. Cf. Walewski, Gesch. Leopolds I u. der hl. Ligue. II Teil, I Abt. 140. Krakau 1861.
  55. Українська лїтопись (Лѣтоп. о през. бр.) кладе вибір Юрія Хмельницького гетьманом на 6 серпня ст. ст. Костомарів с. 1. 621, справедливо замічує, що ся дата запізна і зазначує, що з дїл „малоросс. приказа“ виходить, що рада відбула ся вже перед червнем. На основі справозданя Марціановича можна цїлком певно покласти сю нараду на половину цвітня.
  56. Справозданя Марціановича с. 1. Beilagen № 49.
  57. Pejacsevich c. 1. Beilage № 37. Лист датований 18 цвітня, розуміє ся старого стилю = 28 нового.
  58. Справозданє Марціановича. Ibid. Beilage № 49.
  59. Тут згадаємо прим. ріжні суперечности при означеню віддаленя між поодинокими місцевостями і дат переїзду посольства через тіі-ж. Навіть свій поворот до Відня кладе Марціанович в справозданю на 16 липня, в виказї видатків на 23 липня. Побут послів в Чигиринї тревав 2 місяцї (від 1 марта до 28 цвітня), в виказї видатків він поданий на 3 місяці і 5 днів і т. и.
  60. Гл. дальше ст. 25.
  61. За се вість про висилку Ждановича з 40.000 козаків походить мабуть справді від Хмельницького, бо се число стрічаємо й в справозданю Велїнґа.
  62. Костомаровъ с. 1. 620.
  63. Справозданє Лїзолї з червня 1657. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  64. Справозданє Марціановича с. 1. Beilagen № 49.
  65. Статейний список Бутурлїна і Михайлова. Акты южн. и зап. Рос. III, ч. 369.
  66. Лист Лєопольда I до Парчевича. Pejecsevich c. 1. Beilagen № 42.
  67. Ibid. Beilagen № 40–43.
  68. Лист Парчевича до Лєопольда I зі Львова 30 червня. Ibid. Beilagen №47.
  69. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  70. Лєопольд до Лїзолї 7 червня 1657 р. Ibid.
  71. Справозданє Лїзолї з 29 мая 1657 р. Přibram, Berichte, № 59. Arch. f. öst. Gesch. Bd. 70.
  72. Справозданє Лїзолї з 3 червня 1657 р. Віденський H. H. u. St. Archiv. Polonica.
  73. Про першу таку поголоску доносив Парчевич ще з Ярославя 8 лютого 1657 р.
  74. Gutachten über des Lisolae Schreiben vom 29 Mai; без підпису. Ibid.
  75. Ibid. замітка на боцї.
  76. Pejacsevich c. 1. Beilage № 44 і 46.
  77. Ibid. Beilagen № 42.
  78. Сї листи попали у варшавський архів, а тепер в Моск. Гл. Арх. МИД.; вони були запечатані і доперва на моє бажане отворено їх в вересни 1907 р. Пеячевич видав сї листи з брульонів віденського архіва.
  79. Pejacsevich c. 1. Beilagen № 47.
  80. Моск. Гл. Арх. МИД., Гр. цар. Пол. сн. съ Тр. св. 1.
  81. Лист Марціановича до польського короля (без дати). Pejacsevich c. 1. Beilagen № 48.
  82. Рахунок коштів посольства. Ibid. Beilagen № 51.
  83. Між иншим, після того рахунку, видано на великодні писанки (pro rubro ovo) для родини Хмельницького 100 зл.!
  84. Просторійше про се в Pejacsevich c. 1. ст. 406–417.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1947 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.