Записки НТШ/87/Виговщина і Гадяцький трактат

by Василь Герасимчук

◀ Зміст

Записки НТШ/87 Василь Герасимчук Виговщина і Гадяцький трактат (ч. 1/3)

Ґенерал артилєрії в. кн. Руського (З архива Немиричів) Виговщина і Гадяцький трактат (ч. 2/3) ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

Львів: 1909

Виговщина і Гадяцький трактат.

Написав Василь Герасимчук.

---

I. Вступні уваги.

Потреба русько-польського порозуміння і згоди, що мала б опирати ся на якихсь тревалїйших основах і вигіднїйших уступках при певній спільности згідних інтересів, стала ся найактуальнїйшою справою, бо навіть питанєм „бути чи не бути Польщі“, доперва по великих революційних побідах Богдана Хмельницького, що своїм підприємчивим і великим таланом визволив поневолені землї України з під польського ярма. І тільки тодї, а не перше, могла наступити якась полїтична зміна чи згода. Бо такі акти, як зміна відносин між двома народами — акти, що мають здержати розвій подїй в їх дотеперішнім бігу і надати инший напрям в дотеперішнїх відносинах, не відбувають ся звичайно без катаклїзмічних потрясень революції, без попереднього обрахунку і експіяції за свої кривди, а що найважнїйше, не відбувають ся нїколи без фізичного і морального піднесеня до знеслих ідейних височин свободи, сього найконечнїйшого услівя і підстави великих народів. А за весь час поневоленя Руси — Польща все стояла йно на становищу переможного побідника, який знав тільки давити всякий свободолюбний рух, але руки до можливої згоди з невдоволення українським народом не простягнув нїколи.

За весь час довгих столїть, доперва по 1648 р., під впливом депресії, стали Поляки відзивати ся щирійшим голосом поєднання рівного з рівним, вільного з вільним, ті самі, що дотепер користаючи зі становища щасливого побідника уміли йно у поневоленої нації переводити експропріяцію набутих здобутків і нищити те все, що творило одїдичений по предках капітал його матеріяльного і духового добра. І що ж дало се спільне пожитє під ненормальними услівями? — Хиба се, що звичайно дає неволя, себ-то зміну суспільного положеня, пониженє етичного світогляду у обох народів та зміну деяких черт психічної природи народа. Отся власне довга неволя убила у нас почасти народну гордість, а за се витворила в нашім національнім характері перевагу пасивности і йдуче з сим впарі почутє низшости.

Зовсїм не змінила взаїмних відносин і ся славна люблинська унїя, на яку польські дїячі і нарід ідучи за своїми теоретиками, звикли дивити ся яко на знеслий памятник добровільної злуки і згоди, виставлений працею останнього Ягайлона. Не сповнила вона і ролї обопільного поєднаня, а була хиба іронїєю на дїло, про якого нетрівкість переконали ся в кількадесятків лїт опісля і дїти авторів сього памятника. Тай вкінцї та славна угода, як се вже загально звісно, не була й таким добровільним актом, подиктованим чи то любовю, чи добре розумілою користю, а була йно фактом такого самого насильства, яких много було і перед сим і опісля, була тільки актом визискання слабшої сторони, який накинула силоміць польська шляхта. Кінець кінцем, люблинська унїя не мала нїчого благороднїйшого на цїли, як перевести санкцію на попередні насильні набутки, а понадто інкорпорувати сильнїйше Литву з Білорусю й Україною і для більшої одноцїльности знищити рештки їх автономії, а завести полїтично-клясові польські адмінїстративні інституції. Її зовсїм не промощував анї інтерес економічний Литви і Руси, що бував звичайно потрібним услівєм матеріяльного розвою, анї інтерес цивілїзації, якою чванять ся Поляки, яко своїм здобутком, анї вкінцї широкий інтерес горожанської свободи. Коли возьмемо під розвагу ті всї користи, що їх витворила дальша консеквенція унїї, то вони в половинї не надгороджують заподїяних кривд. А вжеж здекомплєтованнє люблинського сойму сецесією Руси і Литви, а просьби і погрози з польської сторони і відбираннє опісля присяги на рати, буде здаеть ся віковічним свідоцтвом сеї добровільної згоди, освяченої ентузіязмом вдоволеня, про які уміють так гарно говорити історичні підручники.

Се поневоленнє Руси-України не було нїщо инше, як переведена в конкретні форми ідея Казимира Великого, яка полягала на тім, щоби уступаючи з невигідних позицій на заходї і місто борби з нїмецьким народом, віддаючи йому на заходї найлучші і найгарнїйше загосподаровані провінції як Шлеск, Поморє й ин., самим садити ся на схід. І сей польський „Drang nach Osten“, се вже результат полїтичного банкроцтва сеї енерґічної і свідомої свого завдання полїтики давньої Польщі, і вона видала фатальні овочі. І рівнож, як нещасливою була полїтична інїціятива Казимира Великого, так само була невдалою і ся „ґенїяльна“ думка ягайлонська опановання Литви і решти русько-українських земель.^[1]

Як що в тім ґрандіозно-зачеркненім проґрамі добачують польські історики післанництво їх великого короля, то в такім случаю не видять сеї обставини, що побідний меч Казимира був тілько рискалем на гріб Польщі. Таж се очевидне: вилив мас народу на великі чужі території для карієри урядничої, військової і для земельного набутку, був занадто великим виладованєм-експанзією державного орґанїзму, щоб його можна було переболїти без свого знесиленя і без наслїдків на будуче. По тім прийшлось таки тому самому „Королеви хлопів“ кольонїзувати свою власну державу ненависними тепер Нїмцями і иншими елєментами з західньої Европи. А вже ж даючи першенство прінціпам полїтики загарбування чужих земель не відповідно до своїх сил і віддаючи інтереси держави під інтерес користий плуга великих лятіфундаторів, тим самим убивано всестороннїй полет своєрідного духа і власну силу, уґрунтовану на ривалїзуючій рівновазї всїх суспільних верств. А власне пястівська Польща через се була сильною, що не позволяла одній суспільній клясї брати другу під ноги, а вміла яко тако держати рівномірну еволюцію так міста як і села. А від тепер віддано перевагу панському плугови, так часто славленому польськими істориками. Забувають, що плуг плянтаторів не все не несе цивілїзацію, він вміє тілько дещо зі здобутків культури присвоїти для свого добра, а взявши річ глибше, він стає її запорою і убійством. І нїщо инше, як власне сей ославлений плуг підбив велику ідею державної будучности Польщі під грубий і коротковорий матеріялїзм одної земельної верстви.

Так для Польщі як і для України був фатальний в своїх наслїдках сей розбишацький наїзд Казимира Великого на Червону Русь в 1340 р. З того то часу, по переведеній окупації сього краю, а опісля по опанованню Литви з рештою русько-українських земель, Русь-Україна затрачує досить замітно свої попередні здобутки, а деморалїзована протекційною системою нового польсько-шляхецького чинника, чинить на полї духового розвитку тілько скорий поступ в бездїльности і в повільнім упадку всякої мисли. А коли в тім напрямі ще находять ся які скарби, то світить тільки рештками того, що зістало з давної величної спадщини, а про нові здобутки нема й думки. Як що денеде справдї появило ся в лїтературі, то йому або бракувало основнїйшого змісту, або оріґінальности, або що важнїйше — інтересу і зацїкавленя. А навіть ідеольоґічний зміст житя в часах польської неволї не тільки бідний, але біднїйший від того ж в XI–XIV в.; се час зазначений у нас лєтарґічним упадком культури і ненормальною еволюцією свобід великих плянтаторів зі всїма пересадними формами, які нїколи не виходили поза вузко еґоїстичні забаганки. Се часи тої золотої безграничної свободи і безправя замикаючого в своїх рамах все те, що стоїть як раз в противенстві з етично і гуманними ідеалами правди і добра. З упадком державного житя на Руси і через підданнє всього народу під польську неволю, нарід, що вмів давнїйше свому житю надавати у всїх сферах гарні своєрідні форми, під Польщею не тільки що затрачував свою індивідуальність, але що важнїйше, затрачував чимраз сильнїйше і свою лучність з минувшиною і з її традиціями і забував полїтично-національний проґрам.

Справдї дивно: триста лїт стогнала Україна під польським ярмом, а анї разу не відважила ся посягнути серіозно за приверненєм собі свободи. І крім початкових оружних протестів на Червоній Руси по її окупації, і крім поважно зорґанїзованого повстання М. Глинського р. 1506, нїде і нїколи серед руської верстви не чути відклику до революції. А знов льокально-масовий рух селян на Покутю 1490 р., зорґанїзований українським чи може молдавським проводиром, якимсь Мухою, хоч був зроджений економічним невдоволенєм тамошнїх селян, то одначе не обняв широких кругів народа і не зазначив ся анї пляновою орґанїзацією, анї навіть якимсь позитивнїйшим результатом.

Хоч сам факт всїх тих протестів лежав на використаню народньої психіки, ображеної польським гнетом, то всї вони, як і початкові козацькі повстаня до Хмельницького, носили тільки знамена протесту поведеного доривочно, в малих розмірах і малим числом зрекрутованим з одної тільки кляси. Се дає нам до рук доказовий матеріял, як сильно наш нарід був обдертий з державно-полїтичних почувань.

Новий зворот відродженя датуєть ся від панованя Жигмонта III і Володислава, себто від періоду найбільшого заостреня і реакції супротив православної Руси, коли то через видвигненє релїґїйної унїї, ухваленої берестейським синодом, дізнало народнє терпінє свого кінця. Сей власне гнет, викликаний мотивами католицького інтересу зродив величну епоху нашого духового відродженя. Вся та екстермінаційна польська полїтика, всї обиди, наруги латинства над предківськими віруванями і найсвятїйшими услівями спасеня спонукали загрожену Русь виступити до оборони своїх святощів зі всїм запалом духової зброї і обосїчним мечем полємічної реторики відпирати атаки Польщі. І на основах ображеного почутя піднесла Україна не тільки правовірність своєї віри, але піднесла і стяг національний.

Заснованє церковних брацтв по головних містах, друкарень, шкіл, могилянської академії, се все було спричинене стремлїнєм до піднесення з духового упадку і до піднесення свідомости національної. Ба навіть була надїя, що Україна схоче використати бурливу революцію двох партій в р. 1607 (розбитє рокошан під Ґузовом) і собі піднесе оружє. А був до того і гарний примір з західньої Европи, де весь католицький світ острив оружє до боротьби на смерть і житє з іновірцями. Але на жаль у руської шляхти, яка мала яку таку власть і вплив, а власне у Василя К. Острожського, почутє національности було надто прибите, а почутє монархічне не позволило йому рішитись до радикальнїйшого кроку. І анархія в Польщі зістала не використана.

Православні і солїдарні з ними протестанти задоволили ся тільки обіцянкою скасованя виданих декретів против їх релїґії і проєктом реформи на полї толєранції. А може й тодї страх перед Кримом звязував руки і сили православних, а ризикувати війною, виставляючи нарід на руїну від Криму, видавалось для них надто легкодушним підприємством, і сумлїнє їм того не позволяло. Мабуть сей вампір, який в своїм єще досить примітивнім способі кочовничого житя безнастанними набігами на Україну такі великі жертви забирав нашій землї, і з анемічного її орґанїзму висисав до решти кров, не дав їй і в сїм часї використати гарної нагоди. Мимохіть мусить ся закинути польському правительству тяжку вину, що тільки столїть віддавало східні руські провінції Татарам на руїну.

Наколи не більше як духове відродженє, так в кождім разї на рівнї з ним що до вартости, має в історії визвольного руху своє значіннє і фізичне скріпленє українського елєменту на східних періферіях. І не чия инша як козаччини несмертня заслуга, що видвигнувшись в поважний мілїтарний чинник, дала українській кольонїзації безпечну оборону перед татарською руїною, і позволила знесиленій Українї набрати більшої сили і відпорности. Та не тільки Кримови заставила козаччина тами, але вона також зробила кінець і тріюмфальному походови Польщини на Русь.

Як звісно, козаччина то з 1648 р., через свій щасливий успіх в кампаніях, заінауґуровала новий зворот і він викликав величезний переворот не тільки в дотеперішнїй ситуації, але дав основу до иншого полїтичного укладу на північнїм сходї Европи. Одначе зовсїм хибний, наколи не легкодушний є погляд тих істориків, які є того поважного переконаня, що піднята Хмельницьким революція була йно припадковим актом його приватної сатисфакції. Річ так зле не стояла: сучасники, які собі добре здавали справу зі всього, що видїли, підносять виразно, що Хмельницький підняв ся пімстити кривди всього руського народа, а взиваючи його до повстаня, підносив і покривдженє совісти себто віри, і чинники соціяльно-економічно-національні. Було тут щось більшого як домова авантура Хмельницького, роздмухана припадково до шалу домової війни. Чигиринський сотник, який брав участь в повстаню під Павлюком, і який брав участь в посольствах козаків до Варшави в 1637 р., а потім був в зносинах з самим Володиславом IV і мав бути втаємничений в його пляни великої війни з Турцією, мабуть дивив ся на біжучі справи далеко ширше. Знаючи в чім лежав фермент невдоволеня і напруженя, він тільки яко найзручнїйший, взявши дїло повстаня в свої руки, надав сьому орґанїзацію і певний напрям, тай піднїс до полїтичного значіння. Ще перед самим початком Хмельницький ввійшов в змову з руським міщанством зі Львова, про його пляни знав львівський епископ, а львівські купцї мали доставити пороху, рушниць і инших приладів, на закупно яких Хмельницький прислав 200.000 злр. польських. Тай в своїх аґітаціях чигиринський сотник взиває весь нарід до участи, а номенклятура, якої уживав в унїверзалах свідчить, що поза кривдами особистими і війська запорожського болїло його серце і за кривди українського народу (унїверзал до народу).

Нїчо дивного, що на його поклик вся маса народу пішла: таких чутливих слів співчутя і такого глубокого зрозуміня кривд не чув руський нарід поза його унїверзалами нїколи передше, а ширина і піднеслість цїли, що йшла з тим у парі, вчинила сю акцію популярною і забезпечила той успіх, який осягнув. Тай не аби який хист показав Хмельницький на початку свого дїла! Він так уняв за собою весь нарід, що сей не тільки повірив в його велике посланництво, але навіть зі своєї сторони віддав на жертвеник нового порядку всю фізичну силу, майно і кров своїх дїтий. Та на жаль чоловік, який видїв, в чім лежить основа зла, не потрафив збудувати нового будинку зі своєрідним характером. І коли зважимо пізнїйший хід подїй, то зобачимо, яку то мізерну сатисфакцію дав він своїй програмі. Зобачимо, що в перших часах Хмельниччини розуміннє польсько-руського питаня було дуже неясне. Козацький гетьман зробивши розрив з Польщею, розгромивши польські армії під Жовтими водами, Корсунем і Пілявцями, не використав як слїд, своїх світлих побід, не пішов на центр Польщі на Варшаву, щоби подиктовати ублівя, як його до сього опозиція зложена з деяких полковників заохочувала. Уриваючи дїло серед найгарнїйшого успіху, зрікав ся тих користий, які мігби мати, і тим способом давав привід до дальших реванжів і проливу крови. Перші петиції, які вислав від війська до польських комісарів в 1648 р., ще перед Пілявцями, обіймають на велике диво в противорічю до шумного змісту унїверзалів плитко зрозумілі інтереси самого козацтва, яко військової кляси. Побільшенє реєстру до 12.000, заплаченє невиплаченого гроша, і зміна ординації 1635 р. мали заспокоїти їх постудяти. А що ж лишало ся для народа? Мабуть можлива гроза пімсти і нанесений страх українським панам мав бути тою нормою в більше людськім відношеню до хлопів, а для правительства принукою — бути більше толєрантним для руського елєменту і православної віри. Гадки державні тодї у Хмельницького не йшли дуже далеко. Се прикре, але й нїчого в тім дивного. Нарід, який був тідько столїть понижений неволею і майже затратив понятя людської гідности, міг затратити і свою народну гордість, а ще скорше ідею державну, а по перерваній традиції виробленє нового державно-полїтичного програму хочби в теорії потребує так часу як і досвіду, який дає звичайно тільки житє з своєю ріжнородністю обставин. І се наступило — але пізнїйше.

Ся велика ідея знайшла своє викінченє аж доперва за Івана Виговського, а за житя Хмельницького тільки кристалїзував ся і виховував ся розвій полїтично-національних думок: український проводир не підняв ся до сповненя всеукраїнських національних ідеалів, не перевів соціяльного визволеня всеї маси українського люду і українсько-польського питання не розвязав.

Хмельницький навіть не здобув ся відновити удїльну руську державу, хоч можність основати, чи відновити руське князївство була предвиджена сучасниками і духовні сфери і вся аристократична Україна сього сподївались на певно, тай сю думку піддавали і Хмельницькому, тільки чомусь не знайшла вона свого зреалїзованя у проводира викликаного руху. Сам татарський хан і його помічник Тугай-бей, коли по корсунській катастрофі накинув ся з інтервенцією між Богданом Хмельницьким і польським гетьманом Потоцким, радив Полякам згодити ся на удїльне князївство. А власне, мав хан запитати полоненого Потоцкого, чи могла би між Ляхами і козаками станути згода? — а на се відповів польський гетьман, що „не знає намірів анї думки Річи посполитої, але се розуміє, що при слушних умовах Річ посполита приступила би до згоди з козаками з огляду на спільну релїґію, коби тілько могла знати, чого від неї козаки потрібують“. Тугай-бей впадаючи в слово відповів на се: „Жадають, аби по Білу Церков мали удїльне князївство, аби допущено їх до давних вольностий, аби до міст, замків анї хоругви, анї воєводи не мали права“. Тай Адам Кисїль, брацлавський воєвода, був найсвятїйшого переконаня, що Хмельницький будує нове князївство і з сим переконанєм подїлив ся з примасом, а злобні навіть говорили, że niedawny setnik Czehyryński, upojony gorzałką i pychą, począł się tytułować księciem.

Здаєть ся для початкового діяча було се щось незвичайне, а сам він мабуть уважав се за великий скок, а що найправдоподібнїйше, пізнїйша ханська полїтика злагоджувала горді заміри; чейже не по се Татари помагали, щоби помогти збудувати собі під боком нову, з воєнним устроєм державу. Небезпечність була для них занадто очевидна. Инший горизонт і новий смілїйший круг ідей піддавала гетьману, підчас побуту його в метрополїї Руси, київська громада, де традиція руського житя була сьвіжійша. Привіт козацького гетьмана з нечуваним одушевленєм київською академією і всею духовною ерархією, його розмови з патріярхом, представителем православного світа, поставили перед новим руським месією иншу ролю і нові за дачі з глибшим змістом. І сю зміну полїтичного погляду запримітили всї сучасники і в Польщі обясняли се впливом патріярха. Одначе, коли взяти під аналїзу сї афоризми, які гетьман висловив в роздразненю в лютім 1649 перед польськими комісарами, показує ся, що й по сїм в його полїтично-державних мріях ще богато неясности і не достає їм якогось певного і систематичного пляну полагодити розбіжні інтереси Руси і Польщі. Хмельницький його не виробив, тай тому визволеню руського народа по Вислу і Люблинь з польського ярма виразних форм не зачеркнув. Але зарід ідеї держави видко вже в переговорах з комісарами з початком 1649 р. перед зборівською угодою.

Зборівські статї з 1649 р. представляють нам постуляти козаків в далеко смілївійших зарисах. Але в тій угодї тільки справа козацька і релїґійна найяснїйше обговорена і переведена — і їх інтересам присвячений цїлий ряд точок. Одначе про вигляди прочого руського народу, яких вибавити з неволї підняв ся Хмельницький, і тепер не згадуєть ся. Його вертано назад в неволю панам і дїдичам, а екзекутиву приверненя його до послуху в воєводствах Київськім, Брацлавськім і Чернигівськім брав на себе той сам гетьман. В тих воєводствах його власть адмінїстрацийна мала бути значно більша.

Одначе всї ті згоди, так висше згадані, як і пізнїйші, хоч як їх знаємо докладно, мабуть не можуть бути вірним доказом полїтично-національної свідомости і не були властивим виразом бажань, а тілько конкретною формою дуже обмежених і обкроєних постулятів. Що мрії про утворенє осібної держави були, хоч може наразї неясні, се очевидна річ, тілько тяжко було найти підстави на їх зреалїзованє і треба було ще тяжкої борби і великої дипльоматичної зручности, щоби в ривалїзації окружних держав: Польщі, Москви, Турції і Австрії знайти санкцію самостійности.

Щасливий йно тільки був початок воєнний з р. 1648 і 49, та на жаль був він тільки вступом на дальші кроваві розправи з Польщею про свободу і еманципацію України. Цїлих 10 лїт прийшлось іще Українї видержати весь тягар і наслїдки кровавих воєн; 10 лїт греміли гармати на тихій передше Українї і 10 лїт лила ся кров; небо і землю порушували обі сторони і добували всїх сил, щоби себе поконати. Згоди, які по рішаючих кампанїях роблено, не можна назвати згодами, се були тілько перемиря і жадна сторона не додержувала їх: для Польщі вони видавали ся пересадні, а для України знов прикрі — були вони не чим иншим як іронїєю дїйсних постулятів і дуже нужденною експіяцією за 300-лїтні кривди і наруги. Тих десять лїт боротьби — се хиба час дорогої практики для недосвідчених українських проводирів.

Щойно з повільною зміною попереднього режіму відбував ся нечуваний переворот соціяльних відносин, видвигали ся нові питаня, нові потреби, взагалї слїдна була всюди праця привернути скоро назад те, що утратило ся за весь період неволї; сама якась несвідома сила пхала керманичів до формованя потрібної полїтичної програми на лїберальних своєрідних основах, а козацький гетьман, сей демаґоґ тиран, який з початку умів свої товпи і орди держати в субординацїї, умів їх змусити шанувати уложені угоди, опісля став ся безсильним, тратив йно щораз більше на повазї, тай доходило до сього, що був змушений придушувати бунти, які супроти нього самого вибухали. Чим раз дальше тілько переконував ся, що на малих згодах з Польщею не може будувати будучої долї України, а через Татар знов не міг їй нїколи рішучого великого удару задати. Завсїди знаходив ся між Сцилею і Харибдою.

Неустанна боротьба між Польщею і Україною кипіла дальше, і чим дальше, тим більше виставляли себе оба народи наруїну. Невважаючи на всї успіхи, Хмельнищина своєї мети, себто автономії України не осягнула, хоч уживала всїх сил і всїх можливих полїтичних комбінацій. Згадую про сї комбінацїї, бо були вони смілі в своїх помислах і здаєть ся, були дїлом Хмельницького. Чотири було таких комбінацій. По перше, се був союз з Татарами, завязаний на се, щоби пімстити ся за кривди і вибороти привилеї для церкви, школи і козацтва, себто для духовенства і нової руської шляхти в можливо як найдальших територіях. Але виконанє не удавало ся вповнї через се, що Татари станули на становищу еґоїстичної власної полїтики — не дати нїякій сторонї рішучої переваги. Кілько разів Хмельницький був близько своєї цїли і міг не тілько знищити польське військо, але і короля дістати в свої руки, так завсїди хан спиняв і примушував до згоди на невигідних мінїмальних уступках. Так було під Зборовом, так було під Берестечком, так скінчило ся під Жванцем.

Знеохочений своїм союзником хапаєть ся гетьман до другого великого ґеніяльного помислу і стремить до утвореня злуки трех держав під персональною унїєю одної родини. Длятого женить гетьман свого сина на Молдавії, щоби через се Молдавію втягнути в інтереси своєї полїтики. Так само певно був замір зробити з Литвою, де мав власть Радивил, оженений з другою донькою Лупула. Але і сей плян упав через заходи семигородського князя і Польщі, які бояли ся сього союзу. Нїчого не помогли і найдотепнїйші забіги в тім напрямі: навіть мимо киданих всеславянських кличів (sic!) не удалось упідлені турецькою неволею балканські народи привести до інтензивнїйшої участи.

Вкінцї по великих неудачах, серед великого роздразненя і знеохоченя мас до війни стає в 1654 р. згода з Росією в Переяславі. І в сїй спілцї видержав Хмельницький короткий час, коли ж опісля і Москва заґварантованої автономіі України не пошанувала і взялась до асиміляції українського дотеперішнього устрою з своїм московським, так Хмельницький поза плечима московського правительства ввійшов в нову спілку зі Шведами і Угорщиною в цїли застрашення Росії і подїлу Польщі.

Одначе хибний погляд істориків, які думають, що Хмельницький хотїв зовсїм з Росією зірвати: він був нераз подражнений в своїх еґоїстичних почуванях, але доконаному факту злуки зістав ся вірним до смерти в заповітї.

Здаєть ся, не відібємо ся зовсїм вїд правди, наколи повіримо здогадови, що справа самостійности України могла б бути розвязаною, коли б лише при більшім вкладї енерґії в останнїх роках гетьманованя Хмельницького вложено в се дїло більше старання. Коли сама Україна тільки ж разів уміла поставити Польщу над беріг пропасти, то могла її тим легше знищити, коли весь тягар війни зі всїма його трудними наслїдками взяв на свої плечі Кароль X Ґустав, і коли він своєю хороброю армією здобув Литву, заняв Краків, Варшаву (катастрофи Поляків 28, 29, 30. VI. 56 р.) і довів до того, що король мусїв утїкати з Польщі, а майже вся шляхта піддала ся новому протекторови. Як страшно була Польща загрожена в своїй будучности, достаточною ілюстрацією буде переконанє урядових сфер на віденськім дворі, де про упадок і розбір Польщі говорено як про цїлком певний факт. І тут, щоби до сього жадним чином не допустити, рішено виставити помічне військо^[2].

Аби тим скорше добити Польщу, хотїло ся шведській дипльоматії втягнути до війни страшного Полякам українського гетьмана і семигородського князя Ракочія, і їх амбіцію побуджувала шведська дипльоматія смілими і ориґінальними проєктами, які тілько може видумати наїздник-полїтик, що не вяжеть ся нї традицією нї правами нїякими, а тілько реальною комбінацією йому вигідних плянів. В тім намірі 1656 р. в вересні поручив Кароль Ґустав своїм дипльоматам, Якову Торнешельду, Ґотарду Веллїнґу і черцеви Данилови Олївенберґу доконче з гетьманом уложити союз і своїм послам дав широку в інструкціях інформацію, як мають Хмельницького просити до повного розєднаня з Москвою. Дуже мудро поступав король шведський, коли радив свому приятелеви „імператорови непобідимих військ в Чигиринї“ зірвати поки час необережно зроблену злуку з Москвою. А і на підставі історичного досвіду, набутого з великої школи минувшини, представляв навіть можливі наслїдки допущених помилок і звертав заздалегідь увагу козацького правительства на ново утворену титулятуру моск. правительства, яка давала вже передчасний вираз його полїтичним забаганкам, бо ж влучуючи між московські землї Україну з Волинею, Поділєм і Білою Русию, тим самим — як говорив шведський король — робив великий князь замах на самостійність України, як се подібно стало ся передше з иншими землями „на сходї, заходї і півночи“, що також нїколи до великого князївства не належали, як приміром Володимир, Твер, Новгород і инші.

Мефістофельськими хитростями представляв король і ті небезпечні евентуальности зі зреалїзованя виленського договору і з осягненя польської корони: тодї — віщував він — певно покорить московський князь козаків і відійме свободу, яка йому з огляду на сусїдство і відмінний устрій дуже невигідна (sic!).

Як виходило зі слів інструкції, повинен би був Хмельницький тим паче з королем получити ся, тому що на підставі договору уложеного між ними обома в Варшаві, зобовязав ся був гетьман дати королеви поміч, і се спільне шведсько-українське військо мало здобути Польщу, освободити Київ і Україну від московських ґарнїзонів і збільшити територію України новим здобутком. І так за дану поміч против Польщі і Росії, або за переведеннє порозуміння між ним і царем, обіцював король Хмельницькому і позволив йому утворити самостійну Русь-Україну по Вислу, а по Днїпру аж до Смоленська, а самому Хмельницькому давав в дїдичність білоруське князївство з княжим титулом. Та що з того, коли півтора майже року шведські стараня розбивали ся, а Хмельницький був нерішучим, крутив, лявірував і зовсїм отверто не пішов Шведам на руку. А може і тим разом перешкодив Крим, якого нї Хмельницький нї Шведи не могли змусити до толєрантної позицїї супротив України, і мабуть обі сторони не могли хана переконати, що в упадку Польщі лежить і їх власний інтерес.

Кільковікова традиційна згода з Польщею і вигоди, казали полїтичному розумови ханів не позволити на руїнах Польщі класти угольний камінь для будови нової нації, яка мала великі рахунки з азіятським наїздником. Докази на противне, зачеркнені на тлї обставин, піддаваних шведською дипльоматією, не переконали кримських володарів піти на стрічу бажанням шведського короля. І як з одної сторони не пішли вони на поміч Польщі, так з другої сторони не позволяли і козакам заанґажувати ся цїлком до війни. З великою бідою вислав Хмельницький з Ракочим київського полковника Антона Ждановича з 10.000, але та поміч зовсїм не відповідала нї тим обіцянкам нї плянам.

І так отже справа радикального полагодженя польсько-українського спору упала^[3] через недоста енерґічну акцію Хмельницького, а до того ріжні неясні напруження і підозріння між ним і Ракочим в справі евентуальних претенсій до подїлу, і їх воєнні успіхи не дорівнювали сьому, що вимагала хвиля. А до того всього умер д. 27 липня сам Хмельницький саме тодї як розрушив в основах всї стихії горожанського і домового ладу, а не забезпечив на будуче долї Українї, нї в її власнім нутрі, нї в відношенню до сусїднїх держав. Зістав ся тільки слїд сеї безрезультатної довголїтної борби веденої несамовитою пристрастю обопільної ненависти, — такою фактичною видаєть ся його полїтика позбавлена на перший погляд ясної мети і добірних способів і певного методу на її осягненє. Через се пішли нїнащо величезні і ґрандіозні пориви народа. Їх прибив і звів до нїкчемних результатів і гетьман сам в своїх поглядах доволї консервативний, що не зовсїм гаразд числив ся з народніми постулятами, анї з голосами критики радикальнїйшої старшини, та особливо, що нїколи не опер ся на народї, не утворив зорґанїзованої народньої платної армії, яка б завсїди стояла на гетьманський розказ, до чого його нераз взивали. Через се не завдав нїколи свому смертельному ворогови рішучого удару, а противно давав йно деморалїзуюче оружє в руки до дальшого проливу крови. А ще прикрійший був наслїдок сього факту, що питанє воєнного щастя рішав на своїй власній землї, і через се наносив таку рану своїй вітчинї, що її не гоїли навіть і найсвітлїйші побіди.

Смілі побідники инакше робили і перед ним і по нїм.

II.
Вибір Івана Виговського на гетьмана і його проґрама.

Не знати, чи якому глубше мислячому сучасникови прийшло на думку, що з домовиною славного гетьмана згасла на віки звізда щастя козацького війська, і що з небіщиком сходила до темного гробу і свобода козацької України, яка таким чудовим житєм заблисла? Чи було чиє око таке прозірне, що вже тодї бачило ті грізні привиди і тих нових віщунів будучої недолї України?

Може й були, але мабуть більше було таких, що опановані якимсь дивним прочутєм думали тільки про завтра. З одного добре здавали собі справу і по його смерти всї се спостерегли, що вже нестало незломної енерґії чоловіка, якого сильною волею все стояло і перед яким все дрожало; всї відчували неприсутність сеї сильної руки, яка грозою страху вміла держати в карбах субординації невироблені і незгідливі елєменти, а найменшу непокірність карала неублаганим мечем інквізитора.

Бистрійші полїтики вже й тодї були певні, що та тиша, яка по смерти Хмельницького панувала на Українї, була дуже непевною і що вона крила в собі много ферменту і недовіря до сього нового, ще не усталеного порядку, і всї без виїмка були сього поважного переконаня, що до кермовання державного корабля треба вибрати якогось чоловіка висшого характеру, з більшою моральною силою, знали, що в трудній хвилї треба орґанїзаторського таланту і мудрого законодавця, який би благодатною внутрішною дїяльностю зумів загоїти свіжі рани, втихомирити плач вдів і сиріт, і що найважнїйше — забезпечити тревалий спокій під будуючу працю нових поколїнь, охочих до роботи і до житя. І не аби якого труду треба було до сього нового дїла, бо десятилїтня війна полишила за собою незатерті слїди руїни: блискуча і повна гамірного житя Україна, що ще на початку революції купалась в соняшнім сяєві добробиту, тепер по десяти лїтах тяжких війн укрилась туманом смутку і предчутєм незнаного горя в будуччинї, а шалений дотеперішнїй гураґан домової межиусобицї, підсичуваний якоюсь невичерпаною демонїчною силою безпощадної мести, не клав кінця слїпому злу, а дальше зрошував землю невинною кровю і засївав українські простори трупами. Справдї безмежним смутком і щирим співчутєм навіяні описи руїни деяких земель на Правобережу, зладжені деякими чужинцями, що знали Україну давнїйше^[4]. Могло козацтво оспівувати славу безсмертного гетьмана, але простий нарід, знищений війною, пошестями і голодом та забираний раз-у-раз в ясир, проклинав гірко і тяжкими словами свою гірку долю на торгах Кафи, Царгороду і по мерзенних ґалєрах „Руського моря“. Та до тепер рідко яка рука історика діткнула сього дразливого питаня; але дїйсно грозою переймають читача цифри і факти сього кровавого десятилїтя…

Як сказано, настрій мас по смерти Хмельницького, обхоплених непевністю про будуче, показував велику апатію до прикрої руїнної минувшини. Загал української людности стремів до чогось такого, щоб радше будувало і підносило набуті здобутки до вартости щастя для всїх. І до сеї великої задачі покликала чигиринська рада по смерти Хмельницького гетьманського канцлєра, головного дорадника його за житя, а по смерти визначеного ним опікуна його одинокого сина. Був ним Іван Виговський, руський православний шляхтич з Овруцького повіту^[5], який через свої здібности і добре правниче приготованє виплинув серед филь революцїї до блискучої карієри. Вже за житя Хмельницького мав він щастє тїшити ся найбільшим довірєм небіщика гетьмана, і сей з ним дїлив ся найвисшими почестями, властю і славою. Заграничні посли, дипльомати, як і публична опінїя приписувала канцлєрови великий вплив на старого гетьмана^[6]: він не тільки що держав в своїх руках всї нитки заграничної полїтики — приймав і відправляв чужі посольства, яким довело ся бути на гостиннім дворі в Чигиринї, але він також й настроював і приготовляв гетьмана до сих авдиєнцїй і навіть вкінци мав рішаючий вплив в його домових відносинах, а в останнїх хвилях житя був таки необмеженим майордомом. Так отже його дїяльність зовсїм не обмежала ся на удїлюваню розпоряджень і інформаційних директив кількадесятьом писарам, які працювали в надвірній канцелярії^[7], але через грізні уста гетьмана був могучий і дїлом. І не диво, що по смерти свого великого шефа, представляв ся Виговський одиноким, найбільше компетентним кандидатом до гетманської гідности. Щоби збити з дороги заздрісних емулянтів, забрав ся він сам до дїла з незвичайною, вродженою йому зручностю, енерґією і обережністю, а свідомість ваги хвилї, непевна, темна будучність і тисячні инші небезпеки з внї і в серединї, вплинули на постанову патріотичної старшини віддати державну керму не кому иншому як досвідченому, хоч старшому лїтами, одначе будучому ще в силї віку його канцлєрови, чи — як нарід і козаки говорили — писарови. Фізично був він ще тодї сильної будови, а виразу поваги додавав йому високий ріст і поважний вигляд лиця з орлиним носом^[8].

Що новий гетьман добре розумів свою ролю і енерґічно забирав ся до свого завдання, се вже посвідчили кинені ним слова погрози в програмовій бесїдї підчас численної Корсунської ради 1658 р. д. 26 серпня: вже тодї присутних уразила незвичайно отверта і сміла заповідь енерґічної управи і сї його доволї горді слова відбили ся голосним відгуком в Москві і у наших лїтописцїв. Повторив сю бесїду гетманську перед боярами московський справоздавець, якийсь Николка Юдїн, післаний до сеї наради умисне путивельським воєводою Миколу Зюзїном. Як він доносив — Виговський прийнявши булаву його царського величества казав: „Нехай ся булава його царського величества буде доброму на ласку, а злому на кару, бо я схлїбляти нїкому не буду, коли ви мене вибрали гетьманом“^[9]. І дїйсно, раз взявши булаву до своїх рук, держав її енерґічно, та тільки на жаль може за часто надуживав її поваги — зі шкодою особистої, хоч в прикрих хвилях, коли видавало ся, що нема ратунку нї виходу з прикрої ситуацїї, серед опору опозиції і зависти старшини, прибитий до долу розпукою, брав ся її кинути, а шукати долї в затиші монастиря, або на більше вдячних услугах чужих держав.

Сей то чоловік, православний шляхтич по батьках з давних віків, а з замолоду покликаннєм юрист і жовнїр, значіннєм перший по Хмельницьким, був справдї мужем незвичайних спосібностий; здаєть ся, дала йому природа всї прикмети, потрібні відріжнити себе від сїрої товпи, прикмети, що пхають людий в їх карієрі чим раз висше. Попри освіту, був він зручний, навіть перебіглий, а до сього амбітний і відзначав ся великою штукою уймати собі рівних, а укривати свої далекі пляни, з якими тільки перед найщирійшими приятелями звірював ся, а їх завсегди умів вибрати і ужити в потрібний час до цїли. Одним словом, був уроджений на голову, але тільки на голову сторонництва, партії, але ледви чи відповідав на голову народа. Недоставало йому обєктивности.

Хоч був побожний, будував і спомагав церкви, кождий день починав і кінчив молитвою на устах, а перед важнїйшим дїлом прочитував акафист і давав милостиню^[10], то се одначе не перешкаджало, щоби, коли вимагала важна потреба, зробити з себе переворотного актора і навіть посвідчити ся кривою присягою, коби тільки видобути ся з біди^[11]. Доволї скрупулятний в виконуванню релїґійних практик у себе в дома і непохитний в православю, вмів одначе супроти инших віроісповідань руководити ся більше справедливою толєранцією як нпр. Богд. Хмельницький або його власна рідня, і як звістно, фаворитував арянина Юр. Немирича і инших. Закидали йому нераз, що був честолюбний, мстивий і сильно дбав про матеріяльне надбаннє для себе і своєї ріднї; особливо родина Хмельницького і її репрезентант Юрій мали гнїв, що давний писар привластив собі скарби їх батька закопані в Чигиринї і під Гадячом і їх ужив на свої цїли.

Будучи отже зручним полїтиком і добрим теоретиком в понятю тодїшнього суспільно-полїтичного напряму, а йдучи за практичністю, вироблював до своєї цїли собі відповідних людий; найрадше окружав ся своїми сторонниками і обсаджував ними полковничі уряди, але і від сих, яко своїх підвластних, жадав безглядного послуху^[12], бо в державі, де урядники цивільні були заразом і найвисшими військовими ґенералами — така безглядна субординація була конче потрібною. Супротив опонентів був він завсігди безглядним, а практика якої держав ся: карати чи позбувати ся їх смертю що й тодї, як був певний ґрунту під ногами, а не в першій хвилї провини і обурення, давали вигляд підступного і лукавого поступовання.

Що такий одначе риґор був потрібний і міг мати добрі наслїдки, про се переконали ся по смерти Виговського і ті, що на се нарікали і його повалили. Таки недовго по його смерти, коли підчас безрадного гетьманованя Тетері неутишений оркан анархії шалїв по Українї, а ріжні партії побивали себе, якийсь козак на одній радї сказав мабуть глубоку правду висловлюючи загальний погляд, що „певно не було би того всього на Українї, якби був гетьманом небіщик Виговський“. І справдї, мужів з такою ясною народньою свідомістю, перенятих такою любовю до свого народа, якого він нїколи не зрадив за марні почести сього сьвіта, рідко стрічало ся в тодїшнїх часах. Нїколи Виговський не споганив свого імени коштом свобід свого народа. А се рідкість між гетьманами. Величний доказ його патріотизму видимо приміром підчас Чуднївської кампанії 1660 р., де він по зложенню гетьманства, вже яко київський воєвода, брав участь в розгромі росийського війська Татарами і Поляками. Тодї то, коли по кампанії прийшло до переговорів і Поляки знов думали угодою загорнути собі Україну, Виговський поза плечима польських гетьманів робив усильні заходи і навіть перетягнув до свого наміру татарську старшину, аби в точках умови була заґварантована самостійність і незалежність України^[13]. А мав він тодї до козаків жаль і причину до пімсти. З того самого приводу і потім Польща, видячи в нїм свідомого патріота, бояла ся його висувати на чоло козаччини. Так легкодушно умов, як Хмельницький і в тім замірі, аби зломати, він не укладав; тай був консеквентнїйший і витревалїйший в їх додержанню.

Та які там не були визначні прикмети Виговського, мужа стану і дипльомата, то таки безперечно різко виріжняв ся прикметами свого характеру від ґрандіозних контурів психольоґічної фізіоґномії Хмельницького. Передовсїм яскраво впадає в очи брак у нього сього великанського еґоїзму Хмельницького, з яким в парі ішла з найбільшою обєктивністю і твердістю безоглядність в жертвованю для їдеї всього найдорожшого чи то свого, чи чужого. Правда, і у Виговського яко у полїтика і державного керманича переважала ві всїм ідея, але тому фантому віддавав він свої симпатїї, добро, честь, щастє — так власне як і чуже, з більшим вирахованєм і не так пристрасно втягав ся до дїла як його великий попередник. Більша холодність, що виглядає з його психічних рис, каже вносити, що се чоловік докладно обчисленого пляну, представитель реальної полїтики — був проте контрастом до фантастичного героя дїла. Цїкава йно річ, чому обопільний вплив тих двох людий і світоглядів не видав корисних овочів?

Простому народови більше припала до вподоби вдача Хмельницького і він зістав в піснях у нього популярним автократом-демаґоґом, а Виговський постійної популярности у народа не виробив нїколи; хоч як дбав про опінїю, не зискав її, хоч догоджував, кидав грішми, поїв козацтво і удаючи пяного сам бавив ся^[14], то се була така неприродна штучність, що лише часово схлїбляла масам, серед якої своєї аристократичности укрити не зумів і зараз сю неприродність спостерігали. Для зискання потрібної симпатії серед низших верств чи то для вибору його на гетьмана, чи для инших цїлий, виручував ся своїм шваґром, за яким була віддана його рідна сестра Павлом Тетерою, і Тетері, як сей перехвалював ся перед Бєнєвским, мав Виговський в великій части завдячувати своє гетьманство^[15].

Простий нарід, який своєю вузкою субєктивністю чинить нераз кривди навіть своїм добродїям, не пізнав і його дїяльности яко військового писаря, а упереджений до нього через його минувшість, нїколи йому не вірив і його імени не прославив добрим словом, як прославив людий меншого значіння: Ничая і Мороза^[16]. Що більше, підозрівано його завсїгди в симпатіях до Польщі і називано Ляхом, Литвином, тираном, грабіжником і наїздником Руси. Се вже зробило йому таку незаслужену рекляму Запороже і домова війна.

Коли ж наостанку порівнаємо його дїяльність з дїяльністю Богдана Хмельницького, то помітимо з повною сатисфакцією ві всїм поступованю Виговського більшу прямолїнїйність, а передовсїм побачимо у нього далеко виразнїйше зазначену тенденцію сформуловати ясно провідну думку козаччини і сеї Руси, про полїтичний програм якої дотепер нїхто не чув, а яка творила йно мало свїдому масу грецького обряду, з якої доперва повстаннє Хмельницького сотворило нарід. І сїй власне масї взяв ся новий гетьман приспішити його полїтичну зрілість, утворити з неї державу і дотепер плястичним і невиробленим формам надати вже камінні, скристалїзовані форми. Користною стороною для нового режіму було се, що попередні десятилїтні досвіди не були марними епізодами, а противно — великою школою, яка научала зовсїм не легковажити нїяких перешкод.

Але богато трудностий стояло і тепер на дорозї. Найважнїйшою справою для нового гетьмана було утвердженє на гетьманстві власної особи, щоб тим сильнїйше розпоряджати способами до поставленої цїли; треба було отже мати за собою як не весь нарід, то бодай старшину, свідому свого завдання і готову підпирати гетьмана так в щастю як в нещастю.

На разї, найважнїйша справа себто вибір гетьмана пішов скоро і гладко. Такого скорого і щасливого покінченя справи гетьманства в жадній з сусїднїх держав не сподївали ся, не сподївали ся в Польщі, нї в Росії, нї в Швецїї, нї нїде на полудни. Як скоро вибір відбув ся, свідчив сей факт, що посли, які ще за житя Хмельницького прибули до Чигирина, перетримані там Виговським, звістили своїм кабінетам рівночасно і про смерть Богдана Хмельницького і про вибір Виговського, як думали — прихильного їх власним інтересам^[17]. Поспіх справдї був потрібний, а небезпеченства зі всїх сторін прискорили повільний хід подїй. Можна було сумнївати ся, чи те все, що стало ся, було випливом полїтичної зрілости і зрозуміння ваги хвилї, і чи не була надприродна штучність, яка навіть при всїх виглядах правильности укриває для будучности підозрілі симптоми анархії, — бо неправильности, коли взагалі про них при браку сталої реґляментації і сильної традиції можна говорити, — були. Чейже не могло уйти без невдоволеного нарікання, що через вибір гетьмана старшиною і певним обмеженим числом простих з кождого полку на двох радах, себто місяць по смерти Хмельницького в Суботові дня 27. VIII. і дня 30. IX. на радї в Корсунї, сильно ображено і зіґноровано славне Запороже, сю вольницю овіяну авреолею свободолюбної слави, се упривілїоване забороло руськости і віри, горде помічю даною Хмельницькому, а їх тепер при виборі нового гетьмана зовсім не питали про дозвіл і апробату... Могли собі вправдї полїтики в Чигиринї розумувати і уважати за справедливе, що коли перенесено силу тяжости на Україну, то тим самим упадала і цїль демократичного Запорожа, — то таке розумованє уважали славні Запорожцї за гірку кривду і їх думка зовсїм не була така, і своїх привилеїв не думали вони добровільно зрікати ся. Взагалї українські гетьмани щось дуже косо дивили ся на Запороже і не доброю носили ся гадкою що до дальшої його долї. І вони се знали і бояли ся їх, а особливо бояли ся Ів. Виговського.

Але що ж було робити? Рекомендація великого небіжчика, котрий таки отверто, з огляду на непевність ситуації не брав поважно доконаного вибору свого молодого недосвідченого сина, підносила його повагу, а славна практика і великі прикмети^[18], як і посвояченнє з родиною небіжчика усували сумнїв, що хтось инший буде міг видержати в нерівній ривалїзації без очевидного упадку. Певно, се не була думка самого Виговського, яку він висловив зараз по смерти Богдана в листї до воєводи Зюзїна дня 16. VIII. 1657 р. — „вся старшина, писав він, полишила поки що гетьманом Юр. Хмельницького, а як буде пізнїйше — не знаю. По похоронї відбудеть ся рада всеї старшини і деякої части черни, а що на нїй урадять, не знаю“^[19]. І так стало ся. Вибору Юр. Хмельницького і передше нїхто не брав серіозно, і він сам, видячи себе в глупій ситуації, на суботівській радї зрік ся гетьманства, проголосивши оправдану формулу: Я ще молодий і недосвідчений, даю вам право вибрати сего, хто найбільше здатний нести труди гетьманського уряду^[20]. І по довгих церемонїях і припрошуванях перейшла булава в инші руки, а друга численнїйша рада в Корсунї ствердила ще більше власть нового гетьмана і знищила тихі надїї инших претендентів і неповну опозицію, єсли яка була. Оба ті вибори були однодушні, а невдоволеним треба було ждати слушного часу.

Коли так гарно укладали ся подїї для гетьмана, тимчасову тишину і наполохану фантазію людий лякали страшні привиди, а побільшували їх вісти повторювані з уст до уст; много було познак, які і спроваджували викликані обяви страху. В половинї серпня, прихильний Українї молдавський господар Стефан, що в щастю України добачував і долю своєї нещасної країни, звіщав, що польські гетьмани довідавшись про смерть Хмельницького і розуміючи трудне положенє України готовлять ся з походом і вже Камінець зробили збірним місцем; а секретар його, доповнюючи реляцію свого пана, радив не вірити і давному союзникови Ракочому, бо й він з недобрими плянами носить ся що до України і переговорює навіть про се з Поляками^[21]. Менше-більше стверджав то само в своїх рапортах і брацлавський полковник Михайло Зеленський і радив милостивому ґенеральному писарю запорожського війська збирати чим скорше військо, щоби неприятелям не в себе в дома, а на їх власній землї дати відпору^[22]. Сподївались також і невірних, бо силїстрийський паша двигнув ся під Тягинь, а Татар видїли недалеко Уманя, а їх аванґарди залїтали і під Чигирин; говорено, що й Турки готовили ся напасти на Україну^[23]. Найбільшу несподїванку старшинї і козакам вчинив таки московський цар: довідавши ся про смерть Хмельницького прислав він до Виговського і всього поспільства посла з жаданнєм, щоби у себе сього мали за гетьмана, котрого цар схоче, себто Юр. Хмельницького, а не Виговського. Але се ще не був кінець: той сам посол приносив немилі постуляти, що обиджали сильно почутє козацької вольнодумности. Так скоро і вже катеґорично жадано списати реєстр і обмежити число козацтва на 40.000 (12.000 Запорожцїв, а 28.000 на Українї), щоби крім окупованого Київа віддати в руки Москви Нїжин, Переяслав і Білу Церков і там в них дати уміщенє для московських воєвод, а на останок жадано, мов на глум, аби гетьман стягнув від народу присягу на вірність цареви^[24]. Страшно зворушила всїх та вість, і як каже лїтописець Єрлїч^[25], мова того післанця була дуже в несмак всїм козакам: посла сього зневажено, а йому сказано до очий, що вже Хмельницький умер, котрий присягав цареви, а з ним умерла і присяга.

Се все приспішило тільки вибір Виговського.

Хто хоче зрозуміти становище України в її міжнароднїй полїтицї і схоче пізнати програм дїяльности нового гетьмана в його внутрішнїй полїтицї, то мусить пильну звернути увагу на згадані повисше перші елєкційні зїзди козацьких репрезентантів до Суботова і Корсуня. Особливо мали великий вплив на будучий хід подїй сей другий вибір гетьмана в Корсунї і там відбуті наради. Було се щось в родї українського сойму, і в нїм взяло участь висше духовенство, полковники, сотники і просте козацтво, з якого покликано по кількадесять осіб з кождого полку. Московські реляції називають сю раду повною (Запорожцїв на нїй не було) а Виговський від тодї не укриває свого вибору перед Москвою і підписуєть ся на урядових документах яко гетьман. Та не тілько памятний був сей зїзд з доконаного вибору нового гетьмана, неменче важною подїєю були отворені при сїй нагодї серед гучних забав наради, так дуже потрібні для зведеня на одну дорогу суперечних поглядів тодїшнього козацького суспільства і для унормованя доволї розбіжних полїтичних напрямків. Як видимо, заміряв гетьман надати своїй дїяльности санкцію народньої волї і бажав через се убити можливу аґітацію та усунути закиди на своє самовільне поступованє. Дуже мудро і обережно поступав новий гетьман; бояв ся брати на себе гнїву і закидів за можливі будучі невдачі, а противно, хотїв пізнати думку ширших кругів і поступати по спільно обробленому пляну. Як говорив на сїй радї — він не хоче так робити як поступав Б. Хмельницький: „При небіжчику Богд. Хмельницькім не було поміж нами нїякої ради, а нинї, коли ви мене вибрали гетьманом, то я без військової поради нїчого не пічну“^[26].

На докладнїйший зміст корсунських нарад розкриває нам очи посиланий умисне шпіон від путивельського воєводи „посадской человѣкъ“ Николка Юдїн — і польський історик Рудавский^[27]. По словам сього останнього, Виговський бувши з плянів Москви вельми невдоволеним, скликав до Чигирина зі всеї старшини сойм і зробив в Чигиринї конвокацію, а перед московськими воєводами закриваючи властиву цїль, удавав, що се наради в інтересї Москви і дотикають монополїв і податків. Ся конвокація тревала цїлу осїнь 1657 р., та в нїй — як він чув — заднїпрянська старшина участи не брала і навіть сей вчинок назвала бунтом і заскаржила перед Москвою^[28]. Виговський, щоб конвокацію привести до успішного результату, посилав до неприсутних старшин опата і взивав їх до згоди. Одначе даремні були просьби сього опата і решти старшини, бо вже дозрівала против Виговського сильна партія, на чолї якої стояв полтавський полковник Вдовиченко (Мартин Пушкар). Він повторив присягу великому моск. князеви і через свого посла упоминав Виговського, аби він не називав ся гетьманом і не чинив нїяких нових замахів против істнуючого порядку. На тій то осїнній конвокації запропонував Виговський козакам відновити союзи з сусїднїми державами і обіцював в своїх бесїдах для Руси найсвітлїйшу будуччину.

Така пропозиція дуже подобала ся полковникам і всїм козакам і її прийнято з оплесками, а власне подобало ся пропоноване відновленє згоди і вічного союзу з Татарами. Москви не згадувано на сїй радї анї словом^[29]. Виговський крив на разї свою уразу і поздержував кождого, хто йно з чим небудь хотїв против Росїї відозвати ся. Одначе, здаєть ся, робив московському правительству медвежу прислугу иншим способом: будучи втаємничений в його заміри, здавав в чорних барвах справозданє з поставлених постулятів Москви і достарчав опозиції сильних арґументів на Москву представляючи сї небезпеки, які звідти грозили Українї. Зі своєї сторони на позір нїби не радив ломати зложеної присяги, хоч сього горячо бажали деякі правобережні полковники, як нпр. уманський Мих. Зеленський і Іван Богун. Але се, так здаєть ся, чинив гетьман, як був в ширшім кружку менше певних осіб і, щоб замаскувати свою ролю перед всякими московськими посланцями-шпіонами.

Справдї дуже трудною була ситуація гетьмана на початку нарад і треба було великої зручности і акторства, щоб позискати для себе більшість і виробити собі якусь партію і її нагнути до своїх плянів, — бо як знаємо з того самого жерела — представителї лївобережних полків не хотїли згодити ся на курс полїтики цїлковитого розриву з Москвою; аж доперва по довгих переконаннях прихилено переяславського полковника Павла Тетерю, нїжинського Григ. Гуляницького, прилуцького Петра Дорошенка і полковника ірклїївського^[30], а полтавський полковник Мартин Пушкар, що тілько на початку нарад був — хоч нїби згодив ся, але в дїйсности, здаєть ся, понїс своє невдоленнє домів.

Притоку до найгорячійшої і найбурливійшої дебати в тім усїм зїздї дали знані нам московські предложення. Гетьман, доки не знав настрою окруження і полкових товаришів, був дуже обережний і бодай собі самому не позволяв виступати остро против сих правительственних постулятів. Але як сї статї стали звістні всюди по Українї, до чого Виговсьий сам найбільше причинив ся — розсилаючи їх по всїх полках, до епископів і до монастирів, і як опісля побачив з сього приводу всюди невдоволенє, особливо було велике обуренє, що доходи з аренд мали йти на жалованнє для московських служебників і війська, і коли вся старбула сильно застрашена заповітом обмеженя їх свобід, так Виговський на радї скористав з сього настрою, зложив булаву на руки полковників, бо — як говорив, в пунктах присланих царем написано, щоб відобрати від них вольности, а він не хоче бути гетьманом в неволї.

Сей театральний маневр зробив велике вражіннє. Судія Самійло Богданович і полковники, заскочені такою несподїванкою, взявши булаву, віддали її назад гетьманови і просили не кидати їх в труднім положенню, а зістати у них дальше гетьманом, і вольности, які були передше, нехай такі лишать ся на дальше, бо вони всї разом будуть стояти за одно, щоби у них нїчого не віднято. Навіть, як каже московська реляція, було на радї там по сїй сценї много инших непристойних річий; „і прирадили післати до тебе великого царя післанцїв бити чолом. І гетьман Іван Виговський за словами всього війська, що було на радї, взяв булаву, і всї в душі покріпились, що будуть разом за гетьмана і за вольности стояти“^[31]. Для заспокоєня України розіслав гетьман після постанови по всїх полках унїверзали з запевненєм, що вольности їх зістануть ненарушеними^[32].

Ще мав гетьман охоту, може і надїю по доброму залагодити з Москвою спірні справи, хотїв зїхати ся з московським воєводою Григ. Ромодановським в Переяславі і учинити з ним договор в справі обопільних відносин і спільного походу на Поляків, які збирали ся під Тернополем і натискали на козацькі залоги в Пінську і Корцї^[33]. Але як побачимо, до сього не прийшло, а гетьман на разї вислав досить покірне оправданнє.

Людно і гучно було в сїм малім і забутім місточку підчас нарад козацького цвіту-інтелїґенції. Богато справ вже полагодили, але ще досить лежало на дневнім порядку таких, що їх треба було конче гарно і мудро полагодити, бо на їх фундаментах мало ся будувати дальшу долю козаччини. Назїздило ся до Корсуня також богато і заграничних послів, щоби повитати нового гетьмана і предложити новому правительству до затвердженя умови взаїмного пожитя. Приїхав з заморя зі Швеції, де був в службі, Українець Юр. Немирич з дипльоматами для заведення згоди і з днем повороту на Україну лишив ся вже ту на завсїди; він то по словам київського воєводи Андр. Бутурлїна перебуваючи постійно при Виговським намовляв його до всього злого. Крім того від довшого часу бавив в Чигиринї инший шведський дипльомат Ґустав Лїлїєнкрона і опат в чернечім одягу, від давна добре знаний козакам чернець Данило (Олївенберґ), призначений на посередника, який під скромною ношою православного монаха возив до Штокгольму кореспонденцію. Був тамже і післаний від Поляків волинський каштелян Станислав Бєнєвский, були відпоручники Турцїї, Криму, Волошської і Мультанської землї та Австрії^[34].

На дипльоматичних конференціях з чужими послами, що відбували ся підчас їх побуту, десь в першій половинї жовтня, між перервами корсунських соймових нарад, починив гетьман поважні заходи коло заведеня лїпших відносин з сусїдами, а то між Україною а Кримом, що від давна так сильно підривав крила полїтичному розмахови України в справах внутрішньої і заграничної полїтики. Безсумнївно, се був великий крок вперед, і в тім лежала велика заслуга полїтичного розуму нового гетьмана і шведської дипльоматії. Бодай тепер, на короткий час удало ся здобути Українї побіду над польськими впливами, що хотїли мати в Кримі спосіб держати на увязи Україну, що й фактично від 1654 р. було. Як знаємо з кількох письменних поручень, даних висланим до Криму послам і дипльоматам, то польський ряд все клав на них тяжкий обовязок прихилити ханів, щоб конче відвели Україну від злуки з Москвою і Швецією, а в найгіршім разї, щоб через воєнне поготовє держали її в невтральности^[35].

Вправдї не маємо змісту сеї уложеної і заприсяженої згоди, але від сього часу в ханській полїтицї слїдно зміну і кримський володар стає вірним союзником України за весь час гетьманованя Виговського^[36]. Так само погодила ся і Туреччина, і в походї Турків 1658 р. на Семигород козацькі війська помагали здобувати столицю Ракочія, а посадити там другого „підніжка“ Акація Барчасая^[37].

Кульмінаційною точкою сеї славної корсунської ради, а заразом також і найбільшим дїлом, яке по нїй зістало — се буде мабуть зачіпно-відпорний договір з Ґуставом Карлом X королем шведським, з інтересу якого від кількох лїт тягнула ся велика північна війна, що заняла Росію, Польщу, Прусію, Данїю і признала перевагу мечови Карла X. В спілцї з тим союзником будував новий гетьман плян великої самостійної України, плян, що, коли б удав ся, зробив би Виговського новим великим основателем, вчинив би його автором нової великої держави, а імя його освятив признаннєм більшої вдячности від будучих поколїнь, як котрого з попередників.

Наведу дословно зміст сього акту, що ґарантував самостійність України, а то длятого, що зміст сього історичного акту до тепер був зовсїм незнаний і він кидає сильні промінї світла на смілість поглядів тодїшнїх полїтиків, яким нераз історики закидають незрілість і вузкоглядність в їх на погляд скромній дїяльности. Згаданий сей договір носить на собі дату д. 6 жовтня 1657 р. і був уложений уповажненими комісарами обох сторін — як там сказано — на постійну вічну приязнь для обопільної любови, на злуку оружя против спільних ворогів, що посміли би, або схотїли би на шкоду котрої небудь сторони получити ся, з виїмкою росийського князя, з яким військо запорожське хоче заховати союз і вірність ненарушеними. Коли би котрийсь зі згаданих союзників довідав ся, що хтось з неприятелів на котрогось зле промишляє, так має зараз повідомити його і, щоби відвернути шкоду мають оба разом або сепаратно воювати аж до кінця. Кожда сторона зобовязуєть ся другій замиреній сприяти і одна без другої нїколи не сміє укладати нїякої згоди, а передовсїм не сміє укладати нїяких плянів нї акцій з ворогами свого спільника.

До сих загальних уваг долучені в другім артикулї також детально вичислені, реальні умови, що ілюструють наглядно силу поємности молодої козаччини, як і полет духа її провідників, якого бракує дальшим полїтикам з часів руїни.

Поодинокі точки звучать:

1) Військо запорожське прилучаєть ся до всякої офензивної конвенції з виключенєм тільки московського князя і супротив нього військо не піднесе оружя.

2) Найясн. король шведський має признати і оголосити запорожське військо разом з підвласними йому провінціями за вільний і нїкому не підлеглий нарід і має перед всїма ворогами боронити його свободи і прероґатив.

3) Границї посїдань зап. війська будуть признані і оголошені не тілько до берегів Висли, але найясн. король приобіцяє дотягнути їх до границь Прусії і також поможе здобути спільним оружієм сї бажані території і замки і віддасть їх до рук зап. війська, а на Литві дасть їм воєводство Берестейське і Новгородське аж до ріки Березини.

4) Коли ж Біг поблагословить оружє обох союзників, що зможуть польського короля за Вислою посадити, то може він бути вибраний спільною згодою і то під тою умовою, що на підставі присяги належито буде перестерігати приязни, свободи і границь зап. війська.

5) Коли б коли корол. величеству лучило ся з Поляками погодити ся, то має годити ся не інакше, доки Поляки не признатимуть зап. війська разом з підбитими провінціями за вільний нарід і не зречуть ся раз на завсїди всїх своїх претенсій. Згадані повисше границї мають не тілько ствердити ся спеціяльним скриптом, але і присягою, а за ретельність їх має заручити король і ряд Швеції.

6) Обі сторони мають дбати, щоби на будече між Прусією і військом запорожським не занепадала обопільна кореспонденція і купецькі інтереси.

7) Як випаде потреба, дозволить наясн. король в підвласних йому провінціях громадити і спроваджувати з них скілько буде потрібно офіцерів і війська, як також позволить вербувати і спроваджувати всяких ремісників і механїків.

8) Нехай буде вільно зап. війську давати тамошнїм купцям і підприємцям робити, скуповувати і посилати всяке оружє і амунїцію і нехай буде вільно обом сторонам провадити морем і сухопутєм свобідну торговлю і вона має бути вільною від цла і податків^[38].

Такі то форми мали сї смілі контури плянованої будівлї великої і могучої України, відбудованої при помочи ґерманського світа — Швеції і Прусїї. Зовсїм не була се „Мала Русь“, що як галузь належала до пня „Великої Руси“, а мала собі бути велитньою державою, окремішньою від московського царства. Нехай собі буде Московщина Великою Русию, а ми вдоволимо ся Малою Русию і вона для нас вигідна — сказав московському послови гетьман, як сей перед гадяцьким трактатом відмовляв гетьмана від згоди з Польщею і дуже бив на злученє України з Росією^[39]. А тепер українські автономісти хотїли під покровом сеї Малої Руси злучити розбиті і порозкидані її землї з Червоної, Білої і Чорної Руси та з України утворити в крузї великих народів нову рівнорядну — могучу державу. Вже навіть почасти позискали санкцію на її самостійність, заґварантовану деякими европейськими державами, річ дуже основного значіня, факт, який в новітнїх державах не обходив ся нїколи без згідного порозуміння, або бренькоту оружа і проливу крови невдоволених сусїдів. Клясичні приміри подібних асекурацій подають нам пізнїйші сукцесийні застереженя французького короля Людвика XIV, або й сама праґматична санкція Кароля VI, батька Марії Тереси^[40].

Тай певно не були глухим гомоном затопленого дзвона ходячі здогади глибших своїх розумом сучасників про дальше їдучі гетьманські мрії; чули вони, що гетьман носив скриті заміри знесилити Москву, а дальше виповісти велику війну Кримови і його знищити^[41]. Воно й дуже правдоподібне, а се значить, що гетьман хотїв то само зробити, що опісля від гетьмана Самійловича чинила Москва для своїх велико-державних ідей.

А дорога до сеї мети видавалась доволї легкою, бо немало помагала дїлу рекляма, вироблена Українї великою революцією Богдана Хмельницького і доволї затемнена ситуація на горизонтї східної Европи. Але на жаль історична Немезіда не дала Українї в удїлї самостійности: нещастє домової революції висуненої на Лївобережу москвофільською партією, перекупленою і здеморалїзованою благочестивим сусїдом, були тим чорним лихом, яке впхнуло Україну в вир домової війни, даючи сьому періодови по всї часи характеристичну назву — руїни. А гарно обдумана справа незалежности вимагала передовсїм попертя цїлого народу, його єдности, а особливо сильної зорґанїзованої власної армії, до чого гетьман почав в тім напрямі робити певні кроки. Зовсїм не була далеко до осягненя намірена цїль, і оскілько вона була близшою, остілько видавала ся гарнїйшою і більше привабною.

(Далї буде).

---

——————

1. Через се, що при вступі подаєть ся самі найзагальнїйші уваги, уважаю за непотрібне відкликати ся до історичної лїтератури, як і подавати указки на жерела, з яких користаю. Нові жерела, що їх маю під рукою, вийдуть небавом осібним томом, впрочім дальше і в самій працї буду на них опирати ся.
2. Трактат з 1. XII. 1656 р. за Фердинанда III і трактат з 17 мая 1657 р. за Лєопольда.
3. Про всї ті згадані попередно пляни говорять інструкції шведського короля Карла Х Ґустава дані Якову Торнешельду і Ґотарду Веллїнґу, післаним до гетьмана Б. Хмельницького для переговорів о воєннім союзї. Архивъ Юго-Зап. Россіи т. IV. Франденбурґ 25. IX. 1656, ст. 140–153. Крім того є ще друга інструкція дана послу Ґуставу Лїлїєнкронї, відправленому до Хмельницького і в Крим для уложення союзних договорів. — Завихост, 10 апріля 1657, ст. 223–251.
4. Дуже переглядну ілюстрацію зруйнованої Поляками і Татарами Брацлавшини по зимовій кампанїї з 1654 р., подав Людвик Кубаля в своїй розвідцї під тит. „Затрачена країна“ — Kwartalnik historyczny, р. 1907, зошит IV, ст. 612–652. Брацлавщина — каже той сам автор — станула по кампанїї 1654 р. руїною: як в лютім по відходї Менґлї-Гірея 50 міст а 1000 церков лягло в попілї і в руїнї, а яких 100.000 людий пігнано до Криму, то в мартї сього року спалено і зрабовано 60 міст, а яких 200.000 забрано в ясир, не рахуючи задавлених немовлят анї тих, що від польської шаблї полягли (в Буші, Ободівцї, Балабастецї, Бершадї, Демківцї, Холдаківцї, Куницях, Голзанівцї), а по инших ріжних містах, свободах і селах також яких 100.000 забрано, не числячи поляглих в ступнім бою з голоду і огня. Ілюстрацію зруйнованої Брацлавщини можна без сумнїву віднести і до инших провінций, які зачепила війна.
5. Енцикльопедія Ольґебранда під буквою „W“ містить ширші інформації про рід Виговських.
6. Приміром шведські посли дуже часто в своїх письмах до короля звертають його увагу на велике значінє Виговського і просять його писати по при ріжні письма під адресою Хмельницького також і до Виговського (Архив Юго-Западной Россіи ч. III, т. VI). Рівнож було такого погляду і польське правительство.
7. Wyhowski hat in seiner Cantzley 12 schreiber, Polnische von Adel. пишуть в сїчни 1651 післанцї підканцлєра Г. Радзєйовского до нього. Архив Юг. Зап. Россіи III, т. VI ст. 45. (Relation gethan durch die Cosacken des H. Unterkantzlers in Pohlen, welche den 13. Jan. aus Czehrin vom Chmielnitzkj abgereiset).
8. Goliński, Pamiętnicza księga (рук. бібл. Оссолїньских ч. 189, ст. 1180). Сей то Казимирівський райця видїв Виговського у Львові перед чуднівською кампанїєю 1660 р. і подав нам кілька черт його вигляду. По його словам Виговський „człek wysoki, nosa wielkiego, żółtej brody, — przywitał się z hetmanami z Potockim i Lubomirskim. Крім того Gazette de France: De Varsovie le 28 Août 1660.
9. Акты относящіеся къ исторіи Южной и Западной Россіи т. IV, ст. 43–45 (Отписка Путивельскихъ воеводъ съ распросными рѣчами лазутчика Юдина, о томъ, что говорилось на Войсковой Корсунской радѣ).
10. В Чигиринї побудував Виговський мабуть будучи вже гетьманом при монастирі церков св. Тройцї, а славного патріярха моск. Нїкона спомагав церков. знарядєм і книжками.
11. Такий факт лучив ся при кінцї 1658 р. Саме тодї гетьман стояв під Київом і брав ся його здобути. Тимчасом князь Гр. Ромодановський замкнув під Варвою около 30.000 козаків, що йшли в поміч Виговському і грозив їм знищенєм. Виговський, щоби виратувати військо з біди, відпер ся перед київським воєводою Шереметовим своїх ворожих плянів супротив Москви, а через своїх відпоручників зложив присягу вірности. Сам же, коли від воєводи прибули до нього післанцї, удавав хорого. Барсуковъ, Родъ Шереметовыхъ т. V, ст. 144–147.
12. Даний острий наказ Гр. Гуляницькому під карою смерти не дати Москалям Конотопського замку, доки сам гетьман не прибуде йому на поміч, що й Гуляницький невважаючи на великі страти зробив — будили в козаках і пізнїйше подив. Костомаров: Гетьманованє Юр. Хмельницького, ст. 173. Виданє з 1905 р.
13. Extract eines gewissen Schreibens von hoher Hand. Сучасна брошура.
14. Historya panowania Jana Kazimierza, т. I, стор. 303–304.
15. Рукопис бібл. ординаріяту Красїньских ч. 312 містить в собі кілька документів до тепер не виданих, що власне кидають трохи инше світло на Виговського і на гадяцький трактат. Вони будуть видані з матеріялами до Виговського.
16. О скілько знаємо розпочав Виговський свою карієру десь в 30 р. 1630 на Волини при судї ґродськім, а р. 1635 був він намісником луцького староства. Памятники изд. врем. ком. т. I. ст. 148. Як знаємо, перший раз його козаки пізнали підчас бунту р. 1638; тодї якраз він їздив до козаків з польськими комісарами яко писар робити згоду. І другий раз пізнали його не при добрій оказії, а саме 1648 р., як він по битві під Жовтими Водами разом зі Стефаном Потоцким дістив ся до татарської неволї, з якої його викупив Хмельницький. Але Виговський і в початковій службі уймав ся кріпко за справами православних. Здаєть ся, пустив він в обіг кілька фальшивих фундаційних грамот на доказ приналежности забраних церков до православних.
17. Справдї умів дуже гарно записати ся в памяти чужосторонцїв давний гетьманський писар, коли всї чужосторонні післанцї, шведські, польські, московські і инші висловлювали в своїх реляціях йно похвальні річи про симпатії Виговського до їх правительств.
18. Державний архив в Відни. Лист посла барона Лїзолї з д. 16. VIII. 1657 р. По його словам Wyhowski in locum Chmielnicii suffectus, magis metuendus quam Chm., maiores habet spiritus, plus prudentia, par negotio.
19. Акты Юж. и Зап. Россіи, т. IV, №4, ст. 3.
20. Докладнїйше про сї наради і їх рішеня знаходимо в лїтописи Самовидця, вид. 1878 р. ст. 54, у Ріґельмана, ч. I, стр. 218 і в инших. По їх словам Виговський яко опікун сина Хмельницького тільки заступав молодого 16-лїтнього Юрія в гетьманстві і повинен був підписувати ся „гетманъ на тотъ часъ“. Але се все не зміняє річи.
21. Акты Юг. Зап. Россіи т. IV, ст. 1 і 2. Лист Георгія Стефана, молдавського господаря з д. 16 августа і лист секретаря господаря молдавського Николая Прилускаго з того самого дня.
22. Письмо брацлавскаго полковника Михайла Зеленскаго къ генеральному писарю Войска Запорожскаго Івану Виговскому з д. 17 августа 1657 р. Акты т. IV, №4, ст. 4.
23. Ibidem №4, 5, 6. То само стверджує з Варшави в висше наведенім листї австрийський амбасадор Лїсоля.
24. Унїверсал Виговського до чужих володарів. Архивъ Юг. Запад. Россіи т. VI.
25. Joachim Jerlicz, Latopisiec, т. II, ст. 5.
26. Отписка Путевльскихъ воєводъ съ распросными рѣчами лазутчика Юдина о томъ, что говорилось на Войсковой Корсунской радѣ. Акты, т. IV, ст. 43–44.
27. Rudawski, т. II, книга IX, ст. 358–362.
28. Ibidem. Сей момент не правдивий, бо при виборі і нарадах брала участь і заднїпрянська старшина. Се тілько могло б в части належати до пізнїйшого виступу полтавського полковника М. Пушкара.
29. Ibidem.
30. Акты Юг. Зап. Россіи т. IV, ст. 44.
31. Акты Юг. Зап. Рос. т. IV, ст. 34–36. Отписка кіевскихъ воєводъ, съ вѣстями о намѣреніяхъ козаковъ и ихъ сосѣдей, о событіяхъ въ Украинѣ, о Корсунской радѣ и проч. 1657 г., октября 9. Реляція ся списана Андрієм Бутурлїним по словам очевидця, капітана Андрія Чернишова, післаного в Корсунь 27. IX. звідки вернув 8. X.
32. Ibidem.
33. Ibidem.
34. Архивъ Юго-Зап. Россіи т. VI; Акты т. IV, ст. 34–36.
35. Дуже гарно зібрані і висловлені жаданя польського правительства містить „Instrukcya od Jego król. Mości do Hana Krymskiego szlachetnemu Romaszkiewiczowi dana“. Рукопись імператорської біблїотеки F. IV, ст. 232–236. Інтересно, що правительство поручає ханови, щоби він посередничив в згодї і позволяє обіцяти Хмельницькому і Виговському великі уступки, але тільки для них самих.
36. Про згоду вже довершену згадують часто моск. реляції з України і барон Лїсоля.
37. Hammer-Purgstall: Geschichte des Osmanischen Reichs, т. VI, ст. 34
38. Архивъ Юго-Западной Россіи т. VI, ст. 333–337. Договоръ о воєнномъ союзѣ между гетманомъ Иваномъ Виговскимъ и шведскимъ королемъ Карломъ X Густавомъ, составленный уполномоченными обѣихъ сторонъ въ Корсунѣ 6 октябра 1657 г. Перша статя, що містить тільки загальний начерк спільних зобовязань, носить дату 6. X. 1657 р. і є тільки відновленєм давнїйшого союзу.
39. Друга статя обіймає зобовязаня самих козаків, і під сим договором стоять іно підписи козацьких комісарів: Юр. Немирича, обозного Івана Ковалевського і полковника Івана Федоровича. Носить вона на собі дату 8. X. і була дана Густаву Лїлїєнкронї для переданя королеви до підпису.
40. Акты Юг. Зап. Рос. т. IV. Статейный списокъ дьяка Василія Михайлова Кикина і пр., ст. 144–166.
41. О тім плянї часто згадує в своїй рукописи Ґолїньский. Мусїв бути сей гетьманський замір звісний в Польщі ширше, коли о нїм згадує також в своїх депешах і барон Лїзоля. То само нераз повтаряють в своїх доносах Сїчові проводирі.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1931 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1944 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.