За сестрою (Чайковський)/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
За сестрою IV
автор: Андрій Чайковський (1857 - 1935)
Створення: 1907. Джерело: [1]  • (Оповідання з козацької старовини)

Павлусеві забилося серце, як почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували у Спасівці. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник ішли. До нього наблизився Петро.
— Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або діда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобі стремена до ноги приладжу.
Петро осідлав татарського коня, на якім Павлусь утік, прикоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.
Петро був відважний козак і не жалів себе...Тепер йому стало ніяково, як погадав, що його можуть вбити, а тоді Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати
брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотів сідлати свого коня.
Павлусь вийняв щось із кишені.
— Петре, братіку, на тобі...
— Що це?
— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилось і він став хлипати. Петрові теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика й розділив надвоє.
— На, брате, разом ззімо.
Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля і під'їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа...
— Ти, Петре, лишишся при мені між посильними козаками, хлопець теж...
Петро аж зрадів. Сталося, як хотів. І ніхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,
А поки що, Тріска із своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний і вів татарина на мотузі із зв'язаними позаду руками,
Татарин показував дорогу.
На самім переді їхали два козаки без списів. У віддалі яких 50 кроків їхав один козак, що мав ватажкові переказувати вісті від передньої сторожі. Ще далі за цим лучником рушила ціла ватага.
Татарин показував головою напрям дороги. Передні козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тоді козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Тріски вже далеко відійшла, як Недоля рушив із своїми. Недоля йшов слідом за ними. Він їхав передом на своїм буланім. Біля нього їхав дід Панас із бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.
Був південь. Сонце страшенно пекло. І коні й люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та й головами від мух, що роєм літали над ними.
Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один із них зліз з коня і дав його держати товаришеві.
І лучний козак і ціла ватага стали. Козак, зігнувшись, простував до могили. Прийшов під саму могилу і став крадькома, як кіт, закрадатися в гору, лізучи на руках і ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилі, побачив татарина.
Це був вартовий татарин. Він лежав на розстеленому кожусі спиною вгору й опер голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на степу, не спавши цілу ніч.
Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак добув ножа.
З-під ноги йому усунулась земля й зашелестіла, злітаючи з могили вниз по траві. Від того татарин прокинувся, підвій голову й поклав її знову на руки. Навіть сонних повік не підвів. Ще раз розплющив очі та вже не замкнув їх, бо в цій хвилині козак одним махом відрізав йому голову. Татарин і не застогнав.
Козак підняв шапку татаринову, надів на свою голову і став обережно підійматись і розглядатися навкруги.
Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. В такий спосіб уставляли козаки свої вози, як обозували, і хоронилися за ними, мов за валом твердині. До возів з другого боку поприпинані були воли, що лежали в траві. А далі стояли. татарські арби (вози) поміж татарами. За шатрами плила ріка Самара.
Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холоді під шатрами. Навкруги панувала тишина.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб під'їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двох татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони почали туди простувати.
Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Він ухопив його за руку, потягнув вниз і тут сховав його в траві. Та годі було слід затерти, бо під татарином на могилі стояла калюжа крови.
Козакові прийшло на гадку прикликати товариша і так удвох і цих татар, притаївшись, порізати, але вже було запізно. Татари, не бачивши на могилі вартівника, затривожились і почали бігти до могили. Вони скорше добіжать, як товариш. Цілий плян пропав. Козак скочив з могили й побіг до товариша.
На могилі були татари й побачили козаків. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.
Козаки завернули коней і пігнали вихром до своїх. Козак, що зарізав татарина, розповів усе Трісці.
— Біжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.
— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!
Козаки станули лавою, поздіймали списи з ремінців і насторчили перед себе...
— З Богом! Вперед!
Козаки рушили спочатку ходом, а відтак підбігцем...
Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. В коші заворушилось, як у муравлищі. Молодий Мустафа-аґа вже сидів на коні й порядкував.
Татари кинулись до коней, миттю посідлали їх і виступили перед кіш та уставились по-татарському звичаю півмісяцем. Вони хотіли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них ні охоти, ні спроможноети.
Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похід.
Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.
Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:
— Завертай!
Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо більше нікого й не було видко.
Тепер з усіх боків засвистали по татарській стороні боєві свиставки, й татари з пекельним криком “аллах! аллах!” кинулись наздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко ніздрями, гнали так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козаків. Віддаль між ними меншала.
Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півкругом коня і став проти татар. Підчас погоні татари поміщалися трохи. Деякі коні висунулись наперед.
Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь пігнав з татарином дальше. Він все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стремені і кінь поволік його отак у степ.
Коло Тріски збиралася щораз більша купа татар. Він рубав на обидва боки.
З того одна частина татарської сили здержалася.
Козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:
— Хлопці, ватажок між татарвою... Хто в Бога вірує, не даймо! Який десяток козаків завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска ввихався, врубаючи поганців. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків сорок. Вони готовились вже на певну смерть, і кожен молився Богові в передсмертній годині. Татари згуртувались у подовгасту валку і вже досягали козаків.
В одного козака кінь спотикнувся і впав, його сердегу розтоптали татарські коні.
А поки те, Недоля заходився привітати татар. Він розділив свою сотню на дві частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска з своєю ватагою. Для більшого розгону лишили між собою віддаль шістсот ступенів.
Татари були такі певні перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.
Як наблизилися до того місця, Недоля дав умовлений знак.
Козацтво рушило з місця, і в найбільшім розгоні вдарили на татар з обох боків.
Залунало козацьке: “Слава Богу! ”
Татари не були в силі здержати розігнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козаків вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи і кололи ними завзято у збиту купу.
Козакам не стало часу витягати списів, бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.
Козакам аж руки мліли, а татари поміщались так, що один одного рубав. Татари верещали, коні кричали і ставали дуба, а це все заглушав могутній крик з козацької груди: “Ріж, бий!”
Татари загадали перебитися іншим боком і вийти з тої тісної вулиці. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Тріски, побачивши, в чому справа, завернула і вдарила спереду.
Козаки встигли стільки нарубати татарських трупів, що зробилася з них гребля.
Коні без їздців пігнали в степ.
Ті татари, що йшли ззаду, завернули коней і втікали. За ними пігнали козаки.
Між ними був і Непорадний. Він довго не знав, що йому робити, держачи на мотузі татарина, якого велів йому сотник пильнувати. Коли його товариші втікали від татар, він втікав між ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смішно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кінь побіг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли діло пішло інакше, Непорадний не втерпів. Він передав татарина якомусь молодому козакові, велів його із сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нікуди було приступити до того місця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком і тут знайшов роботу, яку він любив.
Татари один по одному відлучалися від гуртка й утікали до свого коша.
“Ось і на моїй вулиці празник!” — подумав Непорадний і відіпняв від сідла свій шовковий аркан.
Аркан форкнув у повітрі і вхопив татарина, за шию та звалив з коня.
Непорадний вийняв шаблю і взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та відрубав йому голову.
— А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілився і стрілив в найдальшого татарина.
— Коби так хто набивав вам рушницю! — каже Непорадний. — А я то швидше шнурок розмотаю.
Вороний пігнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татаринові.
Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.
Погром татарів повний.
Непорадний впіймав ще одного татарина. Кінь шарпнув, а татарин впав на землю.
Татарин успів розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з піднятою шаблею.
— Не забивала мене козак... Татарин да гроші, много золота син девлет-ґірей, — лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
— Вставай! — гукнув Непорадний.
Татарин підвівся, а козак зв'язав йому руки і повів між своїх.
Битва скінчилася. На побоевищу лежали трупи людей і коней. Козаки добивали ранених. Інші пігнались з арканами по степу ловити налякані коні без їздців...
Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, опершись рукою під боки і порядкував.
— Де Тріска? — питає.
— Він поляг перший, — відповіли козаки. — Він здержав на собі цілу татарську навалу.
— Треба його відшукати...
Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля і зліз з коня. Тріска ще дихав. Він розплющив очі... Побачивши козаків, він сказав, тільки:
— Прощавайте, братці, та й молітесь за мою грішну душу.
Він сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними проміннями закривавлений степ...
Козаки і їхні коні такі були знеможені, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх відтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в одне місце, інші копали велику яму, треті перешукували татар, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас.
Засукавши по лікоть рукави, він ходив від одного раненого до другого і перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрі довго вночі.
В козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, кінчали свою роботу. До Недолі приблизився Непорадний.
—- Пане сотнику, в мене татарський бранець...
— Чи цей з розбитим носом? Чорт його візьми, невеликий тепер з нього хосен.
— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже — обзивається дід Панас.
—- Та візьми собі його...
—- Та в мене ще другий бранець — каже Непорадний.
— Якого біса тобі з бранцями воловодитись?
— То якийсь визначний, обіцяв окуп...
— Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому багата.
— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.
— Я Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського девлет-гірея,—сказав гордо татарин.
— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомед і твій хан чортові братами приходяться...
— Не смій, джавре, зневажати його світлости хана ханів, бо він вас усіх переріже, або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.
— А заки ти йому це скажеш, то підеш за твого дядечка в пекло, — відрубав козак і брав уже за шаблю.
— Тихо, — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і. поведеш оцього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого і цілого.
— Ба, а мій окуп? — каже Непорадний. — Це мій бранець...
— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковникові, що окуп прийде козакові Семенові Непорадному... Тобі, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.
— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: “воловодитись з ним, годувати, пильнувати”...
— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось з гурту.
— Ну, прощай, пане аґа! — говорить Семен .татаринові. — Поклонись гарненько твому батечкові... Ось забув, як його величають, та чорт його бери... вже ти на мене сердься... воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому дістався.
Усі козаки реготались, аж за боки брались. — Цей татарин для нас важніший, як сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені дістати якогось визначного татарина. Від нього гадає полковник дізнатися дещо про наміри орди...
На те все дивився Павлусь. Він перший раз дивився очима на битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такі страшні, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестри в полон.
І в нього вступила надія, що козаки відіб'ють ще й тата й сестру... Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив він до Петра.
— Так не можна, братчику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо...
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і кріпко заснув.
В козацькому обозі стали вогні пригасати. Усе притихло, хіба вартові перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тільки на світ стало заноситися.
Вони помолились і взялися хоронити побитих товаришів. Яма вже відучора була готова.
Позносили козацькі трупи і повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву і тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землі.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.
Татар ніхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам і гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червінців, талярів, піймали більш сотні добрих коней і забрали татарську зброю.
А Непорадний водився із своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тіло.
Побачив це Недоля.
— Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого діла, як його пильнувати. На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
— Йди собі, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди і повилизував усі казанки. Він був знову веселий, як дитина.
— Я лишився б з вами, — каже татарин до Недолі.
— Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську віру і відречешся свого Магомеда?
— Хоч би й зараз! — каже татарин: — Бог один...
— Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.
Татарин радів дуже. Він не надіявся такого кінця і почувався дуже щасливо. Скочив між татарські коні і відшукав зараз свого. Обняв його за, шию і став пестити. Кінь пізнав зараз свого пана.
— А гов, свату, не руш! — кликав Непорадний: — Це моя добича, не дам!
Татарин і не гадав пускати коня. Він вискалив зуби і затиснув кулак.
— Згода! — гукнув Недоля:, — За цього візьми собі два татарські.
— В похід! — командував Недоля: — Просто на татарський кіш!