За сестрою (Чайковський)/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
За сестрою VIII
автор: Андрій Чайковський (1857 - 1935)
Створення: 1907. Джерело: [1]  • (Оповідання з козацької старовини)

Девлет-ґірей Ібрагім мешкав у столиці кримського хана в Бахчісараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три дні. За час тої дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі.
Спершу він дуже радів, що викрутився від строгої кари, і тепер почувався зовсім безпечний. Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати й освободити сестру. Він уложив собі цілий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника і що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це відкриття може надіятися великої нагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою в Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати.
Коли наблизився до Бахчісараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очі бачити. Здалека від сходу сонця ясніло щось високе з білими плямами на вершку.
— Що це таке? — спитав Павлусь у мулли.
— Це гори.
Павлусь не зрозумів, бо такого татарського слова ще не чував. Він не допитувався більше. Це пояснив йому інший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гір не бачив. Йому стало лячно.
— Хіба ж: ми туди поїдемо?
— Ні, Бахчісарай перед горами.
І справді перед ними лежало місто, столиця татарського хана. Про нього він чув від дідуся і рад був, що його побачить. Дворище Девлет-ґірея лежало по тім боці міста. І випало їхати довгими вузькими вуличками. Домівки великі, оточені високим муром, вкриті червоним або зеленим череп'ям. Поміж дворищами густі садки, з яких під цю пору опадало листя.
По дорозі стрічали піших і кінних татар. Вони кланялися муллі і вступалися з дороги.
Заїхали в дворище Девлет-ґірея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повідомила Девлет-ґірея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.
Служба забрала від них коні, і мулла повів Павлуся нагору до свого пана.
— Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б'є. Салем алейкум!
Мулла вклонився низько головою, відтак приложив руку до чола, загнув нею в повітрю лук до грудей і звідси зробив рукою низький поклін.
— Вітай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!
— Цей молодий джавр, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.
— Приклич сюди українського перекладача! — заговорив Девлет-ґірей до чорного слуги.
За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-ґірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
— Не треба, пане, перекладача — обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-ґірееві: — Я сам вмію по-татарськи розмовитись...
— Ти ж недавно між нами...
— Недавно, а ваша мова мені подобалась.
— Гарний з тебе хлопець... Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. “Собача ваша віра!” подумав Павлусь.
— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах...
— Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна.
Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.
— Чи ти глузуєш з мене?
— Ні, ні, вона все бачила... Якби її лиш знайти. Вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками... Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганнуся...
— Яка Ганнуся?
— Сестра моя, Ганнуся. Накажи її відшукати, вона знає.
Павлусь налякався грізного погляду Девлет-ґірея і сказав усе, задержуючи собі одне, що могло спасти сестру.
Девлет-ґірей подобрів. Він казав прикликати свого завідувача.
— Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого джавра про його сестру і зараз мені її вишукай між бранцями. Якби її не було в Кримі, то спровадити її за всяку ціну, хоч би з кінця світу.
Завідувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її літа, зріст, волосся.
Павлусь розказав так, наче б образ малював.
— Мулло! — каже Девлет-ґірей, — візьми цього малого до гостиної, щоб йому нічого не бракувало...
Павлусь влонився в пояс Девлет-ґірееві і пішов за муллою до гостиної.
— Чи відшукають її? — питає муллу.
Йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра найдеться.
— Наказ мойого пана це закон, — каже мулла. — Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мій пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що під таку сильну руку дістався. Та як ти сказав неправду... знаєш? Тобі язик відітнуть. Мій пан усіх брехунів і клеветників так карає.
— Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у світлиці, вистеленій м'якими турецькими коврами, впав навколішки і став молитися:
“Боже наш! Я бачу Твою руку в усім. Я бідний невільник пустився навмання, бачачи у цім ціле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги мені! В Тобі ціла моя надія!”
Павлусь заспівав собі перший раз, як утік із Спасівки, “Під Твою милость!”.
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотів, до міста, їздив на коні, стріляв з лука та з рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-ґірей казав йому видати гарну одежу, і тепер годі було в ньому пізнати того обідраного невільника, кінського пастуха.
ДевлеТ-ґірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син одинак. Більше татари не вміли сказати.
Девлет-ґірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть?
У такій непевності жили три тижні. Аж одної п'ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-ґірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі.
Молитви не вільно було переривати, то ж ждали всі, поки Девлет-ґірей не вернеться.
Гонець розповів, що дівчину найшли в Анатолії, в прибережнім городі Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького баші, та що її вже тоді захопили, як мала сідати на турецьке судно з іншими бранцями.
— Слава нехай буде Аллахові! — проговорив Девлет-ґірей, підносячи руки й очі вгору.
— Слава ж Тобі, Господи! — сказав Павлусь, зняв шапку і перехрестився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-ґірея не посміли йому нічого казати.
— Вельможний пане! — заговорив Павлусь, низько кланяючись. — Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилось за нею... Дозволь мені, прошу...
— Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, — каже до гінця, — проведи хлопця назустріч.
Зараз вивели осідлані коні. Павлусь скочив на коня, як птах і, вклонившись Девлет-ґірееві, поїхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: “Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря й оборонця”.
Павлусь так чвалував на коні, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
— Це вони! — сказав гонець...
—- Чи ця дівчина знає, що я тут є!
— Я й сам не знаю, хто ти є? Велів вельможний Девлет-ґірей вишукати й привезти таку дівчину, то ми й зробили.
— Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: “А може це не вона?”. Та зараз відігнав від себе цю думку і почвалав щосили.
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був укритий плахтою.
Павлусь став біля воза, задержав його і миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
— Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосі брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пізнала, лиш очі вирячила.
— Ганнусю, сестричко! Хіба ж мене не пізнаєш? Братка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом, і зомліла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
— Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, заки тебе відшукав; отямся! — говорив Павлусь та, припавши біля неї, став її пестити й цілувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона відкрила очі.
— Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Вставай, Ганнусю, поїдемо. Мені з тобою багато говорити...
Ганна підвелася й сіла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.
— Що тобі сталося?
— Утома, братку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе або кого-небудь побачити... Звідкіля ти взявся тут?..
— Ну, опісля розкажу... Чи ти знаєш по-татарськи?
— Дуже не багато, хоч мені цілий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотіла вчитися...
— Тепер не будуть... Слухай... Так чого ми ждемо? Їдьмо... Тобі може на коні було б краще...
— Ой, так, так, Павлусю! — закликала Ганна, аж у руки плеснула. — Я вже так давно на коні їздила...
— Дати їй коня! — наказав Павлусь!
Один татарин привів їй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого.
Тепер їхали один поруч одного. Татарці було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жінку, що на неї не сміє вітрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на коні гарцює.
— Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!
— Чи тато живі?
— Живі, і Петра знайшов між козаками.
— Де ж вони тепер?
— В степу, пішли з козаками... Я втік від них ніччю та й попав сюди, щоб тебе знайти...
— То ми вже свобідні?
— Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-ґірей Ібрагім шукає свого сина Мустафу. То знаєш... той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів його відвести лубенському полковникові. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене на перекладача. Я тобі лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля.
Заки доїхали до ґіреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив від тої хвилини, як вони почули церковні дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворности.
Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганні не сказав, щоб її не лякати.
Якби так лубенському полковникові впало на думку втопити Мустафу або голову йому відрубати, тоді й їм було б амінь.
Ганна хотіла розповісти Павлусеві свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище і, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.
Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нічого не помогло. Мусила сама взяти віжки в руки й поганяти.
Девлет-ґірей стояв на ґалерії і вижидав гостей. Павлусь зняв шапку і став здалека до нього вимахувати.
— Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, — говорив ґірей до свого завідувача. Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:
— Могутній лицарю Девлет-ґірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.
Девлет-ґірей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нічого не розуміє.
— Питай її ти! — каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.
— Добре! — каже Девлет-ґірей. — Я зараз посилаю послів з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж... — він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати.
— Та тепер житимете трохи по-нашому. Дівчина піде між жінок до гарему. Не годиться і закон не велить, щоб дівчина в цьому віці ходила з відкритим лицем та й балакала хоч би з братом.
Павлусь і Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.
— Хіба ж не можна нам і слова промовити одне до одного хоч би через заслону? — заговорив Павлусь. Він чув, як його корч за горло хапає...
— Можна, але здалека...
Розійшлися. ЇЇ повели між жіноцтво, Павлусь пішов до своєї кімнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити: