Зборівська могила чесько-словацьких борців за волю
| Зборівська могила чесько-словацьких борців за волю Прага: Накладом Громади Чеськословацьких лєґіонарів в Празі, 1927 |
|
|
 |
ЗБОРІВСЬКА
МОГИЛА
ЧЕСЬКО-СЛОВАЦЬКИХ БОРЦІВ
ЗА ВОЛЮ
—
У 10-ліття геройської смерти
—
НАПИСАВ ДР. ІВАН БРИК
—
НАКЛАДОМ ГРОМАДИ ЧЕСЬКОСЛОВАЦЬКИХ
ЛЄҐІОНАРІВ В ПРАЗІ.
ДРУК «POKROK».
.djvu2.jpg)
Президент Чеськословацької Республіки.
ЗБОРІВСЬКА
МОГИЛА
ЧЕСЬКО-СЛОВАЦЬКИХ БОРЦІВ
ЗА ВОЛЮ
У 10-ліття геройської смерти
НАПИСАВ ДР. ІВАН БРИК
—
НАКЛАДОМ ГРОМАДИ ЧЕСЬКОСЛОВАЦЬКИХ
ЛЄҐІОНАРІВ В ПРАЗІ.
ДРУК «POKROK».
«На тім степу скрізь могили…
|
|
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять».
Т. Шевченко.
Багато тих могил на українській землі. Багато давніх — немало й свіжих з останньої великої війни. Свідки прадідної слави, свідки визвольних воєн.
А серед тих могил у 1917 році 4 липня у Зборівщині, на полях над Цецовою висипано дві братські могили. Не лягло там спочити козацькеє біле тіло в китайку сповите. Ні. Лягли там чеськословацькі борці за волю.
А в місячну липневу ніч могили відкриваються, виходять з них бліді, усміхнені герої, цілують свій рідний, кровю зрошений боєвий прапор і починають пісню. В тій пісні ціла історія мученого, поневоленого народу, величня дума про те, як на муках і терпіннях дорогою крови й смерти родиться воля. Прислухайтесь краще! Слухайте добре і навчайтесь!
«Ми сини чеського і словацького народу. Гарна й багата наша земля. І позавидували нам її ґерманські сусіди. Витягнули по неї жадні руки, узброєні в остре залізо. Почався довгий, важкий бій, що тревав цілі століття. Наші славні предки відбивали хоробро чужі наїзди, бо горячо любили свою країну. Орлами налітали й на землю ворога, щоб відплатити за кров і пожари, щоб ослабити його. Здобували спокій і мирно працювали. Чеська земля росла багатством і культурою. Та жадний ворог не спав. І знову нас нападав, руйнував. А до помочі йому стали ті, що ми їх гостинно прийняли в свою землю.
Бо гріх наш в очах ворога, се те, що ми любили свою рідну мову і волю паче всього на землі. А другий наш гріх, се те, що ми полюбили правду Божу і свободу совісти, за що заплатив Іван Гус своїм життям на кострі.
І знову бої важкі — але величні. Цілий нарід зірвався до боротьби за правду, за рідну мову, за волю, за честь народу. Великі, незабутні часи, славні геройством і глибокою мораллю народу та його провідників. Цілий світ станув проти предків наших. Хрестоносці з імям Христа не раз і не два йшли вогнем і мечем на непокірних чехів, що над авторітет папи римського і цісаря німецького сміли поставити вище вічну Правду. Та не в силах було тим масам найманих і зігнаних з усіх сторін рабів поконати високою ідеєю одушевлених борців, сама пісня котрих вносила в хрестоносні ряди панічну трівогу. .djvu7.jpg)
Відпочинок в Цецівці. Не вороги зломили нас. А підтяли свари й незгода, внутрішні бої предків наших. Не стало одної думки, не стало згоди, не стало й сили. Історична треклята хиба словянських народів. Битва на Білій горі 1620 року програна. Там впав останній чеський вояк, що боровсь під рідним прапором. А ті, що повірили в слово свойого відвічного ворога і здались на його ласку, заплатили за свою помилку тортурами і смертю. Горе!, коли ворог вибє з рук зброю але стократ більше горе складати зброю з вірою у милосердя побідників.
І почалась неволя. Неволя, що 300 літ тревала. Ворог став паном, а чеський нарід слугою. І своя рідна земля стала несвоя. Ворог не знав ні милосердя, ні пощади. Грабив чеське добро, чеську землю і гайворонням сідав на ній. Потом і кровю чеського народу годував себе — жив в достатках, а чеські сини пропадали сердешні в голоді і холоді на еміґрації і вигнанні в чужих землях. Чеська мова, чеська віра, ба навіть саме імя чех стали ненависні ворогови, що усіми способами їх переслідував, принижував, осміював, опльовував, вбивав. Росла його бута, росла самопевність і почуття безвідповідальности за безправя і звірскість, доконувані на чеськім народі.
І тоді для панства нещасного, для лакімства поганого відцуралися рідного народу маґнати-пани. Остався селянин, ремісник, дрібний торговець, духовник і дрібний шляхтич. Але й ті по пляну ворога мали забути свою славну минувшину, мали втратити свою народність. Для того нищено й палено все, що моглоб нагадати колишню незалежність. Рідну мову прогнано зі шкіл і урядів. Чеські діти у чужій мові мали вчитися погорди ріднього-святого, мали вчитися вдяки й пошани для ворога за те, що їм ще вільно чеським воздухом віддихати, чеську землю орати, на чеській землі працювати. За те, що їм дозволено живим у могилу лягати. Грозила катастрофа гірша ніж Біла гора, бо деморалізація народу. Була небезпека, що нарід звикне до кайданів неволі, що для ката буде працювати, битися і вмирати, що фальшивими пророками назве тих, що навчати його будуть про святість старих прав, про потребу волі, про незалежну державу. Довго літав ангел смерти над чеським народом і сіяв страшну отрую зневіри, пасивности і дрібного еґоїзму, підтинав моральну силу народу. Літав і заколисував до вічного сну.
Але там за плугом лупала чеська пісня, чеська пісня соловейком переливалася в устах хлопців і дівчат. В тихі зимові вечері сивий дід витягав стару, пожовклу книгу і внукам її читав. Старенька бабуся золотоволосим внучкам росказувала казку про славних бляніцьких лицарів, що прийдуть і свободу принесуть — про героїзм у завзятім бою за волю. Не вмерла в народі мова, не вмерла жива й горда память великої минувшини, не вмерла любов свойого рідного.
І прийшли мужі, що історію нам нашу написали, та показали, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті. Славну минувшину народу змалювали нам наші малярі, в могутні тони закували наші музики, в чарівне рідне слово вбрали письменники. Заговорили тоді до нас і доли і гори нашої землі. Заговорила Велтава і Прага і Табор. Заговорила всяка стара будівля, навіть камінь і пожовкла книжка.
І не мова се була, а чарівна воскресна пісня Серафима, що в чеські серця увілляла живущу й цілющу воду надії, почуття сили, завзяття і єдности, любови і віри у здійснення казочних мрій, в певну побіду правди і чеського народу. Та ся цілюща вода свідомости й знання оживляла і словаків, що їх за собак мадяри вважали. Проти ворожої школи поставили чехи свою рідну, на яку радо складали останній гріш. Проти ворожих книжок видавали свої. І чеська дитина кидала в кут ворогом зладжені книжки і читала свої. Як на глум прилюдно й театрально представлюваній величі ворога чеська дитина впивалася чаром рідної історії, оповіданнями про своїх лицарських предків; як найдорожчі скарби берегла у серці рідну традицію. Як у казці росла любов свойого ріднього, а з тим росла й живлова ненависть ворога й неволі, та непереможне і вічно живе бажання скинути з себе чуже ярмо. Чех не стидався своєї мови, а гордо з пястуком ставав в її обороні і був чехом все і всюди.
У важкій боротьбі із могутнім ворогом ми тішили себе надією, що нам в потребі поможуть наші словянські брати. І се кріпило нас, додавало сили й віри. Але на чужу поміч ми не здалися. Ми рішилися спертися найперше і головно на власні сили. Закотили рукави і взялися до дрібної щоденної праці. Ми кинулися до промислу і торговлі, бо знали, що один чех-купець, промисловець більше, більше одної національної позиції. Ми довели до могутньої національної орґанізації на всіх полях, а головно на освітно-культурнім, економічнім і фізично-виховнім. Ми здобували пядь за пяддю загарбаної землі і видирали ворогови те, що ми колись втратили. Ця важка праця, завзяття й упертість у ній, пошана й поміч для своїх установ, національна єдність і характерність, клич: «чеський гріш тільки в чеські руки» — дали нам ту матеріяльну основу, що на ній будували ми силу культуру і політичну. На протязі трьох-чотирьох поколінь ми стали знову сильним культурним і багатим народом. Але давили нас далі кайдани неволі, а свідомий нарід відчував їх тепер дошкульніше. Не ставало вже терпцю далі їх нести. Ми чекали лиш хвилі. Ми були готові. І ся хвиля прийшла у 1914 році.
Ми знали, що воля даром не прийде, що за мало її хотіти, а треба діл, треба жертв. І ми на них рішилися, аж доки на руїнах ворожої тюрми не зійде сонце повної волі, нового життя, чистого, багатого у незалежній державі.
Закипіла робота, революційна робота чеського народу. Проф. Масарик при помочі Бенеша, Штефаника і инших ведуть в державах Антанти живу пропаґанду за чеську справу. Відчитами, рефератами, викладами, статтями, брошурами і особистими звязками знайомлять Европу з історією й положенням чеського і словацького народу та доказують його слушні права на волю на основі засади «незалежности малих народів», якої здійснення можливе тільки на руїнах Австро-Угорщини. Ця праця принесла бажані успіхи. Проф. Масарик дав нам рівночасно зрозуміти, що в Европі так довго не найдемо зрозуміння, доки нема явної війни між нашим народом і Австро-Угорщиною.Орґанізуються чехи і словаки, що живуть в чужих державах, в Америці, Франції, Англії, Сербії; збирають великі фонди на сю преважну політичну акцію, яка спочила в руках такого розумного, бистрого, високоідейного і чистого чоловіка, як проф. Масарик. Рівночасно орґанізуються відділи чеських добровольців, котрі радо зголошуються в ряди тих армій, що воюють з віковим ворогом чеського народу.
Заворушилася і численна чеська еміґрація в Росії. Австрійським консулятам вона заявила, що Австрії не дасть ні одного жовняра. Вона освідомлює про чеський нарід і його бажання громадянство Росії. А в серці України, в Київі, вже в серпні 1914 р. проголошують чехи і словаки іменем своїх народів війну Австро-Угорщині. Залунав клич: «До зброї», що без аґітації захопив усіх. І так повстав завязок чеських лєґіонів, «Чеська дружина», звязана присягою, що буде битися за свій люд, за розпяту на хресті свою землю.
А тимчасом на фронті цілими полками четами, гуртами, по одному, піддаються чехи й словаки без бою. В Австрії названо нас зрадниками. Та не зрадники ми, бо супроти ката нема ніякої присяги, ніякого приречення, ніякого послуху, ні обовязку. Ми заєдно чули внутрішній голос: «Тільки божевільний, злочинець і зрадник свого народу пожертвує своїм життям за злочинну Австрію. Такого нарід прокляне, діти відречуться, а останні його хвилі — се хвилі Юди».
Михайлівський манастир у Київі — це перша наша касарня. До «Дружини» зголошуються і полонені, хоч знали, що за те терпітимуть їх батьки, жінки і діти. Присяга на свій прапор на Софійській площі. Всі сковані одною думкою: «Або жити на волі, або впасти в бою», всі одушевлені. «Дружину» приділено до південно-західної армії, що вела бої на галицькому фронті. А ціль її — політична пропаґанда і розвідка. Від нас летить в сторону ворога маса летючок, що розсаджують цілі австрійські дивізії і полки, котрі піддаються. Вістки про революційну акцію «Дружини» доходять на чеську і словацьку землі і там піддержують та будять революційний настрій. Наша розвідочна служба будить подив своєю умілостю, відвагою і посвятою. Чеський розвідчик здобуває славу, його імя окружає авреоля лєґенд. Чеський розвідчик приносить першу кроваву жертву за волю. Чеськословацька революційна орґанізація в Росії росте. Вже є і своя преса. А всі змагання йдуть в напрямі інформування про розвиток чеської революції та орґанізування свойого революційного війська.
А там в нашій рідній землі царює террор, тюрма і смерть. Падуть жертви сліпої, лютої ненависти й насилля. Вимушеними і фальшованими заявами льояльности як доказами австрійського патріотиз.djvu15.jpg)
Тяжка австрійська артилєрія під час бою. му серед чехів бажає ворог зломити революційний настрій, внести замішання, незорієнтованість. Та се йому не вдається.
Устають засадничі і дрібничкові спори. Усі чеські політичні партії аж до найлівіших соціялістів єднаються, щоби у важній історичній хвилі найдоцільніше і найекономічніше виужити силу народу. На брутальність австрійської влади це однодушне обєднання було найкращою відповіддю народу, що не хоче втратити свого існування. Протиавстрійський настрій був вже могутній і всеобіймаючий. Була вже тайна революційна орґанізація, що піддержувала звязок з еміґрацією. І ми дружинники не падали духом. В наші серця голосом дзвону били слова Масарикового маніфесту: «Кождий чех має сповнити свій обовязок, має бути готовий на найбільші жертви». «Нині не сміє бути ніяких партій». «Йдемо всі разом до спільної мети, до певної побіди». Ми не тратили віри навіть у хвилях найбільших успіхів ворога. Всяка вістка про переслідування і жертви в дорогій вітчині додавала нам нового завзяття добути їй волю ціною власного життя.
А далі… «Дружина» стає вже стрілецьким полком, а далі… вже і чеськословацькою бриґадою. В таборах полонених хвилює. Чеськословацькі полонені творять тайні революційні звязки, ведуть пропаґанду, збирають фонди, рвуться до бриґади. Заникає ріжниця суспільна, партійна, реліґійна і станова. Всі в службі за волю хочуть бути перші. Нас усіх лучила одна думка, одна ціль і одна до неї дорога. В наших серцях горіла віра й надія. Ми забули про свої жінки і діти — забули й себе самих і чули, що ми лиш дрібна частина народу, що як йому не буде волі, не буде й нам. До нас долітали слова батька народу Масарика: «Мусимо себе стало пригадувати, щоб Европа нас не забула». «Мусимо дати докази, що хочемо бути вільні й не лякаємось ніяких жертв». «Одна думка, одна ціль і велика дисципліна». Ми знали для чого і за що ми боремося. Ми мали ідею, за яку всі ми і кождий зокрема хотіли покласти своє життя. Ми мали ідею, проти якої безкарно не сміє виступити ніхто, бо тоді зрадив би те, що нарід має найкращого й найліпшого. Ся ідея — се повна незалежність народу. А боротись за волю було для нас найбільшою честю і найбільшим щастям. Нас єднала велика дисципліна — послух, слово страшне, немиле для слабодухів, вихованих в рабстві, а не для нас.
В українських хатах сивенькі бабуні й молоді дівчата потоки сліз проливали за нашими жінками й дітьми, а ми проживали чарівний сон — мрію про поворот волі народови.
Рік 1917. Велика революція. Впала ґерманофільська влада, а з нею і страшне для нас марево сепаратного миру. Народини вільної демократичної Росії повитали ми як зорю і нашої волі. Бож тимчасове правительство заявило вірність союзникам і кличеви: «Війна аж до побіди». Воно взяло в свою програму незалежну чеськословацьку державу. Наш травневий революційний зїзд у Київі, на котрому вітає нас делєґація господаря української землі Центральної Української Ради. Приїзд Масарика. Керманич цілої чеськословацької революції приїхав в саму пору. Російська революція переходить в анархію і домашню війну. Влада поділена між совіти і міністерство, так само на фронті між командантів і комітети. Голосно несесь гасло: «Мир без анексій і контрибуцій». — «Єднання демократії усіх народів». На фронті підкопана дисципліна, а через те і боєздатність армії.
Скільки терпінь зазнав тоді чеськословацький жовняр, що бажав або вернути у вільну землю, або впасти в бою! Російський жовняр взагалі мало розумів, чого хочуть ті «збігці і зрадники зпід австрійських прапорів». Він подивляв нашу очайдушність і відвагу, але не вірив в наші золоті сни. А тепер ліва російська демократія нам закидає колишні звязки з царською владою, вузький націоналізм, нелицарськість і зраду, а чеськословацьке питання вважає внутрішним питанням Австрії. Болючий удар в нас! Але ми духа не втратили. Проти таких поглядів і упередження ми рішили боротися.
Масарик з незвичайною упертістю і силою побиває засаду Толстого: «Не противитися злу». «Війна — це велике зло, але не найбільше. Далеко гірше зло проти гуманности й демократії терпіти покірно і зрезиґновано насилля сильнішого над слабшим. Смерть краща, ніж нечесне життя, що псує душу власну і ближніх. Усі згляди промовляють за потребою нової, орґанізованої, демократичної Европи вільних народів — навіть найменших. Се можливе тільки через доведення війни до побідного кінця». Нам приказує у внутрішні справи російської армії не мішатися, відноситися до неї приязно і давати гарний приклад власною дисципліною. Він кличе до нас: «Залишіть усякі партійні спори тепер, коли ворог на нас стріляє. Буде колись час і на те. Творім велику і сильну чеськословацьку армію, як певну запоруку нашої волі».
А тимчасом творення чеськословацької оружної сили з полонених, хоч і дозволене, мусить боротися з великими труднощами, неохотою, недовірям, сумнівами, навіть осудженням зі сторони міродайних кругів. А тимчасом на фронті анархія. Дисципліни ні сліду, голосний крик за закінченням війни, братання, переговори — вже мир на фронті. Міліони збігців з фронту. Німці стоять спокійно. Самі ведуть живу аґітацію, бо у тому розкладови бачуть ліквідацію східного фронту.
Приходить отверезіння. І совіти зорієнтувалися в небезпеці сепаратного миру і для армії і для демократії. Пронісся голосний горячий зазив Керенського: «За землю і волю, за мир цілого світа, з оружям вперед». «Революційна дисципліна і послух командантам». З добровільно зголошених старшин і вояків творять «ударні відділи». Чеськословацька бриґада зголошується туди ціла. Наші серця піднімаються вгору, наші очі сяють радістю. Наступ рішений. Ми щастю свому не віримо. Пора — найвища пора, бо в рідній землі божевільний гнет. Конфіскують книжки, де згадується про чеських королів, заказують пісні і національні відзнаки, часописі виходять з білими плямами і завішують їх. Кореспонденція контрольована. Ресторани, каварні, вулиці, площі повні шпіонів. Провокація і безправя. Інтернують, арештують, судять, вішають. Родяться нові местники, горді на імя «зрадники Австрії».
Відень робить новий наступ, щоб здеморалізувати і зломити однодушність. Та ту знову, як колись давно, оборонцями гордої і непідкупної чеської свідомости, викладчиками чеського революційного духа, борцями за гнетений нарід стали письменники, учені і артисти, що всюди і при всякій нагоді держали перед народом його ясну велику ідею. Квітнева революційна заява письменників вложила на парляментарну репрезентацію обовязок заговорити в парляменті згідно з настроєм і бажанням народу, а ні то зложити мандати. Робітництво переводить маніфестації та починає революційну акцію (Металісти в Празі, Пільзені). Ся заява викликала однодушну згоду цілого інтеліґентного громадянства, а нарід прямо зелєктризувала. Посли вивязалися добре.
Не повівся наступ Відня і на соціялістичній конференції у Штокгольмі, яка замісць сепаратного мира піднесла ідею державної незалежности народів в етноґрафічних границях.
А тимчасом ми як діти тішимося рішеною офензивою, що мала уможливити побіду Антанти і відкрити дорогу для свободи нашого народу. За триліття тревання чеських військових відділів нам отсе вперше приходиться виступити на фронти разом як суцільна боєва одиниця під одною командою. Досі ми були розсипані як розвідчики по цілому південно-західному фронті і тому не були ні технічно, ні практично підготовлені до самостійного виступу на фронті, а узброєння наше було більш ніж недостаточне. Ізза того нашу бриґаду приділено до XI армії, де мало їй припасти менш відповідальне, демонстративне завдання.
Концентрація в Озірній. Спішимо туди всі з музикою і піснею. Поїзди прибрані в зелень і квітки. Незабутній, зворушуючий образ одушевлення і моральної сили тих, що спішать на кроваве весілля за волю і честь свойого народу. Бриґада зібралась в Озірній, Білій, Осташівцях і Данилівцях. А в два дні пізніше 22.VI. ми вже в окопах. Занімаємо відтинок фронту на 6 верст довгий, від Погрібців до Йосифівки, спираючись правим крилом о 4, а лівим о 6 стрілецьку фінську дивізію.
Окопи в поганому стані. Російські стрільці вже не дбали про них. Воєнного знаряддя ніякого, бо наші попередники позакопували кулемети, набої, ручні ґранати і т. д. — не лишили нам нічого. Російські частини нам не довіряють, а ми теж непевні, чи вони підуть до атаки. Нам лишилось 10 днів, щоб упорядкувати окопи, заосмотритись у найпотрібніший воєнний матеріял, познайомитись з тероном, та позиціями неприятеля. У боєвій лінії ми розкинені рідко, бо на 6 верст нас тільки 3500 вояків. Праця прямо непосильна, хоч приходилось працювати день і ніч. На нашому відтинкови і відповидно слаба російська артилєрія, бож нам призначено ролю демонстративну.
А проти нас 12.000 війська, дуже сильна артилєрія, знамените технічне визброєння, першорядні окопи в три, а місцями й більше ліній, хоронені сусідними висотами. Ту ворог очікував головного удару.
Та плян російскої команди инший. Головний удар мав наступити проти Бе.djvu23.jpg)
Вибухи ґранатів. режан, при рівночаснім ударі від Станиславова на Галич і Калуш, як ключів до Львова. Армія XI. мала виконати тільки демонстративний наступ для відтяження Бережанщини від ворожих сил. В ночі 29.VI., день і ніч 30.VI. огонь обох артилєрій. Дня 1.VII. вельми крівавий бій під Бережанами, однак без бажаного успіху. Натомісць XI. армія добуває район Конюх і ломить фронт на пять верст.
На 2.VII. постановлена дальша офензива. Чеськословацька бриґада мала боронити свойого відтинку, а відтак на одержаний приказ перейти до наступу. Головний наступ мали повести VI-та і IV-та фінські дивізії. Ще в ночі з 1. на 2.VII. ми провели щасливо небезпечну розвідку, забрали полонених і здобули цінні інформації.
Рано 2-го липня на нашому відтинкови заграв сильний артилєрійний огонь. Під його заслоною IV-та дивізія починає наступ на висоту «Могила». Ворожа артилєрія відповідає. В нас горячкове очікування. Скидаємо плащі і наплечники. А приказ не приходить. Понад нами летять сотки стрілен на ворожі окопи, над нами рвуться ворожі шрапнелі і ґранати та засипують нас землею. Лежимо оглушені ревом, одурені порохом і димом вибухаючих ґранатів та чекаємо певної смерти. Нерви вже не видержують. Хвиль 45 підготовки здалися нам вічністю. Чуємо: «За 5 хвиль випад». Нам полегчіло. Краще смерть ніж мука вичікування. Година 9-та. Голос: «Вперед!». Ми вискочили і шаленим бігом гнались вперед, осліплені порохом і димом, оглушені вибухами. За ґранатчиками летом блискавиці кинулись стрільці. Ворожий огонь пекольний. Падуть перші жертви. А живих не вдержить ніяка сила. Удар скорий як грім. Се не люди, а дикий розшалілий гірський потік, що нищить безпощадно усе, що стане йому в дорозі. Се полумінна сила одушевлення і любов волі. Не ждучи вже приказу, кидаються в бій і другі частини бриґади.
Паде лінія перша, скоро паде й друга, і висота взята. Паде лінія третя, і в полудне наші відділи уже перед селом Заруддє. Артилєрія не в силі так скоро перенести огню. Щойно червоні наші ракети справляють її ціль. Ліве крило бриґади здобуває висоту і село Цецівку, а о 2-ій год. пополудні стоїть вже перед селами Травотолоки і Годів.
Удар фінських стрільців слабий. Нас, висунених вперед, пражить у відкрите крило ворожий огонь. Орієнтуємось скоро, кидаємось туди, поривамо за собою російський ударний полк і «Могила» взята. Зборівська битва рішена.
Фронт проломаний. Проломаний на 6-верстовім відтинку, на дві до чотири верстви в глиб. Проломаний там, де найменше того очікувано, бо на відтинкови, призначенім тільки на демонстрацію. І не фінські полки його проломили, як це було в пляні, а чисельно найслабша і технічно до проломання фронту як найменше підготовлена чеськословацька бриґада. Наша добича понад 4000 полонених, 20 ґармат і маса машинових крісів та иншого воєнного знаряддя. Але й страти бриґади болючі. Бо разом тисячка людей, в тім близько 190 мертвих і пропавших.
Радісні хвилі дикого шалу, коли в нашому бігу навіть рани не спинювали нас! Були й траґічні хвилі, коли брат вбивав брата, борець за волю народу бідного раба на службі ката.
Пісня скінчена. Мовчанка. Далі почувся голос: «Сини мої дорогі, борці мої любі!» Се голос великого борця XV віку Жіжки з Троцнова. «Вас, що бистротою орлів, що силою гураґану, тільки з крісом в руках брали підземні залізні зборівські укріплення, благословляю за порив героїзму, гідний божих войовників».
Могили закрились і стихло все.
Зборівська битва, се картина, яка будить подив і жах, а її моменти малюють славу й велич бою.
Зборівська битва займає важну й цінну сторінку в історії чеськословацьких визвольних боїв. Се бо вперше за 300 літ на зборівських полях станув знову самостійно під рідним прапором чеський жовняр до бою за волю і честь своєї рідної землі Станув чесно і вкрив себе славою. .djvu27.jpg)
В здобутих австрійських окопах. Зборівська битва зломила недовіря і відчинила очі російським і українським політикам на чеське питання. Про чеські стремління заговорила прихильно преса. З подивом заговорила про це і преса загранична.
Зборівська битва дала тверду основу дипльоматичній праці, відкрила змогу ширшої орґанізації оружної сили.
Вона доказала, що чеськословацька армія бажає добути собі волю боєм і щирою жертвою.
Зборівська битва, се побіда духа над силою фізичною — побіда твердої незломної волі: ціною життя розбити кайдани неволі. Зборівські лицарі показали, як треба боротись і вмирати за волю — вони доказали, що хто хоче побідити, той побідить.
І тому навчаюча вона для всіх народів.
…І побідили… і волю добули.
А память про зборівських лицарів береже нарід свято. Дорогі тлінні останки спочинуть в одній братській могилі, вкриті пошаною і вдякою народу. Спочинуть під рідним прапором, принявши останній поцілуй від тисячів путників, що 2.VII. 1927 р. прилинуть сюди.
Чиж чужою їм буде ся земля, котру своєю кровю скропили, своєю геройською смертю освятили, що в ній на віки спочили?
Ні. Українська земля як своїх рідних приголубить братніх борців до свойого лона. Український нарід огріє сю могилу теплим почуттям любови і окружить її серпанком святої пошани.
Цеж могила борців за найвище людське добро — за волю, що прийшлось їм зложити свої голови на тому самому майже місці, на якому Богданові побідні борці впали за волю України 1649 року.
Хай жеж рідна буде їм та українська земля. Дорога хай буде українському народови їхня могила!
А в теплу, липневу ніч, коли на їх кровії зацвитуть червоні маки, коли захвилюють золотим морем лани пшениці, йдіть під ту могилу! А з неї, по словам живучого учасника бою чеського письменника Медка, несесь заклик, несесь приказ для всіх, що вагаються, для всіх, що гинуть в соромнім рабстві: «З святим огнем в серці до бою за волю! Не жалійте ні любови, ні жертв, як ми їх не жаліли за вільне життя народу на зборівських полях».
У Львові, в квітні 1927 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|