Зівяле листя/В Перемишлі, де Сян пливе

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зівяле листя
Іван Франко
В Перемишлі, де Сян пливе
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
I.

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,
Стояв на мості я в важкій залумі.
Про тебе думав я, душе моя,
Про щастя те, що наче сонний привид
Явилося, всміхнулося і щезло.
Лишивши жаль по собі невмірущий.
І я згадав одно оповідання.
Що тут над Сяном від народа чув.

Зима була, замерз зелений Сян,
І по блискучім ледовім помості
Гладкий протерли шлях мужицькі сани.

Ось раз була неділя. В самий південь
Із церкви люде вийшли. Сяло сонце,
Іскрився сніг. Юрба народа вийшла
Над Сян, гули веселі розговори.

За Сяном ось на полі сніговому
Щось зачорніло, дзвоники бренчать,
Копита стукають о змерзлу землю,
І вчвал жене по втоптаній дорозі
Препишна чвірка. Упряж дорога
Полискує до сонця; наче вихор
Карита мчиться, з батога візник
Мов з пістолета лускає...

 Убогий
Сільський народ глядить на сю появу,
Дивується. І хто се міг би їхать?
Ніколи тут ні чвірки, ні карити
Такої не видали. Ні старі,
Ні молоді придумати не можуть,
Хто се так їде, відки і куди?

Ось чвірка, не спиняючись ні хвилі.
На лід влетіла. Глухо застогнав
Поміст хрустальний, дзвінко задудніли
По нім копита кінські, заскрипів
Замерзлий сніг під шинами коліс.
І луснув з батога візник, мов вихор
Неслася чвірка.
 Та нараз посеред
Ріки, де криє ледова кора
Найглибший вир, щось хруснуло  —  лиш раз,
Одніський раз, щось хруснуло! Широкий
Круг леду, мов обкроєний, подався,
І чвірка і карита і візник,
І що було в кариті, наче сон,
Неначе ясний привид враз пропало.
Лиш Сян забулькотів неначе д'явол,
І облизався. Лиш зелена хвиля
Широким валом хлюпнула верх леду
І знов вернула в таємничу тоню,
А чвірки, ні карити  —  ні сліду.
І не дізналися ніколи люде,
Хто се так їхав, відки і куди.
Ніхто за ними не питав ніколи,
Ані в ріці ніхто останків жадних
Не віднайшов. Колиб один хто бачив
Се диво, а не сотня свідків, сам він
З часом собі би вірить перестав,
Сам він з часом на тому би спинився,
Що се був сон.
 Се мого серця драма!
Як би не ті літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Глзгхої резиґнації, скажених бунтів
Придавленого серця, то я сам,
Пригадуючи першу нашу стрічу
І той промінчик ясної надії,
Що блис мені тоді,  —  присяг би нині,
Що се був сон, надсянськая лєґенда.