З Дніпра на Дунай/VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Гайдамацький байрак[1], що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: «стайнею»[2].

За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу.

До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.

Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами.

Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.

Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.

— Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?

Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:

— А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.

Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.

— Куди вам, дядьку, хмиз?

— Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі. — Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько, — зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату.

Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу.

Упоравшись, він почав оглядати байрак.

Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні[3]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[4].

Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.

Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.

Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:

Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані вдень, ні вночі: Сусіди близькії — вороги тяжкії, Не дають ходити, дівчину любити...

Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»

Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з кимсь душею... хотілося кохать.

На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:

Я ж буду ходити і буду любити. Ще й за себе візьму — буду з нею жити!

Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.

«Мара!» — промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.

— Козаче любий! — обізвалася дівчина. — Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...

Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:

— Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?

— Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду[5], та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всіх, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.

— I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?

— Ми не самі були, — відповіла дівчина, — з нами йшло більше півсотні козаків.

— Як?! — здивувався Гнат. — I вони далися татарам до рук?

— Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!

— Та де ж вони всі — і козаки, й татари?

— Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо!

Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала:

— Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх — і тата, й маму!

— Не плач, Катрусю! — почав заспхжоювати дівчину Гнат. — Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.

Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.

Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг.

Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів.

Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків, і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.

Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша снідати.

Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.

— Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза. — Шкода, що я зайняв такий малий табунець!

Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубамй до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів:

— А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!

Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла степами.

— Чим же ви годувались у дорозі? — питав Гнат.

— Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки, гірчак та земляні горіхи; по балках: щавель, паслін та полуниці; по байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких бджіл по скелях знаходили... А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б, мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан[6], що його саме тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше стало.

— Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!.. — сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.

— Де там!.. — Дівчина знову зажурилася. — Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю.

— Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.

— Коли б же я була козаком, — сказала Катря вже жартовливо, — тоді я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі.

Гнатові стало весело й радісно на серці:

— Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі хатину.

Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля печери.

— Ну, спасибі! — зустрів Катрю й Гната Дранько. — Сього досить: печера нагріється добре. Приходьте надвечір — дам вам гарячу паляничку.

Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів[7] образ святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму прийдешньому й однаково щиро молилися.

Примітки[ред.]

  1. Тепер цей байрак здебільшого звуть Дубовою балкою.
  2. Тепер ще зветься Запорозькою стайнею.
  3. З тих скель Дубової балки в кінці XIX віку виробляли добрі різно-колірові фарби.
  4. То була залізна руда. Зараз угорі Дубової балки велика рудниця.
  5. Запорозьке місто й паланка біля річки Бугу.
  6. Тарпан — дикий кінь. У ті часи диких коней багато водилося по запорозьких степах.
  7. Лантушок, оброблений, як саква.