З Новим роком 1924/Задачі політичної акції західно-українських земель
| ◀ Державність західно-українських земель | З Новим роком 1924 IX. Задачі політичної акції західно-українських земель |
Культ державної традиції ▶ |
|
В анґлійських кругах, обзнакомлених з положенням західно-українських земель під Польщею, довелося мені почути отсю думку:
„В Вашім положенню Ви повинні звернути увагу на инші не-польські народи і старатися зорґанізувати їх для спільної боротьби проти Польщі в рамах польської держави, передовсім в польськім соймі. Ce одно. Далі використовуйте договір про охорону національних меншостей для акції перед Радою Союза Націй і взагалі не занедбуйте пропаґанди на міжнароднім полі. Се друге. А третє: Читайте історію Ірляндії.“
Я навів сю думку не для того, щоб уважав її якоюсь особливою новістю, а для того, щоб показати, що правильна оцінка нашого положення не є чужа на міжнароднім полі.
Справді, політична акція західно-українських земель повинна йти в трьох напрямах, які вказані вище.
Перше всього треба використати всі лєґальні можливости, які дає державний лад Польщі, щоб орґанізувати наші сили, обороняти наше національне істнування під польською окупацією і наносити удари польській державі.
До сеї акції ми, як найбільший з поневолених Польщею народів, повинні приєднати всі инші народи, поневолені Польщею.
Спільна акція всіх народів, поневолених Польщею, може принести особливі користи в польськім соймі, де ми спільними силами можемо з успіхом спиняти консолідацію державного життя Польщі.
Далі треба використати всі можливости, які нам дає позитивне міжнароднє право, передовсім постанови договору між головними державами антанти й Польщею з 28. червня 1919. р. про охорону національних меншостей у Польщі. Як мало не дають нам постанови міжнароднього права, а Польща на кождім кроці ломить навіть сі скромні постанови. Відповідна акція перед компетентним форум Ради Союза Націй не тільки могла би принести — що правда, тільки скромну — полекшу нашого положення, але, що богато важнійше, підкопувала би постійно авторитет Польщі на міжнароднім полі й витворювала би настрій прихильний нашим визвольним змаганням[1].
До сеї акції можна і треба приєднати всі инші народи поневолені Польщею.
Що значить для Польщі акція перед Союзом Націй, — про се ярко свідчать виводи польського премєра Вітоса і польського міністра закордонних справ Сейди, викликані акцією Президента Української Національної Ради і спільною акцією представників Українців, Білорусинів, Литовців і Німців перед останніми зборами Союза Націй в вересні 1923. р.[2].
Поза сею акцією перед Союзом Націй, яка мусить бути ведена в рамах позитивного міжнароднього права, треба вести як найінтензивнійшу пропаґанду на міжнароднім полі. Вправді не може вона дати негайного успіху, але за те буде вона витворювати настрій, прихильний нашим визвольним змаганням. Що се значить, се знають Чехи й Поляки, яким удалося осягнути державну незалежність в значній мірі тому, що наслідком довголітньої акції перед світовою війною на міжнароднім полі істнував настрій, прихильний їх державницьким змаганням. Наші невдачі в будові української державности повинні нас також навчити, що значить відсутність такого настрою на міжнароднім полі.Безпосередньо перед світовою війною і підчас світової війни наше громадянство починало се розуміти і тішилося кождою статтею, брошурою, книгою і навіть найдрібнійшим комунікатом, який появлявся про нашу справу в чужій пресі.
Тепер, після рішення Конференції Амбасадорів з 15. марта 1923. р., наступила дивна незрозуміла реакція, яка голосить, що ніякої „дипльоматичної акції“ не треба.
Наслідком сеї реакції, яка відбирає моральні і матеріяльні можливости акції на міжнароднім полі, після рішення з 15. марта 1923. p. — поминувши безпосередні, протести проти того рішення й акцію перед Зборами Союза Націй, — на міжнароднім полі нічого не робиться, так, що міжнародній світ може віднести вражіння, що українському народови під Польщею не діється ніяка кривда, коли він не протестує.
Я не люблю вживати сильних слів, але се унеможливлювання оборонної акції проти польської окупації на міжнароднім полі вважаю найбільшим злочином супроти Рідного Краю.
В кінці треба орґанізувати боєві сили для оружної боротьби проти окупаційної держави. Підняти прапор оружної боротьби можна і треба тільки в слушний час, коли будуть вигляди на успіх. Та щоб можна се зробити, треба постійної підготовної праці як в краю для орґанізації боєвих сил, так і на міжнароднім полі для позискання союзників і прихильників.
Доки відносини на Сході Европи не сконсолідувалися в нашу некористь, все істнують можливости оружної боротьби проти Польщі. Щоб вони не сконсолідувалися в нашу некористь, про се мусить дбати український нарід по обох боках рижського кордону. Чи західно-українські землі скористають з конфлікту між Польщею й її сусідами, чи самі виступлять, щоб викликати конфлікт і міжнародню інтервенцію в свою користь, се залежатиме від обставин.
Певне одно: Вся наша праця, всі наші змагання, всі наші думки повинні бути звернені в одну ціль: підготовити і прискорити момент, коли зможемо з оружжям в руці викинути польського ворога-окупанта з рідної землі.
Отсе ті головні шляхи, якими український нарід західно-українських земель, під проводом своєї національної державної влади, повинен змагати до визволення зпід Польщі.
Невдачі в будові української держави викликали в українськім громадянстві настрій, який приносить і приноситиме великі шкоди нашим змаганням до державности.
Сей настрій проявляється в одностороннім, партійними, ґруповими, особистими інтересами викликанім критицизмі наших змагань до державности. Сей критицизм не бере на увагу попереднього історичного розвитку нашої нації, який являється причиною нашої теперішньої слабости, так само не бере він на увагу особливо неприхильних будуванню української держави міжнародніх відносин, тільки всю вину наших невдач бачить він у нас самих, зокрема в тих партіях, ґрупах, діячах, які брали участь в нашім державнім будівництві. А що кожда партія, ґрупа, особа з почуття самозбереження не вважає себе винною, то з тим більшим завзяттям скидає всю вину на голови инших партій, ґруп, осіб. І коли зібрати разом усе те, що пишуть партії, ґрупи, особи одні про других, то вийде, що в цілій українській нації нема нікого, хто має які-небудь заслуги для будови української державности, а є тільки самі виновники[3].
——————
- ↑ Анальоґічну акцію перед Радою Союза Націй повинні вести також Українці, поневолені Румунією. В тій ціли повинна би утворитися за кордоном окрема орґанізація Українців з Бесарабії й Буковини.
- ↑ Для обезцінення сеї акції придумано афоризм: „Не рахуймо втрат наших ворогів до наших зисків ані невдач наших противників до наших успіхів, бо се зовсім хибний рахунок і легко може нас оманити“ (д-р В. Охримович, „Діло“, ч. 6 з 6. січня 1924). — Обєктивно кожда втрата чи невдача нашого ворога, ослабляючи його сили, виходить в нашу користь. Коли-ж се втрата чи невдача є спричинена нашою акцією, то ми маємо повну основу вважати її нашим успіхом.
- ↑ Се неґативне освітлювання історії будови української державности доходить просто до патольоґічних розмірів. Для ілюстрації наведу пару примірів.
Поважаний історик Іван Кревецький минулого року пише в „Ділі“ з приводу 5. роковин проголошення самостійної Української Народньої Републики статтю, якій дає назву: „В пяті роковини невдачної проби утворення української держави.“ Перекладіть сю назву на московську або польську мову, — i
 | Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |