З Новим роком 1924/Національно-територіяльна автономія західно-українських земель під Польщею
| ◀ Шляхами політичної думки західно-українських земель після 15. марта 1923. р. | З Новим роком 1924 IV. Національно-територіяльна автономія західно-українських земель під Польщею |
Протирадянське соборництво ▶ |
|
Ще перед вирішенням державної приналежности Галичини, на першій сесії нововибраного польського сойму, українські посли Волині, Холмщини, Підляша й Полісся в своїй деклярації заявили, що до часу здійснення ідеалу соборної української держави вони уявляють собі співжиття українського народу з польським у межах польської держави в формі автономії висше названих українських земель.
Після рішення Конференції Ради Амбасадорів ту саму політичну програму для всіх українських земель під Польщею проголосив 21. мая 1923. р. Народній Зїзд української народньої трудової партії, який мав за задачу від імени найбільшої з українських партій Галичини дати відповідь на рішення Конференції Амбасадорів і означити дальший шлях політичної акції супроти Польщі.
Зазначивши в ІІІ. резолюції ідеал соборної української державности, Народній Зізд в IV. резолюції заявив:
„В теперішніх політичних умовах Народній Зїзд стоїть за обєднання всіх українських земель, що знайшлись під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся й Підляша в одноцільну одиницю о повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомісць Народній Зїзд рішуче протестує проти т. зв. воєвідської автономії[1].“
Перше, що вдаряє в очи в сій резолюції, се її неясність. Тому, що на зїзді була опозиція проти програми автономії, резолюція замісць ясного поняття автономії під Польщею ставить неясне поняття „одноцільної одиниці о повноті політичних прав української нації на своїй землі“. Сі слова резолюції містять у собі подвійну неясність. По-перше „повнота політичних прав нації на своїй землі“ можлива тільки в незалежній національній державі, — отже резолюція може робити вражіння, нібито Народній Зїзд у такій замаскованій формі поставив домагання державної незалежности західно-українських земель. По-друге, знаючи, що під тою неясною фразою криється домагання автономії під Польщею, можна вносити, що на думку Народнього Зїзду автономія під Польщею дасть українській нації „повноту політичних прав на своїй землі“, отже те, що являється найвисшим ідеалом кождої нації.
Одначе сю неясність усуває та автентична інтерпретація, яку дав висше наведеній резолюції політичний референт на Народнім Зізді Д-р Володимир Охримович в своїм рефераті і після Народнього Зїзду, як нововибраний голова партії, в своїх статтях. Ся автентична інтерпретація говорить ясно, що в резолюції Народнього Комітету міститься домагання національно-територіяльної автономії західно-українських земель під Польщею.
Пригляньмося сій автентичній інтерпретації:
Характеризуючи боротьбу Галичини за державну незалежність від розпаду Австро-Угорщини до рішення Конференції Амбасадорів, політичний референт Народнього Зїзду бачить у ній отсі основні риси: „безмежний оптимізм“, „рахунок на чужу поміч і беззастережну віру в сю поміч“, „тактику пасивної резиґнації“[2].
Ся характеристика так відповідає дійсности, як образ в кривім зеркалі дійсному образови.
Дискусія на тему оптимізму — безмежна. Без віри в успіх не можна братися навіть до найзвичайнійшого діла, а тим більше до такого діла, як визвольна боротьба і будування власної держави. Візьмім ніч з 31. жовтня на 1. падолиста 1918. р. Якої віри було треба, щоби Львів, пробудившися 1. падолиста, побачив на шпилі ратуша український державний прапор! Після неуспіху легко говорити про „безмежний оптимізм“.
„Рахунок на чужу поміч!“ В сучасних відносинах нема держави, яка не рахувала би на чужу поміч. Що сталося би з Францією, якби не рахунок на чужу поміч“! Франції рахунок удався, нам — ні. Одначе думаю, що ми поклали в нашій визвольній боротьбі не менше зусиль і жертв, ніж Франція в своїй обороні. Не бачити тих зусиль і жертв, а бачити тільки „рахунок на чужу поміч і беззастережну віру в сю поміч“. — значить, бачити дійсність у кривім зеркалі.
А вже не знати, якого кривого зеркала треба, щоб побачити „тактику пасивної резиґнації“ там, де в дійсности була геройська боротьба пасивного опору й активної самооборони.
Бо що говорить дійсність?
Коли наша державна влада опинилася на вигнанню і продовжала боротьбу проти Польці тим одиноким оружжям, яке їй остало, оружжям права, — тоді українське населення Галичини, щоб підперти ту боротьбу, давало раз-у-раз докази, що воно з ворожою окупацією не примириться. Пасивний опір ворожій окупаційній владі на всіх полях державного життя, який особливо зазначився при списі населення і при виборах до польського сойму, переходячи в літі 1922. р. до активної самооборони ірляндського типу, — се проречисті документи сеї боротьби.
А провідник народньої трудової партії, неначе-б не бачив і не розумів усего того, говорить про „тактику пасивної резиґнації“!
Може бути, що ті провідники народньої трудової партії, які проголосили автономічну концепцію, не вміючи пристосуватися до нових обставин, не бачили для себе иншого поля активности, як польський сойм, виголошування промов, вношення інтерпеляцій, інтервенції в міністерствах, словом, усе те, до чого привикли під Австрією. І коли того поля не мали, то відчували своє положення як тактику пасивної резиґнації.
Але край як цілість не резиґнував, тільки боровся!
Видержати весь той ворожий натиск, який край мусів видержати прим. при списі населення або при соймових виборах, — се геройська боротьба, а не „пасивна резиґнація“!В дійсности нема тактики, яка вимагала би більшої здисциплінованости, активности і саможертви, як тактика пасивного опору.
Коли так в думках проводу народньої трудової партії відбився весь процес боротьби за державну незалежність, — то не диво, що той провід не був здібний продовжати дотеперішньої боротьби, тільки мусів глядіти иншого шляху.
Не маючи зрозуміння для дотеперішньої боротьби і здібности продовжати її, — він пішов за готовими передвоєнними взірцями.
„Мусимо домагатися певної територіяльної одноцільної автономії для всіх тих українських земель під Польщею. Я знаю, що ми сього швидко не осягнемо, може взагалі не осягнемо, але се гасло буде гаслом найдальшого етапу до повного зєднання з цілістю українських земель у власній державі, а одночасно всеж таки близшою можливійшою до осягнення ціллю.“
Сі слова, сказані політичним референтом Народнього Зізду 21. мая 1923. р., могли бути так само сказані прим. 20 літ перед тим на зїзді якої-небудь української партії чи в Австрії, чи в Росії.
Бо вже тоді в українській політичній думці був ясно скристалізований ідеал Соборної Незалежної Української Держави. І вже тоді, коли виставлялося домагання утворення українського коронного краю (через поділ Галичини) в Австрії, чи автономії України в Росії, то тільки як етап до соборної державности.
З того, що референт Народнього Зїзду говорить, то „ми сього (себто автономії західно-українських земель під Польщею) швидко не осягнемо“, — видно, що він числиться з довгим періодом приналежности західно-українських земель до Польщі, таким довгим, що здійснення соборної державности відсувається в сферу далекого ідеалу. Се також свідчить про поворот до передвоєнної політичної думки.Після Народнього Зїзду виступив д-р Володимир Охримович, уже як голова партії, з окремою статтею в обороні автономічної програми[3].
На самім початку він стверджує:
„Народній Зїзд і Народній Комітет, як начальні орґани Української Народньої Трудової Партії, ухвалили піднести постулят і гасло одноцільної, повної національно-територіяльної автономії для всіх українських земель, які знаходяться під Польщею.“
Після сеї інтерпретації голови партії не може бути ніякого сумніву, що Народній Зїзд під „повнотою політичних прав української нації на своїй землі“ розумів автономію західно-українських земель під Польщею.
Що голова народньої трудової партії думає передвоєнними політичними катеґоріями, свідчить те, що він обороняє свою концепцію між ин. отсим арґументом:
„А зрештою національно-територіяльна автономія (тай то неповна) була колись гаслом і постулятом през. Ю. Романчука і през. д-р Є. Петрушевича.“
Була колись, себто в Австрії перед світовою війною!
При сій нагоді треба вказати ще на одну неясність. Голова народньої трудової партії протиставить „неповній автономії“ передвоєнного часу „одноцілу повну автономію“ в резолюції Народнього Зїзду. Що значить „повна“ і що значить „неповна“ автономія? Дословно беручи, „повна автономія,“ себто повне право управлятися тільки власними законами, можлива тільки в незалежній державі. Тому в західно-європейській і американській політичній термінольоґії під автономією часто розуміється державна незалежність. Одначе автономія в такім розумінню, в якім се слово вживається в середній і східній Європі (автономія коронних країв в Австрії, автономія Хорватії і Словакії в Угорщині, автономія Фінляндії в Росії і т. д.), означає все тільки певну суму прав в области законодавства й адміністрації, яка прислужує провінції держави. Автономія в сім розумінню все є неповна, при тім ступні сеї неповности бувають ріжні. Тому фраза про „одноцілу повну автономію“ є фразою без змісту.
Обороняючи концепцію автономії від закиду, що вона є відреченням державности, голова народньої трудової партії пише:
„Одначе рівночасно з національно-територіяльною автономією ми ухвалили й опублікували резолюції й енунціяції, які виключають таку інтерпретацію, бо ми заявили ясно й недвозначно, що близшу ціль уважаємо дорогою до осягнення остаточної мети, до якої змагаємо і якої ніколи не зречемося.“
Знов яркий доказ думання передвоєнними політичними категоріями!
Вже давно перед світовою війною не було ані одного поневоленого народу, який не заявляв би, що його „остаточна мета“ — державна незалежність. Вже в передвоєнних, а тим більше в теперішніх відносинах такого поневоленого народу, який заявляв би свою згоду на вічну приналежність до чужої держави, не можна собі уявити.
Не про се йде, чи народня трудова партія „зреклась остаточної мети“. Сього їй ніхто не закидає — і коли-б вона се зробила, то всяка дискусія з нею була би покінчена, як з партією ренеґатів!
А йде про се, чи єдиною ціллю боротьби західно-українських земель проти Польщі повинно бути визволення зпід Польщі, — чи визволення вважається далеким ідеалом, натомісць у першу чергу ставиться програму боротьби за автономію.
Обороняючи свою концепцію проти закиду угодовости, голова народньої трудової партії пише:
„Національно-територіяльна автономія, — се не угодове, але боєве гасло, боєвий постулят, бо лише боротьбою можемо його здобути.“Але-ж діло не в тім, чи національно-територіяльну автономію здобудеться угодою, чи боротьбою! Ніхто не хоче боротьби для боротьби, боротьба є тільки засобом для осягнення ціли. I коли-б можна було державну незалежність осягнути угодою, — хто хотів би боротьби?!
Угодовість автономічного гасла не залежить від того, яким способом воно буде здійснене: чи негайною угодою, чи угодою після коротшої або довшої боротьби.
Угодовість сього гасла лежить в тім, що воно означає примирення з польською державністю за ціну національно-територіяльної автономії в межах Польщі.
Вкінці на особливу увагу в статті голови народньої трудової партії заслугує отсей уступ:
„Сей клич і сей постулят національно-територіяльної автономії потрібний нам також як дороговказ до нашої найвисшої національної мети, щоб ми, прямуючи до неї, не заблудили, так як блудили наші провідники, що блукаючи між Денікіном і большевиками, між Камінцем Под. і Варшавою, між Парижем і Москвою, — не тільки найвисшої, але й найблизчої мети не осягнули, аж доблудилися вкінці до ухвали Ради Амбасадорів з 14. березня 1923.
Виходить з сих слів, що гасло державної незалежности як „дороговказ до нашої найвищої національної мети“ не вистарчає, — бо воно не охоронило нас перед „блуканням“. „Блуканням“ уважає голова народньої трудової партії глядання помочи в ріжних міжнародніх чинників, — неначе не розуміючи, що хто змагає до державної незалежности, той може й повинен глядіти союзників і помочи скрізь, де тільки надіється знайти.
Дороговказ, який рекомендує голова народньої трудової партії, правда, далеко простійший. Він веде тільки до Варшави, бо автономія західно-українських земель під Польщею в його концепції — се внутрішня справа Польщі.Тільки чому гасло автономії під Польщею має бути „дороговказом до нашої найвисшої національної мети“? Чи се мало би значити, що на думку голови народньої трудової партії шлях до української держави веде тільки через автономію під Польщею? Лячно підсувати українському політикови — після досвіду Петлюри — таку польонофільську містику. Але й важко розуміти инакше ті слова!
Збираючи разом усе висше сказане, треба ствердити ось-що:
До 15. марта 1923. р. єдиною ціллю боротьби Галичини проти Польщі було відзискання втраченої державної незалежности.
Народній Зїзд української народньої трудової партії, виставляючи домагання автономії західно-українських земель під Польщею як етап до соборної державности, відступив від сеї єдиної ціли і замість неї поклав собі дві ціли: близшу, автономію західно-українських земель під Польщею, і дальшу, соборну державність.
Сим Народній Зїзд повернув до української політичної думки передвоєнного часу, коли ми, — так само, як і инші народи Австро-Угорщини й Росії, — мали близшу ціль: автономію українських земель під Австрією й Росією, і дальшу ціль: Соборну Незалежну Українську Державу.
В практиці се означало тоді й означає тепер відсунення здійснення власної державности в сферу далекого ідеалу і примирення з чужою державністю.
Українська політична думка 19. і початку 20. століття була плодом українського національного відродження, яке наступило після такого важкого занепаду, що — здавалося — український нарід перестав належати до живих народів. В процесі національного відродження після такого занепаду дійти до ідеалу соборної державности було великим поступом, який значно випереджував реальні можливости. Обі держави, між які був поділений український нарід, були давні, сконсолідовані, могучі держави, яких істнуванню — здавалося — ніщо не загрожує. Тому не дивно, що здійснення ідеалу соборної державности відсувано в ту далеку будучність, коли або якась міжнародня катастрофа або здійснення загально-людської справедливости принесе нам те здійснення, а поки-що ставлено домагання, яке нас наблизило би до власної державности, домагання автономії українських земель в державах, до яких вони належать.
Здійснення сього домагання не було безвиглядне.
Австрія була державою, зложеною з автономних провінцій. Йшло тільки про се, щоб перевести новий поділ на автономні провінції, опертий на національно-територіяльній основі. Тому домагання територіяльно-національної автономії в Австрії ставили ми як домагання поділу Галичини.
В Росії числено на те, що з конституцією прийде й децентралізація, яка що-до українських земель може принести національно-територіяльну автономію України, або, в гіршім випадку, поділ української території на кілька автономних одиниць. Все те, зі становища історичного розвитку, було поступом і наближало нас до ідеалу соборної державности.
Такий був стан перед війною.
А тепер?
Тепер ми знаходимося в стадії будування української держави. Короткий час українські землі були вже зєдинені в соборну незалежну державу. На сій висоті ми не змогли вдержатися. Часть українських земель була примушена стати складовою державою радянської федерації і в сих формах переходити далі процес будови української державности, инші части, з яких найважнійшою є власне західно-українські землі, поневолені Польщею, попали під владу чужих держав. Словом, ми знаходимося далі в процесі будування української держави, і сей процес ще далеко не закінчений.
Такий сам процес, процес будови нового на руїнах старого, переходить ціла Східна Європа. Ані радянська федерація, ані польська держава, ані менші нові державні орґанізми на Сході Європи, не являються завершеними, сконсолідованими, тривкими державними будівлями. Чим більші будуть в дальшім процесі наші зусилля до збудування соборної незалежної української держави, тим кориснійший буде для нас кінцевий вислід цілого процесу.
З окрема польська окупація західно-українських земель являється з історичного становища тільки епізодом. Вірити, що після історичного досвіду з Австро-Угорщиною й Росією вдержиться теперішня польська держава, — в се навіть самі Поляки не вірять. Тому їх політика на не-польських землях іде під гаслом: використати теперішнє положення! Що можна скольонізувати, що можна награбити, що можна знищити, словом, як найбільшею збогатитися коштом не-польських земель, — бо не знати, що буде завтра.
Словом, Польща зовсім не є могучою, сконсолідованою державою, яка своєю сконсолідованістю й могучістю примушувала би нас відсунути здійснення соборної державности в сферу далекого ідеалу і подумати про те, як на час цілих поколінь устроїти своє національне життя в рамах польської державности.
Польща в теперішнім своїм складі є сезоновадержава, утворена бажанням Франції ослабити Німеччину, розпадом царської Росії і слабістю України, Білоруси й Литви. Сі сезонові причини польської великодержавности не вічні і не вічна теперішня великодержавність Польщі.
Задача західно-українських земель не скріпляти великодержавність Польщі концепціями про устроєння свого національного життя в рамах польської державности, тільки всіми силами змагати до того, щоб ся сезонова великодержавність Польщі як найшвидше перейшла до минувшости.
При тім, коли приняти, що великодержавність Польщі справді укріпиться, — концепція національно-територіяльної автономії українських земель під Польщею є нереальна, бо не має ніяких виглядів на здійснення. Сам оборонець сеї концепції мусить признати, що вона не швидко здійсниться, а може й ніколи, — чим посередно признає, що ставить сю концепцію, числячися з довготревалістю польської великодержавности.
Польща, се не держава Габсбурґів, сеї космополітичної династії, яка носила на своїх головах корони окремих держав більшої половини Європи і готова була для корони входити в безпосереднє відношення до кождого народу, — про що в найновійших часах свідчить хоч-би австроугорський дуалізм, обіцянка Франца Йосифа I. коронуватися короною св. Вячеслава, останній маніфест останнього монарха з сеї династії, Карла, вкінці готові габсбурґські кандидатури на престоли України й Польщі.
Польща, се держава польського народу, який з власного досвіду знає, що кожда, навіть найбільш обмежена автономія не-польської території, се початок її відділення від Польщі, або, в найкориснійшім для Польщі випадку, початок шляху до осягнення державної рівнорядности, союза двох рівнорядних державних орґанізмів. А польський нарід не тільки не вилічився з своєї історичної великодержавної недуги, а навпаки, переживає її нову стадію, в якій ся недуга обхопила всі верстви, всі політичні напрями цілої польської нації. Польський нарід хоче панувати на українських землях, а щоби вдержати панування, він знає, що треба український нарід сих земель винищувати й винищувати, а не давати йому змогу консолідуватися й підніматися на щоразювисші щаблі розвитку.
Теоретично можна допустити випадок, що Польща могла би знайтися в такім положенню, що була би примушена згодитися на автономію українських земель в рамах польської держави. Одначе се вважала би вона меншим розгромом, ніж повне, відірвання сих земель тільки тому, що мала би ліпші вигляди відзискати панування над сими землями. Автономія українських земель в такім випадку була би приводом постійних конфліктів, в яких або вони відділилися би від Польщі, або втратили би свою автономію.Польський нарід в своїй теперішній манії великодержавности може тільки постійно змагати до стертя українського сліду з українських земель.
Сього арґументу, що Польща на автономію західно-українських земель не згодиться та що автономія була би висшим щаблем для сконсолідування сих земель і в дальшім розвитку відірвання їх від Польщі, — люблять хапатися автономісти народньої трудової партії на доказ, що їх концепція не є угодова, тільки боєва, бо на автономію Польща не згодиться без бою, та що автономія стоїть на лінії змагань до державности, отже не є шкідлива зі становища сих змагань.
Та сей арґумент автономістів тратить усю свою вартість, коли ми зважимо, що значить автономістична концепція для Польщі, для укріплення її великодержавности.
Для укріплення почуття великодержавности в самій Польщі має незвичайну вагу той процес політичної думки українського народу, який свідчить, що український нарід перестає вважати польську окупацію епізодом, числиться з її довготрівалістю, покидає думку про боротьбу за визволення зпід неї і доходить до концепції устроєння свого національного життя в рамах польської держави, — словом, примиряється з польською державністю, відсуваючи здійснення власної державности в сферу далекого ідеалу.
Концепція автономії західно-українських земель під Польщею є для Польщі проречистим свідоцтвом, що чотиролітня польська окупація так приборкала українського духа, що він уже не думає про розбиття, тільки про полекшення кайданів польської державности.
Далі для укріплення польської великодержавности важне не тільки внутрішнє самопочуття Польщі, але також міжнародня оцінка положення польської держави.
Доки західно-українські землі (територія понад 130,000 квадратових кільометрів з 8 міліонами українського населення, отже і простором і числом населення більша, ніж цілий ряд європейських держав!) мають тільки одну ціль: відірватися від Польщі, — доти ніхто в світі не може вважати польської держави постійним, сконсолідованим державним орґанізмом, а тільки сезоновою державою, яка швидше чи пізнійше розлетиться. І доти справа визволення західно-українських земель являється міжнародньою справою, яка при кождій нагоді може виринути на черговий порядок міжнародньої політики.
Коли-ж західно-українські землі боротьбу за відірвання від Польщі переміняють на боротьбу за автономію під Польщею, то для міжнароднього світа є се доказ, що вони примиряються з польською державністю, що польська державність кріпшає. А міжнародній світ числиться перше всего з фактами. Справа відірвання західно-українських земель від Польщі є міжнародньою справою. Але справа автономії західно-українськихюземель під Польщею є внутрішньою справою Польщі.
Коли Польща так вспіла приборкати 8 міліонів Українців, то се значить, що вона сильна, а у внутрішні справи сильної держави міжнародній світ не вмішується.
При оцінці значіння автономічної концепції для Польщі на міжнароднім полі треба також мати на увазі, що Польща покищо осяяна авреолею переможця над радянською федерацією, отже й над Українською Соціялістичною Радянською Републикою.
Навіть полишаючи питання, наскільки в інтересі Московщини, яка має перевагу в радянській федерації, лежить визволення західно-українських земель зпід Польщі, яке означало би величезний поступ на шляху до соборної української державности, — радянська федерація, а через неї й українська Соціялістична Радянська Република, звязана рижським договором, який забороняє їй вмішуватися у внутрішні справи Польщі. А радянська федерація потребує мира і в кождім разі не може й не хоче стягнути на себе закиду руїнника, мира.
Таким чином істнуюча українська держава і з огляду на внутрішній стан української державности і з огляду на приналежність до радянської федерації і з огляду на міжнародні відносини не може мати ініціятиви в визволенню західно-українських земель зпід Польщі.
Коли вони самі понехають боротьбу за визволення зпід польської окупації і проголошенням автономічної концепції дадуть доказ, що миряться з польською державністю, то нема нікого, хто хотів би і міг би з сього „внутрішнього питання Польщі“ зробити знов питання міжнародньої політики.
Таку вартість для Польщі, для внутрішнього і міжнароднього скріплення її великодержавности, має автономічна концепція.
Коли-б навіть приняти, що польська великодержавність справді укріпиться і ми мусимо числитися з тим, що на довгі часи будемо приковані до воза польської державности, — то й в такім випадку до проголошення автономічної концепції в теперішній стадії нашої боротьби проти Польщі не було причини. Бо політична концепція повинна принести користь, а не шкоду. Тимчасом проголошення автономічної концепції принесло шкоду: ослаблення нашого протипольського фронту і скріплення польської великодержавности, — а не принесло ніякої користи.
Мадяри після утрати державної незалежности в 1848. р. двацять літ видержали на становищі непримиримости проти Габсбурґів, аж доки ся іх непримиримість не заставила Габсбурґів згодитися на державну окремішність Угорщини в формі австро-угорського дуалізму.
Поляки при конституційній перебудові Австрії 1860-их рр. десять літ боролися за відокремлення Галичини і аж тоді помирилися з істнуючим державним ладом, коли рядом фактичних здобутків осягнули в иншій формі те, до чого змагали через правне відокремлення.
Тодішні союзники Поляків, Чехи, уже після польської зради спільного прапора і примирення з Габсбурґами ще довгі роки видержали на становищі непримиримости, аж доки не зросли настільки в силу, що зміною становища могли здобувати дальші користи.При тім усім і Мадяри і Поляки і Чехи мали діло зі старою сконсолідованою могучою державою в сконсолідованих міжнародніх відносинах.
А автономісти народньої трудової партії скапітулювали перед польською державністю після чотиролітньої польської окупації, під вражінням рішення Конференції Амбасадорів, яке в нічім не зміняло дотеперішнього фактичного стану, серед міжнародніх відносин, в яких свідомість сезоновости теперішньої польської держави налягає на саму Польщу і в яких відбувається очевидний процес творення української державности.
Навіть якби боротьба за визволення зпід польської окупації була справді безвиглядна, то не треба було подаватися під ударом рішення Конференції Амбасадорів, тільки треба було переждати тріюмфальний настрій ворога-переможця, робити йому дальші трудности, аж доки він не зробить предложення, на якого основі проголошення автономічної концепції — попри капітуляцію в боротьбі за визволення зпід польської окупації — принесло би користь позитивного здобутку для устроєння національного життя під Польщею.
Угода на плятформі автономічної концепції побіч неґативної мала би й позитивну сторону (вкажу знов на угоду Мадярів, Поляків, Чехів з Габсбурґами). Одначе автономічна концепція як нездійсниме „боєве гасло“ має тільки неґативну сторону. Означає вона повну капітуляцію з боротьби за визволення зпід польської окупації — під ударом рішення Конференції Амбасадорів.
Чи диво, що після такої капітуляції ворог-переможець наносить західно-українським землям що-раз нові, що-раз болючійші удари?! Було би дивно, якби було инакше!
Зрікаючися боротьби за визволення західно-українських земель зпід Польщі, творці автономічної концепції з природи річи мусять поборювати також гасло, під яким ся боротьба єдино може бути ведена, гасло державности західно-українських земель, і так само мусять бути противні утворенню орґанізації, яка повинна вести сю боротьбу, себто утворенню державного центра західно-українських земель.
Зі становища боротьби за визволення західно-українських земель зпід Польщі є се дійсно тактика резиґнації, резиґнації з усего того, що ми в дотеперішній боротьбі зробили.
Сю свою тактику резиґнації стараються творці автономічної концепції прикрити прапором соборництва. Треба, мовляв, боротися за соборну українську державність, утворити соборний політичний центр, який вів би боротьбу з усіми окупантами українських земель.
Про ідею боротьби за соборну українську державність проти всіх окупантів буде мова далі.
Тут вистане зазначити, що наскільки се гасло висувають творці автономічної концепції, являється воно тільки святочною декорацією буденного примирення з польською державністю.
——————
 | Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |