З Новим роком 1924/Політична думка західно-українських земель після 15. марта 1923. р. і Уряд Президента Української Національної Ради
| ◀ Радянське соборництво | З Новим роком 1924 VII. Політична думка західно-українських земель після 15. марта 1923. р. і Уряд Президента Української Національної Ради |
Державність західно-українських земель ▶ |
|
Перед переходом армії Західно-Української Народньої Републики за Збруч Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят перенесли повноту державної влади на Президента Української Національної Ради як уповноваженого Диктатора.
Така правна основа Уряду Президента Української Національної Ради.
Рівночасно з утворенням Уряду в Відні утворилася в краю Міжпартійна Рада, в якій головну ролю мали ті самі дві партії, які творили більшість в Українській Національній Раді.
З огляду на трудність скликування Української Національної Ради звязок між Урядом і краєм вдержувався через Міжпартійну Раду.
В січні 1923 звязок між Урядом і Міжпартійною Радою урвався. Президент Української Національної Ради заявив, що з огляду на політичне становище голови Міжпартійної Ради д-ра Володимира Бачинського, який поборює Уряд і його політичну лінію, не може оставати в зносинах з Міжпартійною Радою до часу, доки головою Ради оставатиме д-р Володимир Бачинський. В сім конфлікті Народній Комітет став по стороні д-ра Володимира Бачинського. Так перервався звязок між Урядом і Міжпартійною Радою[1].
На передодні рішення з 14. марта 1923. р. появився в „Громадськім Голосі“, орґані радикальної партії, ряд статтей, в яких партія скидала з себе відповідальність не тільки за політику Уряду Президента Української Національної Ради, але також за політику Державного Секретаріяту, який, як сказано, спирався на більшість Української Національної Ради, зложену з народньої трудової і радикальної партії.
Після рішення з 15. марта 1923. р. за радикальною партією пішла народня трудова партія, яка на Народнім Зїзді в рефераті д-ра Івана Куровця п. н. „Політичний огляд і звіт з діяльности“ заявила:
„Вкінці реферат зясовує відносини між нашою партією і урядом д-ра Петрушевича, між краєм і еміґрацією, та зазначує, що хоч трудова партія постійно творила певну й непохитну основу уряду без огляду на його періпетії, то одначе не може поділитися співвідповідальністю за повний неуспіх Уряду, бо наша партія не мала впливу ані на політичні концепції Уряду, ані на його склад, ані на дипльоматичні заходи. Одначе ми зробили все можливе, щоби з самовідреченням, не оглядаючися на жертви, дати йому попертя і підпертя[2].“
Коли-б акція Уряду Президента Української Національної Ради була принесла успіх, обі партії були би очевидно приписали собі всю заслугу успіху. Супроти неуспіху обі вони втікли від відповідальности.
В дальшій еволюції народньої трудової партії се негативне становище супроти конкретного Уряду Президента Української Національної Ради перемінилося в неґацію ідеї державности, яку заступав Уряд.
Висловом сього являється резолюція Народнього Комітету з 30. червня 1923. р., яка звучить:
„Народній Комітет стверджує, що дотеперішний Галицький Уряд перестав істнувати з днем 15. марта 1923. p.[3]“
День 15. марта 1923. р. є днем рішення Конференції Амбасадорів про піддання західно-українських земель під державну суверенність Польщі, днем скасування державности західно-українських земель Конференцією Амбасадорів.
Стверджуючи, що з днем рішення Конференції Амбасадорів про піддання Галичини й инших західно-українських земель під державну суверенність Польщі перестав істнувати Галицький Уряд, Народній Комітет з українського становища признав Конференції Амбасадорів право скасувати державність західно-українських земель і Уряд, який був символом сеї державности, отже право рішати про те, про що з українського становища може правно рішати тільки український нарід.
Безпосередно після рішення з 15. марта 1923. р. Колєґія Уповноважених Президента Української Національної Ради подалася до димісії, яку Президент приняв, заряджуючи рівночасно ліквідацію урядових установ. Значить, конкретний Уряд Президента Української Національної Ради закінчив свою діяльність.
Остала тільки влада Президента Української Національної Ради, витворена висше зазначеним розвитком державного права Західно-Української Народньої Републики, як вислів ідеї державности, влада, — яку як утворила, так може змінити тільки воля українського народу.
З огляду на те, що державне право Західно-Української Народньої Републики відносилося тільки до Галичини, коли на основі рішення з 15. марта 1923. р. в однакових умовах знайшлися побіч Галичини також Волинь, Холмщина, Підляше й Полісся, — питання про ідею державности сих земель і орґанізацію їх державної владибстало очевидно відкритим.
Одначе одно певне: Доки сього питання не вирішено, в інтересі української державности на сих землях і їх визвольної боротьби лежало доручити дотеперішній владі Президента Української Національної Ради вести ті справи доти, доки на її місце воля українського народу західно-українських земель не поставить нової форми влади.
Та замість творчої праці над поставленням новогопочалася акція руйнування істнуючого.
Ся акція перенеслася й на українську еміґрацію в Злучених Державах Америки й Канаді, куди звернулися управи народньої трудової і радикальної партії, щоби спинити матеріяльну допомогу, яку мав звідти Президент Української Національної Ради.Спинення сеі матеріяльної допомоги означало з одного боку унеможливлення політичної акції Президента Української Національної Ради на міжнароднім полі в обороні західно-українських земель, з другого боку відібрання засобів удержання політичній еміґрації, яка до того часу служила в урядових установах і якій після ліквідації урядових установ польська влада замкнула поворот до рідного краю.
Та не тільки сей матеріяльний удар нанесено політичнії еміґрації. Проти неї звернувся також удар моральний. Сконструовано противенство між „краєм“ і „еміґрацією“, відмовляючи еміґрації права забирати голос в національних справах, отже права, яке є основним правом члена нації. Очевидно, не йде про те, щоб поглядів окремих діячів чи ґруп, які знаходяться на еміґрації, не критикувати. Ті погляди, — залежно від становища, з якого оцінюється їх, — можуть бути признані правильними або неправильними. Але йде про те, щоб до поглядів усіх членів чи ґруп нації прикладати однакову міру, міру політичної оцінки, а не міру територіяльного перебування в границях чи поза границями польської держави. Йде про те, щоб не стояти на становищі, що в справах західно-українських земель має право забирати голос і співрішати тільки той Українець, який живе в границях польської держави, а хто живе поза границями польської держави, той як „еміґрант“ такого права не має.
Сей погляд знайшов найяркійший вислів у промові голови Народнього Комітету, д-ра Володимира Охримовича, на засіданню Народнього Комітету з 8. грудня 1923. р., на якім він зголосив свою димісію. В сій промові він назвав боротьбу проти автономістичної концепції Народнього Комітету боротьбою „еміґраційних чинників і їх краєвих заступників проти Управи народньої трудової партії“[4]. Отже не боротьба двох повноправних напрямів української політичної думки, тільки з одного боку „край“, репрезентований управою народньої трудової партії, а з другого боку „еміґраційні чинники і їх краєві заступники“!
Поділ на „край“ і „еміґрацію“ відповідає інтересам польської окупації, Яка все голосила, що українське населення західно-українських земель хоче належати під Польщу, а боротьбу проти Польщі веде тільки „еміґраційний Уряд Петрушевича і його аґенти“. Одначе з українського становища такий поділ недопустимий. Бо політична еміґрація стала „еміґрацією“ не наслідком конфлікту з власною національною державною владою, тільки зробила її „еміґрацією“ чужа, ворожа влада. Нехай сьогодня ся влада зникне з української землі, — i разом з нею зникне поділ на „край“ і „еміґрацію“. З українського становища, чи хто живе в границях польської держави чи поза ними, є повноправним членом української нації, який має однакове право мати свою думку про національні справи й однаковий обовязок працювати для рідного краю.
Після рішення Конференції Амбасадорів з 15. січня 1923. р. піднесено проти політики Уряду Президента Української Національної Ради цілий ряд закидів. Наскільки сі закиди мають загально-політичний характер, заслугують вони на докладнійший розгляд.
В области внутрішньої політики головним закидом являється диктаторський спосіб правління.
Не входячи в подробиці, треба мати на увазі, що причиною надання диктаторських уповноважень Президентови Української Національної Ради була в значній мірі втеча від відповідальности, яку проявили инші державні чинникр в траґічний момент утрати території Західно-Української Народньої Републики.
В кождім разі диктатура була правною установою і треба було глядіти правного шляху, як її заступити чимсь иншим.Бувший голова Народнього Комітету д-р Володимир Охримович, підніс в звязку з сим питанням закид, що такий правний шлях годі було знайти, бо Президент Української Національної Ради „не хотів признавати Міжпартійної Ради, покликуючися на те, що його обовязує тільки Українська Національна Рада“, а „поруч з тим нічого не зробив у тім напрямі, щоб раз скликати ту Раду і почути її голос“[5].
У відповідь на сей закид знаходимо в „Українськім Прапорі“[6] отце пояснення:
„Цілі два роки до рішення Конференції Амбасадорів Президент Української Національної Ради робив заходи, щоби в краю зійшлася повна Українська Національна Рада й перевела свою реорґанізацію відповідно до потреб спричинених зміненими відносинами на території ЗУНР. Вкінці з початком осени 1922. р. прийшло в сій справі між Президентом Української Національної Ради й Головою Міжпартійної Ради п. д-ром Вол. Бачинським, який як делєґат краю прибув до Відня, до повного порозуміння. Вироблено проєкт реорґанізації Української Національної Ради, який мав бути предложений на сесії повної Української Національної Ради. Технічний бік скликання сесії Української Національної Ради взяв на себе п. д-р Вол. Бачинський, якому Президент Української Національної Ради мав доставити до Львова запрошення на сесію зі своїм власноручним підписом. Ci запрошення були доставлені і пролежали у п. д-ра Вол. Бачинського три дні, після чого забрала їх польська поліція, яка якраз тоді зробила у д-ра Вол. Бачинського першу від часу його повороту з Домбя і рівночасно останню ревізію. Міг се бути припадок, а могла також поліція через своїх аґентів розвідати, що п. д-р Вол. Бачинський має у себе якісь важні політичні документи. Та в кождім разі на п. д-ра Вол. Бачинського паде важкий закид занедбання. Бо Голова Міжпартійної Ради не повинен держати таких важних політичних документів у себе, тільки зараз після одержання зберегти їх у безпечнім місці.
„Що-до Міжпартійної Ради, то Президент Української Національної Ради признавав її як політичну орґанізацію (розуміється не як державну установу!) й оставав з нею у зносинах, аж до місяця січня 1923. р. Найліпший доказ сього, що в осени 1922. р. між ним і Головою Міжпартійної Ради умовлено висше згаданий плян реорґанізації Української Національної Ради. Аж у січні 1923. р. Президент Української Національної Ради бачився примушеним зірвати зносини з Міжпартійною Радою до часу, доки її головою буде п. д-р Вол. Бачинський. До сього примусило Президента політичне поведення п. д-ра Вол. Бачинського, який всіми способами старався підкопати авторитет Уряду та його політичної програми в очах краю, щоб підготовити ґрунт під автономістичну орієнтацію, проголошену опісля після рішення Конференції Амбасадорів. Додамо, що ще перед тим на знак протесту проти висше схарактеризованої політики п. д-ра Вол. Бачинського виступила з Міжпартійної Ради христіянсько-суспільна партія. Одначе Міжпартійна Рада могла кождої хвилі вступити знов у зносини з Президентом Української Національної Ради, усуваючи голову, через якого Президент зірвав з нею зносини.“
З сього пояснення виходить, що сам Президент Української Національної Ради глядів правного шляху для зложення своїх диктаторських уповноважень в руки Української Національної Ради.
B области закордонної політики впав на адресу Уряду передовсім прінціпіяльний закид, що він в своїй політиці на міжнароднім полі признав без застереження суверенність головних держав антанти над Галичиною.
Бувший голова Народнього Комітету ось-як зформулував сей закид:„Власне ніхто инший, тільки дотеперішний Галицький Уряд без ніяких застережень признав головні держави антанти рішаючим і невідкличним чинником в опреділенню нашої політичної долі, і ніхто інший, тільки той Уряд, висилаючи ноти до головних держав антанти за підписом д-ра Е. Петрушевича в характері Президента Української Національної Ради, звертався до них, як до суверенів Східної Галичини. І власне ніхто инший тільки Народній Комітет звертав увагу Уряду на хибне ставлення справи, вказував і застерігався, що джерелом нашої суверенности є сам український нарід, та перестерігав, що з такого ставлення справи можуть вийти небажані наслідки. На жаль наша пересторога при впертости й непомильности Уряду не мала ніякого успіху, дальше повторювалося в нотах про антантського „суверена“, аж доки той суверен не скористав зі своєї суверенности в рішенню Конференції Амбасадорів з 15. березня 1923. р.[7].
Не входячи в розслід тексту окремих нот Уряду Президента Української Національної Ради, треба ствердити, що така інтерпретація тих нот є абсолютно неправильна. Коли взяти, на увагу, що проти рішення найвисшої Ради з 25. червня 1919. р. і Делєґація Української Народньої Републики в Парижі і Президент Української Національної Ради застереглися протестуючими нотами[8]; коли далі взяти на увагу, що ті ноти, які зверталися до головних держав антанти як до суверенів Галичини, домагалися від них привернення суверенности українського народу, то й найстрогійший юрист не знайде в них зречення суверенности українського народу в користь головних держав антанти, а тим більше зречення без ніяких застережень. Сі ноти числилися тільки з фактичним станом, а саме, що головні держави антанти вважають себе суверенами Галичини, і зверталися до них, щоб вони сповнили своє зобовязання супроти населення Галичини, якому вони в рішенню Найвисшої Ради з 25. червня 1919. р. обовязалися дати змогу виконати право самовизначення[9].
Та якби навіть інтерпретація нот Галицького Уряду, дана Головою Народнього Комітету, була з юридичного становища правильна, то така інтерпретація не сміє вийти з українських уст. В той час, з якого походять ті ноти, Галицький Уряд мав признання цілого українського народу Галичини, значить, його заяви мали правну обовязуючу силу для Галичини. Тому, коли говориться, що Галицький Уряд зрікся суверенности українського народу Галичини в користь головних держав антанти, то се значило би, що сам український нарід зрікся своєї суверенности. З українського становища така інтерпретація актів Галицького Уряду с недопустима. Тому, якби вона навіть юридично була правильна, український політик має обовязок вишукувати всі можливі арґументи, щоб її повалити.
А вже чисто полємічним арґументом, позбавленим абсолютно всякої правдоподібности, є твердження, що рішення Конференції Амбасадорів з 15. марта 1923. р. випало так тому, бо Галицький Уряд признав суверенність головних держав антанти над Галичиною.
Дальший закид, — що Уряд Президента Української Національної Ради оцінював положення на міжнароднім полі нереально, що він обдурював себе і обдурював край, коли числив на корисне рішення головних держав антанти.
Після неґативного висліду нічого лекшого, як назвати ту політичну акцію, яка мала за ціль позитивний вислід, нереальною.
Обєктивний дослід ствердить, що на міжнароднім полі були чинники, прихильні корисному для нас вирішенню галицької справи, і чинники, прихильні корисному для Польщі вирішенню. В кінцевім висліді сі останні перемогли. Та що мав робити Уряд Президента Української Національної Ради, як те, що робив, а саме, опираючися на факт істнування чинників, прихильних корисному для нас вирішенню, вести свою акцію? Чи мав, з огляду на факт істнування чинників, прихильних корисному для Польщі вирішенню, зложити оружжя?!
Що чинники прихильні корисному для нас вирішенню галицької справи, справді істнували, про се свідчить цілий ряд моментів в історії міжнародньої політики, з яких найважнійші отсі:
В договорі між головними державами антанти й Польщею в Спа з 10. липня 1920. р. головні держави антанти зобовязують Польщу згодитися на допущення представників Галичини на міжнародню конференцію в Льондоні і приняти рішення головних держав антанти в галицькій справі.
Для кождого неупередженого се значить, що головні держави антанти не думали тоді про таке рішення, яке видала Конференція Амбасадорів 15. марта 1923. р., бо до приняття такого рішення не треба було зобовязувати Польщу окремим договором.
Рівночасно з міродатних кругів одної з головних держав антанти Уряд Президента Української Національної Ради одержав вказівку, обстоювати аж до кінця державну незалежність Галичини.
Далі треба зазначити становище, яке заняла в галицькій справі Рада Союза Націй в 1921. р. і Збори Союза Націй в 1921. і 1922. р. Супроти становища Польщі, яка трактувала Галичину як часть польської держави, ствердження Радою і Зборами Союза Націй, що Польща є тільки мілітарним окупантом Галичини, якої суверенами є головні держави антанти, та зазив до головних держав антанти, щоб вони негайно вирішили галицьку справу, являються проречистими міжнародніми актами в нашу користь.
В корисних для нас обставинах мала бути розглядана галицька справа на конференції в Кан, яка одначе розбилася через повалення тодішнього француського премєра Бріяна.
Вкінці проречистим доказом, що акція Уряду Президента Української Національної Ради опиралася на реальні дані, являється конференція в Ґенуї і поставлення галицької справи на сій конференції. Що ся конференція, як богато инших міжнародніх акцій, — не дала позитивного висліду, се спричинили міжнародні відносини, сильнійші від далеко сильнійших ніж ми.
В звязку з конференцією в Ґенуї треба зазначити ще один момент. Безпосередно перед сею конференцією Міжпартійна Рада з ініціятиви одної з головних держав антанти мала нагоду безпосередно сама переконатися про інтенції тої держави і висловити волю українського народу Галичини. Докладнійше про сю справу — думаю — не пора ще писати, але й сього зазначення вистане, щоби ствердити, що край не через Уряд, але безпосередно мав нагоду переконатися про істнування міжнародніх чинників, прихильних корисному для нас вирішенню.
В кінцевім висліді чинники, прихильні корисному для Польщі вирішенню, перемогли. Та ся перемога не повинна нас аж так приголомшити, щоб ми втратили всяку здібність обєктивної оцінки і кинулися на Уряд Президента Української Національної Ради як на виновника невдачі.
Як Чехи величають тепер Масарика і Бенеша, а були хвилі, коли справа утворення Чеськословацької Републики висіла на волоску. Якби той волосок був урвався, — чи справедливо було-б їх каменувати?!
Одинокий правильний шлях для української політики після рішення з 15. марта 1923. р., зберігати той капітал, який придбав Уряд Президента Української Національної Ради, і збільшати його, аж доки не прийде час нашої перемоги, а не обезцінювати.
В звязку з акцією Уряду Президента Української Національної Ради на міжнароднім полі стоїть закид, що Уряд числив не на власні, а на чужі сили. Сей закид се звінка фраза без змісту. Найсильнійша держава не може обійтися без „числення на чужі сили“. Здобування міжнародньої прихильности для своєї справи, се побільшування власної сили, бо міжнародня прихильність є одним з елементів власної сили. Зрештою чи Уряд мав можливість вибору, Після того, як Галичина попала під польську окупацію, з огляду на неможливість визволення зпід тої окупації власною оружною боротьбою, стояли ми перед альтернативою: або „спуститися на дно“, або боротися проти окупації тим оружжям, яке нам ще остало, оружжям акції на міжнароднім полі.
Остається ще закид, що Уряд Президента Української Національної Ради погнався за нереальним фантомом державної незалежности, а занедбав реальну можливість здобуття міжнародньо заґарантованої автономії. Сей закид в дуже різкій формі підніс бувший голова Народнього Комітету в своїй статті п. н. „За автономію“.„А я думаю, — пише він, — що з національно-територіяльною автономією зробили похибку як-раз деякі наші обвинителі, котрі перед 2-ма чи 3-ма літами могли на міжнародній арені здобути для західно-українських земель широку національно-територіяльну автономію, належито заґарантовану, але — на жаль того не зробили і з цілої їх роботи вийшов … пшик; а ми тепер мусітимемо важким трудом і довгою боротьбою постепенно щойно здобувати се, що вже давно ми могли легко нараз осягнути, коли не більше. Сю тяжку похибку тепер вже годі направити і за неї відповідять виновники перед судом історії, бо вони через свою легкодушність (а може й через гірші гріхи) змарнували кроваві жертви, принесені нашим народом у боротьбі за своє визволення.“
Думка, що за ціну відречення від незалежности можна було осягнути автономію, по мому найглибшому переконанню не має реальної основи.
Зродилася вона з того, що ті круги, які її підносять, не вірили в осягнення незалежности і вважали акцію на міжнароднім полі за незалежність тільки засобом для здобуття автономії. Тому вони не обвинувачують Уряду за нездобуття незалежности, тільки все обвинувачення концентрують в закиді, що Уряд не здобув автономії.
Розгляньмо факти, які могли зродити думку, що за ціну відречення від незалежности можна було осягнути автономію.
Перший раз виринає питання міжнароднього надання автономії Галичині під Польщею в проєкті статута для Галичини з 20. падолиста 1919. р. Сей проєкт упав наслідком протесту Польщі, який підперла Франція, знаходячи послух в Анґлії[10].
Справа статута для Галичини трактувалася як справа договору між головними державами антанти й Польщею, без співучасти Уряду Президента Української Національної Ради.Думати, що колиб Уряд був заявив, що годиться на проект статута, тоді протест Польщі не мав би ніякого успіху, — нема ніякої основи.
Поза сим було три моменти (два з початком і з кінцем 1920. р. і один з кінцем 1922. р.), коли з кругів француського міністерства закордонних справ радили представництву Уряду виступити з ініціятивою полагодження галицької справи на основі автономії під Польщею, обіцюючи такій ініціятиві підпертя Франції.
Моє найглибше переконання, що ся порада мала за ціль улекшити акцію Польщі в галицькій справі. Коли-б сам Галицький Уряд виступив був з ініціятивою полагодження галицької справи на основі приналежности Галичини до Польщі, — наскільки се улекшило би акцію Польщі на міжнароднім полі. Найважніше добитися признання польської державности представництвом українського народу Галичини, тоді справа уладження Галичини під Польщею є вже внуттрішна справа Польщі!
Коли-б справа стояла так, що головні держави антанти мали дійсно поважний намір полагодити галицьку справу на основі автономії Галичини під Польщею з міжнародньою ґарантією, то до сього не потребували аж ініціятиви Уряду Президента Української Національної Ради, — як не потребували такої ініціятиви до рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. р., до проєкту статута для Галичини і до рішення Конференції Амбасадорів з 15. марта 1923. р.
Знаючи француську політику супроти Польщі, треба думати, що висше зазначені француські поради мали на меті не міжнароднє забезпечення автономії для Галичини, а промощення дороги для рішення корисного для Польщі через признання польської державности Урядом Президента Української Національної Ради.
Ту саму ціль мали ті польські залицяння до українських орґанізацій в краю, про які згадує в своїм інтервю в львівській сіоністичній „Хвілі“ д-р Степан Федак, який, порушивши „справу українських катедр у львівськім університеті, справу автономії, недопускання української мови в слові й письмі до урядів, судів і т. п.,“ закінчив: „Дивним є, що в усіх тих справах перед 15. марта 1923. р. старалися Поляки з ріжних боків офіціяльно та неофіціяльно навязати контакт з Українцями, а після того акту з марта ніхто й пальцем не кивнув.“[11]
В дійсности радше дивно, що когось з Українців може дивувати та польська тактика. Тоді треба було при помочи краю підкопати авторитет Уряду на міжнароднім полі і показати, що український нарід хоче сам безпосередно з Польщею полагодити галицьку справу. Тепер Польщі того не треба, особливо, що найбільша українська партія сама зруйнувала протипольський фронт, перемінила державний прапор на автономічний і всіма силами старається підкопати авторитет Президента Української Національної Ради.
Збираючи все сказане, треба ствердити, що нема ніяких реальних основ думати, що ініціятива Уряду Президента Української Національної Ради була би справді принесла автономію з міжнародньою ґарантією.
Зрештою коли край був иншої думки, то чому не натиснув на Уряд?! Адже ще в осени 1922. р. голова Міжпартійної Ради підчас свого побуту у Відні, познакомившися з політикою Уряду, заявив, що треба стояти аж до кінця при незалежности, бо тільки така політика може принести як не незалежність, то автономію.
В нашій історії ми вже мали випадок, де ми уступили під натиском антанти, жертвуючи прінціпом без найменшої реальної користи для нашої справи. Була се наша згода на проєкт перемиря, предложений в Парижі комісією Боти. Ми згодилися тоді на лінію, яка віддавала третину української Галичини під Польщу, думаючи, що наша згідливість заставить Мирову Конференцію примусити Польщу заключити перемиря. Одначе Польща повела війну далі і Мирова Конференція апробувала довершену нею окупацію Галичини. Чи не ліпше було вдарити кулаком о стіл і заявити: „Можете нас завоювати, але добровільно ми ані пяди української землі не віддамо!“
Голова Народнього Комітету грозить судом історії за те, що Уряд Президента Української Національної Ради не виступив з ініціятивою признання польської державности за ціну автономії. Можемо уявити собі, що було би, коли-б така ініціятива була наступила без успіху. Яким судом історії грожено би тоді! Коли з акції перед головними державами антанти кується оружжя, що вона означає відречення від суверенности українського народу в користь головних держав антанти, то яке оружжя можна-б було викувати з признання польської державности за ціну автономії!
Я не входжу в подробиці політики Уряду Президента Української Національної Ради. Але провідна політична лінія була правильна. Що вона не принесла успіху, — се тільки значить, що задача Уряду була понад наші сили.
Теперішня задача — скріпляти наші сили і ждати слушного часу, а не ослабляти себе несправедливими обвинуваченнями.
Незалежно від оцінки минулої діяльности конкретного Уряду Президента Української Національної Ради треба мати на увазі, що той Уряд, та форма в якій він істнував, його діяльність, — се одно, а ідея, якої він був представником і символом, — се друге.
Найшкідливійше в критиці Уряду й його діяльности є те, що не тільки не робиться ріжниці між ним і ідеєю, але більше, представляється Уряд і його діяльність в тенденційно неґативнім світлі власне в тій ціли, щоби вбити ідею.
Уряд в тій формі, в якій він істнував, можна вважати невідповідним, його діяльність підлягає критиці, особи можуть видаватися нездатними, все те підлягає дискусії.
Одначе ідея державности західно-українських земель, доки вони знаходяться під окупацією Польщі, — коли не хочемо признати польської державности на сих землях, — мусить остати для нас незайманою догмою. І мусить істнувати установа, яка була би представником і символом сеї ідеї, — державна влада західно-українських земель.
Що має бути поставлене на місце влади Президента Української Національної Ради, про се просто важко зорієнтуватися в тім хаосі політичної думки, яка панує в краю.
Коли Народній Комітет в своїх резолюціях 30. червня 1923. р., признавши Уряд Президента Української Національної Ради скасованим Конференцією Амбасадорів, признає потребу „створення за кордоном всеукраїнського політичного центру для пропаґанди всеукраїнської державности і для оборони прав і інтересів українського народу поодиноких окупацій[12], — то голова Народнього Комітету поясняє становище Народнього Комітету так, що „мусів бути зліквідований Галицький Уряд, щоби зробити вільне місце для створення центру західно-українських земель“[13].
Взагалі-ж політична думка краю в сій справі ще не скристалізувалася.
Як вже зазначено висше[14], концепція всеукраїнського політичного центра являється і неможливою і недоцільною. Неможливою, бо при незвичайно великім числі взаїмно поборюючих себе політичних ґруп утворення такого центра, се утопія. Недоцільною, бо з огляду на відмінне положення окремих частий України доцільність змагань до соборної української державности вимагає, щоб кожда часть мала окрему орґанізацію для ведення визвольної боротьби.
Сьому відповідає ідея політичного центра західно-українських земель.
Одначе зі становища української державности нове треба творити в звязку з попереднім, так, щоб не вривалася нитка української державности. З сього становища центр західно-українських земель повинен бути правним наступником Уряду Президента Української Національної Ради. Становище, що найперше мусить перестати істнувати Уряд Президента Української Національної Ради, „щоби зробити вільне місце для створення центра західно-українських земель“, являється недопустимим, бо воно означає перервання звязку між Українською Національною Радою і центром західно-українських земель, творить у нашій державній традиції між одним і другим порожнє місце.
Найблизше до правильного шляху, в сій справі підійшла американська еміґрація, яка на другім Конґресі „Обєднання Українських Орґанізацій" (25. і 26. жовтня 1923) признала потребу утворення центру західно-українських земель і його представництва за кордоном, зазначуючи рівночасно, що до часу утворення сього центру признає владу Президента Української Національної Ради.
——————
- ↑ Сей стан справи представлений на основі статті п. н. „Викрути й неправдиві твердження Голови Народнього Комітету“, поміщеної в „Українськім Прапорі“, ч. 47 з 8. грудня 1923.
- ↑ „Діло“, ч. 40 з 25. травня 1923.
- ↑ „Визване інтервю. Розмова з п. Головою Нар. Комітету д-ром Вол. Охримовичем.“ „Діло“, ч. 183 з 17. падолиста 1923.
- ↑ „Діло“, ч. 204 з 19. грудня 1923.
- ↑ „Визване інтервю.“
- ↑ „Викрути й неправдиві твердження Голови Народнього Комітету.“
- ↑ „Визване інтервю.“
- ↑ Диви мою працю „Галичина в рр. 1918-1920“.
- ↑ Сам Президент Української Національної Ради в інтервю, поміщенім в американській „Свободі“ (ч. 230 з 3. жовтня 1923) висловляє про се ось-який погляд:
„У звязку з сим (себто з відношенням уряду ЗУНР до рішення Конференції Амбасадорів) хочу вияснити становище Уряду ЗУНР до тих головних держав антанти.
Як переможці в світовій війні, ті держави присвоїли собі право суверенности над українськими землями, які творили Західно-Українську Народню Републику, і на цій основі видали ряд актів, що починаються рішенням Найвисшої Ради з 25. червня 1919. р. (згода на польську окупацію Східної Галичини) й кінчаться рішенням Ради Амбасадорів з дня 14. березня 1923. р.
Зі становища суверенности ЗУНР всі ці акти являються актами насильства, і Уряд ЗУНР проти них, як проти таких, протестував.
Коли-ж Уряд ЗУНР звертався до головних держав антанти з домаганням усунення польської окупації Східної Галичини й привернення державної незалежности ЗУНР, то робив це ось чому:
1. Супроти населення Східної Галичини головні держави антанти взяли на себе зобовязання дати йому змогу виконати право самовизначення.
2. Супроти Польщі головні держави антанти мали право усунути її окупаційну владу зі Східної Галичини, а Польща, мала обовязок кожде зарядження головних держав антанти в справі Східної Галичини виконати.
Не маючи змоги усунути польську окупацію власною оружною силою, Уряд ЗУНР звертався до тої посторонньої сили, яка супроти українського народу мала обовязок, а супроти Польщі право це зробити.
Всі ці заходи ЗУНР не означають признання суверенности головних держав антанти над Східною Галичиною, а лише мали на меті осягнути фактичного стану, який відповідав би правному станови, себто суверенности ЗУНР.“ - ↑ Докладніше про се диви мою працю: „Галичина в рр. 1918-1920.“
- ↑ „Діло“ ч. 8 з 12. січня 1924.
- ↑ З резолюції Народнього Комітету з 30. червня 1923. р. відома в автентичнім тексті тільки одна, про те, що Уряд перестав істнувати з днем 15. марта 1923. р., оголошена в статті голови Народнього Комітету п. н. „Визване інтервю“. Инші відомі тільки з анонімного оголошення, передрукованого в „Українськім Прапорі“ (ч. 30 з 28. липня 1923), звідки ми й наводимо резолюцію про всеукраїнський політичний центр, і з приватних повідомлень. В відношенню до Уряду Президента Української Національної Ради, особи Президента і членів Колегії уповноважених сі резолюції — на основі приватного повідомлення, яке походить з зовсім певного жерела — являються безпримірним тайним політичним нападом, так, що в інтересі вияснення справи вони повинні бути оголошені.
- ↑ В статті п. н. „Визване інтервю“.
- ↑ В V. розділі сеї праці.
 | Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |