З Новим роком 1924/Соборна Незалежна Українська Держава і теперішній стан українських земель
| З Новим роком 1924 I. Соборна Незалежна Українська Держава і теперішній стан українських земель |
Соборність і західно-українські землі ▶ |
|
Соборна Незалежна Українська Держава! Ідеал тих, що в розвитку української політичної думки доходили до зрозуміння конечности ідеалу власної державности, аж сей ідеал став ідеалом цілого народу. Боєве гасло тих, що в світовій війні рішили власною кровю „визволити Матір-Україну з московських кайдан“. Ціль і задача дня в будуванню власного державного життя на руїнах Росії й Австро-Угорщини. Вкінці, — після проголошення зєдинення Українською Національною Радою Західно-Української Народньої Републики в Станиславові 3. січня 1919. р., — Великий День 22. січня 1919. р. в Київі. „Від нині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України“ — голосить універсал Директорії Української Народньої Републики.
Та замість завершення й укріплення будови „Єдиної Незалежної Української Народньої Републики“, яку проголосив Універсал Директорії, — нове лихоліття, в якім українські землі насильством над волею українського народу поділено на чотири части.
Яке теперішнє положення сих частий і які повинні бути її змагання до Соборної Незалежної Української Держави?
Коли взяти на увагу, як насаджувалася на Україні радянська форма державної влади, і тільки сей момент мати на увазі, — треба би сказати: московська окупація.
Коли взяти на увагу, що власне в минулім році взаїмний звязок територій радянської влади вилився в форму Союза Соціялістичних Радянських Републик, себто в форму федерації, а при тім мати на увазі, що до того часу Українська Соціялістична Радянська Република була під правним оглядом незалежною державою, якою й виступає в рижськім договорі, — треба би сказати: утрата й тої формальної незалежности, якою була закрита залежність від Московщини до того часу.
Коли-ж узяти під увагу теперішній правний і фактичний стан, як також тенденції розвитку, — треба сказати ось-що:
Під правним оглядом Радянська Україна, як складова держава радянської федерації, уявляє собою несуверенну державу.
В оцінці сього правного стану можна покласти натиск або на утрату суверенности й залежність від Московщини, яка займає пануюче становище в радянській федерації, — або на факт історичного розвитку, в якім та часть українських земель, що творить тепер Українську Соціялістичну Радянську Републику, з положення части „єдиної, неподільної Росії“, борючись за державну незалежність, добилась становища держави в радянській федерації.
Зі становища доцільности змагання до державної незалежности, маючи на увазі як можливости розвитку на територіях, які творять тепер радянську федерацію, так і вагу міжнародньої політики в відношенню до тих територій і їх розвитку, — треба класти натиск на те, що найбільша часть українських земель здобула становище держави.Сей факт здобуття становища держави мусимо закріпити і в нашій власній свідомости і в свідомости міжнароднього світа і зробити його вихідною точкою дальших змагань до здобуття Соборної Незалежної Української Держави.
Одначе не сміємо не бачити, що та держава, яку уявляє собою Українська Соціялістична Радянська Република, не є тим висловом української державности, який відповідав би нашим змаганням.
Форма федеративної держави, зложеної з несуверенних складових держав, не є тою формою, в якій окремі нації могли би знайти — при взаїмнім звязку між собою — державну незалежність.
Поминувши Швайцарію, яка, як країна мала, з особливим історичним розвитком, а при тім зложена тільки з невеликих частин окремих націй, частин, які не відчувають відповідальности за історичний розвиток цілости нації і не впливають на нього, — всі істнуючі федерації творять національні цілости.
Національну цілість творить Німеччина, де перехід від окремих незалежних держав до федерації означав історичний розвиток державного зєдинення німецької нації.
Національну цілість творять Злучені Держави Північної Америки, де всі племінні окремішности стоплюються в американську одноцільність на анґльо-саксонській основі.
Національні цілости або бодай одноцільну анґльо-саксонську основу державної будови творять: Канада, Австралія, Південна Африка, з яких кожда в своїй внутрішній будові уявляє федерацію.
І всі сі федерації — включно з Швайцарією — виявляють постійну тенденцію від децентралізації до централізації, до стоплювання окремих складових держав в щораз більше одноцільну цілість.
Маючи на увазі сей історичний розвиток форми федерації, треба ствердити, що вона не надається як правна форма взаїмного звязку між окремими національними державами.Коли федерація переходить розвиток від децентралізації до централізації, — рівночасно розвивається инша форма звязку держав, а саме звязок держав бритійської імперії, яка переходить розвиток від кольоніяльної залежности частин від центра до державної незалежности і рівнорядности. Сей звязок означає для складових частий не тільки повну внутрішню незалежність, але також рівнорядність на міжнароднім полі. Одначе тут знов бачимо особливий історичний розвиток, на основі особливих територіяльних відносин. Тому важко його пересадити в инші відносини. Та хто шукає форми звязку держав при збереженню державної незалежности окремих частий, то такою формою являється не федерація, а радше звязок держав бритійської імперії.
Творці радянської федерації голосять, що Союз соціялістичних радянських републик є завязком і прообразом будучого Союза соціялістичних радянських републик Европи. Одначе правна форма радянської федерації відповідає дотеперішнім взірцям історично утвореної форми федерації, зокрема перевага Московщини в радянській федерації нагадує перевагу Прусії в німецькій федерації. Тому годі допустити, щоб будучий союз европейських держав — навіть після перемоги соціялістично-радянського ладу — міг утворитися на тих основах, на яких опирається теперішня радянська федерація.
Навпаки, сама радянська федерація, — коли в дальшім розвитку не візьме в ній перевага змагання до централізації, себто до відбудови „єдиної неподільної Росії“, — відбуватиме розвиток в напрямі усамостійнювання окремих держав.
Українська Соціялістична Радянська Република, як складова держава радянської федерації, не є державою незалежною, суверенною, — тільки залежною від радянської федерації, а властиво від Московщини, яка займає пануюче становище в радянській федерації.
Ступінь залежности означує конституція радянської федерації, яка одначе все ще знаходиться в процесі творення. Основно відріжняє її від конституцій инших федерацій право кождої складової держави виступити з федерації. В теперішніх обставинах се право є ілюзією. Одначе в дальшім розвитку воно може мати свою вагу.
Та не тільки правна залежність Української Соціялістичної Радянської Републики від радянської федерації робить істнуючу українську державу залежною від Московщини. Сю правну залежність побільшує фактична залежність державної влади в радянській федерації від комуністичної партії і пануюче становище московського елементу в комуністичній партії радянської федерації. Наслідком сього залежність пануючої на Україні комуністичної партії большевиків України від московського центра є рівнозначна з залежністю державної влади України від Московщини.
Правна і фактична залежність від Московщини, — се один бік положення теперішньої української держави.
А другий бік? Се процес росту національної і державної свідомости української народньої маси, який перетворює її в державну націю і заставляє московський центр радянської влади до уступок украінській державности.
Сьому процесови сприяє те, що революція знищила ті соціяльні верстви, які на Україні були основою панування Московщини. Зникла змосковщена велика земельна власність, зруйновані міста з буржуазією й робітництвом, бюрократією й інтеліґенцією свобідних професій, — елєментами. які, хоч виявляли противні соціяльно-політичні тенденції, одначе всі разом творили кріпость московської культури на Україні. Коштом великої земельної власности скріпилося українське селянство, а міста серед моря національно свідомого й економічно сильного селянства можуть відродитися тільки як українські міста.
Літа національної і соціяльної революції на Україні не минули безслідно.
В міру росту національної й державної свідомости українського народу й державна влада переходитиме в українські руки. Причиниться до сього й сама радянська конституція, яка опирається на прінціпі влади народньої маси і тільки доти може давати владу одній партії, доки не зросте свідомість і активність народньої маси.
Взагалі в розвитку відносин в Українській Соціялістичній Радянській Републиці треба відріжнити змагання радянської влади і висше зазначені тенденції розвитку. Радянська влада, йдучи на уступки сим тенденціям в своїх інтересах, причиняється до розвитку, який переростає її. Се можна прослідити в господарській політиці на цілім просторі радянської федерації і зокрема в національній політиці на Україні.
Власне тепер переживаємо момент, коли радянська влада робить нову уступку ростови національної і державної свідомости українського народу. Ce — українізація державної влади на Україні.
Українізація державної влади в українській державі! Що се значить? Перше всього, що доси державна влада в українській державі не мала українського характеру, тільки — московський. Чи треба ще яркійшого свідоцтва залежности теперішньої української держави від Московщини? Се — що-до минувшости. А що-до будучности? Чи українізація означає повний безповоротний розрив з минувшістю? Певне сього в теперішню хвилю сказати не можна.
Ясно, що українізація означає, що радянська влада і її московський центр числиться з ростом національної і державної свідомости української народньої маси і йде їй на зустріч, щоби примирити її з собою і тим скріпити себе. Ясно також, що українізація означає змагання здобути симпатії українського народу поза межами Радянської України, — змагання, яке, треба ствердити, осягає свою ціль.
Слабою стороною українізації являється покищо її переважно механічний характер. Ті урядовці, які доси в виконуванню державної влади послугувалися московською мовою, повинні вивчити українську мову й її вживати в виконуванню державної влади. Ся механічна українізація криє в собі небезпеку, що ті самі урядовці перейдуть знов на московську мову, колиб такий наказ видано згори.
Щоб українізація була не механічна, а орґанічна, для сього треба, щоб до виконування державної влади став український національний елємент. Наскільки теперішня українізація має сей орґанічний характер, — розміри сього важко ствердити, — настільки являється вона трівким здобутком української державности.
Одначе й механічної українізації не треба недоцінювати. Й механічна українізація, — коли вона не буде тільки хвилевим політичним маневром, — матиме орґанічні наслідки. Населення, яке перейде українську школу, привикне до української мови в державних установах, словом зживеться з українським характером державного життя, не дасть собі сього здобутого добра відібрати.
Українізації державного життя грозитиме небезпека від зміни курсу московського центра радянської федерації доти, доки український характер державного життя не стане настільки орґанічний, що така зміна буде неможлива.
Друга небезпека, яка грозить теперішній українській державі, — се перемога московських проти-большевицьких елєментів у Московщині, які безперечно у змаганнях реставрувати „єдину неподільну Росію“ пішли би походом проти української держави як проти „плоду большевизму“.
І так правна й фактична залежність від Московщини з одного боку, процес росту української національної і державної свідомости і як наслідок сього українізація державного життя з другого боку — ось що характеризує теперішній стан Української Соціялістичної Радянської Републики. Не означає вона здійснення змагань українського народу до державности, одначе являється етапом на шляху до здійснення сих змагань.
В міру того, як у ній укріплятиметься орґанічний український характер державного життя, меншатиме фактична залежність від Московіцини в области її правної самостійности. За сим піде змагання до розширювання правної самостійности.
Так уявляється дальший розвиток теперішньої української держави, коли він не буде насильно припинений.
Другий комплекс українських земель, якому призначена активна роля в будуванню Соборної Незалежної Української Держави, се західно-українські землі: Галичина, Волинь, Холмщина, Підляше і Полісся, завойовані Польщею.
Як землі, що творять Українську Соціялістичну Радянську Републику. мають історичну місію здобути державну незалежність від Московщини, так західно-українські землі мають історичну місію здобути державну незалежність від Польщі. Аж після сповнення сих двох історичних місій може повстати Соборна Незалежна Українська Держава.
Сповнити свою місію західно-українські землі зможуть тільки тоді, коли не вважаючи на польську окупацію. Яка в рижськім договорі одержала правне признання Совітської Росії й Радянської України, а в рішенню Конференції Амбасадорів з 15. марта 1923. р. правне признання головних держав антанти, стоятимуть на становищі власної державности і вестимуть боротьбу за визволення зпід Польщі як держава, яка не признає ворожої окупації.
Сій справі будуть присвячені дальші розділи.
Вони занадто малі, щоб відіграти активну ролю в змаганнях до Соборної Незалежної Української Держави. Їх задача зберігати себе до часу, доки сі змагання будуть здійснені.
Між їх теперішнім положенням є основна ріжниця.
Бесарабія й Буковина знаходяться під ворожою окупацією, під якою їм доводиться вести важку, нерівну боротьбу за те, щоби зберегти себе від національної смерти.
Натомість Закарпатська Україна — після вікового мадярського гнету — переживає початки національного відродження. Запорука її будучности в тім, що в інтересі Чехословаччини лежить велика й могуча українська держава, з якою вона мала би спільну границю й оставала би в приязних зносинах.
 | Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |