З Новим роком 1924/Соборність і західно-українські землі

by Михайло Лозинський

◀ Соборна Незалежна Українська Держава і теперішній стан українських земель

З Новим роком 1924 Михайло Лозинський II. Соборність і західно-українські землі

Шляхами політичної думки західно-українських земель після 15. марта 1923. р. ▶

Женева: Наклад автора, 1924

II.

Соборність і західно-українські землі.

Будова — з історичного погляду відбудова української держави почалася на тій части України, яка призначена історією стати українським державним центром, зєдинити всі українські землі в Соборну Незалежну Українську Державу.

Українська Народня Република під проводом Української Центральної Ради, Українська Держава під проводом Гетьмана Скоропадського, відновлення Української Народньої Републики під проводом Директорії, вкінці Українська Соціялістична Радянська Република, — ось періоди тої будови.

Як представляється в кождім з тих періодів здійснення соборности?

Українська Центральна Рада в берестейськім мировім договорі згодилася, щоб ті українські землі, які до того часу належали до Австро-Угорщини, остали при ній на далі. Чому? Бо вона була за слаба супроти центральних держав, щоб могти здійснити ідею соборности. Що вона дбала про долю українських земель Австро-Угорщини, видно з того, що вдалося їй заключити з Австро-Угорщиною додатковий тайний договір, яким та обовязалася утворити з української Галичини автономну провінцію.

Сей договір уневажнила Австро-Угорщина за Гетьмана Скоропадського, який, будучи залежний від центральних держав, мусів на се згодитися.

Коли з розпадом Австро-Угорщини українські землі, що належали до неї, утворили Західно-Українську Народню Републику, яка звернулася до Гетьмана Скоропадського за поміччю проти Польщі, Гетьман заявив, що явної помочи дати не може, бо не хоче наразитися на війну з Польщею.

Найблизшою здійснення була ідея соборности в періоді Директорії. Бо західно-українські землі творили тоді власну державу, Західно-Українську Народню Републику, яка утворилася під гаслом здійснення ідеї соборности. Обі українські держави — Українська Народня Република і Західно-Українська Народня Република — правними актами, а саме: ухвалою Української Національної Ради в Станиславові з 3. січня 1919. р. і універсалом Директорії з 22. січня 1919. р. проголосили зєдинення, яке мали перевести Всеукраїнські Установчі Збори.

Одначе війна з Московщиною й Польщею не дала укріпитися тій формі української державности, якої висловом була Українська Народня Република, й довести до здійснення соборности. i Варшавською деклярацією з 2. грудня 1919. р і варшавським договором з 22. цвітня 1919. р. Головний Отаман Петлюра, як голова Директорії, від імени Української Народньої Републики зрікся в користь Польщі не тільки Галичини, яка творила основу Західно-Української Народньої Републики, але також Волині, Холмщини, Підляша й Полісся.

Ті самі землі відступила опісля Польщі Українська Соціялістична Радянська Република в рижськім договорі.

В кінці Конференція Амбасадорів рішенням з 15. марта 1923. р. признала Польщі ті самі українські землі від імени головних держав антанти, які в Версайськім договорі застерегли собі право означити східні границі Польщі, а в Сен-Жерменськім право вирішити долю Галичини.

Се рішення головних держав антанти Являється тільки признанням дійсного стану, утвореного воєнними походами Польщі на українські землі і ствердженого рижським договором.

Так поза межами українського державного центра остав великий комплекс українських земель, підданий під владу історичного західного ворога української державности.

Чому? Бо український державний центр був за слабий, щоби захистити західно-українські землі перед тим ворогом і здійснити ідею соборности. Українська держава останнього періоду — Українська Соціялістична Радянська Република показалася за слаба для здійснення ідеї соборности навіть в союзі з Совітською Росією.

^**^*

Відрізані від українського державного центра, який був примушений згодитися на се, піддані під владу ворожої держави, — що мають робити західно-українські землі, щоби здійснити ідеал соборної української державности?

Се питання стало перший раз перед ними після варшавської деклярації з 2. грудня 1919. р.

Тоді на се питання дала відповідь тільки Галичина, яка, маючи власну державну владу, — владу Президента Української Національної Ради як Уповноваженого Диктатора, — була здібна до самооборони.

Після варшавської деклярації перед західно-украінськими землями стали отсі шляхи:

Або признати рішення Голови Директорії як представника влади соборної української держави^[1] і примиритися з польською неволею. Сей послух владі соборної української держави означав би відречення від здійснення соборности, отже був би актом протисоборницьким.

Або відмовити Голові Директорії правної компетенції й утворити нову державну владу Української Народньої Републики. Вже сам факт, що се не сталося, свідчить, що до сього не було основи в тодішніх настроях політичних кругів.

Або признати Українську Соціялістичну Радянську Републику як правну наступницю Української Народньої Републики і під її прапором боротися далі за соборність. Поминувши питання, наскільки Українська Соціялістична Радянська Република мала тоді український характер, — се справи не рішило би, бо після рижського договору те саме питання: що робити далі, було би знов стало перед західно-українськими землями.

Або вкінці маючи на увазі слабість українського державного центра, власними силами вести дальшу боротьбу за визволення зпід Польщі, щоби в слушний час здійснити ідею соборности.

Сей власне шлях вибрала Галичина. Вплинуло на се два моменти: внутрішній і міжнародній.

Західно-Українська Народня Република, якої територіяльну основу творила Галичина, й після проголошення зєдинення задержала характер окремої держави. отже Галичина, хоч була завойована Польщею, мала свою власну державну владу, яка мала з одного боку і право й обовязок, з другого боку змогу рішати про дальшу політику сеї країни.

До сього внутрішнього моменту долучилося становище Мирової Конференції в справі українських земель. Мирова Конференція не визнала Украінської Народньої Републики і навіть заставила центральні держави уневажнити берестейський договір, а розглядала українські землі як части бувшої Росії й Австро-Угорщини.

Свої рішення про українські землі бувшої Росії відклала вона на пізніше, за виїмком Бесарабії, яку при кінці 1919. р. признала Румунії.

Українські землі Австро-Угорщини поділила Мирова Конференція на три части, так, як вони були поділені під Австро-Угорщиною, і приняла що-до них такі рішення:

Закарпатську Україну признала Чесько-словацькій Републиці.

Буковину, яку вже в перших днях після розпаду Австро-Угорщини заняла Румунія, оставила під румунською окупацією, застерігаючи в Сен-Жерменськім договорі право рішати про сю країну головним державам антанти, які в Севрськім договорі з сукцесійними державами Австро-Угорщини признали її Румунії.

Найбільше займалася Мирова Конференція Галичиною. Доки польський наїзд на Галичину розбивався о мур геройської армії Західно-Української Републики, Мирова Конференція старалася довести до польсько-українського перемиря в користь Польщі. Коли-ж Польща, одержавши від Франції, за дозволом Мирової Конференції, армію Галлєра, заняла Галичину, Мирова Конференція рішенням з 25. червня 1919. р. віддала її під окупацію Польщі, обовязуючися на переходовий час зорґанізувати її як автономну провінцію в звязку з Польщею під міжнародньою охороною, а вкінці дати її населенню змогу виконати право самовизначення. Після сього Мирова Конференція в Сен-Жерменськім договорі застерегла право рішення про Галичину головним державам антанти.

На сих внутрішніх і міжнародніх моментах сперлася дальша боротьба Галичини за визволення зпід окупації Польщі.

Край став на тім, що він далі творить державу, яка знаходиться тільки під окупацією Польщі, і на всі спроби Польщі виконувати в Галичині державну суверенність відповідав пасивним опором, який в особливо важні хвилі переходив в активну оборону.

Державна влада, зреорґанізована як Уряд Президента Української Національної Ради Західно-Української Народньої Републики, спираючися на признання краю, який уважав її єдиною своєю законною владою, виступила перед головними державами антанти з домаганням, щоб вони сповнили супроти Галичини своє зобовязання з 25. червня 1919. р., усунули з країни польську окупацію і привернули їй державну незалежність.

Коротко кажучи, боротьба за визволення Галичини зпід окупації Польщі спиралася на те, що Галичина творить державу, що ся держава на основі рішення Мирової Конференції попала під окупацію Польщі та що головні держави мають правне зобовязання усунути польську окупацію і привернути країні державну незалежність.

Ся оборона державної незалежности Галичини була в даних обставинах єдиним правильним шляхом до соборности. Передумовою здійснення соборної української державности являється визволення окремих частий України зпід чужого панування. Коли-б Галичина була незалежною державою, зєдинення з иншими українськими землями, наскільки ті були б так само вільні від чужого панування, лежало би в руках українського народу.

Зі становища всіх західно-українських земель, завойованих Польщею, слабою стороною акції Уряду Президента Української Національної Ради було те, що вона відносилася тільки до Галичини. Причина сього лежала в тім, що Уряд не мав уповноваження заступати також инші західно-українські землі, та що вони не мали в свою користь таких міжнародніх рішень, які мала Галичина. Одначе, коли-б уряд був мав уповноваження, міг би був у своїй акції на міжнароднім полі спертися на постанови Версайського договору, що головним державам антанти прислугує право визначити східні границі Польщі і рішати про землі бувшої Росії, й домагатися, щоби з українських земель, положених між Польщею й Союзом соціялістичних радянських републик, утворити незалежну державу.

Акція Уряду Президента Української Національної Ради на міжнароднім полі осягнула ряд успіхів, які полягали на тім, що супроти заяв польського правительства, що Галичина творить часть Польщі, головні держави антанти стверджували, що справа Галичини ще не вирішена та що вирішення належить головним державам антанти. Зокрема треба зазначити успіхи на конференції в Спа, перед Союзом Націй, і на міжнародній конференції в Ґенуї.

Одначе вирішення головних держав антанти в справі Галичини й инших західно-українських земель, завойованих Польщею, випало в користь Польщі. Конференція Ради Амбасадорів рішенням з 15. марта 1923. р. признала східною границею Польщі границю рижського договору, піддаючи західно-українські землі під суверенність польської держави.

В відношенню до Галичини се рішення являється очевидним зломанням зобовязання Мирової Конференції з 25. червня 1919. р., в відношенню до всіх західно-українських земель нарушенням права самовизначення українського народу.

^**^*

І знов стали західно-українські землі перед питанням: Що робити далі, як повести дальшу боротьбу за визволення зпід Польщі і здійснення соборної української держави?

Відповідь на се питання може бути тільки одна:

Стояти на становищі, що сі землі творять державу, і боротися проти Польщі як держава проти ворожої окупації.

Маючи на увазі, що ворожі державности західно-українських земель рішення польського державного права і міжнароднього права поставили сі землі в однакові умови, — витворити також однакові умови українського державного права, себто утворити державну владу всіх західно-українських земель.

Маючи на увазі, що на території, яка призначена історією стати українським державним центром, процес творення української державности ще далеко не завершений, що з огляду на се як також на міжнародні відносини момент визволення західно-українських земель може припасти на час і обставини непригожі для зєдинення, — боротися за визволення під прапором державности західно-українських земель.

Соборна українська державність — се ціль. Шляхи до сеї ціли треба вибирати відповідно до кождочасних обставин.

Коли-б існувала українська держава, настільки могуча, що могла би визволити західно-українські землі, тоді їх гаслом повинно би бути зєдинення. Але й тоді для ведення боротьби за визволення в ціли зєдинення вони мусіли би мати свою власну державну владу.

Такої української держави, яка була-б передумовою гасла зєдинення, ще нема. Тому боротьба за визволення зпід Польщі мусить вестися під прапором державности західно-українських земель.

В теперішніх обставинах є се єдиний правильний шлях до здійснення соборности.

——————

1. Називаючи Голову Директорії, представником влади соборної української держави, стверджую тільки політичний факт, що він виступав в сім характері. Чи Голова Директорії мав право виступати від імени Директорії і чи Директорія мала право виступати від імени Галичини, сих правних питань тут не торкаюся.