„Не надій ся нічого!“
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твойій груди
Битєм трівожним не зглушило ті
Слова страшні: „Не надій ся нічого!“
Не надій ся нічого! Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжшая провина,
Убійство серця, духа і думок,
Живих і ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совість?
Не надій ся нічого! Земле мамо!
Ти світе ясний! Темното нічна!
Зірки і люде — чим ви всі тепер?
Чим я тепер? О чом не пил бездушний?
Чом не той камінь, не вода, не лід?
Тоді-б не чув я пекла в свойій груди,
І в мізку мойім не вертів би нор
Червяк неситий, — кров моя кіпуча
В горячці лютій не дзвонила-б вічно
Тих слів страшних: Не надій ся нічого!
Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!
Живущоі води в напій міні
Ти долила́, а жартом лиш сказала,
Що се отрута. Бо за щож би ти
Могла вбивать у мене душу й тіло?
Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли
Уста твоі мене вбивати мали, —
Лице твоє бліде, трівожні очи,
Вся стать твоя тремтяча мов мімоза,
Все мовило міні: Не вір! Не вір!
Ти добра, щира! О, не ошукаєш
Мойого серця гордости лускою!
Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурі світа, розчаровань муки
Заволокли тебе отсим туманом.
І в серці свойім знов я чую силу
Розсіяти туман той, теплотою
Чутя і жаром думки поєднати
Тебе в житєм, — і в відповідь тобі
Я кличу: Надійсь і кріпись в борбі!
|
