Так сталось! В труні металевій нині
Ота рука поганая спочила,
Що ген-то, в добрій чи лихій годині
Нас розлучила.
Я бачив, як єі зашрібували,
Вложили в склеп і привалили камінь,
Цементом заліпили й прикопали —
Значить, і амінь.
А ти стояла з близька у жалобі,
Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока
Текли, чутя ж не зрушило з-глибока
Те, що в тім гробі.
Ще душно, я-ж стояв увесь холодний
Близь тебе й німо на сей гріб дивив ся.
Мов хмара з вітром, так в уяві бив ся
Засуд народний.
Хто вбив живую душу й перед смертю
За вбійство смертну не відтерпів муку,
Той по смерти́ з могили розпростерту
Простягне руку.
І з твоіх сліз, з лиця твого блідого,
З очей, що скрились у важку жалобу,
Я хтів дійти, чн та рука померша
Простягнесь з гробу?…
|
