З літ дитинства (1919)/Їсти

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З літ дитинства. Новелі (1919
Андрій Заливчий
IV. Їсти
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
IV.
Їсти.

 Було це на масниці. Люде варили вареники, пекли блинці, пили горілку.

 Уже днів зо три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть же їв блинці і вареники. А мати вже в третьої сусідки позичила паляницю. Уже днів чотирі видавцем нам давали хліба: — нас було п’ятеро — вранці по скибці і ввечері. І ми вдвох з сестрою, цілий день поперемінно трималися матері за поли і прохали „пани“ (хліба). Вже в третього судіди позичила хліба і ніде було більше; та й ті прохали яко мога швидче повернути. І мати що дня разів по п’ять шукала у кото б ще можна було б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.

 А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтрьопані, замурзані. Пам’ятаю, у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличча й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухати, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші і кращі. Вони дражнили нас „мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженними, прибитими, нелюдськими дітьми.

 Якось інстинктовно що дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго втримувався — хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з заздрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов до дому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.

 Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша і найдобріша була жінка у нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі і в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене на стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по за вухами тріщало. Під’ївши, я хапався за шапку і миттю біг до дому. Веселий і радий хвалився:

 Ото я наївся: і борщ із хлібом і вареники їв у сметані.

 А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять. Вони лише з заздрими очима слухали про те, як я оповідав, і зараз же запитували:

 — Що, нічого не приніс?..

 Тільки тоді я згадував, що і їм же їсти хотілося.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.