З подорожі до волинського села
Ольга Косач-Кривинюкова
1928
Літом 1928 року мені довелося побувати на Волині.
Виїхавши з Київа 30/VI, я поїхала на Волинь через Коростень, пробула в Звяглі (в Новограді-Волинському) два дні, потім через Шепетівку доїхала залізницею до Заслав’я (Ізяславу), а звідти 17 верст кіньми до села Великої Гнійниці Плуженського району Шепетовецької округи (давніше Плуженської волості, Острозького повіту, Волинської губерні).
За той короткий час, що я пробула в Звяглі зі спеціальною метою зібрати матеріял для виставки пам’яті Лесі Українки, що народилася в Звяглі, якихось етнографічних спостережень я не могла там зробити. Зазначила я собі лише таких чотири речі: 1) що ні од кого, з ким мені доводилося говорити, я не чула назви «Звягель», а всі казали «Новоград»; 2) що назва річки «Случ» - чоловічого роду, а не жіночого, як то я звикла змалку чути в своїй родині, що жила в Звяглі 50 років тому; 3) що базарного дня, коли на торзі було сила люду з околишних сіл, я ні на кому не побачила ні одної з тих хороших вишиванок, що їх моя мати, Ольга Косач, п’ятдесят років тому зібрала на Звягельщині цілий великий збірник, та 4) що дорогою з Київа до Звягля й від Звягля до Шепетівки з вагонного вікна я майже не бачила сіл, а все лише хутори чи одруби (кажуть, ще столипінські), і на них багато хат з обтятими причілками (покрівля на два схили, а не чотири, як то я звикла бачити в інших місцях Волині, де я раніш бувала).
У Великій Гнійниці (чи, як там кажуть, Гнійниці), я була з 3/VII до 7/VIII. Думаю, що коли буду жива, то певне що-літа буватиму там і матиму, таким чином, можливість обслідувати це село докладно. Цього разу систематичного обслідування, хоч би якоїсь одної ділянки гнійницького життя, мені ще неможна було зробити, бо треба було поновити давні знайомості, зав’язати нові стосунки, собі придивитися й дати до себе звикнути. Ото ж спостерегла й записала я цього року в Гнійниці лише де-що побіжно, в природному тягу мого гостювання там у родичів, а тому безсистемно, здебільшого випадково.
Село Велика Гнійниця стоїть од міста Заслав’я, де тепер іде залізниця Шепетівка-Лепесівка, за 17 в., від міста Острога – за 30, од Шепетівки – за 40 та від свого району, села Плужного, за 10 в. Гнійницю збудовано на скількох горбах, (там, і навкруги всюди місцевість горбиста – хвиляста), перетинає її малесенька річечка, швидше навіть струмок, що бере свій початок у «Безодні» (велике джерело), в долинці за селом, під «Чорним Ліском», і, пробігши селами Калитинцями та Малою Гнійницею або Гнійничкою, впадає до Гориня (Горинь, як і Случ, чоловічого роду). В цей струмок впадає дуже багато струмочків, що починаються з джерел, а джерел тих там усюди безліч. В Гнійниці сила овочевих садків і багато лісового дерева. Навкруги села в різних місцях рештки тих великих лісів, що були тут колись, а також насажені молоді ліски. Всюди з-під землі визирає вапняк (колись із нього там випалювали вапну).
Гнійниця складається з таких «кутків», розложених на окремих горбах: Земєлничка, Гук, Деркачівка, Зацерква, Циганська вулиця, Нові Садиби або Гаврилівка, Огрудок (колишня панська садиба, - парк і овочевий сад, - тепер без жодних будинків).
В Гнійниці 300 дворів і до 1357 мешканців, землі 1203 дес. Майже всі мешканці – українці, є два великороси, є одна єврейська родина з 9 душ, є 10-15, так званих, «американців», тобто місцевих людей, що довший час (по 15-20 років) жили в Америці П.-А. С.-Д.), а тепер повернулися на батьківщину; є одна правдива американка (литовського роду, але вроджена в Америці).
Всі мешканці, за винятком євреїв, - хлібороби, майже всі мають рогату худобу, вівці, багато хто коні, досить багато хто тримає гуси. Всі вони сіють коноплі й роблять полотно, і мало хто сіє льон. Кохаються в садках. Є скілька сажавок, де розводять рибу.
В Гнійниці є два водяні млини (до недавна було навіть три), чотири вітряки, один драч на просо, два драчі на гречку, три кузні, одна цегельня. Є майстри, що роблять ткацькі верстати, коловоротки, шкуратяні решета; є теслі, столярі, бондарі, стельмахи, є один дуже старий майстер, що робить дерев’яний довбаний посуд (ступи тощо).
Є там і сільрада і, так звана, «канцелярія» при ній. Є школа – 4-хлітка (колись вона була церковно-приходська, потім двоклясова). Є споживчий кооператив з крамницею («кліткою»). Є СКНС, є КСМ. Через два дні на третій до села приходить пошта, (власне приїздить одною конячкою через Заслав’я-Плужне). З Київа лист приходить на 6-7-й день.
Землеустрою ще не переведено, саме тепер він переводиться.
Була в селі стара дерев’яна церква, але згоріла в 1926 році.
Є дві старі хаті по 100, а може й більше, років; решта новіші.
Відбуваються в Гнійниці такі обряди: перед Різдвом справляють «Вілію», на Різдво колядують і справляють «Коляду»; перед Новим роком – «Багатий вечір», «щедрують», «закрадають», гадають; на Новий рік «посипають»; перед Водохрищам – «Голодна кутя»; в м’ясниці справляють весілля, - хоч вінчаються в церкві, а хоч лише записуються в ЗАГСі; на масницю справляють «Колодку»; у піст і на Великдень співають великодніх пісень, на Великдень ще й грають великодні гри; на перший день Великодня діти «христують», на другий день хлопці «обливають» дівчат; в суботу на великодньому тижні «проводи»; на Зелені свята вішають клечання; в Петрівку співають петровських або купальських пісень; на Івана-Купала справляють «Купала»; роблять зажинки, співають жнив’яних пісень; роблять обжинки – на полі «закручують бороду», а додому йдуть з вінком і балюють; на Маковія ставлять городину; на Спаса святять вінки й садовину; бувають «годенки», «досвітки» з «замочинами» на початку їх, «вечорниці»; на Катерини печуть «калиту»; на Андрія гадають; ворожать, чарують, відьмують, лікують, мають усякі прикмети на різні випадки і так твердо вірять у них, що навіть американка пройнялася тою вірою.
В мові гнійницьких людей одразу звертають на себе увагу такі особливості: тверде т на кінці дієслова (ходит, робит, ходять, роблять), тверде ц (горобец, молодица, ца, цого, цилую), тверде р (порадок, трох), постійне вживання двійні (дві вікні, дві руці), закінчення речівників середнього роду на є (Заслав’є, зілє, весілє), слова: чем (а не чом), тра (треба), шмат (багато), «доброго дня» частіше, ніж «добридень»; лаяти, прозивати кому, а не кого.
Цього літа я змогла зробити в Гнійниці таке:
записала весільний ритуал (і чимало пісень до нього);
записала, як справляють Купала (і пісні до нього);
як зажинають і «закручують бороду» в кінці жнив;
як печуть «калиту»;
все, що, коли й як робиться з коноплями, починаючи з сіяння сімени і аж до готового полотна;
записала скілька сотен термінів, (окрім тих, що до оброблення конопель), несистематично, а які здибалися в житті, до 30 назов рослин і зібрала гербарій зразків тих рослин;
записала окремі вирази, прислів’я, жарти, прикмети;
зав’язала стосунки й зацікавила Етнографічним Товариством скількох людей, що тепер беруться за роботу обслідування Гнійниці та збирання зразків її матеріальної культури.
Коли спитати кого з гнійничан, чого то так негарно зветься їх село, то кожне відповідає: «Старі люди кажуть, що тут колись був дуже гарний город Гнойно, то й село на його місці так зветься». А чого той город так звався, то вже ніхто не знає. Член нашого Товариства Михайло Кривинюк – родом з Гнійниці, він каже, що читав у якихось старих документах, що переховувалися в церкві й згоріли разом з нею, що в Гнійниці були «гнояки», то б то ями, де гноїлася якось особливо глина на цеглу; з тої глини виходила дуже гарна цегла і ті гноянки, як велика цінність, давалися у віно, переходили в спадок, продавалися і т. д. Від тих гноянок нібито й пішла назва села.
Про «Безодню», де бере початок гнійницька річечка, кожен гнійничанин охоче розказує, яка то вона була колись глибока, і, як доказ того, наводять таку пригоду, що відбулася за давніх часів: «У якогось чоловіка, що наклав хуру снопів на сусідньому коло Безодні горбу, згедзькалися воли, помчали з горба вниз, впали до Безодні й безслідно зникли в ній. Як не шукали потім, - не знайшли ані волів, ані хури, бо Безодня справді була без дна, а тепер замулилася».
Де-що зі звичаїв у с. Гнійниці. (Записано від Оксени Миколайчукової).
На Катерини (24/XI ст. ст.) вдень дівчата печуть «калиту» (корж пшеничний прісний), вбирають цукерками, помальованим пірачком з вінків (купованих) і переязуют червоною биндою. Увечері вішают «Калиту» до сволока. Хлопці розколотять сажі, котрийсь візьме квача й тую сажу та й стане кіля «Калити». Дівчата й хлопці по черзі їдут верхи на коцубі до «Калити».
Той, що з квачем, питає: - Куди їдеш? – Той, що їде, каже: - Килити кусати. – Знов той, що кіля сажі: - А я буду по зубах кресати. – Той, що їде: - А я не засміюся. Як не засмієца, то вкусит Калити, а як засмієца, то той його вимастит сажою.
Після кусання хлопці й дівчата балюют. Гадати не гадают на Катарини, тільки дуже зрідка яка дівчина «садит вишню». Виломит голячку з вишні та й поставит у бутельку з водою. Як на Різдво зацвите, то та дівчина під того року заміж. Але то дуже зрідка роблять, бо гріх, щоб цвило невчасно.
На Гандрея (30/XI ст. ст.) різно гадают: хлопці й дівчата вкупі: «печут пампушки» - напечут пампушок, покладут на стільці, застеленому рушником, кожна дівчина назначит свою пампушку. Закличут собаку, щоб їв пампушки, дивляца, котру перше вхватит і де зіст. Чию першу – та дівчина перше піде заміж. Як зіст на покуті, то добре: як буде йти заміж», то на весіллі могтиме стати ногою на стіл, ідучи на посад сідати в молодца, бо не зганьбила свого дівоцтва, а як під полом зіст, то погано, бо піде заміж з неславою.
«Пускают пампушки на воду»: хлопець чи дівчина пускає на воду одну пампушку свою, а другу, на кого задумає (хлопець задумує дівчину, дівчина – хлопца), як пампушки зійдуца, то поберуца, а як не зійдуца, то не поберуца.
«Ідут до джерела»: дівчата стромляют руку в джерело і дивляца, що витягне: як щотини, то буде чоловік щотинник, як тріску, - то столяр, як нитку, то кравець, як вуглинку, то коваль. А може ще що.
«Коноплі сіют» - сіют на городі сімня і примовляют: «Гандрію, Гандрію, я коноплі сію, а дай мені знати, з ким я буду брати». А тоді слухают: де собака загавкає, то в той бік заміж піде.
«Дрова берут на оберемок» - чи буде до пари.
Хлопці теж гадают, яле так секретно, що дівчата ніяк не можут довідатися. Одна жінка піддивилася, як хлопці прийшли до її сина й гадали, то казала, що якос гадают з щотиною з чорного кабана.
На «Вілію» (24.XII ст. ст.) вдень пратают, варат, печут, старі люди «пісникают» (нічого не їдять до зорі). Увечері дочка-дівчина, (як нема дочки, то молодший син, а як нема дітей, то господар, а вдовиці самий доводила приносити), йде до клуні і приносит звідти «коляду» - сніпок з жита, вівса, ячменю (пшениці не буває), а зв’язаний в двох місцах, і сіна трохи. Приходит до хати й каже: «Добривечир з колядою», господиня-мати відповідає: «Доброго здоров’я». Хто приніс «коляду», ставит її на покуті, господиня розстеляє сіно на столі і від нього сипле всякої пашні, що вона сама принесла до хати. «Коляду» робит господар, як внесе «коляду» до хати дочка, то будут телички родитися, як син – то бички. По вечорі до «коляди» на покуть ставлят в горщиках узвар і кутю, накриту книшем. «Коляда» стоїт на покуті, а сіно лежит на столі цілі «Різдвані сьвата» - два тижні. Допіро на третій день Водохрища її вносят і кажут при тому: «Бувайте здорові з Колядою». При вечері на «Вілію» їдят насамперед по ложці куті.
На перший день Різдва (25/XII ст. ст.) онуки, часом, батьки ідут до «баби-бранки» з вечерою: несут книші, ковбасу, хустку, хвартуха. Баба-бранка приймає, частує. У деяких – то по скілька столів гостей буває. Балюют, колядуют. Молоді молодиці, що в остатні м’ясниці повиходили заміж, ідут з чоловіками до своїх батьків з вечерою. Куми ідут до кумів. Як кума – дівчина, то на вечеру кладут бинду.
Увечері колядуют: - спочатку діти, (вони часом мают «торбая», а часом ходят з саночками і на них складают, що хто даст), потім хлопці й дівчата вкупі. Вони часто колядуют «на коляду». Тоді ж і чоловіки (часом і парубки з ними) колядуют «на церкву». У колядників часами буває звіздар з рогами та образком і свічкою. У тих, що колядуют «на церкву» - дзвінок. Колядники підходят під середне вікно і кажут: «Добривечор, чи позволите заколядувати?» «А ви за що колядуєте, чи за гроші, чи за книша, чи за що?» Умовляца, а тоді вже чи позволят: «Колядуйте», чи часом і не позволят. Ті колядники, що колядуют на церкву, не питаюча під вікном, а просто йдут, дзвонячи, до хати і колядуют. Після колядування так прощаюца: «Дай, боже, зарік дочекати, миром, покоєм, бувайте здорові».
«Коляду» справляют найбільше на другий день Різдва, або коли-небудь на різдвані сьвата. Збираюца хлопці й дівчата й балюют. Роблят вечеру з того, що заколядуют, що випросят у матерів, або й украдут удома.
На Багатий Вечер, або на Щодруху (31/XII ст. ст.), на вечеру конче мусят бути вареники, пампушки й кишка. Куті не варат. Щодрувати ходят спочатку діти, а потім дорослі дівчата; парубки не ходят щедрувати, бо вони в той час ідут «закрадати». В щедрівках найбільше співаєца про дівчат і хлопців та про любощі, а то ще діти співают смішних щедрівок. «Закрадают» все, що попадеца: і сокиру, і коня, а найбільше люблят украсти ворота та затягти їх не знати куди, або вулицу перегородити скількома воротами. Вкрадене треба викупляти, а за викуп хлопці знов балюют. «Багатого вечора» дівчата ходят слухати під вікно: як почує, що кажут: «Іди», то піде заміж, а як: «Сиди», то не піде.
На Новий рік (1/I ст. ст.) – удосвіта дівчата виносят трошки смітя, сипне його та й слухає, де півень співає, або собака гавкає, туди заміж піде. З самого раня ідут малі діти з пашнею в рукавиці «посипати». Як прийде, - не каже: «Добридень», а одразу: «Роди, боже, жито, пшеницу і всяку пашницу. Дай, боже, на зарік діждати». Посипают і дорослі і домішуют цукерків і горіхів.
Голодна кутя, або Вілія перед Водохрищами (5/I ст. ст.). Знов варят кутю і ставлят на покуть до «коляди». Дівчата часом «виносят кістки собаці», винесе кості з риби, кине їх і скаже: «На ту, на!» та й слухає, де собака загавкає, - в той бік заміж піде.
На третій день Водохрища кінчаюца різдвані сьвата – виносят «Коляду» і виносят смітє, бо його цілі свата немона виносити, а тра збирати десь у куточку, чи під пічку, чи в сінях. Смітєм обсипают дерева в садку, щоб добре родили».
