З чужого поля/Елегія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Він ще витає на Балканах...
Лежить та кров’ю дотіка;
Одсили дише в тяжких ранах...
Кохання, дружба — все зника.
 Не візьме більш рушниці в руки,,
 Страшного списа не вживе...
 Прокляття шле, безсилий з муки,
 На панування світове.
Лежить юнак. Проміння ясне
Героя мручого пече...
Співає жниця... Серце ж гасне,
Востаннє смертна кров тече.
 Скрізь жнива... Плач, співай, небого!
 З землею сонечко спалай!
 Юнак не вбаче вже нічого;
 Осиротіє бідний край.
Гинь непохитно! Хто за волю
Вмира,— вік пам’ятка жива:
Шанує люд, про того долю
Співець усюди проспіва.
 Давала тінь йому вірлиця,
 Лизав криваві рани вовк;
 Безсумний сокіл, вихор-птиця,
 З журби, мов брат над братом, мовк.
Аж ось і смеркло; місяць сходить,
На небі зіронька сплила,
Під грозу ніби гай заводить,
По горах буря прогула.

 Русалки, вбрані мов на свята,
 Постали — гожі як одна;
 Не ширхнуть травкою дівчата:
 Юнак замучений кона.
Та перев’яже тяжку рану,
А та обвіє холодком,
Та поцілує... «Ні, не встану»,—
Панує дума юнаком.
 Де Караджа? Чи скаже вила?
 Де товариство любе, де?
 Мене покликує могила,
 По мене, бачу, смерть іде.
Русалок низка в стрійнім колі
Через повітря понеслась,
Щоб одшукать героїв волі,
Поки зоря не зайнялась.
 Зачервонілися Балкани;
 Хаджій Димитр опочива;
 Вовк лиже кротко чорні рани;
 Як перше, сонечко вгріва.