З чужого поля/Елегія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II. ЕЛЕГІЯ

Навік покинь оті пісні та мови, —
Печуть мене отрутою вони…
Зі мною враз без жалю оджени
Палку жагу, безумної любови.
Прокляв я сміло молодість мою
З нікчемною любов'ю отію.
Забуть, що я колись за ніжні вічка
Весь обливавсь кипучими слізьми:
Гидкий-бо то був час неволі-тьми
За позіх твій, за млявий вигляд личка.
Минув той час; байдужий до життя,
Зневажив я і ліру, і чуття.
Забуть ті жарти, — дітство нам негоже:
Любов у грудях більше не пала;
її прокинуть знову, як була,
Холодний розум дотиком не зможе;
В розбитім серці не шукай снаги, —
Знесилене гадюкою нудьги.

Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно;
Але послухай, як шепоче ліс…
Гей, нум туди, за межу тих завіс,
Де стогнуть вбогі, де ридають марно…
Що ж та любов? Вона не варта слів…
Ось подивись, яка усюди крів!
Забудь пісні, мовляв, отрути повні;
Прислухайся до гомону в гаю,
До бур та вод у рідному краю,
Збагни хоч раз їх думоньки безмовні:
Вони тобі розкажуть про старе
Або й нове, що мука забере.
Ти заспівай лиш краще про сірому,
О вилонько кохана та сумна:
Як гине сила, молодість кона,
Як братом брат крамує без сорому,
Як бідолашна плаче удова
З сирітками… Для пісні річ нова!
Так заспівай мені мерщій, чи годі!
Болить та б'ється серденько моє...
Воно загине… Де ж та пісня є?
Опам’ятайсь, поруш його насподі,
Поки не зникло слухати пісні,
Де смерть глуха та слізоньки одні!