З чужого поля/Кайдани

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Шкода пустот, шкода даремні
Малюнки щастя уявлять;
Образи серця потаємні
І так намучено щемлять.

Побитий примхами недолі,
Я в’яну жертвою жаги;
Ярмо огидної неволі
Б’є цвіт юнацької снаги!

Надії промінь загас разом,—
Усе покрила темна ніч;
Ліхтар покійницький тим часом
Мені став блимати до віч!

Любов до гарного, природа,
Дівчата любі, друзяки,
І найсвятіший дар — свобода,-
По них самі тепер тямки!

Що відчуваю? Чого хочу?
Чи збуду тяжу світову?
Скидаюсь більш на поторочу,
Аніж людиною живу.

Я мру; запалу слабі сили,
Бува, прокинуться в мені:
Навпроти грізної могили
Борюсь безплідно, мов у сні.

Хапаюсь з порухом нестями
Мої кайдани рознести,
Скоріш кровавими струмцями
Задоволити спрагу мсти!

Уже розпучною рукою
Берусь за вигострену сталь;
Ум, що не знав давно спокою,
Рад сперти горе і печаль...

Так загримів кайдан на тілі —
Щоденний свідок рабських мук,—
І сталь, піднята в згубній цілі,
Безсило виприснула з рук!

Як раб, заляканий, пригнутий,
Клену свій жереб я тоді
І байдуже несу, закутий,
Життя в неславі та стиді.