З чужого поля/Пісня про сорочку

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Потомилися пальці слабі,
Червоніють отемрені очі,—
Швачка ж голкою вертить в журбі,
На ній лахми якісь нежіночі.
Ший, ший, ший —
Серед бідності, голоду, спраги!
І тремтів її голос смутний —
Про сорочку співав без розваги.

«Поробляй, поробляй, поробляй!
Доки півень не крикне надворі.
Поробляй, поробляй, поробляй,
Доки з неба присвічують зорі.
О, була б кращ, нещаснице, ти
Хоч рабою у турка-деспота.
Де вік жінці душі не спасти,
Коли се християнська робота!

Поробляй, поробляй, поробляй!
Доки колесом світ не заблима;
Поробляй, поробляй, поробляй,
Доки бачиш хоч трохи очима.
Поробляй: стібок, ластівка, зшив;

Зшив та ластівка, стібок-доріжка,
Доки змор ще не всю приглушив,
Доки гудзик скінчиш серед ліжка.

Чи згадало ж коли хоч одно,
В кого сестри є, ненька, дружини,
Що на вас не просте полотно,
А життя дорогої людини?
Ший, ший, ший —
Серед бідності, голоду, спраги;
І сорочку, і саван сумний
Одинаково ший без розваги!

Але годі о смерті гадать!
Кістяк викличе тільки огиду...
Що лякатись? Ні взяти, ні дать:
Мій певнісінький образ по виду,
Так на мене скидається він.
Вічно — піст; чи я з’їм коли ласо...
Чом не збавиш на хліб, боже, цін,
А не збільшиш на кров та на м’ясо?

Поробляй, поробляй, поробляй!
До труни не спочити сіромі...
І за все оте в руб’ї гуляй,
Жуй шкуринку та гний на соломі!
Вбога пустка: стіл, лавка крива;
З усіх боків обідрана стріха;
Голі стіни, по стінах, бува,
Тінь моя промелькне — вся утіха.

Поробляй, поробляй, поробляй!
Від зірниці і знов до зірниці;
Поробляй, поробляй, поробляй,
Наче каторжник-злодій в темниці,
Поробляй: стібок, ластівка, зшив,
Зшив та ластівка, стібок-доріжка...
Доки мозку ще труд не зсушив,
Не поклав до покійного ліжка.

Поробляй, поробляй, поробляй!
Серед грудня в захмурені днини;
Поробляй, поробляй, поробляй,
Не здихни весняної години:

Пташки саме щебечуть в гаю
Та годують свої пташенята,
Наче дразнять за гарність твою,
Закликають до божого свята.

Любо вільно зітхнути б хоч мить;
Вашим запахом впитися, квіти;
Осягнути небесну блакить,
По муравці хоч раз походити!
На хвилиночку одну хоч би
Знов відчутись, як серденько звикло, —
Не зазнала б я горя-тужби,
Коли б дрантя останнє не зникло.

Відпочинку б хоч каплю мені
За мій довгий пекельний одбуток;
Не кохання, не мрії злудні
Його прагнуть, а скорби та смуток.
Я дала б усю волю плачу,
Я розважила б сум по крихітці...
Не діждатись,— кріплюсь та мовчу:
Сльози шкодять і голці, і нитці...»

Потомилися пальці слабі,
Червоніють отемрені очі;
Швачка ж голкою вертить в журбі,
На ній лахми якісь нежіночі.
Ший, ший, ший —
Серед бідності, голоду, спраги!
І тремтів її голос смутний
(Вчуйте, дуки, той стогін марний!) —
Про сорочку співав без розваги.