З чужого поля/Суд божий над єпископом (По Жуковському)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Дощ без устанку лив осінь і літо;
Луки затоплено, трави побито,
 Хліб недостиглий поліг на лану,
 Голод складає людей у труну.
Тільки в єпископа — повні комори,
Божого дару насипано гори,
 Бо приберіг він старого житця:
 Знали обачність Гаттона-вітця.
Купи старців потяглись відусюди,
Всипали двір голодуючі люди.
 Але на злидні та горе чуже
 Жмикрут отой споглядав байдуже;
Надто обридли благання Гаттону,—
Як захиститись від людського стону?
 Добре: убогих з усяких країн
 Зараз до себе покликує він.
Дива такого не чувано зроду:
Збіжжя Гаттон роздарує народу,—
 Милость у серце жорстоке ввійшла,—
 Радісна чутка, мов грім, прогула.
От назбиралися прохані гості,
Блідні, намучені — шкура та кості.
 Всіх багатир до комори веде;
 Сперлась, принишкла, напружено жде
Хліба сірома — і боса і гола,
Суне юрбою під стріху зокола.
 Сміхом вітає єпископ її:
 Спалює з людом багатства свої.
Глянув на попіл радіючим оком:
 «Визволив я жартовливим сим кроком
 Край від лихих, ненажерних мишей,—
 Всі мені вдячними будуть ачей!»
Весело він повернувся додому, .
Сів за вечерю, упивсь без сорому,
 Ліг собі спати і спав без журби,
 Але востаннє з тієї доби.
Предків поличчя пишалися в замку...

Дивиться вранці: всю з’їдено рамку
 Саме з малюнком чудовним його;
 Клапоть хустини... немає й того.
З уст ані пари, не знає де сісти;
Ледве що дише, а тут наглі вісти:
 «Миші кругом, загиба сторона,
 Разом не стало ніде ні зерна».
Потім загримало відкись: «Гаттоне!
Бог проти тебе — ніхто не збороне;
 Миші твій двір оточили зусюд,—
 Що ти відмовиш за спалений люд?..»
Мався до Рейну хідник попідземний,
З муром сполучувавсь шлях його темний.
 «Тільки б до башти дістатись, і все.
 Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!»
Гострим бескетом з-під Рейнської піни
Башта здіймала понурені стіни,
 Грізно дивилась у вічі кругом,
 З замку єпископ подався бігом.
Човник посунувсь по хвилі легенько,
В башті Гаттон опинився швиденько;
 Двері приперши, по східцях зліта;
 Зір його блудить, шепочуть уста...
Стіни неначе будовані з криці,
Вікна в залізах, немов у в’язниці,
 Щільні віконниці, склеп кам’яний,
 Засов висить над дверима міцний.
Грішник шука порятунку-визволу:
Очі зажмурив, лягає додолу...
 Щось застогнало в кутку перед ним,
 Блиском метнуло зловіщо-страшним.
Зирк — аж то кітка нявчить з переляку,
В душу йому навіваючи мряку:
 Мабуть, зачула вже близько мишей.
 Слуха Гаттон — не заткати ушей;
Впав на колінки, безсилий з розпуки,
Бога благає — спинить оті муки...
 Скиглить злодійник: ох, бути біді...
 Чує — а миші пливуть по воді,
Вже недалечко, шумлять та скрегочуть,
Зуби, до стін досягаючи, точуть;
 Ось заскреблись, прогризають кремінь...
 Господи правий, тепера — амінь!

Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,
Спереду, ззаду, з боків і зі стелі,
 Хмарою лізуть та й лізуть собі...
 Як воно малось, Гаттоне, тобі?
Зуби встромили нещасному в тіло,—
Скрикнув єпископ, усе защеміло,—
 І розтягли в одну мить на шматки...
 То йому кара за вас, бідняки!