Казки Андерзена (1922)/Мати
| ◀ Кремінь | Казки Андерзена Мати |
Королівна ▶ |
|
Мати сиділа біля колиски своєї маленької дитини. Вона була дуже стурбована, бо дитинка хворіла. Лежала бліда, з маленькими, затуленими очима, тяжко й глибоко дишучи. І мати ще жалібнійше дивилася на свою маленьку дитину.
Аж ось хтось нараз постукав у двері і появилася стара бідна жінка, закутана в Велику хустку, без котрої її тяжко булоб обійтися, бо на дворі було дуже зимно. Лід і сніг покривали всю землю і дув гострий вітер.
А що бабуся дріжала від зимна, а дитина спала, то мати встала, підійшла до печі і взялася пригрівати юшку. Бабусяж сіла біля колиски і колисала дитину. Мати сіла й собі біля неї на лавку і дивилася на свою бідну дитинку, котра так глибоко віддихала.
„Як думаєш? — спитала вона бабусю. — Чи видужає воно? Правда, Господь Бог не забере його від мене?“ Бабуся, - а була це сама смерть, загадочно покивала головою. Могло це значити „так“ і „ні.“ І мати спустила очі до долу і сльози покотилися по її обличчю.
Очі її замикалися, бо вона три дні і три ночі не спала і не счулася, коли вснула. Але лиш на мінуточку. А коли прокинулася зі сну, то почула велике зимно. „Що це таке?“ спитала, розглядаючися кругом. Але бабусі не було вже в хаті і дитини теж не було, бо бабуся забрала її з собою. Тільки в углу шипів і тикав старий годинник. Нараз важкий тягарок захитався і - бумс! - полетів на долівку. І годинник став.
Бідна мати вибігла на подвірря і стала кликати своєї дитини.
На дворі, в сніжку, стояла якась жінка, в довгому, чорному вбранню і казала: „В твоїй хаті була смерть. Я бачила, як вона вийшла з твоєю маленькою дитиною; вона летить скорше від вітру і ніколи не віддає цього, що раз возьме.“
„Скажи мені тільки, в якім напрямку вона просила мати. Скажи, а я вже її надогоню!“
„Я тобі скажу, - відповіла жінка в чорному вбранню, але перше мусиш ти мені проспівати всі оті пісні, які ті співала над колискою своєї дитини. Люблю я їх і я їх колись чула. Я-Ніч- і я бачила ті сльози, які ті співаючи проливала.“
„Я тобі їх усі, усі до одної проспіваю, - просилася мати, - тільки ти не затримуй мене, щоби я могла її дігнати і відібрати свою дитину.“
Але Ніч була німа й тиха, хоч мати ламала свої руки, співаючи й плачучи. І проспівала вона чимало пісень, а слізь ще більше пролила. І тоді сказала Ніч:„Іди на-право в ліс, туди пішла смерть з твоєю дитиною.“
І мати пішла. Глибоко в лісі опинилася на роздорожу і не знала, куди їй дальше йти.
Тут стояв корч тернини без листя і без цвіту. Це було зимою і тому ледяні бурульки висіли на його шлячках.
„Чи не бачив ти тут, корчику, смерти з моєю дитинкою?“
„Бачив, - відповів терновий корчик, — але я тобі не скажу, куди вона пішла, поки ти не загрієш мене біля свого лона. Мені страх як зимно, диви, я стаю весь як з леду!“
І мати притулила терновий корчик до свойого лона так кріпко-кріпко, що він зівсім розтаяв. Але колючки повпивалися в її груди, так що кров капала з них великими краплями. І корчик покрився ввесь свіжими, зеленими листками в тую студену ніч, так йому тепло було біля серця безталанної мами, і він показав їй, куди пішла смерть.
І прийшла вона до великого озера, на котрім не було ні корабля, ні лодки. Ані воно не замерзло настільки, щоб можна було перейти по леду, ані не було в ньому такого броду, щоб можна було його перебрести, а всеж таки їй треба було д статися на другий беріг, щоб відшукати свою дитину. І припала мати до води, щоби випити воду з озера, хоч воно й неможливо для чоловіка. Але засумована мати гадала собі, що станеться чудо.
„Hi! - відповіло море, - з того нічо не вийде. Знаєш що? Я дуже люблю перли, а твої очи кращі всіх перел на світі. Дай мені їх, а я тебе перенесу до великої теплиці, де жиє смерть і ростуть цвіти й дерева, а кожня з тих квіток і кожне з тих дерев це людське життя.
„О, я все віддам, щоб тільки назад дістати свою дитину“, відповіла заплакана мати. І вона ще гірше плакала і очи її повилітали з голови й перемінилися на дні озера в перли.
І знялася хвиля і перенесла матір на другий беріг, де стояв великий зачарований дім. Годі було сказати, чи це гора, покрита лісом, чи будинок.
А мати не бачила його, бо вона виплакала свої очи.
„Чи єсть тут Смерть, що забрала мою дитину?“ — спитала вона.
„Ні, її нема. Вона ще не вернула“, - відповіла стара жінка, що пильнувала квіток і дерев у теплиці Смерти. „Але як ти це туди попала і хто тобі поміг зайти сюди?“
„Бог мені поміг“, - відповіла мати „Він милосердний, будь же й ти милосердна для мене! Скажи, де моя дитинка?“
Не знаю, а ти не можеш бачити, бо не маєш очий Багато цвітів і дерев зівяло останньої ночі, незабаром надійде Смерть і пересадить їх. Ти мабудь знаєш, що кожний чоловік має своє дерево, або свою квітку життя. Вони такі як і другі, тільки серце в них бється. Діточі серця теж бються. Послухай, може пізнаш биття серця своєї дитини. Але що ти мені даш, коли я тобі пораджу, що тобі дальше робити?“
„Нічого я тобі не дам, бо нічого не маю, — відповіла мати, — але я готова піти для тебе хочби на край світа!“
„Там тобі нема ніякого діла, - каже бабуся, - але дай мені своє прегарне чорне волосся, бо воно мені дуже подобалося. А я тобі дам своє сиве!“
„Дуже радо!“ - відповіла мати, віддала своє чорне волосся, а дістала від бабусі біле як сніг.
Тоді обі пішли в велику теплицю, де цвіти й дерева росли на переміну. Цвіли тут під скляними банями ніжні гіацинти і великі рожі. Росли тут водні лелії, одні свіжі, а деякі привялі. Водорости пообвивали їх, а чорні раки попричіпалися до них. Тут стояли величаві плятани, дуби й пальми, там пахучі квітки. Кожний цвіт і кожне дерево мало своє імя — кожня ростина уявляла собою людське життя. Люди ще жили, одні в Китаю, другі в Ґренляндії, розкинені по всьому світу. Були тут великі дерева в маленьких глечиках, їм було тісно і здавалося, що глечик ось ось лусне й розлетиться; булиж і малесенькі, слабесенькі квітоньки, в товстому чорноземі, обтулені мохом. Їх пильно доглядали й підливали що дня.
Зажурена мати нахилялася над кожний із маленьких цвіточків, вона прислухувалася до кожнього з них і поміж міліонами бючих сердець, пізнала серце своєї дитини.
„Ось воно!“ - крикнула врадувана й простягла свою руку в напрямі того цвітка, що клонив свою головку до долу, як хорий.
„Не дотикайся його!“ - крикнула бабуся. „Стань собі туг і дожидай Смерти, я її сподіюся кожної хвилини, і не дай її зірвати цеї квітки, скажи, що як вона її зірве, так ти позриваєш другі. Тоді вона настрашиться, бо вона відповідь має здати перед Богом і ні одна квітка не може бути зірвана без його рішення.“
Нараз повіяло зимним вітром і сліпа мати почула, що прийшла Смерть.
„Як ти тут знайшла дорогу?“ — спитала вона. І як це ти прийшла тут скорше від мене?“
„Я мати“, - відповіла вона.
І Смерть витягнула руку за маленькою, ніжною квіткою. Але мати тримала свої руки над нею, не доторкаючись її. І тоді Смерть подула на її руки і мати почула на них холод зимніший від найзимнійшого морозу і її руки опустилися безсильно.
„Проти моєї волі нічого ти не зробиш“, - сказала Смерть.
„Але Бог може зробити“, - відповіла мати.
„Я сповняю тільки волю Божу“, - каже Смерть. „Я його огородниця. Я беру всі його цвіти й ростини й пересаджую їх у великий райський ад, в невідому землю. Але що там діється з ними того я тобі не можу сказати.“
„Віддай мені назад мою дитину!“ — сказала мати, плачучи й благаючи її.
Нараз вхопила дві що найкращі квітки і крикнула: „Я їх зорву бо я в розпуці!“ „Не рушай їх!“ - відповіла Смерть.
„Ти називаєш себе безталанною і також безталанною хочеш зробити другу матір!“
„Другу матір?“ - повторила сліпа, випускаючи з рук обі квітки.
„Ось твої очі!“ - промовила Смерть, „я їх дістала з озера, вони так ярко сіяють, я не знала що це твої очи. Возьми їх, вони ще кращі тепер, ніж були перше! Глянь в отсю глибоку крин цю. Я тобі скажу імена тих цвітів, що ти їх хотіла зірвати і ти побачиш їх долю, ціле їх будуче життя. Побачиш, що ти хотіла знищити!“
І вона глянула в криничку. І любо було побачити їй, як одно життя було благодатне для всіх людий, як воно кругом себе ширило щастя і радість. І побачила вона друге життя. Це була журба, горе й нещастя.
„Всьо в Божій волі!“ - сказала Смерть.
„Котра з тих двох квіток, квітка щастя, а котра квітка горя?“ — спитала мати.
„Цього я тобі не скажу“ - відповіла Смерть, але знай, що одна з них, це квітка твоєї дитини, це доля її, доля котру ти побачила в криниці.
Мати крикнула в тривозі:
„Котра з тих квіток, квітка моєї дитини? Скажи мені! Визволи невинну дитинку! Спаси її від нещастя! Віднеси, віднеси краще в царство Боже! Забудь про мої сльози, забудь про благання, про все, що я зробила!“
„Не розумію тебе“, — відповіла Смерть. — „Хочеш щоб я тобі віддала дитину, чи щоб я її віднесла в невідоме.“
Безталанна мати заламила руки, впала на коліна і стала молитися до Господа Бога: „Не слухай мене, коли я прошу чогось, не згідного з Твоєю волею, бо воля Твоя свята!“
І Вона склонила голову свою на груди.
Смерть пішла з її дитиною в невідому країну.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |