Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Циганьска голка

by Ганс Крістіан Андерсен

◀ Цалинка

Казки Андерсена з короткою ёго життєписью Ганс Крістіан Андерсен пер.: Михайло Старицький Циганьска голка

Комірчик ▶

• Інші версії цієї роботи див. Штопальна голка

Цига́ньска го́лка.

ула́ собі коли́сь го́лка, — са́ме на ла́нтухи, ска́зано — цига́нська! Так куди? Закла́ла собі у ду́мку, що ніби така тиндітна, така тоне́сенька, як бисеро́ва!

 От, вона до пальц в, що ма́ли її взяти, і ка́же: — «дивіться-ж! пильну́йте мене гарне́нько, та трима́йте пряме́нько; глядіть не впустіть, бо, як упаду до до́лу, — да́лебі, що ніхто не зна́йде: я така тоне́сенька!»

 — «Ет, го́ді тобі!» — їй пальці.... та за по́перек!

 — «А ну, лише́нь, подиві́ться, яку пи́шну дружи́ну тягну́ позад се́бе!» — знов таки го́лка циганьска, — та й потягла́ за собою довгу ни́тку, але́ без ву́злика.

 Пальці-ж, не ка́жучи й слова, встроми́ли її в кухова́рчиного череви́ка: підо́шва ёму була́ геть підтопта́лася, то тра було залата́ти.

 — «От, гру́ба робота!» зітхну́ла голка: — «не пролізу я ніко́ли в світі; о́дже переломлюсь!» Коли спра́вді: взяла́, та й переломи́лася!

 — «Чи-ж я не каза́ла, — кри́кнула, — що я тоне́сенька?»

 — «Тепер вона не варт і чого́!» — подумали пальці; але про-те́ її не заки́нули. Кухова́рка зліпила на ню з во́ску голо́вку, та й заткнула в свого очіпка.

 — «От я і шпи́лькою ста́ла!» зраділа голка: — «я таки до́бре знала, що стану в шано́бі: з пу́тнёго пу́тнє й буде!» Аж усміхну́лась собі ни́шком, бо го́лчиного сміху чу́ти не можна. Сиділа-ж вона в очіпку так ве́село, та го́рдо, наче вельмо́жна пані в ридва́ні.

 — «Не прогнівайтесь, пані-матко, що я запита́ю: чи ви, пак, не з щи́рого зло́та?» — оберну́лась вона до сусідки булавки: — «ви такі показні з се́бе і маєте вла́сну го́лову Тільки вона, здається, трохи пома́ла! Посилку́йтесь її надбільшати! Не в ко́жного пак така голова́ пи́шна, воско́ва, як у ме́не!»

 От, на сім сло́ві, як ви́пнеться зго́рда, — так їй аж голова́ злетіла, і впала геть у ри́нву, над ко́трою куховарка щось пра́ла.

  — «Коли так, то й я погуля́ти хо́чу, світа поба́чити; тільки-б не запропасти́тись куди!»

 І спра́вді: взяла, та й згуби́лася.

  — «Як-то мині в стіті Божому бути, коли я така тоне́сенька!» думала голка, по ринві ко́тючись: — «але я знаю, що зна́чного ро́ду, і цёго мині до́сить!»

 Так розважа́є себе, та пиша́ється, на спо́ді ри́нви ле́жачи! Бага́то де́-чого плило поверх неї: солома, тріски́, шматки́ папе́ру з часо́писей....

  — «Чи-ба? Як пливуть собі всі!..» каже: — «а про те, бідола́шні, й не знають, що́ під ними лежить?! Аце — я, ба́чите! От, тріска пливе́... Куди тобі, пиха́ яка! Пріч се́бе й га́дки не ма́є, — а тріска сосно́ва, та й усе!... А ось соло́минка... Як вона кру́титься, як вихиля́ється на всі бо́ки! Схамени́ся, та кра́ще під но́ги диви́ся, а то наскочиш як раз на ка́міня! Ось папе́ру шмато́к... Чого́-б уже ёму пиро́житись? Люди давно вже й забули, що на ёму було напи́сано! Так ні! Одна тільки я й лежу собі супокійно, терпля́че, бо знаю собі, хто́ я і що́ я!»

 Лежить наша голка, та й лежить. А це раз — чу́є, щось біля неї поблизу́ — плюсь!... таке ясне́, таке ясне́, наче сонце: го́лці за діа́мант ви́далось, а то була просто ска́лка з пляшки. Та то голка, себе прому́ючи, й оберну́лась до не́ї:

  — «А ви пе́вно — щи́рий діа́мант?» пита́є.

  — «Щось коло то́го!» одказа́ла ска́лка.

 От, і запе́внились вони обо́є, що були ду́же ціно́вні; почали розмо́ву про світ, про пиху́, що пану́є там, і про те, як ко́жне дере́ носа.

  — «Я колись жила́ в га́рному го́льнику у їдно́ї па́нни, — її кухова́ркою звали. Ма́ла вона на ко́жній руці по пьяти́ пальців. Та які ті пальці були чваньки́ — куди́ вам?! Ма́ли пихи́м на три штихи́! А на те тільки й були здатні, — щоб мене з го́льника витяга́ти, та знов хова́ти!»

  — «Так вони були зна́чного роду?» пита́є ска́лка.

  — «Зна́чного?» — каже голка: — «Куди пак! Тільки носа де́рли! Їх було пьять братів, і всі пальцями зва́лися; трима́лися вони їден о́дного схи́льно, хоч були й не рівні. Са́ме з кра́ю, бік усіх, на́че на ва́рті, був найкоро́тший і найгру́бший палець. звався він велѝким, або палюхо̀м; мав їдну щи́колодку і для то́го тілько в їден бік нагина́вся. Але все, було, каже, що як ёго часом чоловік стра́тить, то в москалі уже не годиться. Дру́гий — ласун: усе було ти́ка, куди попало — чи в гірке́, чи в соло́дке; або пока́зує на сонце, та на місяць; або було й на перо наляга́, коли пишуть. Третій — довга̀ль: був найви́щий, для того й го́лову дер. Четвертий — дука̀рь: носив золотого па́са. А пьятий — мезѝнець; нічогі́сінько не роби́в, та ще й похваля́вся тим, нікче́мний! Обри́дло мині їхнє гордува́ння, та привере́ди, — так я й ки́нула!»

  — «А тепер ми лежимо́ ту́та, та ся́ємо!» на те їй — ска́лка.

 По сій мо́ві лину́в хтось у ри́нву води. Вода через край хли́нула і їх зворуши́ла.

  — «Ось і ми руша́ємо!» каже голка.

 Ска́лка-ж поплила да́лі, а голка ма́ком сіла. — «От, я вже й ста́ла! Правда, я дуже тоне́нька; але тим-то я ді́сне й горду́ю!» Та́кечки вона й зоста́лася там з своїми вели́кими ду́мками.

— «Я оце мірку́ю собі та й думаю, чи не со́яшний промінь мій батько? — така я тоне́сенька!. Здає́ться мині, що со́яшний промінь зазира́ аж у воду до мене прихи́льно; але я така тонка, та тендітна, що мене й батько не зна́йде? Хоч-би те вічко́ було при мині, що колись пальці згуби́ли, — я-б оце пла́кала, пла́кала! Ні, я не хо́чу плакати: це мині не-до-сто́ту!»

От, прибігло раз двоє хло́пчиків до калю́жі гуля́тись; почали вони бо́втатись, та шука́ти цвяхів, черепків і дру́гих цяцёк. Бри́дка та за́бавка, так коли хло́пчикам була до вподо́би!

— «Ай!» наколо́вся один на го́лку: — «ач, кля́тий про́тір!»

— «Я не про́тір, а шанови́та паня́нка!» на те ёму голка; але ніхто її не почу́в.

Голівка воско́ва давно з неі спала, а вона од ржа́вчини зроби́лася чорні́сенькою з голови до пьят; так їй і то здава́лося, що в чо́рнім убра́нні вона ніби визира́є ще то́ньшою.

  — «Ось, шкаралу́ща пливе!» кри́кнули хлопці і встромили в неї голку.

  — «Щасли́во!» попрощалась вона: — «Я ще показніша; бо сама чорна, а сті́ни корабля білі... Ох, колиб тільки не діста́ти морьскої хворо́би, а то вона мене полама́!»

 Байду́же! І морьскої хворо́би не було, і вона не злама́лася!

  — «От, щастя, — залізного живота́ мати! І в морі не страшно хворо́би: тим-то я й міцніша над чолові́ка! Чим то́ньше хто, тим ёму здоровіше! От у мене вро́да; — так вро́да!»

Коли-це.... трісь! — шкаралу́ща: бо через не́ї переїхав віз.

  — «Го́споди, як мене ти́сне!» голка мерщі: — «оце-ж певно хворо́ба морьска́! Пропала я! — На ска́лки злама́юся!»

 Але про-те зосталася цілі́сенькою, хоч і наванта́жений віз переїхав. Лежала собі простягла́ся, як і перше; та певне там і до́сі лежить, та горду́є!.