Казки про волю/3
| Казки про волю Юрасів сад |
|
Іван Липа.
КАЗКИ
ПРО ВОЛЮ.
III. Юрасів сад.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Видавництво
«НАРОДНІЙ СТЯГ»
ч. 7.
— ОДЕСА, 1917. —
У Юрася маленького був сад. Ніхто з сусідів не памятав, коли саме його садили. Знали тільки, що з діда, з прадіда той сад належав Юрасеві.
Коли умирав Юрасів тато, то Юрась був ще невеличким. Памятає тільки, як тато наказував йому стерегти садок, підсаджувати нові, молоді дерева замісць струхнілих, не пускати нікого з чужих людей, щоб порядкували тут, а своїх сусідів, садовників, доглядачів і всіх мешканців сада шанувати і поважати!
Казав ще тато Юрасеві, як бути, коли чужі люди захочуть одняти в його сад, та сього Юрась маленький не дуже дослухався, а згодом і зовсім позабув. Згадує тільки, що тато казав про якісь книги… про те, щоб він перечитував іх, коли підросте…
У садку були ріжні смачні овочі: були тут і вишні черешні, були яблока й груші, сливи й морелі, а з кущів була малина й порічки, агрус і виноград, словом усього було доволі.
А що найбільше прикрашувуло сад, — то височезні старі дерева, хоч і не родючі, так гарні й корисні. Вони оточували весь сад і стояли кордоном, як захист на сторожі від холодних вітрів та бурь. За ними спокійно цвіли і розвивалися всі родючі дерева. Тут одного боку стояли в рядку дуби кучеряві, з другого — липи запашні, з третього кивали своіми сивими коронами осокори шумливі, а понад річкою — тополі стрункі та верби кудлаті. А під самою хатою у Юрася красувалася височезна, гилляста стара липа, столітня найстарша за всі дерева в саді.
У садку поміж деревами в захисті росло багато трави соковитої та квіток яскравих. Тут були чорно брівці й гвоздики, васильки й рута, а попід самою хатою постелився зеленим килимом барвінок. Тут ж гордо випросталися ріжноцьвітні маки, як дівчатка в сьвятковому вбраню та ріжнокольорові мальви. Соняшники жовті й великі як місяць з весни стояли рівно, повернувшися до сонця, як школярі до вчителя а в літі хилилися аж у двоє від свого повного насіня мов діди під вагою літ.
Було в садку Юрасевому і зьвіря і птиці пребогато: поміж кущами нишпорили зайчики; білочки скакали з гильки на гильку, з дерева на дерево, в самій гущавині водилися іжаки колючі, а коло хати стрибали сороки білобокі та галочки-чубарочки. Весною ранку й до вечера кувала зозуля, а по ночах тьохкав соловейко…
На високій клуні бузько що року звивав собі кубельце, а часто й степові чайки кружляли над садом якось загадково кигичучи, немов нагадуючи щось минуле…Усього повно було в садку Юрасевому: були тут і ніжні метелики ріжних цьвітів і кольорів, і коники-скакунці, веселі сонечки, жучки золотисті, усякі комахи, яким природа велить жити й славити життя.
Сад був великий та родючий і Юрась дуже любив його.
Як помер тато, то Юрась маленький умів тільки бігати по траві зеленій, общипувати з кущів ягоди соковиті та виноград солодкий.
А як став підростати, почав злазити й на дерева, зривати груши й яблока, а то й так собі влізе на стару столітню липу, аж на самий вершечок тай дивиться з своєї високости на улюблений садок і на далекий обрій. Розглядає сад, милується ним, помічає все: і як живуть там зьвірята, і які птахи які пісні співають, де вони й як кубляться, звідки беруться метелики та дежні комахи…
Все то Юрася тішило, бавило його і в своєму садку він чувся щасливим. Бувало натішиться за день усім, що росло й цвіло, скрипіло й шуміло, шелестіло, цьвіринькало, сьпівало а вечером замислиться і скаже сам собі:
— Господи! Який же я щасливий, що маю такий чудовий сад! Спасибі татові, і дідам та прадідам, що не жаліючи прикладали до його своїх рук та розуму. І я за ними весь вік свій робитиму й відновлятиму садок, щоб і дітям і внукам передати його таким же дивно-чарівним.
Юрась підростає, ще більше тішиться садком, ще більше краси пізнає в йому…Коли в сад заходили сусіди, або й перехожі люди, він усім дозволяв істи овочі, навіть брати з собою в дорогу.
Якось весною іхали верхи Кримскі Люди в Туреччину. Побачили зелений, чарівний сад, залюбувалися ним. Потім спинили коні і говорять між собою:
— По що нам іхати так далеко аж у Туреччину? Зістанемося тут і будемо жити. Сад великий, овочів усім нам вистарчить.
А Юрась почув тай каже:
— Люди Кримскі! беріть собі в дорогу скільки хочете садовини, тільки тут не зіставайтеся: у мене й хати такоі нема, щоб вас умістила тай нудно вам буде. Тут у мене нема ні кипарисів темно-зелених, ні магнолій чудо-квітних, запашних, ні барбарису червоного, ні кизилю солодкого, навіть ліщини мало. Ви ж любите все своє, то як же без міртів, без лаврів, без усього, чим багата ваша Кримска земля, ви тут житимете?
А Люди Кримскі кажуть:
— Нічого, Юрасю: Ми тебе не потурбуємо в твоій хаті, ні в твоєму садку: ми поставимо свої саклі біля саду та й житимемо. А як треба буде нам міртів, чи барбарису, або ще чого, то ми привеземо з своєі землі.
Оселилися Люди Кримскі під Юрасевим садом, поставили саклі і почали жити.
Юрась був малий, не міг ім того заборонити, а сусіди байдуже дивилися: не наше, мовляв, діло втручатися…Спершу Юрасеві ніщо собі жилося. Ходить по садку, лазить по деревах, зриває овочі. Людей Кримских він і не помічав, перешкод вони ні в чому йому не робили. Тільки скоро вглядів, що в садку хтось зле хазайнує…
Заплакав Юрась та не знає, як лихові запобігти. Почав сторожити в ночі і побачив, що Люди Кримскі з своїми верблюдами та баранами геть чисто нищать садок: випасають траву, рубають найкращі дерева собі для багаття, забивають зьвіря, руйнують гнізда птахів, без путя зривають овочі і вже не тільки самі ідять, а годують ними й худобу свою…
Лихо впало на Юрасеву голову, та як тому запобігти? Юрась ще мамий, не здолає побороти ворогів своїх.
Плаче Юрась згадує батька свого, пригадує його заповіт: берегти сад, щоб ніякі чужі люди в йому не порядкували і ще хоче щось згадати, та ніяк не може…
А Люди Кримскі, як розбійники, тягнуть до себе з садку все, що попадеться…
Юрась тимчасом підростає й кріпшає на силах, та вже не тішиться садом…
— — — —
Через рік весною іхали верхи Люди Польскі в Крим… Побачили садок Юрасів, спинилися, заіхали туди. Хоч він був уже немало зруйнований, та був ще богатий і прекрасний.
Поглянули на садок Люди Польскі тай говорять поміж собою:— По що нам іхати так далело аж у Крим? Зістанемося тут і будемо жити. Сад великий, овочів нам усім вистарчить.
Юрась почув тай каже:
— Люди Польскі! Беріть собі в далеку дорогу скільки хочете овочів, тільки тут не зіставайтеся. У мене нема й хати, де-б ви помістилися та й нудно вам тут буде. Нема в моєму садку ні берез білих гиллястих, ні смерек темно-синіх, ні троянд пахучих, ані лилей. Не водяться тут кози дикі, ні серни прудконогі, не ширяють під небом орли гірскі… Ви-ж любите все своє, то як же тут житемете? А до всього, під моім садком поставили саклі люди Кримскі та й то вже мені таку велику шкоду роблять!
Люди Польскі й кажуть:
— Ти, Юрасю, не турбуйся, а Богові дякуй, що ми надьіхали. Нам не треба твоєі хати, ми тут побудуємо власні палаци, а потім заведем і вепря дикого серну прудконогу, троянду пахучу і лилею білу, — усе буде. Людей Кримских ми прожнемо, бо у нас самопали добрі, списи довгі, а шаблі сталеві.
Юрась не міг ім того заборонити, а сусіди байдуже дивилися, непожаліли малого: не наше, мовляв, діло втручатися.
І от Люди Польскі прогнали Людей Кримских: декотрих повбивали, декотрі сами повтікали, саклі попалили, а все добро Юрасеве повернули…
Спершу Юрасеві нічого собі жилося: ів овочі, лазив по деревах, бігав по траві… Побудували Люди Польскі в саду великі палаци, почали жити. Садили свої дерева й кущі для того стали вирубувати і вишеньку і черешеньку. Далі заборонили Юрасеві лазити по деревах, що-б гилля не зломив, що-б овочів не струсив. Не звеліли бігати по траві, бо там паслися іхні коні. Не дозволяли вже самому й садовину рвати, а лише брати у них готову. Юрасеві давали гірше, а краще самі іли. До всього вепри та дикі кози дуже нищили садок. Юрась не був уже тут господарем, а весь садок забрали собі Люди Польскі, самі порядкували в йому, а що-б хлопець без діла не нудився, звеліли йому коні попасати, свині годувати, стрігти вівці… Істи давали обмаль, як наймитові, аби дитина з голоду не вмерла. Почали Люди Польскі навчати Юрася говорити по іхньому, Богові молитися також по іхньому, а він противився, плакав нишком та тишком, бо голосно не дозволяли, що-б бува сусіди не почули. Потім Люди Польскі десь дошукалися, що і дід і прадід Юрасів були іхніми наймитами, що й садок сей належить ім, що вони давно вже його шукали…
Тепер уже самі дбатимуть про його: старі дерева геть чисто позрубають, свої кращі насадять…
Сусіди слухали й вірили, а Юрась гірко плакав, згадував тата, його заповіт і ще от-от щось згадає, та ніяк не може…
— — — —
Через рік весною іхали верхи Люди Московскі на Кавказ. Побачили Юрасів сад — і дивувалися.
— По що нам, кажуть, іхати так далеко аж на Кавказ? Зістнемося тут і будемо жити в Юрасевому садку. Сад великий, роскішний, овочів усім нам вистарчить.
А Юрась почув та й каже:
— Люди Московскі! Беріть собі в далеку дорогу кілько зможете садовини, тільки тут не зіставайтеся. Нема в моім саді ні сосни сумовитої ні рябини червоноі, ні ягоди морошки, ні грибів лісових, то нудно вам тут буде…
— А ти Юрасю, будь добрий позволь нам іх тут насадити.
— Нема в моім саді ні медведів волохатих, ні куниць пушистих, ні горностаів, ні соболів. Не залітають сюди ні соколи, ні кречети ані лебідки білі…
— А ти, Юрасю, тільки дозволь, то ми все тут заведемо…
— Та тут у мене — каже Юрась — уже побудували палаци і осілися Люди Польскі. У них самопали добрі списи довгі, а шаблі сталеві.
— То пусте діло Юрасю! Ми тоі шляхти польскоі, не боімося зараз іі з твого саду викуримо.
Кинулися Люди Московскі битися з Людьми Польскими — одних повбивали, другі повтікали, палаци спалили, щоб і духу по них не було…
Хоч Юрась підростає, на силах кріпиться, то що міг зробити напасникам?
Спершу йому доволі добре жилося, навить утіхи дитинні вернулися до нього. Знову лазив по деревах, бігав по траві, ів до схочу овочів. Радів Юрась по дитячому, немов був справді на волі, забув батьків заповіт і вже став звикати до Людей Московских…— Весело мені, весело! — голосно викрикує і сьміється. Коли-ж Люди Московскі побудували собі хати і кріпко осілися, то стали викорчовувати старі дерева, щоби і сліду з них не було, що-б Юрась позабув і не згадував за них. Садили все своє: і рябину червону і ягоди всякі… Позаводили медведів волохатих, вовків, кровожадних, лисиць хитрих, а що вже найгірше: змиі підколодні… Іх нігде не видко, тільки чути по цілім саді щось шипить… Найстарший змій се був Дракон. Тулуб його ховався десь у гущавині саду, а кількадесят голов на довжезних шиях спочивали по одній сливе на кождому дереві.
І вже тепер не можна було Юрасеві вийти в садок, на сонечко, на волю. Тільки він на поріг хати, а вовки виють, а медведі ревуть, змиі підколодні сичать…
Плаче Юрась, гірко плаче, а Люди Московскі сьміються:
— Чого сумуєш Юрасю? Хиба тобі краще жилося Людей Польских, як хвости коням крутив, хортів годував? Ми тебе не зобидимо, бо ми з тобою одного роду, одного закону. Ми одинокі твої родичі і ти нас мусиш у всьому слухати.
— По що мені слухати вас, милі гості, коли сад мій? бувало, питає Юрась.
— Бо ми старші за тебе, ти вчися у нас. От і мова твоя не добра, треба тобі говорити по нашому! Учися в нас і тоді тобі буде добре.
— Та мені вже й так добре, дуже добре! — росердившися, каже Юрась.— Та ти не гнівайся! Ми ж тебе добра невчаємо!…
Юрась тяжко засумував, сидячи у своій хаті. Згадав тата свого, його заповіт: берегти сад від чужих людей і ще хоче щось згадати та ніяк не може…
На дворі тепле літечко. Тепер би вилізти Юрасеві на високу, стару липу, глянути на свій любий садок, подивитися з висоти, чи не видко якого поратунку, щоб позбутися вепроханих гостей!…
А в садку бушує дикий зьвірь, сичать гадини…
І як би ще не той злий величезний дракон, що його голови хилиталися на всі бокі біля кожного родючого дерева, то щеб Юрась побіг у садок!
А тепер сидить і дивиться у вікно, а люди Московскі сьміються:
— Чого се ти Юрасю сумний? Чому сидиш у хаті підвікном, а не йдеш у садок зривати овочі, по траві бігати? Он як поналивалися вишеньки і черешеньки а яблука та груші ледви на вітках держаться. Чого не ідеш? Ти-ж уже великий!
Тут Юрась згадав те, чого доси ніяк не міг. Згадав, що тато казав йому, як доросте, — читати якусь книгу… Тепер він юнак, треба розуму навчитися!
Коли Юрась поглянув — а у нього книг у хаті пребогато! Котору ж брати? Почав читати іх по черзі і чимало скористав, а що найголовнійше дізнався, як боронити сад від напасників.
Усе сидить тепер Юрась і читає, нівчім не перечить Людям Московским, і вони почали забувати за нього.А Змій запримітив, що Юрась зовсім у хаті сховався, тому повісив одну свою голову на стару липу, що стояла під вікном і заглядає. Але Юрась берігся, у куті читав своі книги. З них він дізнався, що причиною всього лиха є Змій. Довго думав, як би вбити того ворога, що дивиться у вікно так хижо і чуйно?
Аж раз, вичитав в книгах наш Ювась, що сила против Змія захована в землі недалеко, під старою липою. Се є чарівна шабля — ніхто не подужає того, хто іі має у своїх руках.
От він і каже Людям Московским:
— Звик я вже зовсім у своїй хаті, у неволі, але не можу обійтися без землі! Дозвольте мені викинути з хати ваші московські палаті та деревляні підлоги, не хай у ній буде земля.
Сьміються Люди Московські і кажуть: Нехай буде по твойому, нехай у твоїй хаті буде земля.
Тоді Юрась викінув московскі палаті, геть позривав підлоги і хата стала як за батька.
Настала глуха ніч. Змій заснув, а Юрась взяв залізну лопату і копає хідник у землі. Поспішається, бо вже ранок… Далі вже і Змій прокинувся, а Юрась все в землі риється, аж стугонить. Нарешті лопата вдарила об залізо…
В сій хвилі засичали змиі, заревіли медведі, завили вовки — і Люди Московскі занепокоілися, збігаються всі до купи. А тут виходить із хати сам Юрась. Лице горить полумям гніву, очи кидають блискавиці відваги, в руках чарівна шабля.— От який сьміливий став наш Юрась! жартують Люди Московскі, — а самі бліді-бліді від страху…
Замахнувся юнак острим залізом і хижі голови Змія стали падати навкруги та кожна одрублена голова ще повзала на своїй довгій шиі і кидалася на Юрася, що-б ужалити його. Доводилось усі разрублювати шаблею, поки мозок змиіний не змішувався з землею Тоді тільки росчавлені голови лягалі непорушко… Тіло ще теж кидалося, але недовго і те стало нерухоме.
Людей Московських охопив жах. Вони гукнули Медведів та Вовків. Заревли Медведі аж дерева захиталися кинулися на Юрася. Юрась махав дідівською шаблею і Медведі як цуцинята падали йому по під ноги мертві. Вовкі крівожадні вже не посміли нападати і кинулися в ростіч, і як полохливі пси, підобгавши під себе хвости, порозбігалися у степ… Оглянувся Юрась навкруги, а Людей Московских уже ніде не видно: наче крізь землю провалилися.
Тепер Юрась пройшовся по свойому саду, і повикидав останки всякої погані.
Сонце давно вже зійшло і осьвітлювало землю. Глянув юнак навколо себе і гірко усьміхнувся, хоч душа його була повна радости, великого щастя і непереможної сили.
— Богато роботи — сказав собі — треба тут покласти, щоб знову мій сад став такий прегарний, як колись за діда-прадіда. Та вже я не опущу рук, поки того не зроблю!
І тихою ходою, як повновладний господарь, сьвідомий своєї сили, пішов до власної хати.Коли Юрась повернув до своєї хати, тут уже зібрався народ: — усі мешканці саду, і всі вони витали його як славного переможця, як свого князя. Аж ось найстарший з них виступив наперед і сказав так:
— Могутний володарю над усім садом! Чи знаєш ти, що за твій дитинячий вік Люди Московскі продали частину твого сада Людям Німецким і перегородили його високим муром? І що за тим муром у башті замкнули прегарну князівну Зоню, твою суджену?
Коли юнак таке почув, то всі радощі враз покинули його. Він забрав з собою всіх своїх людей і пішов поглянути на мур. Підійшов до його та й думає:
— Твердий мур постановили Люди Московскі, як же мені його повалити? І як добути звідти поневолену суджену мою?
Казав усім своїм людям брати ломи і розбивати мур; та мур стояв непорушно а тільки ломи гнулися як дротики. Тоді казав викотити найбільші гармати, щоб кулями розбити стіпу; та вона стояла непорушно, а тільки великі кулі сплюскувалися по ній, як тарілки.
Юнак стояв знесилений, — далі глянув на свою шаблю і каже:
— Шабле моя чарівна! Невже-ж ти не маєш сили против сього муру? І вдарив нею об камінє, — але тільки ущербив іі.
Годі! Треба було відпустити людей на спочинок, бо вже сонце сідало.
Сам тяжко замислився:— Князівно мила моя! У клопотах з чужинцями позабув я про тебе і допустив, що тебе замкнули в башті. Але тепер я добуду тебе, або сам загину!
От обізвалося до нього з високости Сонце червоне:
— Не сумуй юначе! Своіми горячими промінями я розпалю каміня муру і робитиму з нього пісок сипучий.
— Спасибіг за поміч Сонечко чарівне! Але твоя робота за довга для мене: проминуть тижні і місяці, а моя суджена сумуе за мною!
Тоді обізвалась Хмара чорна із неба:
— Не сумуй юначе! Я падатиму зливними дощами на мур твердий, точитиму його каміня, як червак дерево і занесу пісок дрібний в далеке море.
— О, Хмаре благодайна! Спасибіг тобі за поміч! Але й твоя робота за довга для мене: проминуть тижні і місяці, а Зоня там плаче за мною!
Тоді обізвався Вітер степовий:
— Не сумуй юначе! Я ураганами носитимусь коло муру і по зерняткові піску віднесу його в пустелю мертву.
— Вітре могутний! Спасибіг тобі за поміч, але-ж твоя робота знову за довга для мене: Зоня умре з туги за мною…
І стало тихо навкруги і сум як чорний туман огорнув увесь сад і всі дерева стояли в тяжкій задумі, непорушно…
Аж чує Юрась: недалеко тріщать сухі гилочки, Бачить: з за кущів виходить великий Лев з косматою головою, а очима повними мудрости…І каже Лев:
— Чого сумуєш юначе? Маленечкоі прірви треба у твойому мурі, а всі моі зьвірі поторощать його велике камінє на дрібочки. Тільки ти прірву отту постарайся для нас…
Лев поважно як людина відійшов і пропав у гущавині.
А юнак ще тяжче зажурився. Сум як чорний туман огорнув весь сад і дерева стояли в тяжкій задумі, непорушно…
От чує Юрась на верховітю високого дерева зашелестіло листя. Підвів очи і бачить, що там сів Орел степовий.
Каже Орел:
— Сумує душа твоя, Юрасю, що сад перегороджений високим муром, і нікому ні розвалити, ні перейти його. Гей! Як би він розпався у дрібне камінє, то вся пташня сьвіта злетілась-би обчищувати стежечки твого князівства, а так я можу тільки висіти у повітрю і чатувати як небесне око — а і бачити все по тім боці саду. Як що буде тобі потреба, поклич мене!
І Орел відлетів, а з ним вілетіла і сила духа Юрасева. Почало вечеріти і він спробував ще копати землю по-під муром, аж ось вилазить кріт та й каже:
— І не заходься, Юрасю, біля сього; от я сам, що весь вік риюся в землі, тай то не годен підкопатись і перелізти на той бік. Про те, хоч я темний, зле бачу, за те добре чую… Чую я, як під землею по широких хідниках бігає та ірже Пегас, кінь замурований твоіми ворогами. Його б тобі добути, а тоді князівна твоя! І кріт пірнув у землю.
Про коня Пегаса Юрась змалечку чував від людей і в книгах батьківских зустрічав оповідання про нього, та думав що сей чарівний кінь давно вже згинув… Тепер окрилений надією, юнак щільно приклав ухо до землі і слухав…
Нічого не чутно.
Відійшов далі, слухав знову. І так весь сад обійшов, але не почув нічого. Падала поволі з неба ніч настала повна тиша і аж тоді Юрась почув, наче десь далеко кінь тупає ногою. Прислухається він пильнійше і ось чує, як глибоко десь під землею жалібно заіржав Пегас.
Аж тепер взявся Юрась знову до роботи. Копав землю до ранку, і от побачив залізні двери. Коли відсунув важкий засув — явилось перед його очима велике підземелля. Було в нім так темно, що юнак почав блукати і не находив ні входу далі, ні виходу назад. У Юрася не було сьвітла… не було поратунку…
Коли ось несподівано налетіла в печерю ціла хмара дрібнесеньких сьвітлушок і все підземелля немов спалахнуло огнем. Юрась побачив тепер двері з кутого срібла, відчинив іх і поліз далі, у темінь ще густійшу; А сьвітлушки і собі за ним, осьвітили жовтими огниками своїми другі двері з червоного золота. Юрась і ті відчинив, — а тоді такий яскравий сьвіт ударив йому в очі, що аж осліпив. Трохи згодом Юрась побачив, що перед ним стоїть великий крилатий кінь. Увесь ясночервоний, а очі сяють як жар і вони то осьвічують усе підземелля.
Заіржав тихенько Пегас у привіт юнакові та й каже:
— Здоров, здоров Юрасю! Давненько я тут вже дожидаю тебе. Усе станеться по твоїй волі. Тільки я ослаб і охляв і крила моі опали. Скинь з мене уздечку і пусти на три доби у степ, щоб я на зорі та росі лискучій попасся, а тоді тобі так ж служитиму, як твоїм батькам і дідам.
Тільки Юрась зробив се, кінь звився аж під небеса і зник. Юнак і собі вийшов на білий сьвіт вижидати коня із степу. Проминуло два дні, а третього ранком, почув Юрась, що за муром високим іржуть коні, палять рушниці, гримають гармати. Занепокоївся наш юнак: невже-ж се вороги, що хочуть відібрати його милу князівну? Глянув на небо, чи не летить Пегас і побачив Орла, що стояв непорушно в високості як око небесне, на чатах. Покликав його Юрась, а Орел каже:
— Люди Німецкі, що замурували в башті прегарну князівну Зоню, сього дня її свататимуть, Назіздилось женихів, короленків та князенків, хочуть спробувати щастя. А Німецкі Люди проворні, кажуть, той іі дістане, хто на коні досягне іі вікна і поцілує. А хто не досягне той піде до них у полон з усім своїм князівством. Як тільки скінчиться гук гармат та гаківниць, зараз почнеться й герць.
Почувши таке, юнак не годен був здержати себе, побіг у степ і став кликати крилатого коня. Пегас ще пасся на блискучій росі, а як почув Юрасів голос, блискавкою прилетів до нього. Летить, аж повітря шумить, а слід за ним іскриться, як від метеора.
— Трохи за рано потурбував ти мене — сказав Юрасеві — та нічого робити. Уже досить сили я набрався, послужу тобі. Сідай зараз на мене і поідемо на герць. А як досягнеш Зоні, бери іі з вікна і лети сюди. Тоді високий мур упаде як забавка діточа з пісочку і дрібних камінчиків. Загартуй же, Юначе, своє сердце, бо бійка буде завзята, а може і кровава…
Юрась швидко узброівся, надів чарівну шаблю, скочив на Пегаса і кінь звився під небеса. Звідти юнак побачив, що за муром тиск народу. Роскішно вбрані лицарі, короленки та ккязенки в соболях та оксамитах стоять перед баштою, а Зоня сидить біля віконця, підперла сумну головку білою рученькою…
Юрась спустився недалеко брами і собі-ж став між лицарями. А вони глянули на нього пильно: такий вродливий, сильний юнак тай кінь під ним чарівний на дивовижу! Почали вони штовхати Юрася, — щоб він ім уступився, аж ось Пегас заіржав, став дуба, роздув з гніву ніздри — і глянув довкола себе вогняними очима. Усі лицарскі коні жахнулися і кинулись у бік. Заметушились короленки і князенки, вихопили шаблі і окружили Юрася… А він, як тільки махне у воздусі чарівною шаблею, так суперники й валяться з коней як паперові жовніри… Народ спершу дивувався, а далі счипився регіт. Повалені лицарі з соромом вставали з землі і, похнюпивши голови, швидче мішалися в товпу, щоб іх не було видко. А Німецькі Люди, як побачили, що якийсь незнаний юнак кидає їх гістьми по землі, як сіяч зерном, кинулись і собі на Юрася з шаблями… та в сю ж мить народ засьміявся, зарегогався, бо всі вони попадали сторг головою! Тепер уже сумна Зоня у своій башті засьміялася…
Аж ось труби за трубили, сурми засурмили — і герць почався.
Великими скоками пробували лицарі досягти вікна башти, але надаремно.
Першим виступив короленко угорский; той і до половини башти не досяг, і зараз же забрали його в полон.
За ним виіхав лицар ческий, недалеко доскочив і той пішов у полон. Потім гордовито виіхав короленко польский на гарному білому коні, аж під вікно доскочив та не поцілував Зоні, бо вона не простягла до нього руки, навпаки, відхилилась з обидою. Забрали і короленка польского…
Ще скакали і другі лицарі, словіньскі, сербскі, кроатскі, румуньскі, італійскі — і всі пішли до Людей Німецких у полон. Аж ось виіздить Юрась… — і звився на своїм коні аж на сам верх башти… А Зоня простягнула до нього ясні свої рученьки і сама його поцілувала… Аж тепер порозуміли Німецькі Люди, що се явився господарь саду, сьміливий князенко Юрась. Вони в сю-ж мить скочили на своїх коней і с переляку розбіглися у всі сторони…
А Юрась вихопивши Зоню з високоі башти полетів з нею до своєї хати. Коли перелітали високий мур, то він від шуму кіньських крил сам звалився. Тоді Лев почувши, що мур упав, рикнув могутним голосом — що зьвірів всіляких збіглося на сей знак, Господи! Поторощили тверде каміня на дрібочки. Орел побачив з високости, що мур розвалився, і скликав всю пташню сьвіта, — щоб рознесла ті дрібочки по пустелі мертвій.
Тут уже наспіла і чорна Хмара, зливними дощами спустилась на землю і понесла весь пісок найдрібнійший в далеке море, потім повіяв Вітер, розсьміялось огнями Сонце…
Коли Юрась прилетів до своєї хати — не вірив очам… Місто неі — палац із хрусталю, а там скринзолоті, наповнені вщерть лицарским одягом дорогоцінним, а там пишна одіж княгинь, кружева тканні золотою ниткою, алмази та діаманти лискучі…
Як надивились обоє на все те богатство, Юрась повів Зоню з собою в сад. Земля була чистенько обмита дощем, пригладжена подихом вітру, осяєна промінями сонця. Сад став ще кращий як за дідів і батьків Юрасевих; не було в нім нікого чужеземного, нікого ворожого. Пегас пасся на соковитій траві, і тут йому Юрась сказав так:
— Коню мій вірний! ти прислужився великому ділу. Ніколи я не надіну на тебе вуздечки; ти вільно будеш пастися у мойому саду!
Незабаром Юрась і Зоня поскликали усіх людей, усіх рідних і у них відбулося велике всеукраїнське весілє, та такеж для всіх радісне, якого ні один народ у себе не памятає.
І я там був, мед-вино пив, аж доси все те сниться.
Приймається
передплата на щоденну газету
═══ НОВА РАДА ═══
Газета політична, економична і літературна. Виходить що дня, окрім понеділків: після свят.
Передплата на 3 м. — 10 р., на 2 м. — 6 р. 50 н., на 1 м. — 3 р. 650 к.
Адреса редакції і контори: Киів. Інстітутська 22, Тел. 64-80.
Приймається передплата на щоденну народню газету
НАРОДНЯ ВОЛЯ
Газета обслуговує інтереси трудового селянства та робітництва.
ПРЕДПЛАТА — 2 карб. ЗА КОЖНИЙ МИСЯЦЬ.
Контора: Київ, Хрещатик № 27.
Редакція: В. Володимирська №18.
═══ ВІСТНИК ═══
Украінського Військового Генерального Комітету.
Видає і редагує Український Військовий Генеральний комітет.
Передплата: На рік — 9 карб., на пів року — 5 карб., на 3 міс. — 3 карб.
Адреса: Киів, В.-Володимирська вул. Педагогічний Музей.
| 1. | З присяги гетьмана Мазепи (листівка) |
7 к. |
| 2. | Носіть своі ознаки! |
3 к. |
| 3. | Королівство Киівське по проекту Бісмарка |
12 к. |
| 4. | Гетьман Іван Мазепа |
25 к. |
| 5. | Ів. Липа Казки про волю: I Гомін по діброві |
30 к. |
| 6. | „ „ „ II Чайка Небога |
25 к. |
| 6. | „ „ „ III Юрасів сад |
25 к. |
| 8. | Союз визволення Украіни (32 ст.) |
25 к. |
| 9. | Листівки: I З життя полонених |
7 к. |
| 10. | „ II. Памятник полоненим |
7 к. |
| 11. | „ III. Трупа полонених |
7 к. |
| 12. | „ IV. Волинська школа |
7 к. |
| 13. | Скоропис-Йолтуховський. Табори полонених Украінців (друкується). |
1 |
{{c|При замовленні не менш 100 пр. — 25% знижки.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1930 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |