Калеваля/Восьма руна
| ◀ Сьома руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Восьма руна |
Дев'ята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен бачить Похйолі діву на веселці. — Він запрошує її спуститися до нього в сани, щоб стати йому за дружину. — Молода дівчина, по деяких закидах, нарешті обіцяє уважити на його бажання, коли він переможе ті спроби, що вона йому загадає. — Вейнемейнен щасливо вив'язується з двох перших, але коли прийшло на третю, збудувати човна, то він тяжко поранився в коліно сокирою. — Йому кров заюшила. — Тоді Вейнемейнен сіда в сани і їде шукати, хто б його уздоровив. — Він знаходить діда, дужого на силу слів первопочатку, що йому обіцяє взятися до цього.
Панна Похйолі вродлива,
і землі окраса й моря,
на дузі сидить в повітрі,
на небеснім склепі блиска,
променіє вся одінням
і ясніє білим строєм,
тче убрання золотеє
і сріблом його оздобить;
бо по срібнім берді човник
10золотий вона пускає.
І літає човник легко,
по руках він прудко ходить;
хутко рухалась основа,
і співав швиденько човник,
як прекрасна діва ткала
і сріблом снувала пильно.
Старий певний Вейнемейнен
шляхом їде гучно-бучно
з завжди хмурої Похйолі,
20із сумної Саріолі.
Недалеко він від'їхав
і посунувся він трохи;
чує: ось по берду човник
зашуршав над головою.
Вгору голову піднявши,
подивився він на небо.
Це стоїть дуга на небі,
на дузі на тій дівчина
тче убрання золотеє
30і сріблом його гаптує.
Старий певний Вейнемейнен
зупинив коня відразу,
і слова такі говорить,
і таку мовляє мову:
„Ти спустись, дівчино, в сани,
ти сідай зі мною поруч“.
І дало дівча відповідь,
так сказало і спитало:
„Що ж на тих санках я маю,
40що там, дівчина, робити?“
Старий певний Вейнемейнен
відповів на те їй зараз:
„Ти на те спустись, дівчино,
і на те сідай у сани,
щоб пекти хліби у мене,
щоб мені варити пиво,
за столом співати красно,
край віконця розважатись,
посеред галяв Вейноле,
50по оселях Калевалі“.
А проте дівча говорить,
на відповідь так мовляє:
„Я пішла у луг квітчастий,
я на жовте поле вийшла,
в ранній ляг пішла я вчора,
вже як сонце закотилось;
раптом чую спів пташиний,
чую — кос співа на гільці,
і співа дівочі думи,
60і розвагу невіща́ну.
Я сказала добрій пташці,
так її я запитала:
„Ти скажи мені, мій косе,
заспівай мені до тями,
як на світі жити краще,
звікувати вік найліпше:
чи дівчиною у батька,
чи за жінку в чоловіка?“
Птах виразно повідає,
70кос на гільці так щебече:
„Влітку дні ясні і теплі,
а тепліше жить дівчині;
взимку холодно залізу,
холодніш живеться жінці.
Дома дівчина на волі,
наче ягідка у гаї;
з чоловіком жінці — наче
тому псові на ланцюзі.
Рідко слуги бачать ласку,
80а жінки її ніколи“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„То дурне співання пташки,
нерозумні коса співи;
ні! дівча — то все дитина,
а жінки лиш на повазі.
Ти спустись, дівчино, в сани
та сідай зі мною поруч.
Я ж і муж не леда який,
90багатир не із послідніх“.
Мовить дівчина розумно,
і такі слова говорить:
„Я тоді лиш за героя,
тебе матиму за мужа,
як здолаєш перетяти
без вістря ножем ти волос,
як яйце ти так зав'яжеш,
щоб і вузлика не знати“.
Старий певний Вейнемейнен
100перетяв одразу волос,
без вістря ножем розрізав
лезом, що зусім не гостре,
зав'язав яйце він в узлик,
але вузлика не знати.
Просить дівчину у сани,
просить сісти на сидіння.
Мовить дівчина розумно:
„Я спущусь до тебе в сани,
як ти так обточиш камінь,
110батіжок із льоду зробиш,
щоб не сипались кавалки,
і уламки не летіли“.
Старий певний Вейнемейнен
не збентежився ні кришки,
обточив він швидко камінь,
батіжок зробив із льоду,
і не сипались кавалки
і уламки не летіли.
Знов він кличе панну в сани,
120і дівчину на сидіння.
Мовить дівчина розумно
і такі слова говорить:
„Лиш тому віддам я руку,
хто мені змайструє човник
із уламків веретенця,
із кавалків мотовила,
і на воду пустить човник,
каючок новий на хвилі,
не штовхнувши і коліном,
130не займаючи рукою,
не чіпаючи пучками,
не торкаючи плечима“.
Мовив старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Тут не візьметься нікого,
під оцим небесним дахом,
хто, як я, збудує човник,
каючок, як я, змайструє“.
Взяв уламки з веретенця,
140взяв кавалки з мотовила
і ладнає шпарко човник:
сто дощок злуча докупи
на горі, де стали повно,
на залізистім бескеті.
Він будує човник пильно
і майструє запопадно.
Робить день і робить другий,
та і третій день він робить,
тне сокирою каміння
150і руба бескети лезом.
Аж на третїй день Хіїсі
ухопила топорище,
і хапає лезо Лемпо;
він хватає топорище,
щоб боржій сокира сікла,
щоб мерщій врубалась в камінь.
З камня збочила сокира,
устромилось лезо в тіло,
мужу бідному в коліно,
160Вейнемейненові в палець.
Лемпо ріже тіло діду,
жили рве йому Хіїсі,
і струмком линула крівця,
потекла з усеї сили.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач той віковічний,
промовля слова такії
і такую мовить мову:
170„Ти, сокиро гостролеза,
із вістрям гладким залізним,
слід тобі дерева сікти,
слід тобі рубать ялини,
простувать до диких сосен,
та з березою сваритись,
а не врубуватись в тіло,
розтинать живії жили“.
І почав старий закляття,
і згадав тоді, як мовив,
усього початок злого,
180пригадав він кожне слово;
не згадать йому одного,
це закляття на залізо:
щоб зробити з нього бинду,
щоб замок міцний зладнати
на ті рани, що залізо —
що та сталь зробила синя[1].
Вже струмками кров збігає,
як потік бренить-буркоче,
покрива стебло у ягід,
190залива траву на луках;
не лишилося й травинки,
кров'ю все було покрито,
все залив потік той дужий;
бурхотав, він бігши, грізно,
з багатирського коліна,
з пальця велетня Калеви.
Старий певний Вейнемейнен
лишаї здира з каміння,
мох збирає на болоті,
200на землі зриває трави,
затулить уразку в пальці,
зачинить в коліні рану.
Але все було даремно,
втамувать не можна крови.
Тут, тяжким прибитий лихом,
зрозумів він трудність праці.
Старий певний Вейнемейнен
починає плакать гірко.
Він запріг коня хутенько,
210заложив гнідого в сани,
сам усів в санки насилу,
умостився на сидінню.
Батогом коня ударив,
він бичем стібнув по кульшах.
Жваво кінь побіг ізвідти;
і все меншає дорога.
До села він так доїхав,
там шляхів розхідних троє[2].
Старий певний Вейнемейнен
220взяв дорогу що-найнижчу,
до найнижчої селитьби,
на порозі ставши, мовить:
„Чи нема кого в господі,
хто б загоїв слід заліза,
міг би вгадувати болі,
і зцілив героя рани?“
І сидів там хлопець долі,
коло печи там дитина,
й дав слова такі в відповідь:
230„В хаті цій нема нікого,
хто-б загоїв слід заліза,
угадав би біль героя,
положив би край терпінню,
міг би рану ізцілити,
ти де-инде може знайдеш,
їдь до другої хатини“.
Старий певний Вейнемейнен
батогом коня ударив;
він шляхом простує шпарко,
240не багато переїхав,
їде він шляхом середнім,
і спинивсь в середнім дворі;
уз порога ставши, мовить,
так спитав біля віконця:
„Чи нема кого у хаті,
хто б загоїв слід заліза,
втамував би річку з крови,
жил потоки заспокоїв?“
Балакливая бабуся
250там лежала перед ніччю,
відпові́ла так охоче,
тричі клацнувши зубами:
„В хаті цій нема нікого,
хто б загоїв слід заліза,
знав би звідки кров взялася,
заспокоював би болі.
Ти де-инде може знайдеш,
їдь до иншої хатини“.
Старий певний Вейнемейнен
260батогом коня ударив;
він шляхом простує шпарко,
недалеко переїхав,
їде він шляхом горішнім,
поуз верхньої селитьби.
Уз порога ставши, мовить,
і промовив край піддашшя:
„Чи нема кого у хаті,
хто б загоїв слід заліза,
втамував би річку з крови,
270край потокові поклав би?“
На печі сидів старий дід,
грівся там сивобородий;
звідти дід старий лепече,
закричав сивобородий:
„І не те ще тамували,
і не те ще зупиняли,
три потужних божих слові,
повість про речей початок;
так занишкли водоспади,
280так загачено озера,
ріки і потоки бурні,
і при виступах затоки“.
——————
- ↑ Після „Калевалі“, медицина чи то чари лікарські у Фінів не могли бути помічні, коли не була відома первопричина, початок зла.
- ↑ В фінських селах хати звичайно будують на узгір'ях, так що є три роди селитьб: селитьба долішня, найближча до шляху, селитьба середня, за нею селитьба верхня, що над двома иншими; окрема дорога веде до кожної селитьби.